Соціальні спільності — основний компонент соціальної структури

Соціальні спільності охоплюють різні за розміром і складом соціальні групи. Дуже часто визначаються межі малих і великих соціальних груп, об'єднаних у спільності. Кожна людина нале­жить до певної спільності — виробничого колективу або полі­тичної партії, різноманітних об'єднань. У кожному окремому ви­падку соціальна спільність, мала чи велика, тобто в межах охоплення міжособових відносин, має певні розміри і пов'язана міжособовими і формальними спільнісними відносинами. Та близькість інтересів, мотивів, установок, що об'єднують людей у спільності, не можуть визначати останні. Тим більше, часто спі­льність людей визначається належністю саме до певного майно­вого або іншого стану: багаті дуже часто відчувають почуття зве­рхності або презирства до інших людей, які мають низькі доходи, але охоче підтримують відносини з іншими багатими людьми або ж високими за походженням (діти, вихідці з високопоставлених сімей, начальників, державних діячів або працівників вищої сфе­ри мистецтва, науки не приймають у свої спільності представни­ків інших соціальних кіл), за посадовим принципом та інше. Тут зустрічаємося з формуванням соціальних спільностей, що базу­ються на збігу або близькості соціального статусу. Та межі соціа­льних спільностей можуть мати і не статусну природу, а визна­чаються відмінностями в соціальних позиціях: люди можуть виділятися за національною ознакою, політичною позицією або місцем проживання. Соціальні спільності в суспільстві форму­ються в результаті процесів диференціації і стратифікації. За визначенням соціологів Пітирима Сорокіна, П'єра Бурдьє, Роберта Парка та інших, добробут людини в суспільстві, її соціа­льні зв'язки з іншими людьми, звички, обряди, вірування, інтере­си і настанови здебільшого пов'язані з тим місцем, яке людина займає в соціальному просторі. Соціальний простір багатомір-ний. Це означає, що в одних спільностях індивід може мати ви­сокий соціальний статус, а в інших — значно нижчий. Отже, ко­жна людина в суспільстві живе в кількох соціальних просторах, пов'язаних між собою так, що зміна одного соціального статусу обумовлює зміни інших статусів або позицій. Особа, перебуваю­чи в оточенні близьких їй за статусом людей, почуває себе більш комфортно, у неї не виникає у взаємовідносинах відчуття непов­ноцінності або, навпаки, переваги. Люди починають несвідомо або свідомо шукати серед соціального оточення собі подібних і створювати соціальні спільності, інакше кажучи, освоюють влас­ний соціальний простір. Американський соціолог Пітер Блау за­пропонував систему критеріїв, що визначають становище індиві­да в суспільстві — номінальні критерії: стать, раса, етнічна належність, віросповідання, місце проживання, галузь діяльнос­ті, політична орієнтація, мова; та рангові критерії: освіта, заро­бітна плата, багатство (спадщина або заощадження), пре­стиж, влада, походження, вік, адміністративна посада, інтелі­гентність. Сукупність критеріїв, визначення місця і ролі особи в соціальному просторі і суспільстві визначають і місце індивідів або соціальних спільностей в соціальній структурі. Особливість критеріїв визначення місця і ролі особи в суспільстві, в соціаль­ній структурі полягає в тому, що на їх основі неможливо виділи­ти індивідів і соціальні спільності за ранговим принципом, тобто не можна визначити, яка із соціальних спільностей займає вище, а яка нижче місце в соціальній структурі. Не може стати основ­ною у визначенні соціальної структури суспільства і соціальна нерівність, що проявляється в суспільстві в різноманітних видах і варіантах. Розвиток соціальних відносин, поява складних сус­пільств і системи соціальних інститутів сприяють формуванню складної мережі взаємопереплетених обмінів соціальними цінно­стями, у процесі яких відбувається постійний перерозподіл цін­ностей, формується нормативна основа соціальної нерівності.

У соціології при визначенні соціальної структури завжди вра­ховується тип суспільства: безкласові, рабовласницькі, феодальні, буржуазні, демократичні, соціалістичні тощо, яким властиві стійкі типові економічні, соціальні, політичні відносини між лю­дьми, шляхи розвитку та соціально-економічні перетворення.

