Ой весна, весна та й весняночка 6 страница

Людська душа за своєю природою здатна чутливо відгукуватися на висо­ке, бо наповнюється величчю, найкраще виховується на високому, благород­ному, шляхетному, опліднюється натхненням. Високе — відгук величі душі, тому вона повинна долучатися до високого, прекрасного, небесного, а сприяє цьому органічному зв'язку душі з високим — високе, благородне СЛОВО жи-вотворяще — красномовство світське й гомілетика церковно-богословська, яка має давні корені у світовій культурі¹.

ІЬмілетика — це «наука, яка викладає правила церковної співбесіди й скеровує до успішного проведення служіння проповідницького»². До складу гомілетики входять такі вимоги: 1) про предмет церковної співбесіди; 2) про форми її; 3) про дух, або внутрішній характер; 4) про виклад, або зовнішній характер; 5) про виголошення, складання повчань народу; 6) про повчання без письмового приготування, тобто про імпровізацію.

Непересічне значення для формування духовно-моральної, інтелектуаль­ної культури вчителя — оратора сучасності має унікальна історична спад­щина Давньої Русі, яка творчо розвивала кращі традиції греко-латино-візан-тійської ораторської традиції на національному ґрунті.

Київська Русь XI—XII ст. формувала риторичний ідеал на засадах хрис­тиянської релігії, християнської моралі — ідеал особистої скромності, «ма-¹ Див.: Галина Сагач. Слово животворяще.— К., 2000.

Протоієрей М. Фаворові. Руководство церковному собесЬдованію или гомилетика.— К., 1884.— С. 15.

лозначущості», «недостоїнства», але давні українські ритори були істинни­ми духовними та інтелектуальними пастирями, лідерами суспільства, провід­никами соціально значущих ідей, цінностей, повчали простих людей, а та­кож і «сильних миру» в ім'я патріотизму, зміцнення державності, христи­янської віри, християнської моралі.

Високими думками, благородними почуттями сповнені «Ізборнік» 1076 p., «Слово про читання книг», «Напучення багатим», «Повчання до братії» Лу­ки Жидяти, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про терпіння, і про любов, і про піст» Феодосія Печерського, «Слово про князів», «Слово про загибель Руської землі» Кирила Туровського, «Про маловір'я» Серапіона Володимирського тощо.

Ораторська проза Київської Русі подарувала світу два основних жанри красномовства — дидактичне духовне повчання й похвальне, епідейктичне слово, в основному для колективного та індивідуального читання, соціальну значущість змісту й форми яких можна простежити у таких назвах риторич­них збірників, як «Златоуст», «Златоструй», «Ізмарагд», «Золотий ланцюг», «Золота Матиця» тощо, бо ці «золоті ланцюги» зміцнюють душу людини, а «ізмарагд» подібний до глибини морської, з якої пловець виносить перли­ни дорогоцінні,— духовно-моральні, інтелектуальні багатства народу. Твор­цями цих нетлінних скарбів були мудрі оратори, служителі культу, най-освіченіші люди суспільства, його духовні вчителі.

Саме тому назрів момент усвідомлення величної цінності духовного сло­ва, одухотвореного слова — благодатного слова — в ім'я гармонізації сус­пільних відносин, розбудови демократичного суспільства на основі христи­янських морально-етичних засад.

З унікальної духовно-словесної спадщини святого отця нашого Іоанна Златоуста, архієпископа Константинопольського, довідуємося про таїнства церковного красномовства, які є корисними, живодайними не лише для свя­щеннослужителів, але й для усіх людей, хто користується потенціями слова в ім'я добра — на засадах віри, надії, любові. Наведемо лише деякі аспекти з його високого етико-філософського, морально-духовного повчання свя­щеннослужителям про СЛОВО: бесіди, призначені для народу, вимагають великої праці; труднощі задоволення через їхню не завжди високу моти­ваційну установку; зневажати похвали; постійно й наполегливо зміцнювати силу слова; дар слова слід не лише набути, але й зберігати трудом і вправа­ми; красномовство є дар вивчення ще більше, ніж природа; чим вищим є у проповідника дар слова, тим більше він повинен трудитися над ним; сильний

свідомістю свого дару, проповідник може ставати вище міркувань натовпу; ще більше впевненості йому може дати прагнення до вищої мети — благо-догодити Богу.

