Взаємозв'язок політичної нерівності і соціальної мобільності

У соціології теорії соціальної структури суспільства, взаємо­зв'язків політичної нерівності та соціальної мобільності (перемі­щення) детально обґрунтовуються і формуються соціологами Ві-льфредо Парето, Гаетано Москою, Максом Вебером, Даніелом Беллом та ін. На необхідність аналізу складу та організацію вла­дних структур правлячих класів вказує Гаетано Моска, вважаю­чи, що влада правлячого класу основана на тому, якому ступеню якості відповідають конкретні потреби суспільства. Конкретні ж потреби відображають характерні зміни в релігії, в політичному мисленні, економічному розвитку та ін. Відмінності влади і полі­тичного авторитету засновані на певних соціальних умовах. Со­ціальна стратифікація, відмічає Вільфредо Парето, залежить від біологічної необхідності тому, що не всі люди від народження наділені особливо цінними психологічними якостями — дійсни­ми моментами людських дій. Соціальні умови служать причиною того, що є тільки частина тих, хто від народження наділена еліта­рними якостями дії. Зрозуміло, соціальна стратифікація розгляда­ється як відмінність між політичними панівними верствами, прошарками і масами. Для суспільства з розвинутими політич­ними секретами такий поділ вважається нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну нерівність як зло й обме­ження, а соціальну мобільність (переміщення) як спосіб її подо­лання, то Гаетано Моска і Вільфредо Парето пояснювали соціа­льну нерівність і соціальну мобільність як нерозривні аспекти одного ж і того соціального явища — циркуляції індивідів між правлячим класом, елітою і нижчим класом, пасивними підлегли­ми. Стабільність правлячої еліти неможлива без соціальної мобі­льності. Проте теорії взаємозв'язку політичної нерівності та соці­альної мобільності однобічно аналізували процеси соціальної стратифікації, спрощено пояснювали політичну соціальну нерів­ність і соціальну мобільність. Обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів соціальної стратифікації — економічного, соці­ального і політичного, соціолог Макс Вебер виділяє фактори, що визначають політичну нерівність у поділі основних суспільних ресурсів: багатство, соціальний престиж, влада, що дає можли­вість з'ясувати три джерела політичної влади.

Соціальна стратифікація дає можливість з 'ясувати зміст і саму суть поняття' клас, що відображає економічні відмінності між: людьми. Обґрунтоване соціологом Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу соціолога Карла Маркса у визначенні суті поняття класу і соціальної стратифікації. Якщо, поділ суспільства на класи, вважав Карл Маркс, пов'язаний з від­носинами власності на засоби виробництва, які визначають усі інші властивості класу, то соціолог Макс Вебер вважав, що кла­сова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, що не виплива­ють з відносин власності (кваліфікаційні, професійні, персональ­ні та інші). Соціальна стратифікація пояснює поняття статусу залежно від поваги престижу індивіда в суспільстві. Статус ви­значає об'єктивні можливості індивіда досягти успіхів у житті (можливість мати високі прибутки залежно не від власності, а за­вдяки фаху, професії— інженера, лікаря, адвоката та ін. Статус визначає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важ­ливе значення має самоототожнення і зіставлення свого соціаль­ного становища із соціальним становищем інших спільностей тощо. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом нестачі економічних ресурсів, то Макс Вебер вказу­вав, що не вистачає почестей, пошани і престижу. Сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищуватиме влас­ний добробут, але престиж завжди відносний.

Досить поширені ситуації, де свідомо, самі того не відаючи, люди перебувають під чиєюсь владою: підкоряються, виконують вказівки, але водночас сприяють, захищають та підтримують. І справді, будь яка влада, чергуючись, постає в двох видах: то та­кою, що маніпулює та зневажає, то такою, що опікує. Володіти владою в суспільстві означає контролювати блага та ресурси, яких потребують індивіди та соціальні спільності. Виникає мож­ливість впливати на формування установок, потреб і домагань соціальних суб'єктів. Якщо люди контролюють блага, в яких орі­єнтуються, то володіють могутнім засобом, щоб змусити індиві­дів та спільності взаємодіяти в тих умовах, які люди самі бачать, а багато в чому й продукують. З позицій соціології, володіння владою — це, врешті-решт, можливість впливати на поведінку інших, щоб успішно досягти заздалегідь поставленої мети. Та і в сучасних умовах можуть бути і справді засновані на силі та стра­ху примітивні форми влади. Однак прогрес суспільства виявля­ється і в переході до витончених екологічних і соціально-психологічних механізмів примусу, які в усьому світі називають демократичними. Здійснення політичної влади передбачає вплив на функціонуючі у суспільстві ціннісно-нормативні системи дис­кредитацією віджилих цінностей і норм, утвердженням нових цінностей та ідеалів. Отже, влада уособлює можливість і здат­ність впливати на поведінку індивідів і спільностей.