В кожному типі суспільства, що формується історично, чітко ви­діляються основні, панівні соціальні спільності, верстви, стани, що визначають головний, специфічний зміст суспільних і соціа­льних відносин, що обумовлені формою власності на основні за­соби виробництва і відрізняються характером виробничих відно­син людей. Ураховуються також похідні, вторинні критерії соціальних спільностей (престиж, рівень освіченості, культури тощо). Історичним соціальним спільностям передували або їх су­проводжували важливі за впливом на суспільство об'єктивні процеси, насамперед, процеси суспільного поділу праці. Суспіль­ний розподіл праці — поділ в суспільстві різних соціальних функ­цій, що реалізуються певними соціальними спільностями, група­ми людей, і виділенням різних сфер життєдіяльності суспіль­ства {промисловість, сільське господарство, наука, мистецтво, армія та ін.), що також поділяються на дрібніші сфери. Суспі­льний поділ праці і поділ праці всередині сфер діяльності тісно поєднані із професійною спеціалізацією різних індивідів, харак­теризують певний ступінь розвитку продуктивних сил.

Перший великий суспільний поділ праці сприяв виділенню племен пастухів із загальної маси племен, що привело до поміт­ного підвищення продуктивності праці і створило матеріальні передумови виникнення приватної власності та розколу суспільс­тва на певні непримиренні соціальні спільності.

Другий великий суспільний поділ праці привів до відокрем­лення ремесла, що становило допоміжне заняття землероба. Це привело до нового значного розшарування суспільства, виділення нових соціальних спільностей: знаті і простих землеробів, реміс­ників та ін. Виникають потреби в ринковому обміні продуктами трудової діяльності людей і формуванні великої соціальної спі­льності купців.

Третій великий суспільний поділ праці — поділ на сільську і міську працю; у результаті непрості соціальні відносини міського та сільського населення — характерна риса будь-якого суспільст­ва, якому б економічному розвитку воно не відповідало. Поряд із поділом населення на міське і сільське відбувається також поділ праці на розумову і фізичну та відповідно поділ населення на пе­вні соціальні верстви, стани, спільності. В міру розвитку продук­тивних сил і суспільного виробництва відбувається природне фо­рмування соціальних спільностей, що характеризують виробни­чий, науково-технічний і соціальний прогрес.

Суспільний поділ праці, розшарування і диференціація людей на різноманітні соціальні спільності поступово сприяли виникненню соціальних класів. У XVIII ст. поступово формується і утверджуєть­ся індустріальне суспільство. Основним джерелом багатства і доб­робуту стає переробна промисловість — індустрія, а основними суб'єктами соціальних та політичних дій — класи. Тоді ж в Англії поняття клас широко вживається для визначення класу бідняків

Ш

іазз), а підприємець і мислитель Роберт Оуен відокремлює чий клас (Wоrking сlass) від бездіяльного класу (lеіsure сlass). АнріСен-Сімон вважав виробничим класом власників капіта-:ів, купців, робітників. У XIX ст. європейське суспільство ється як класове, а загальноприйнятним стає уявлення про те, що класи визначають соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрямки розвитку. У політичному вченні марксизму поняття клас стає основним у світогляді. Класи виникають як результат ра­дикальних соціальних трансформацій. Революції XVII ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політич­ну рівність різних суспільних соціальних спільностей. Дедалі істот­нішу роль у житті Англії, Франції та інших країн Європи відіграє третій клас— буржуазія— підприємницькі та виробничі верстви міст, які зайняли проміжне становище між знаттю та черню. Воло­діння та розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власні­стю— капіталом, землею, знаряддями та засобами виробництва стає стрижнем економічного життя суспільства. Тоді ж кардинально змінюються організація праці та спосіб життя певних верств насе­лення.

Соціальний клас — одне з основних понять у соціології. Вперше розгорнуту картину класового суспільства дає Карл Маркс. В різні історичні періоди існували різні види власності (раби, вода, земля, капітал), що мали вирішальне значення у взаємовідносинах людей, але всі соціальні системи засновані на двох антагоністичних соціа­льних класах. У епоху розвитку капіталізму, на думку Маркса, існує два основних антагоністичних соціальних класи — буржуазія і про­летаріат. Класові відносини з необхідністю передбачають експлуа­тацію одного класу іншим, тобто один клас присвоює результати праці іншого, експлуатує і пригноблює його. Такі відносини постій­но відтворюють і породжують класовий конфлікт, що є ос-новою соціальних змін, які відбуваються в суспільстві. Є суб'єктивні й об'єктивні ознаки класу (володіння ресурсами), але це не обов'я­зково супроводжується усвідомленням належності до класу або по­чуттям політичної близькості інтересам класу тощо. Тільки тоді, ко­ли члени суспільства, соціальної спільності усвідомлюють свою класову належність і починають діяти спільно в інтересах свого класу, соціальний клас стає повністю сформованим.