Благодатне слово людини суверенної України стане гімном мудрості, мо­ральності, духовності, бо місія духовного лідера суспільства може бути під­тверджена софіійністю «Ізборніка» 1076 p., де в «Слові про читання книг» заповідається усім нам: «...які солодкі слова твої, солодші від меду вуст моїх, і закон з вуст твоїх дорожчий тисячі золотих та срібних монет»¹. Це про вчителя від Бога.

А тепер наводимо рідкісні слова Івана Хворостиніна (XVII ст.) з праці «Напучення про виховання чад», які є актуальними й у наші дні: «Воістину вчення є необхідне, і праведні осягають його, від нього буває усяка правда й доброчесність... розум освіченої людини наставляє кожного на шляху до доброчесності, і слово праведника веде до спасіння...»².

Уже в XX ст. перекладач Біблії української мовою митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) постійно дбав про духовно-моральний розвиток рід­ного народу. Він писав: «Духовна культура — то інтелектуальний стан наро­ду, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики та ін. ...Духовна культура творить із людини найдосконалішу одиницю»³.

Нині відроджується соціальний інтерес до класичних цінностей, зокрема й словесного мистецтва гомілетики⁴, науки про мистецтво проповідування Слова Божого за змістом, формою та духом викладання, поступово форму­ється національна школа світського та духовного красномовства зусиллями кращих професіоналів України. Держава стимулює інноваційні пошуки тала­новитих освітян, науковців в галузі красномовства, тому що підвищення ри­торичної культури мовців стане вагомим чинником гуманізації суспільства, через конструктивний діалог допоможе його членам знаходити спільні точ­ки зору, приходити до згоди, консенсусу при розв'язанні актуальних питань, наповнить повагою, братерською християнською любов'ю до людей з інши­ми поглядами, підвищить аргументативну культуру полемістів у духовній та світській сферах, підвищить відповідальність кожного мовця перед Богом і людьми за свій риторичний вчинок, зокрема на засадах християнської етики.

¹ Див.: Красноречие Древней Руси (XI — XVII вв.).— М., 1987.— С. 35.

² Там само.— С. 334.

³ Митрополит Іларіон. Мої проповіді.— Вінніпег, 1973.— С. 115.

Див.: Протоієрей М. Фаворові. Руководство церковному собесЬдованію или гомилетика.— К., 1884.

На базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розробляється модель формування культури риторичної особистості в систе­мі розвиваючої освіти України. Інтегрований курс риторики для шкіл нового типу, вищої школи передбачає формування перш за все духовно-інтелекту-альної культури особистості засобами шляхетного, благородного красномов­ства, зокрема й благодатного похвального (епідейктичного) красномовства, яке має могутній етико-естетичний потенціал.

Одвічною потребою людини залишається бажання перевести із сфери ро­зуму в сферу почуття істину про те, що БЛАГО людей — в єдності між со­бою, християнській любові, взаємодопомозі, мирі та злагоді. Благодатне слово гомілетичного красномовства, разом з одухотвореним красномовством світського ритора виступають єдиним, могутнім інструментом подолання за­лишків тоталітарної свідомості, тоталітарного мислення, тоталітарної влади на слово, засобами мовленнєвої агресії, «війни слів», які так часто призво­дили до кривавих воєн, взаємознищення. Над уламками тоталітаризму по­стає ясна зоря божественного Святого Духа, пустелю багатьох сердець зро­шують цілющі води Істини, Краси, Добра, Любові, які творять єдине поле Духовності, Миру, Братерства на нашій святій та грішній землі.

Наука, культура, освіта, мистецтво, релігія, засоби масової інформації мають об'єднати свої зусилля у формуванні духовної культури особистості засобами благодатного слова, одухотвореного красномовства як гаранта ду­ховного ренесансу громадян світу. Місія християнських риторів, педагогів, політиків, громадських діячів — долати хаос розбрату світлом власного сер­ця, любов'ю благодатного слова, могутньою силою риторики любові.

Нині прийшов час глобального переосмислення цінностей благодатного слова віри, надії, любові під кутом зору формування духовно-моральної культури суспільства посттоталітарної держави. Ставиться питання про аку­мулювання духовно-інтелектуальних сил суспільства з метою пропаганди цінностей братерства, християнської любові в ім'я процвітання незалежної демократичної України, зокрема, в руслі педагогіки доброчесності, христи­янської етики, перші посібники з якої вже кілька років проходять апробацію у Львові, Києві, інших регіонах та містах України.

