Взаємодія між суспільством, особою та вихованням

Соціологія вивчає людину як носія сус-Учення про цінності пільних відносин і соціальних функцій, в соціології виховання прав і обов'язків. Без соціологічного під­ходу неможливо розкрити складний меха­нізм соціального визначення людської свідомості і поведінки, що реалізуються в процесі соціалізації особи. Дослідження функ­ціональних зв'язків людини з різними сферами соціального жит­тя — необхідна передумова для розкриття та з'ясування об'єк­тивних факторів і механізмів духовного світу особи, що допомагає регулювати вплив середовища, звужуючи певною мірою стихій­ну соціалізуючу дію і розширюючи зону соціальних діянь особи. Соціологія впливає на процес виховання переважно зовні, проте соціологічні знання можуть і мають функціонувати в контексті виховного процесу. Виховний же процес носить схоластичний характер, тобто значна частина причин і факторів, що впливають на кінцеві результати виховання, не піддаються ефективному контролю або просто залишаються невідомими. Сучасна теорія виховання надає великого значення вченню про цінності — ос­новні і часткові, тобто цінності, що стають предметом аксіоло-гічних та деонтологічних досліджень, які ведуться в сфері соціо­логії.

Аксіологія — вчення про цінності, деонтологія — особливий вид духовних явищ; обидві не є самостійними науковими галузя­ми знань, а становлять суміжні проблемні галузі наукового знан­ня, що допомагають перекладати загальні теорії на мову конкрет­ніших понять. Специфічне значення ціннісної сфери в різних її формах — політичній, моральній, релігійній, правовій — для нор­мального функціонування суспільного організму зумовлює необ­хідність розглядати її з ширших позицій соціології, теорії культу­ри і соціального управління. Ці багатоаспектні й одночасно цілісні теоретичні напрями виникають на базі об'єктивної потреби роз­глядати ціннісні та значущі явища в межах усього суспільства, а не лише в окремих його сферах. Якщо в аксіологічній галузі на пер­ший план виступають взаємини «цінність—цінитель», які знахо-

дять відображення в оцінювальному акті, то в деонтологічній сфері найважливішого значення набувають взаємини між нормою (ви­могою) та виконавцем. Оскільки соціальна норма відображає по­треби, інтерес та волю суспільства у формі синтезованих вимог і зобов'язань, адресованих до особи, то головним питанням деон­тології є взаємини між особою і суспільством. Ця теорія, насампе­ред, досліджує, з'ясовує і обґрунтовує лише ті соціальні стосунки між особою та суспільством, що мають значущий характер, тобто вимагають від особи способу життя, відповідного до потреб та інтересів суспільства. Деонтологічну сферу можна було б уявити як складну мережу взаємних вимог та обов'язків особи і суспіль­ства, суспільства і колективу, колективу і особи. Деонтологічні цінності — особливий вид духовних явищ, що задовольняють по­треби суспільства в регулюванні соціальних стосунків та вчинків людей, мають виняткове значення для створення і стабілізації со­ціального порядку. Виховний аспект деонтологічних цінностей пов'язаний з механізмом перетворення суспільних вимог у сві­домість і поведінку особи.

_ . У найзагальнішому вигляді виховання мож-

Сощальна програма
виховання особи ^на визначити як триєдиний процес взаємо-

дій впливу суспільного середовища, ціле­спрямованих політичних, моральних, естетичних та інших дій і со­ціальної активності самої особи. Особа — це складна система, яка здатна сприймати зовнішні дії, знаходити у них певну інформацію і творчо ставитися до зовнішнього світу відповідно змісту соціаль­них програм. Така програма відображає можливі зміни системи в майбутньому, що визначається її структурою і сприйнятливістю до різних зовнішніх впливів. Соціальна програма, як і будь-яка інша, акумулює соціальний досвід поколінь, різні типи впливів середо­вища, її специфічною функцією є зміна особи в будь-якому на­прямі. І те особливе значення, яке індивіди одержують всередині суспільства, зрештою визначається їх місцем і середовищем в бага­томанітній системі відносин, що виникають у виробництві, сус­пільній праці. Всі особливі ролі і гідність, що відрізняють одного індивіда від інших, по суті, вважають суспільними відносинами. Такими є: доблесть, розум, багатство, талант тощо. Кожна з таких якостей становить щось суттєве лише тоді, коли реалізується як відносини індивіда з іншими людьми (ставлення до їх потреб, спо­дівань, способів і методів діяльності). Заберіть індивіда із суспіль­ства, і всі його особисті властивості й гідність виявляться такою ж фікцією, як купівельна здатність грошей, не забезпечених реальни­ми товарами. Звідси стає зрозумілою важлива характеристика лю-