У соціальній стратифікації виділяються три види соціального розшарування, що становить різні форми та механізми впливу соціальних спільностей, верств, станів, прошарків і взаємовідно­син на політичну владу. По-перше, економіко-технологічне роз­шарування й індустріальні, професійні й комерційні організації, що його відображають. По-друге, відмінності статусів, що впливають на міжособисті відносини й особливо значну роль ві­діграють у процесах політичної соціалізації та політичної участі. По-третє, інституціональні відмінності, що впливають на спосо­би взаємодії особи і соціальних спільностей, верств, станів, про­шарків із різними політичними, в тому числі партійними, струк­турами. Соціальне розшарування різноманітно впливає на полі­тичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні по­літичні інститути. Особливість впливу на політичні процеси і по­літичні системи, інститути пов'язана з класовим розшаруванням суспільства. Марксизм визначає клас як велику соціальну спіль­ність людей, які займають особливе становище в системі суспі­льного виробництва і мають власні, відмінні від інших соціаль­них спільностей відносини до засобів виробництва. Панівний у відносинах до власності клас є політично панівним класом. Для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політично­му житті суспільства нерідко використовується поняття клас, але даються істотні, відмінні від марксизму, пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі й діяльності соціальних спіль­ностей у політичному житті суспільства становить інтерес підхід Макса Вебера в характеристиці й оцінці класів, який пропонує урахування не лише ставлення до засобів виробництва, але й розмірів багатства, прибутку, рівня освіченості, юридичних при­вілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідних соціальних спільностей.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзначає, що відносини між ними не зводяться до прагнення оволодіти вла­дою і до експлуатації власниками засобів виробництва та вироб­ників матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіта­ловкладень, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту навколишнього середовища, класи можуть мати міцні зв'язки, спі­льні інтереси в політиці й будують відносини на принципах спів­робітництва. Значну увагу Макс Вебер приділяє середнім верст­вам, станам або так званому середньому класу. Адже в економічно розвинутих країнах саме середній клас став опорою громадянсько­го суспільства і соціальною основою політичної стабільності.

Взагалі в сучасній соціології концепція соціальних класів не втрачає значення. Західні соціологи Теодор Гейгер, Моріс Гінс-берг та інші відзначають необхідність подальшого розроблення теорії класів. Але, по суті, класові межі — це межі, в яких соціа­льно-економічні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки класу. Та й внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не переростають себе якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія становила клас індивідуальних власників, то в су­часних умовах в індустріальному суспільстві поряд з індивідуа­льною власністю існують інші форми власності: корпоративна, кооперативна на умові партнерства, приватна, державна та ін. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити й обмеженість робітничого класу. В сучасних умовах більшість на­йманих робітників зайняті не фізичною працею. Високоосвічений робітник як об'єктивна потреба сучасного виробництва обумов­лює і найрізноманітніші форми найму, що в свою чергу диферен­ціює інтереси різних верств і прошарків суспільства. Ось ця ди­ференціація інтересів, відбиваючись у диференціації соціальної структури суспільства, вимагає поширення концепції соціальної стратифікації.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітних ознак, на ґрунті яких формується соціа­льний статус індивідів. Безумовно, реальністю залишаються соці­альні класи — великі соціальні спільності, що сформувалися на базі економічних відмінностей. На думку політолога Ральфа Дарендорфа, двома основними компонентами соціальної структури сучас­ного індустріально розвинутого суспільства є буржуазія, робіт­ничий клас і соціальні спільності, які відрізняються за ознаками, принципами, властивостями соціальної стратифікації.