Велика місія засобів масової інформації, особливо через християнських журналістів, високоморальних кореспондентів,— «неложними вустами» за­хищати істину, християнські цінності на противагу вакханалії насилля, нігі­лізму, апологетики зла, войовничого безбожництва.

У цілому значно зростає роль інтелігенції — цвіту суспільства суверенної України щодо виконання своєї земної місії: облагородження духу дезорієн­тованого, розчарованого, розгубленого народу засобами християнської культури, науки, освіти, мистецтва. Отже, творення Духовного Кодексу гро­мадянина України стає значним кроком на шляху до творення Духовного Кодексу Людства без воєн, катастроф та катаклізмів.

Поступово має долатися штучний розрив між наукою та релігією, осві­тою та релігією, як прийнято у всьому цивілізованому світі, бо саме це ска­лічило на багато років квітуче дерево християнського життя, християнської культури, етики добротолюбія в Україні.

У духовному полі України має пролунати могутній заклик до соборного каяття (гр.: метанойя) як «переміни душі» в ім'я істини Христової, вінців ми­ру й любові, сходження на небо духовності, для чого нам необхідно грун­товно вивчати світову й національну гомілетичну спадщину як духовну пер­лину красномовства. Першим є ім'я святого Іоанна Златоуста.

4.4. Іоанн Златоуст — світильник гомілетичного мистецтва

Слава Богу за все... іоанн Зллтоуст

Духовна скарбниця світу має неоціненний діамант — творіння святого Іоанна Златоуста, ім'я якого протягом багатьох століть залишається все­ленським християнським Ідеалом вірного служіння Богові словом і ділами як геніального глашатая й проповідника християнства, «світильника миру, вчителя всесвіту, столпа й утвердження церкви, проповідника покаяння». Для незчисленних поколінь людей ім'я Іоанна Златоуста є символом непере-вершеного гомілетичного мистецтва, яке потребує риторичної рефлексії в часи духовно-морального відродження в переддень славного 2000-ліття Різд­ва Христового.

Іоанн Златоуст жив і творив у надзвичайно тяжкі часи гонінь на христи­янство і християн (IV ст. н. є.), коли кожний богословський твір, виступ па­стиря перед людьми приносили величезну користь, як цілющий бальзам на кровоточиву душевну рану.

Пустеля морального і духовного безпліддя час від часу панувала в різних країнах, на різних етапах історико-культурного розвитку і в недавні часи державного богоборення, а нині долається могутнім порухом серця, щирим бажанням відкрити для себе цей великий духовний материк, збережений у віках тим, хто розумів і розуміє особисту відповідальність за духовну спад­коємність, за свій власний моральний вибір між добром і злом.

З часів прийняття християнства на слов'янських землях серед інших ду­ховних геніїв особливе місце в колі духовного читання й освіти наших пра­щурів мала духовна спадщина Іоанна Златоуста — людини, яка присвятила себе творенню людської душі. А це, як відомо з найдавніших часів,— не ли­ше Наука, але й Мистецтво з Мистецтв.

Що найбільше приваблювало й приваблює у духовній школі Іоанна Зла­тоуста? Звичайно, магнітом тягне до себе сама велична постать людини — подвижника, який блискуче володів духовною зброєю на захист християнсь­кої віри — віри батьків. Історія особистісного та проповідницького станов­лення святого Іоанна Златоуста, роздуми над його безсмертною духовною Школою надихають нас, щоб цей світильник церкви засяяв для тих, зокре­ма молодих, людей, які тільки відкривають для себе духовну скарбницю люд­ства, хто з чистим серцем шукає взірці, ідеали, духовні орієнтири не лише у особистому, але й професійному житті. Істинно, як сказано у Святому Пи­санні, «праведний житиме вірою»¹.

Іоанн Златоуст пройшов тернистий шлях — від юного ченця до архієпи­скопа Константинопольського, від талановитого слухача ораторської школи знаменитого Ліванія до геніального християнського вчителя-проповідника, автора гомілетичних творів, які становлять золотий фонд християнського віровчення, від талановитого світського адвоката до блискучого духовного пастиря, солодкомовного церковного оратора, про що свідчить саме леген­дарне ім'я, дане Іоанну народом,— Златоуст.

Усі шанувальники генія Іоанна Златоуста відзначають органічну єдність мудрої, благородної думки вселенського вчителя й ясного, простого, при­родного, усолоджуючого слова славетного проповідника.