дини, що її сформулював Карл Маркс, вказавши, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду». У своїй діяльності людина є «сукупність усіх суспільних відносин». Для визначення процесу передачі соціальної програми в соціології застосовується поняття соціальне успадкування, в зміст якого включається вся су­купність культурної спадщини людства.

Соціальне успадкування забезпечує передачу і засвоєння пози­тивного соціального досвіду минулих поколінь та елементи запере­чення негативної частини цивілізаційного досвіду. Без цього немож­ливий розвиток і вдосконалення соціальної програми, а, отже, і соціальний прогрес. Проте не слід оцінювати соціальне успадкуван­ня лише через ретроспективні параметри. Соціальна програма — синтез не тільки минулого і теперішнього досвіду, але й перспектив­них потреб і мети. Це — прогностична модель майбутнього станови­ща особи.

За соціальною програмою будується система освіти в середній та вищій школі. Щоправда, в сучасних умовах система навчання потребує глибоких змін у змісті, формах і методах. У особи, яка формується, виховують не лише репродуктивне ставлення до со­ціального досвіду, не лише виконавські якості, але й здібності до адаптації та евристичного, тобто задовільного, пошуку. У соціо­логії, коли йдеться про процес становлення та розвитку особи, насамперед мається на увазі процес розуміння індивідом, що во­лодіє певними задатками та здібностями, суспільних відносин та перетворення його суспільних функцій у вільну самодіяльність. Іншими словами, акцентуючи увагу на механізмах розвитку осо­би, соціологія виховання вбачає у розвитку особи процес посту­пових, внутрішньо обумовлених якісних змін її суті, тобто тієї системи соціальних зв'язків, що характеризує її як особистість і реалізується в діяльності. До того ж, слід відзначити, якщо зов­нішній вплив з боку суспільства не викликає змін рівня діяльності особи, то її розвиток не відбувається. Зовнішні дії соціального оточення поступово готують внутрішню зумовленість змін якіс­ного стану життєдіяльності людини.

У становленні та розвитку особи соціологія відзначає три ос­новні етапи. На самому початку життєвого шляху індивід повністю підпорядкований впливу соціального оточення: привласнює сис­теми цінностей, норми і стандарти, зразки поведінки, що прита­манні такому суспільству. Мета його діяльності має переважно по­шуковий характер. Сукупність різноманітних зовнішніх впливів, проходячи крізь призму індивідуальних особливостей, поступово створює соціально-психологічну структуру особи. Індивід досягає

нового, якісного рівня розвитку, стає суб'єктом саморозвитку, то­му що виникає потреба визначити своє місце і роль в суспільній життєдіяльності, мету та зміст власного існування. Логічним завер­шенням етапу є поступове перетворення особи в цілісність, тобто в людину з остаточно сформованою суттю. Людина стає суб'єктом соціальних змін, намагається орієнтувати соціальне оточення на встановлення наміченої нею мети діяльності. Отже, виховання осо­би здійснюється через розуміння нею суспільних відносин, і тоді особа стає суб'єктом удосконалення соціального середовища. Ос­кільки зв'язок суспільства з кожним окремим його членом реалізу­ється в процесі конкретної суспільної діяльності індивіда, то під прогресивним розвитком особи вважається процес внутрішньо зу­мовлених якісних змін її суті в ході становлення особи як суб'єкта спрямованої діяльності, зорієнтованої на прогрес соціальної системи.