Ступені соціальної ієрархії важливі для визначення основ соці­альної стратифікації. Першопричина ієрархічної будови суспільст­ва— соціальна нерівність, що породжується об'єктивними умова­ми життєдіяльності людей. Та кожне суспільство прагне до упорядкування своєї нерівності. Буває в житті: люди, якими воло­діє почуття несправедливості, знищать, зруйнують у праведному гніві все, що в їх свідомості асоціюється з утиском їх інтересів. Саме тому спочатку для підтримання соціальної ієрархії в суспіль­стві знайдене просте рішення: народжений в сім'ї раба — залиша­ється рабом, в сім'ї кріпака— кріпаком, в сім'ї патриція або дво­рянина— представником вищого стану і тільки королівське походження дає шанси на володіння верховною владою. Вся сис­тема соціальних інститутів: право, армія, суд і церква стежили за суворим додержанням правил станової структури й ієрархії в сус­пільстві.

Із розвитком суспільства, вдосконаленням соціальної структу­ри змінюються і ієрархічні ступені. Профіль ієрархічної соціаль­ної структури суспільства змінюється зі зміною становища соціа­льних спільностей, верств у соціальному житті суспільства. Введення соціологами критерія рівень багатства привело до то­го, що в суспільстві виділилося багато соціальних верств, станів, прошарків із різним рівнем багатства і прибутку, а соціально-професійні критерії робили стратифікаційну структуру дуже по­дібною до соціально-професійної. Соціально-професійний крите­рій враховував престижність професії, рівень освіти і рівень до­ходів. На базі такого підходу в соціології досить широко розповсюджено поділ за соціально-економічним статусом: вищий клас професіоналів; адміністратори, технічні спеціалісти — сере­дній клас; потім комерційний клас; дрібна буржуазія; техніки та робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робіт­ники. Зростання середнього класу найбільше символізує і його соціальну мобільність. Та особливе місце середнього класу, пер­спективи його розвитку не виключають поляризації суспільства. Ще Карл Маркс передбачав, що конфігурація суспільства і все соціальне його життя постійно змінюються за рахунок концент­рації багатства в руках небагатьох і значного зростання зубожін­ня основної маси населення суспільства. Така тенденція веде до виникнення і значного загострення соціального напруження між верхніми і нижніми верствами, прошарками суспільства, що не­минуче веде до перерозподілу національного доходу.

Про поляризацію сучасного суспільства свідчить той факт, що, як і раніше, багатство зосереджується в руках небагатьох. Ві­домий англійський соціолог Едвін Гідденс наводить статистичні дані про поляризацію суспільства Англії: 5 % вищого класу во­лодіє 90 % акцій приватних корпорацій, 5 % вищого класу одер­жує 16 % загального прибутку, тоді як 50 % представників ниж­чих верств і прошарків одержує тільки 5 % прибутку. За неповними даними, в Україні 6 % представників вищого класу володіють майже 70 % акцій приватних і акціонерних підпри­ємств, 6 % вищого класу одержує 14 % загального прибутку, тоді як 80 % представників нижчих верств і прошарків одержують лише 4 % прибутку. В суспільстві України йде процес глибокого розшарування населення. Соціологи вважають, що при форму­ванні загальних уявлень про соціальну ієрархію суспільства до­сить виділення трьох основних рівнів: вищого, середнього і ниж­чого. Розподіл населення за трьома рівнями можливий на всіх ступенях соціальної стратифікації.

Профіль соціальної стратифікації відбиває ступінь стабіль­ності суспільства. Надзвичайне розтягування профілю страти­фікації, його надзвичайно велике подрібнення на окремі проша­рки, верстви може викликати серйозні соціальні катаклізми, бунти, соціальні вибухи, що ведуть до хаосу, насилля, гальму­ють розвиток суспільства, ставлять його на межу розвалу. Укрупнення профілю стратифікації, насамперед за рахунок зняття верхівки конусу соціальної піраміди, — явище, що по­вторюється в історії всіх суспільств. І важливо, що воно здійс­нюється не в неконтрольованих стихійних процесах, а свідомою реалізацією державної політики. Соціолог Питирим Сорокін помітив і зворотний бік процесу укрупнення профілю стратифі­кації. Такий процес може звести нанівець сам принцип соціаль­ної ієрархії. Нерівність — не лише об'єктивна реальність соціа­льного життя, але й важливе джерело соціального розвитку. Стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від пи­томої ваги і ролі середнього класу і верств. Займаючи протиле­жне становище, середній клас здійснює своєрідну зв'язуючу і дефілюючу, тобто поглинаючу соціальні хитання, зм'якшуючу роль між двома полюсами соціальної ієрархії, знижуючи напру­гу їх протистояння. Чим чисельніший середній клас, тим більше у нього шансів впливати на політику держави, формування фу­ндаментальних цінностей суспільства.