Його ім'я стадо символом неперевершеного ораторського мистецтва, а подвижницька діяльність понад півтори тисячі років надихає на творчість Словом славних нащадків — від славнозвісного єпископа Кирила Туровсько-го (XII ст.) до наших днів.

Біблія.- 1988.- С. 1388.

Багатолітнє служіння Іоанна в Антиохії славне численними духовними діяннями в ім'я Господа. Сучасники Іоанна Златоуста відзначають велику благодатну силу цієї видатної людини — його невидиму енергію, дар чудо­дійного зцілення душ і тіл, слава про які розійшлася по всій землі.

Нелегкою була полемічна боротьба Іоанна та його послідовників із по­глядами усіляких розкольників, сектантів, які сповнювали життя різними смутами, єрессю, як, наприклад, аріани, аномеї, гностики та інші.

Світське життя мирян було сповнене проблем, головною серед яких було падіння моральності, багатьом християнам бракувало любові до ближнього, розкіш багатих нахабно пишалась перед злиденністю бідних, багаті забували про обов'язок благодійності, забували про церкву, бо веселилися у театрах, цирках, на різних суєтних розвагах. Все це ставало приводом до вибухів гро­мадського заколоту, кривавих повстань, у полум'ї яких гинуло чимало душ.

Нелегкою була духовна місія доблесного й самовідданого Іоанна Злато­уста, який добре знав очевидні та приховані проблеми рідного міста, став незамінним духовним учителем християн, блискучим церковним промовцем, цілителем душ і тіл, про таланти якого швидко довідалася різновірна, різно­племінна двохсоттисячна Антиохія.

Вперше антиохійці, які дуже кохалися у красномовстві, могли насолоджува­тися істинним, а не фальшивим словом, зверненим до Бога, до їхніх душ, яке вражало життєдайністю, психологічною глибиною, було мудре й щире, солод­ке й доступне кожному слухачеві, який удостоївся почути знаменитого Іоанна.

У «Житіях святих» читаємо: «Його повчання були наповнені такою си­лою, що усі слухачі не могли вдосталь насолодитися ними... Іоанн був таким солодкомовним оратором та любим для усіх учителем, що в місті не було жодного, хто б не бажав слухати його бесід, і коли дізнавалися, що Іоанн бажає бесідувати, усі з радістю стікалися до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці свою торгівлю, ремісники свої справи, й поспі­хом йшли слухати вчення Іоанна, турбуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, яке йшло з вуст його. Усі вважали величезною втратою, ко­ли не вдавалося їм слухати солодких промов Іоаннових».

Отже, натхнення благодатного проповідника не могло не передаватися пастві, члени якої то дрижали від страху перед яскравим зображенням жахів гніву Божого, то злітали душею до небес від надії на Божу милість, які щи­ро вірили кожному слову Іоанна, дивуючись, що він ніколи не читав свої проповіді, але імпровізував, ніби виливаючи із самого серця кожну думку, солодке слово мудрості й надії.

Незабаром скорописці почали записувати проповіді Іоанна Златоуста, а потім передавали чи продавали їх усім бажаючим, які полюбляли читати й перечитувати, інколи виучували їх напам'ять, виголошуючи перед знайоми­ми, друзями як одкровення.

Саме у цей час Іоанна починають називати «вустами Божими і Христо­вими», другі — солодкомовним, треті — медоточивим, а сам народ, як ка­жуть, в особі однієї жінки-християнки, назвав його Златоустом, що навіки увійшло в історію церкви Христової.

Золотослівний проповідник відгукувався своїми пречудовими проповідя­ми на кожну подію з життя пастви й християнської церкви, часто виступав чи не єдиним оборонцем-захисником стражденних душ, став улюбленцем на­роду, бо вмів, як ніхто, розсіяти страхи, нерозуміння, відновити мир, спокій серед парафіян, які дякували Богові за такого великого душпастиря.

Духовна школа Іоанна Златоуста процвітала. Між ним і паствою утворив­ся глибокий моральний зв'язок, що є ідеалом для християнської церкви: їхні серця були відкриті одне до одного, їх єднала глибока любов, і навіть неве­лика розлука через хворобу чи перевтому пастиря сіяла невимовну тугу в їх­ні серця, а радість зустрічі була такою сильною, що багато хто не міг стри­мати сліз. Сам Іоанн Златоуст говорив, що як людина у вогневиці прагне свіжої води, так відсутній друг жадає своїх друзів («Бесіда на притчу про таланти»). У проповідях він називав своїх мирян «коханими», говорив, що серце його полонене красою їхніх душ, а тому завжди і всюди він носить їх­ній образ у своєму серці, що навіть уві сні він не розлучається з ними».