Потреби та інтереси Соціальна сфера — це певна єдність визна-
відображення чених вимог, які суспільство пред'являє лю-

суспільних відносин дям, та відповідь кожного члена суспільства на вимоги у формі вчинків, реальної пове­дінки. Проте справжню природу соціальної сфери неможливо зрозу­міти, якщо досліджується лише нормативне втілення соціальних ви­мог і індивідуальні способи їх усвідомлення. Такий підхід поза полем соціальної діяльності людей залишає без уваги ті спонукальні сили, над якими надбудовуються відповідні прагнення, бажання, мотиви, що є безпосередніми пружинами дій та вчинків людей. Необхідність постійного вдосконалення всієї системи виховання пов'язана з точ­нішим врахуванням і розумінням не тільки соціальних умов станов­лення і розвитку особи, але й з виявленням її внутрішніх спонук, основу яких становлять різноманітні потреби та інтереси.

Створення атмосфери творчості і пошуку нового, ініціативи і гро­мадянської відповідальності членів суспільства за ефективність і якість роботи та діяльності багато в чому визначається факторами соціально-психологічними. Адже відомо, що об'єктивні умови, ство­рюючи ті чи інші труднощі та суперечності, знаходять відбиток у мотивах, інтересах та потребах. При правильному співвідношенні суспільних та особистих інтересів, при своєчасному, принциповому вирішенні назрілих конфліктних ситуацій в суспільстві створюються реальні можливості для оперативного знищення антиподів моралі. Всебічний розвиток ототожнюється з процесом оволодіння різнома­нітною інформацією, підвищенням освітнього і культурного рівня особи. Зрозуміло, це суттєвий бік розвитку людини, але він не вичер­пує її суті. Цілісність особи передбачає: єдину соціальну основу для всебічного прояву і розвитку особи, її життєдіяльність у суспільстві,

ліквідацію розриву між свідомістю і поведінкою особи. Цілісність особи, взаємозв'язок і єдність її якостей і властивостей, формується та проявляється в системі діяльності та суспільних відносин.

Система суспільного виховання передбачає цілеспрямований вплив на психологію людей, що має на меті гармонійне формулю­вання всіх компонентів їх свідомості, певні соціально-психологічні якості і властивості, що реалізуються через вчинки і дії особи та в її соціальній поведінці. Таке виховання має на меті не «книжкове засвоєння» принципів і норм, а реалізацію їх в усіх видах діяльності особи. Адже не можна досягти результату у вихованні, якщо йти шляхом «чистої словесності». Важливим виховним принципом є по­становка людини в об'єктивні відносини відповідної залежності, що спонукали б її вибирати правильну форму поведінки і блокували б небажану, стимулювали б соціально-корисну спрямованість діяль­ності особи. Свідомість особи, розуміння нею навколишнього при­родного, соціального світу, свого місця в ньому формується під впли­вом двох відносно різних потоків інформації: один з них іде від соціальних умов, реальних відносин людини, другий — від засвоє­них у процесі навчання і виховання знань, норм, вимог, принципів і ідеалів, властивих суспільній свідомості, і становить сукупний, те­оретично узагальнений і осмислений досвід суспільства.

Переконаність особи формується в результаті співвідносин за­своюваних нею знань з безпосередніми спостереженнями і практи­кою соціальних відносин. Якщо у змісті й соціальній спрямованості інформації, яку одержує особа з різних джерел, відсутні суперечнос­ті, невідповідності, якщо вони підкріплюють одне одного, то резуль­татом є цільність, гармонійність свідомості особи. Незбігання, супе­речливість у змісті інформації породжує конфлікти між особою і суспільством, суперечливість же її позицій призводить до роздвоє­ності її свідомості. Саме знання суперечностей, що призводять до конфліктів, допомагає знайти найраціональніші шляхи і методи опе­ративного вирішення їх, і тим самим попередити відхилення від норм моральності.