Соціальні інститути, що формуються в процесі складання со­ціальної структури суспільства, є важливим компонентом соціа­льних зв'язків і соціальних дій, цементуючим фактором соціаль­ної структури суспільства. На різних ступенях соціальних процесів у суспільстві відбуваються конкретне становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура — це не тіль­ки сукупність, система соціальних спільностей, верств і прошар­ків, а й інституційні організаційні форми, що забезпечують роз­виток соціальних спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним зв'язкам та соціальним діям. Регулярний, стійкий характер, цілеспрямованість дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціальних ролей, забезпечують повну організованість у суспільстві. Важливими компонентами соціального інституту є соціальні норми і нормативність дій та взаємозв'язків різних ланок соціальної структури суспільства. Широко розповсюджене визначення соціального інституту як організованої, системи зв 'язків і соціальних норм, що об 'єднують значущі суспільні цінності і процедури, які задовольняють основ­ні потреби суспільства. Тут-то суспільні цінності — ідея і мета, що їх ставлять люди для задоволення своїх потреб, обираються різні процедури реалізації, тобто вибираються стандартизовані зразки поведінки в спільнісних процесах, а також формується си­стема соціальних зв'язків — сплетіння ролей і соціальних стату­сів, з допомогою яких поведінка людей реалізується і утримуєть­ся в певних суспільних нормах і межах. Візьмемо дію в соціальній структурі інституту сім'ї: по-перше, це сукупність су­спільних цінностей (любов, ставлення до дітей, сімейні правила і обставини); по-друге, переплетіння різних соціальних статусів і ролей (статуси і ролі чоловіка і дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів, сестер та. ін.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя.

Всякий соціальний інститут виникає тільки тоді, коли з'явля­ється соціальна потреба, і функціонує доти, доки існує ця потреба. Відпадає потреба, і соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмує суспільне життя. Та в суспільстві є соціальні інститути, запровадження яких викликане неминущими потребами. їх в соці­ології виділяють п'ять: політичні, економічні, освітні, релігійні і сімейні. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститута­ми стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін. Отже, інститут, виступаючи сукупністю взаємозв'язків та систем поведінки людей, визначається їх потребами і діє в їх інтересах. Хоча сам соціальний інститут формує соціальні взаємозв'язки і норми поведінки, все ж стосунки між людьми здійснюються не в межах соціального інституту, але інституальні зв'язки і стосунки використовуються іноді практично. Це викликає необхідність фо­рмування соціальних спільностей людей тощо. Саме тому кожний соціальний інститут охоплює різноманітні соціальні спільності й визначає їх поведінку в суспільстві. Отже, соціальний інсти­тут — це своєрідна форма людської діяльності, заснована на чіт­ко розробленій системі правил і норм відповідно до соціального статусу і ролі, а також на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціальні струк­тури і порядок, стабільність у суспільстві.

Інституалізація — процес визначення і закріплення соціальних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здат­ної діяти в інтересах задоволення певних суспільних і соціальних потреб, забезпечення передбачуваних, схвалюваних певним соціа­льним середовищем, поведінкою людей рівня соціального життя. В будь-якому інституалізованому середовищі особа здійснює пе­вну соціальну роль. Соціальні інститути діють у системі соціаль­них структур суспільства від імені суспільства і в інтересах лю­дей з метою задоволення їх потреб. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'є­днання суспільства, диференціацію населення за певними соціа­льними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулюван­ня відносин.у соціальних спільностях, залучення людей до суспі­льної діяльності, здійснюють соціальний контроль.