Але це не означало, що Іоанн Златоуст не докоряв своїй пастві тоді, коли вона того заслуговувала, але робив це з любов'ю, милістю до них, гнівно викри­ваючи вади, а не самих християн. Його виховний, педагогічний геній розцвітав пишним цвітом у ці роки, процвітала його духовна школа, де послух доводили не словами, а ділами, не шумними оплесками, які Іоанн заборонив, а трепет­ною тишею взаєморозуміння, яку з давніх часів називають «храмовою тишею».

Єретики, яких викривав у слові своєму Іоанн, гнівалися на нього, поширю­вали усілякі хули, намовляння, твердили, що він — волхв, чародійник, але, як сказано у «Житії святих», «Бог незабаром загородив вуста їхні, навівши на них сувору кару»¹, бо багато хто загинув у храмі під час страшного землетрусу.

Найціннішою рисою серед багатьох видатних якостей проповідей Іоанна була благодатна надія на спасіння, яку він дарував кожному, хто ставав на шлях каяття за свої гріхи, щиро виправляв їх в ім'я Бога. ¹ «Жития святьіх...».— С. 322.

Багатолітнє служіння Іоанна в Антиохії славне численними духовними діяннями в ім'я Господа. Сучасники Іоанна Златоуста відзначають велику благодатну силу цієї видатної людини — його невидиму енергію, дар чудо­дійного зцілення душ і тіл, слава про які розійшлася по всій землі.

Нелегкою була полемічна боротьба Іоанна та його послідовників із по­глядами усіляких розкольників, сектантів, які сповнювали життя різними смутами, єрессю, як, наприклад, аріани, аномеї, гностики та інші.

Світське життя мирян було сповнене проблем, головною серед яких було падіння моральності, багатьом християнам бракувало любові до ближнього, розкіш багатих нахабно пишалась перед злиденністю бідних, багаті забували про обов'язок благодійності, забували про церкву, бо веселилися у театрах, цирках, на різних суєтних розвагах. Все це ставало приводом до вибухів гро­мадського заколоту, кривавих повстань, у полум'ї яких гинуло чимало душ.

Нелегкою була духовна місія доблесного й самовідданого Іоанна Злато­уста, який добре знав очевидні та приховані проблеми рідного міста, став незамінним духовним учителем християн, блискучим церковним промовцем, цілителем душ і тіл, про таланти якого швидко довідалася різновірна, різно­племінна двохсоттисячна Антиохія.

Вперше антиохійці, які дуже кохалися у красномовстві, могли насолоджува­тися істинним, а не фальшивим словом, зверненим до Бога, до їхніх душ, яке вражало життєдайністю, психологічною глибиною, було мудре й щире, солод­ке й доступне кожному слухачеві, який удостоївся почути знаменитого Іоанна.

У «Житіях святих» читаємо: «Його повчання були наповнені такою си­лою, що усі слухачі не могли вдосталь насолодитися ними... Іоанн був таким солодкомовним оратором та любим для усіх учителем, що в місті не було жодного, хто б не бажав слухати його бесід, і коли дізнавалися, що Іоанн бажає бесідувати, усі з радістю стікалися до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці свою торгівлю, ремісники свої справи, й поспі­хом йшли слухати вчення Іоанна", турбуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, яке йшло з вуст його. Усі вважали величезною втратою, ко­ли не вдавалося їм слухати солодких промов Іоаннових».

Отже, натхнення благодатного проповідника не могло не передаватися пастві, члени якої то дрижали від страху перед яскравим зображенням жахів гніву Божого, то злітали душею до небес від надії на Божу милість, які щи­ро вірили кожному слову Іоанна, дивуючись, що він ніколи не читав свої проповіді, але імпровізував, ніби виливаючи із самого серця кожну думку, солодке слово мудрості й надії.

Незабаром скорописці почали записувати проповіді Іоанна Златоуста, а потім передавали чи продавали їх усім бажаючим, які полюбляли читати й перечитувати, інколи виучували їх напам'ять, виголошуючи перед знайоми­ми, друзями як одкровення.