По-перше, є суперечності пошуку, коли протистоять новатор­ство і консерватизм, по-друге, суперечності групових інтересів, коли люди відстоюють тільки інтереси своєї групи й ігнорують або недо­оцінюють спільні інтереси, що часто породжують відомчість, коруп­цію, місництво тощо; по-третє, суперечності, пов'язані з особисти­ми егоїстичними прагненнями, коли користь, кар'єризм відтісняють усі інші мотиви; по-четверте, суперечності, пов'язані із впроваджен­ням нової техніки, технології нових виробництв тощо, несумісність характерів і т. д. Щоб попередити наростаючий соціальний конфлікт,

важливо знати індивідуальні особливості людей, їх інтереси, мотиви, ін. Дисгармонія особи, розрив між словами і ділом, між свідомістю і поведінкою, між думкою і дією є, насамперед, продуктом тих сус­пільних умов, де знання, отримані людьми і засвоювані ними через систему суспільного виховання та навчання, суперечать за своєю суттю безпосередній практиці життя. Позитивний виховний вплив на особу, яка відхиляється від вимог моралі, багато в чому залежить від врахування закономірностей соціально-психологічного ставлен­ня індивіда до явищ дійсності.

У поділі: суспільні потреби й інтереси та індивідуальні потреби й інтереси, увага зосереджується на індивідуальних. У соціології пріо­ритет віддається суспільним інтересам і потребам. Суспільні потре­би — зовсім не проста сума індивідуальних потреб, так само, як прос­та сума індивідуальної свідомості не створює суспільної свідомості. Суспільні потреби відображають, по-перше, потреби суспільства або певної суспільної соціальної спільності у специфічній системі регу­ляції людських відносин, в особливому типі їх оцінок, і, по-друге, потреби індивіда за певної поведінки. У співвідношенні суспільних та індивідуальних потреб мають вирішальне значення суспільні по­треби, які виконують на всіх етапах історії людства дві основні функ­ції: потребу в регуляції спільної діяльності і потребу в спілкуванні людей. Саме суспільні потреби характеризуються універсальністю охоплення усіх без винятку сторін соціальної дійсності і здатністю задовольняти різноманітні вимоги суспільства.

Тісний зв'язок між потребами індивіда і суспільства визначаєть­ся тим, що індивід не спроможний задовольнити свої вимоги поза суспільним виробництвом та соціальними формами життя. В сус­пільстві виникає особлива, складна й розгалужена, постійно діюча система потреб, а для їх задоволення — не менш складна, що вима­гає постійного вдосконалення, система суспільної діяльності. Сус­пільна діяльність складає дії, що здійснюються індивідами. При сучас­ному розподілі праці кожна така дія безпосередньо не пов'язана з задоволенням будь-якої матеріальної потреби людини. Тому й сус­пільні потреби лише опосередкованими шляхами стають для індиві­да його власними потребами. Суспільні потреби не передаються ге­нетично, а розуміються індивідом у процесі його життєдіяльності разом з усім історичним досвідом, тому входження суспільних по­треб в індивідуальні — неодмінна сторона процесу перетворення «кандидата в людину» (так називає французький психолог Анрі П'єрон немовля) в «дійсного члена» роду людського. Ступінь такого входження — один з найважливіших показників рівня розвитку осо­би. Але далеко не всі суспільні потреби стають індивідуальними. По-

ряд з потребами суспільства існують потреби нації, етносу, профе­сійної або вікової групи та ін. Вони можуть поєднуватися і суперечи­ти одна одній. Чужими для індивіда можуть виявитись і об'єктивно важливі потреби соціальної групи, суспільства. Можливість такого відчуження закладена в опосередкованому характері зв'язків між пот­ребами індивіда і його діями, що включені в систему суспільної жит­тєдіяльності. Індивідуальні потреби виявляються нерідко в цілкови­тій опозиції до суспільних, а участь у задоволенні суспільних потреб надається індивіду лише обтяжливим засобом задоволення його влас­них потреб. Всьому протистоїть історична необхідність, бо суспіль­ство не може розвиватись без активних, творчих, самовідданих дій людей, спрямованих на задоволення корінних потреб суспільного розвитку. Такі дії неможливі без органічної трансформації суспіль­них потреб в особисті.