Найвпливовішу теорію соціальних класів, альтернативну мар­ксистській, запропонував Макс Вебер. На відміну від Маркса со­ціолог Макс Вебер виділяє інші фактори, які впливають на фор­мування відносин нерівності, зокрема розглядає престиж як одну з найважливіших ознак соціального класу. Разом із тим розгляда­ється зв'язок між можливостями висування на більш високі поса­ди і належністю до соціального класу, передбачаючи, що клас становить групу людей з подібними можливостями просування або кар'єри та ін. Макс Вебер вбачає як базовий статусний роз­поділ у суспільстві й основи для створення соціальних класів — ставлення до власності. Проте Макс Вебер надає набагато біль­шого значення розподілу всередині основних класів (наявність проміжних класів, соціальних спільностей), виділяє клас власни­ків і торговий клас, у залежності від виду власності підприємств, де працюють робітники розбиває на кілька класів робітничий клас, відповідно до можливостей підвищення свого статусу, який мають. Макс Вебер розглядає бюрократію як клас, необхідну ланку влади в сучасному суспільстві.

Кожний соціальний клас — це система поведінки, комплекс цінностей і норм, стиль життя. Кожний соціальний клас культи­вує свої цінності, моделі поведінки та ідеали. Наприкінці XVIII — в XIX ст. в українському селі, а також у деяких міських верствах ідеалом жіночої краси вважалася досить повна широко­коста жінка з «пишними формами», рум'янцем на обличчі, міц­ним здоров'ям, яка досить функціонально підходила для сільсь­кої роботи та роботи вдома. Тоді ж ідеалом жіночої краси у дворянства та заможних людей була тоненька статна струнка жі­ночка з тендітною фігурою, трохи нервова, з тонкими музикаль­ними пальцями і блідим обличчям. Звичайно, що така жінка не могла займатися фізичною працею і своєю цікавою блідістю на­гадувала городянок — киянок, полтавчанок, москвичок тощо. Це лише один штрих до величезної соціальної дистанції між вищими й нижчими соціальними спільностями. Представники таких соці­альних спільностей і верств одягалися по-різному, говорили різ­ними мовами (найчастіше вживалася французька), по-різному будували побут. За культурними елементами та ознаками можна практично безпомилково визначити належність індивіда до тієї чи іншої соціальної спільності.

У сучасних умовах соціальна дистанція між представниками різних соціальних спільностей дещо скоротилась. І все ж у різних соціальних спільностей ще є значні відмінності в нормах поведі­нки, мисленні і способах життя. Нині «нові українці» мають машини певної марки, носять якісний одяг, мають певну манеру одягатися. Все це характеризує представника народжуваного класу— класу власників. Існують і винятки: звичайна дитина з середнього класу соціалізується інакше, ніж дитина нижчої соці­альної верстви. Типова дитина з середнього класу, з середовища «нових українців» живе в оточенні освічених, культурних людей, які правильно говорять українською мовою (без застосування рі­зноманітних діалектів і нецензурних висловлювань), насолоджу­ється серйозною музикою, купує цікаві книги, їздить у цікаві по­дорожі і має досить тонкі захоплення. Така дитина оточена особами, які працюють, не думаючи про зарплату, дбаючи лише про свій престиж, і це стає для неї звичним і природним. Вона легко засвоює норми поведінки й ідеї своєї соціальної спільності, верстви. А дитина із сім'ї робітника чи селянина перебуває зо­всім в інших умовах і обстановці. Починаючи з дитинства, куль­турна диференціація постійно поглиблюється, росте соціальна дистанція, поляризується і саме суспільство.

Сучасна соціальна структура зазнала значних змін, і традиційні уявлення про побудову суспільства виявилися ні теоретично, ні практично несцроможними, що й обумовило кардинальні зміни у підході до аналізу- процесів, які відбуваються в соціально-економічній та політичній сферах. Ще до недавнього часу розгляда­лася така соціальна структура суспільства, яка будувалася на прин­ципах наявності в суспільстві двох соціальних класів і проміжкової верстви. Починаючи з 30-х років за офіційною доктриною соціальна структура суспільства в країнах соціалістичної орієнтації в Європі, південно-східній Азії тощо визначалась як сукупність двох соціаль­них класів (робітників і селянства) та соціального прошарку інтелі­генції. Критерії соціальної диференціації зводилися до двох видів ставлення до засобів виробництва і характеру праці. Формувалось уявлення про повну рівність шансів усіх і кожного на соціальне просування, незалежно від походження, національності, яке не від­повідало реальності. Взаємовідносини між класами, соціальними верствами і соціальними спільностями трактувались як безконфлік­тні, гармонійні, засновані на єдності інтересів. Стверджувалась ідея руху суспільства до соціальної однорідності.