Саме у цей час Іоанна починають називати «вустами Божими і Христо­вими», другі — солодкомовним, треті — медоточивим, а сам народ, як ка­жуть, в особі однієї жінки-християнки, назвав його Златоустом, що навіки увійшло в історію церкви Христової.

Золотослівний проповідник відгукувався своїми пречудовими проповідя­ми на кожну подію з життя пастви й християнської церкви, часто виступав чи не єдиним оборонцем-захисником стражденних душ, став улюбленцем на­роду, бо вмів, як ніхто, розсіяти страхи, нерозуміння, відновити мир, спокій серед парафіян, які дякували Богові за такого великого душпастиря.

Духовна школа Іоанна Златоуста процвітала. Між ним і паствою утворив­ся глибокий моральний зв'язок, що є ідеалом для християнської церкви: їхні серця були відкриті одне до одного, їх єднала глибока любов, і навіть неве­лика розлука через хворобу чи перевтому пастиря сіяла невимовну тугу в їх­ні серця, а радість зустрічі була такою сильною, що багато хто не міг стри­мати сліз. Сам Іоанн Златоуст говорив, що як людина у вогневиці прагне свіжої води, так відсутній друг жадає своїх друзів («Бесіда на притчу про таланти»). У проповідях він називав своїх мирян «коханими», говорив, що серце його полонене красою їхніх душ, а тому завжди і всюди він носить їх­ній образ у своєму серці, що навіть уві сні він не розлучається з ними».

Але це не означало, що Іоанн Златоуст не докоряв своїй пастві тоді, коли вона того заслуговувала, але робив це з любов'ю, милістю до них, гнівно викри­ваючи вади, а не самих християн. Його виховний, педагогічний геній розцвітав пишним цвітом у ці роки, процвітала його духовна школа, де послух доводили не словами, а ділами, не шумними оплесками, які Іоанн заборонив, а трепет­ною тишею взаєморозуміння, яку з давніх часів називають «храмовою тишею».

Єретики, яких викривав у слові своєму Іоанн, гнівалися на нього, поширю­вали усілякі хули, намовляння, твердили, що він — волхв, чародійник, але, як сказано у «Житії святих», «Бог незабаром загородив вуста їхні, навівши на них сувору кару»¹, бо багато хто загинув у храмі під час страшного землетрусу.

Найціннішою рисою серед багатьох видатних якостей проповідей Іоанна була благодатна надія на спасіння, яку він дарував кожному, хто ставав на шлях каяття за свої гріхи, щиро виправляв їх в ім'я Бога. ¹ «Жития святьіх...».— С. 322.

Він успішно продовжував писемне учительство — писав духовні творіння, які стали окрасою християнської віри, зокрема «Три слова до подвижника Стагирія», роздуми «Про дівство», «До молодої удови», де виступав побор­ником зміцнення духу із спокусами плоті. Присвячена другу Василію книга «Про священство», аналіз якої ми наводимо нижче, стала улюбленою кни­гою не лише для служителів культу, але й для усіх християн, які цікавлять­ся проблемами красномовства.

Слов'яни давно схилялися у пошані й щирій любові перед генієм Іоанна Златоуста. Ще болгарський цар Симеон склав славнозвісний збірник «Зла-тоструй» із його слів та повчальних бесід. Відомий нам і Супральський ру­копис XI ст.— зібрання слів Іоанна Златоуста, а одна із його бесід є у Свя-тославовому збірнику 1073 p., 187 «слів» знаходяться у Четьї-Мінеї XV ст., 7 «слів» — у збірнику Троїце-Сергієвої лаври XII ст. тощо.

Великий внесок у популяризацію спадщини Іоанна Златоуста у XVII ст. зробила Києво-Печерська лавра. Тут церковно-слов'янською мовою було вперше видано творіння великого проповідника, репринтно відтворене св. Си­нодом у 1814 р.

Із пізніших видань чи не найповнішим є 12-томне видання російською мо­вою творінь Іоанна Златоуста від 1898 року, яке репринтно відтворене у 1991 р. в Москві видавництвом «Православная книга».

Українською мовою творіння Іоанна Златоуста, на жаль, в Україні не ви­давалися — на це були відомі причини.