Стосунки між людьми з приводу задоволення їх потреб скла­дають зміст соціального інтересу. Об'єктивна природа суспільних відносин зумовлює відповідно об'єктивну природу соціального ін­тересу. Соціальний інтерес складається незалежно від свідомості лю­дей — його зміст задано соціально-економічним станом в існуючій соціальній системі. Особисті інтереси виражають суто індивідуаль­ний стан індивіда в системі соціальних відносин, відображають сус­пільні умови життя людини, а тому виступають як суспільні інтере­си. Між потребами та інтересами існує прямий взаємозв'язок, зумовлений тим, що ці два явища мають багато спільного. І потре­би й інтереси є специфічним видом стосунків особи із соціальним середовищем. Основу їх виникнення створює матеріальне і духов­не виробництво.

Соціальна роль потреб і інтересів, матеріального і духовного ви­робництва складається, насамперед, з того, що вони «працюють» в системі механізмів виховання і формування особи. Забезпечення чіт­кого та стійкого зв'язку особи із соціальними потребами та інтереса­ми, закріплення і посилення потреб та інтересів є найголовнішим завданням виховання. Місце і роль інтересів в соціальному механіз­мі виховання особи обумовлені тим, що інтереси не тільки поєдну­ють членів суспільства, але одночасно виступають і формою реаліза­ції існуючих у суспільстві об'єктивних законів. Саме люди є творцями історії, які виступають і акторами, і авторами своєї всесвітньо-істо­ричної драми. А виходять вони з потреб та інтересів, визначених умовами, труднощами та суперечностями їх власного життя.

Визначальна роль соціальних інтересів у вихованні та формуван­ні особи полягає в тому, що соціальні інтереси виступають безпосе­редньою основою для стимулювання виробничої діяльності та соці-

альної активності людей. Розуміння індивідом своєї соціальної суті, а, отже, і формування відповідних особистих якостей, відбувається в процесі і на основі його участі в життєдіяльності суспільства, певної соціальної спільності. 1 чим активніше соціальне життя людини, тим скоріше дозріває і інтенсивніше розвивається особа. І тут виховання покликано вирішувати дуже складне завдання — сприяти появі у са­мої людини потреби в розвитку, в самовдосконаленні. Соціальні якості кожної особи виявляються результативною сукупністю не всіх суспільних відносин взагалі, а лише тих сторін та елементів, що сто­суються людських інтересів. Вся сукупність людських інтересів не­мовби підлягає цензурі особистих інтересів, просіюється та відбира­ється ними, а, отже, загальний світ зв'язків звужується. Проте на рівні окремої особи соціальні зв'язки і відносини не тільки не спро­щуються, а навіть стають складнішими та суперечливішими. Адже кожна особа виступає носієм найрізноманітніших інтересів: суспіль­них, національних, колективних, сімейних, економічних, полі­тичних, духовних та ін. Ось чому соціальні якості людини, її внут­рішній духовний світ формуються під впливом дуже складного динамічного, суперечливого, інколи зовсім непередбачуваного спле­тіння різноманітних інтересів, нашарування їх одних на інші або їх конфронтації.

Усвідомлення інтересів, їх всебічне врахування та розумне вико­ристання — необхідна передумова успішної організації виховного процесу. Інтересами безпосередньо визначається багато соціальних якостей особи, в тому числі здібності, потреби, внутрішній духовний світ. Під їх впливом у особи виникає складна ієрархія духовних спо­нук: прагнень, мотивів, свідома зацікавленість у певних вчинках. Інтереси вирішально визначають соціальну спрямованість особи. Ін­дивід, власне кажучи, тільки тоді й стає особою, коли володіє досві­дом соціального життя, визначає особисту позицію в суспільному житті. Питання про співвідношення особистих і суспільних інтере­сів безпосередньо пов'язане з проблемою особистої свободи люди­ни, тому що людина в найбільш суттєвому своєму виявленні є не що інше, як констатація суперечностей між потребами та інтересами індивіда і потребами та інтересами соціуму. В такому розумінні сво­бода людини виявляється залежною, з одного боку, від соціально-економічного ладу, а з іншого — від системи виховання і ступеня вихованості особи, її універсальності. До того ж поняття універсаль­ності може бути інтерпретоване і як найбільш повне подолання про­фесійної обмеженості, як вихід людських потреб та інтересів за межі того кола, яке окреслено необхідністю підтримки та відтворення влас­ного існування в широкому світі культурних цінностей. На основі

спілкування з цими цінностями відбувається подальше піднесення потреб та розширення інтересів, утворюються нові «канали зв'язку» між духовним світом людини і культурою, як сукупної духовної ді­яльності нації, суспільства, людства.

Характеризуючи процеси формування прогресивних раціональ­них людських якостей в сучасному демократичному суспільстві, вар­то відзначити, що людство накопичило величезне духовне багатство, склалась гуманна система моральних норм і суспільних цінностей. Відбуваються зміни і в соціальній психології людей, встановлюють­ся зв'язки між людьми в процесі праці, складається довір'я та ін. І все ж у процесі демократизації суспільства, формуванні ринкових відно­син в економіці нерідко зустрічаємося з проявами егоїзму, користо­любства, споживацького ставлення до життя. Одним з небезпечних явищ в житті є егоїзм. Егоїзм — індивідуальна ознака людини, яка про­являється по-різному, має неоднозначний соціальний зміст у ставленні до різноманітних соціальних цінностей. Егоїзм виступає, насамперед, як протиставлення особистих інтересів суспільним, як прагнення до споживацького, життєвого комфорту й особистого благополуччя за рахунок суспільства, за рахунок інших людей, соціальних спільнос­тей та ін.

На жаль, ще чимало є недоліків у вихованні молоді. Багато від­хилень від норм і звичаїв зароджуються в сім'ї або пов'язані з нею та викликані саме недоліками сімейного виховання. Зайнятість бать­ків, малодітність, усунення дітей від домашньої праці і серйозних життєвих проблем часто стають тим фактором, що сприяє розвитку непристойних схильностей і вчинків. На психології і вчинках дітей негативно відбиваються розходження між словами і ділами батьків, родичів, дорослих. Важко чекати, що у підлітка сформується мораль­на стійкість, здорові звички, коли той, хто виховує, проголошуючи ті чи інші «істини», насправді поводяться всупереч їм. Ще майже дві третини школярів не помічають суттєвих розходжень між тим, чому вчать їх батьки, близькі родичі або вчителі, і тим, яку повсякденному житті поводяться вони самі. Несприятливо впливає на виховання підростаючого покоління сліпа батьківська любов і віра в безгріш­ність своїх дітей, прощення їм будь-яких непристойних вчинків. Культивування в деяких сім'ях принципів власної вигоди, на шкоду суспільним інтересам, безмежне потурання капризам підростаючої дитини (свідомо реалізуючи «педагогічні принципи», чи безмірної батьківської любові, чи сімейних суперечок або безвілля — не так важливо) — такі основні умови для формування суто індивідуаліс­тичного, егоїстичного способу мислення, що межують зі злочин­ними.

Створюються своєрідні ножиці між сформованими домагання­ми, претензіями, потребами, бажаннями індивіда і можливостями їх задоволення власною працею, коли він не вміє обмежувати свої по­треби, не рахується з близькими й оточуючими його, коли може ста­ти на шлях порушення суспільних норм. Такій поведінці дитини можуть сприяти й інші суперечності в сімейному вихованні. Деякі батьки опираються на такі «методи виховання», як окрик, лайка, побої. Внаслідок чого зростає відчуження дитини, особливо у підліт­ковому віці, з'являються озлобленість, образа, навіть агресивність, що стає грунтом для антигромадських вчинків. Виховання, заснова­не на матеріальному заохоченні, призводить до розвитку у підлітків і юнацтва споживацьких орієнтацій, бездуховності, корисливого під­ходу до всього і всіх, жадоби тощо. Неправильне виховання, неспри­ятливі умови, конфлікти в сім'ї і в школі призводять до певних відхи­лень у психіці особи, яка підвищує можливість відхилення поведінки підлітків. Дослідження показують, що у 22,3 % підлітків у ранньому віці проявляються аномалії в психіці, чиї батьки страждали на алко­голізм, у 68,3 % підлітків аномалії в психіці виникали поступово, а їх причинами ставали несприятливі умови сімейного виховання. При демократизації суспільного життя здійснюється неухильне забезпе­чення широкої участі трудящих в управлінні суспільними справами, подальший розвиток демократичних основ державності, створення умов для всебічного розвитку і виховання особи, залучення її до активної суспільної діяльності.