Нині прийшов благословенний час «збирання каміння», осмислення тру­дів святих отців церкви, зокрема і великого Іоанна Златоуста, з метою відро­дження кращих класичних духовних традицій минулого, творення духовно­го простору для сучасної людини, яка прагне Істини, Добра й Краси. Тому ми й пропонуємо шановним читачам аналіз фрагменту з унікальної праці сві­тильника церкви — «Про священство», 5-у книгу, присвячену красномовст­ву священнослужителя, за виданням 1991 року, який вперше здійснений на­ми українською мовою¹.

Знаменита праця Іоанна Златоуста «Про священство», зокрема «Слово п'яте», є унікальним джерелом глибокодумних роздумів геніального пропо­відника про мистецтво слова, гомілетику священнослужителя.

Вихований на кращих світових риторичних та філософських взірцях учи­телями Ліванієм та Андрагафієм, Іоанн Златоуст розмірковує над великою

¹ Див.: Сагач Г.М. Світильник миру, проповідник покаяння (Духовна школа Іоанна Злато­уста) // «Рідна школа».— 1994, № 11.— С. 16—20.

0/10

роллю і труднощами церковного красномовства, призначеного «боротьбі за істину».

Він ґрунтується на відомій формулі великого Арістотеля, який визначив такі її складові компоненти: «Промова складається з трьох елементів: із са­мого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої він звертається».

Передусім, він звертає увагу на психологічні, душевні особливості «пасо-мих» (аудиторії), їхнє небажання прийняти скромне становище учнів, нато­мість претендуючи на роль присутніх на мирських видовищах глядачів, які розважаються, оцінюють промовця, як судді, а не повчаються високим ду­ховним істинам.

Далі Іоанн Златоуст застерігає промовця-священика, що народ часто не прощає, коли оратор додає до свого виступу частину чужих трудів, за що може підпасти під їхні великі й несправедливі докори й звинувачення.

Тому духовний промовець повинен мати мужню душу, щоб володіти ау­диторією, принести їй користь, а не підкорятися її примхам та нерозважли­вим забаганкам.

Чим цього можна досягти? На думку Іоанна Златоуста, є два шляхи: зне­вага до похвали з боку аудиторії і сила слова проповідника. Він грунтовно аналізує цю тезу, зазначаючи, що повчання, яке наповнене «благодаттю та сіллю», дає лише той, хто мужньо зневажає похвали, хто не прагне оплесків, хто говорить для користі, а не для задоволення народу. Отже, відомий по­стулат античного світу про етос (етичність) оратора знаходить у гомілетич-ній праці Іоанна Златоуста своє яскраве підтвердження й глибоке втілення.

Вселенський вчитель закликає промовця, якого називає «відмінним керів­ником» народу, порівнює із «відмінним візником», досконало володіти сло­вом, особливо в гострій ситуації критики, викриття недоліків у поглядах слухачів, які, в свою чергу, не простять йому огріхів, недосконалості — со­ромливості, невпевненості, затинання, бідного мовлення тощо, обуряться на сказане, а тому може знищитися користь від істинного повчання.

Глибокий психолог, Іоанн Златоуст застерігає духовного пастиря, якого
порівнює із батьком молодих дітей, від ненависті й заздрості з боку нероз­
судливих слухачів, радить ні перебільшувати, ні применшувати їхнього зна­
чення, але «прагнути швидше гасити їх», знищувати недобру славу, сміливо
переконувати «найбездумніших» звинувачувачів, наскільки це можливо. Він
ще і не раз підкреслює, що «доблесне і достопохвальне» може здійснити ли­
ше той, хто не занепадає духом, не знесилює душу журбою, не засмучується
16-0-319 943

огудою, не зачаровується похвалами, не шкодує, коли їх втрачає. Це, зазна­чає Іоанн Златоуст,— дуже нелегка справа, «щоб душа такої людини зали­шилась без турбот і без скорботи».

Він підкреслює, що великою, досконалою силою слова володіє зовсім не­багато людей, і вони повинні навіть більше за інших постійно удосконалю­вати свою майстерність, «бо сила слова набувається освітою», ревною запо­падливістю, постійними вправами.

На думку Іоанна Златоуста, світильника церкви, найбільш освічені мають трудитися більше за всіх інших, бо за найменші огріхи можуть підпасти під найбільші докори слухачів, які судять про проповідь не за її змістом, а за дум­кою про проповідника, не прощаючи йому нічого, ніби ангельській подобі.

Іоанн Златоуст попереджає, що часто зовсім мале, незначне «зменшує сла­ву багатьох і великих мужів», бо люди не прощають великим і малі недоліки.