Зовнішня політика України
Президентські вибори 2004 р. Помаранчева революція
На президентських виборах 2004 р. загальна кількість кандидатів досягла 25 осіб. Кандидатом від влади на посаду президента став прем’єр-міністр України, лідер Партії регіонів Віктор Янукович. Програма: прискорення розвитку економіки, вирішення соціальних проблем, підвищення рівня заробітної плати і пенсії, розширення взаємин з Росією, підвищення статусу російської мови.
Головний суперник – кандидат від блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко. Програма: створення нових робочих місць, пріоритет фінансування соціальних програм, збільшення бюджету шляхом зменшення податків і виведення економіки з «тіні», боротьба з корупцією, підвищення боєздатності армії, проведення зовнішньої політики в інтересах народу України.
За результатами І туру виборів (31 жовтня) з невеликим відривом лідирував В.Ющенко, на другому місці був В.Янукович. Союз з «Нашою Україною» уклали Блок Юлій Тимошенко, Соціалістична партія України та ін.
Під час проведення ІІ туру голосування 21 листопада були зафіксовані масові порушення. В.Ющенко заявив, що відбувається фальсифікація результатів виборів.
22 листопада ЦВК оголосив, що з невеликим відривом лідирував В.Янукович. Почалися мирні акції громадянської непокори, мітинги протесту, будівництво у Києві наметового табору. В.Ющенко звернувся до Верховного суду з позовом на дії ЦВК і вимогою визнати результати виборів 21 листопада такими, що не відповідають закону. У грудні Верховним судом України скарга В.Ющенка була задоволена. Було призначено переголосування.
На виборах 26 грудня 2004 р. перемогу здобув В.Ющенко. 23 січня 2005 р. відбулася інавгурація президента В.Ющенка, а 5 лютого Верховна Рада затвердила Юлію Тимошенко на посаді прем’єр-міністра. Нова політична еліта проголосила курс на демократичні перетворення і європейську інтеграцію. Однак сьогодні важливою проблемою залишається пошук шляхів до взаєморозуміння та подолання розколу суспільства.
Після проголошення незалежності Україна стала рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. Першими незалежність України визнали Польща, Канада, Угорщина, Латвія, Литва. Сьогодні незалежність України визнали практично всі держави світу.
У липні 1993 р. Верховна Рада схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». Серед пріоритетів зовнішньої політики визначено розширення участі у європейському співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності ООН.
Згідно зі Ст. 18 Конституції України, зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства.
Пріоритетні напрямки зовнішньої політики України.
1. Розвиток відносин з європейськими країнами. У 1992 р. Президент України підписав Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що сприяло інтеграції України у європейські структури. 9 листопада Україна стала 37 членом Ради Європи. У 1996 р. Україна приєдналася до об’єднання держав Центр Європейських ініціатив (ЦЄІ), мета якого – служити зміцненню стабільності і безпеки в цьому регіоні. Підписано угоди, в яких закріплено відсутність будь-яких територіальних претензій з усіма європейськими сусідами. Тим самим створено пояс безпеки навколо України. У перспективі Україна прагне до рівноправного членства в Європейському Союзі. Прийнято стратегію інтеграції України в Євросоюз.
2. Україна і СНД. У 1994 р. Україна на правах асоційованого члена приєдналася до економічного союзу в рамках СНД. Водночас вона не підписала Статут СНД, угоди про створення об’єднаних збройних сил та інші документи, які передбачали надання інститутам СНД державних функцій. Керівництво України робить наголос на економічній складовій у діяльності СНД, прагне до розширення співробітництва між країнами СНД на двосторонній основі.
3. Україно-російські відносини тривалий час залишалися складними і суперечливими. Вони ускладнювалися такими питаннями, як розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів СРСР, розподіл Чорноморського флоту, статус м. Севастополя, різні позиції щодо НАТО. 31 травня 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б.Єльцин підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією. Договір завершив процес розмежування країн, заклав базу для вирішення всіх проблем у стосунках між Україною і Росією. Співпраця країн базується на національних інтересах, на просуванні країн шляхом демократії, формуванні необхідних умов для стійкого економічного зростання й підвищення життєвого рівня населення.
4. Відносини з США розвиваються у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин сприяла реалізація Україною без’ядерного статусу.
5. Стосунки з НАТО. У 1997 р. було підписано Хартію про особливе партнерство України і НАТО. Обидві сторони брали на себе зобов’язання розширювати співробітництво, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності, спільних демократичних цінностей у Європі. Зокрема, документ передбачав проведення консультацій з політичних питань і питань безпеки, підтримання миру, нерозповсюдження ядерної зброї, боротьби з контрабандою наркотиків та тероризмом, врегулювання конфліктів і гуманітарних операцій.
6. Інтеграція у міжнародні економічні та фінансові структури. Пріоритетом у зовнішній політиці є економічний аспект. У 1992 р. Україна стала рівноправним членом Міжнародного валютного фонду та Європейського банку реконструкції і розвитку. Україна активно просувається на вступ до Світової організації торгівлі, що дозволить лібералізувати режим торгівлі між Україною та Європейським Союзом, гарантуватиме нашу країну від витіснення української продукції з ринку ЄС.
Отже, Україна налагоджує всебічні зв’язки з країнами світу, займає гідне місце у світовому співтоваристві. Головним принципами її зовнішньої політики є демократизм, миролюбність, ядерне роззброєння, розширення економічного співробітництва.
90-і рр. ХХ ст. були переломним періодом в історії України. Вони позначилися глибокими перетвореннями в політичній і соціально-економічній сфері – здобуття незалежності, становлення власних демократичних інститутів, економічні реформи. Довгим був шлях України до незалежності, нелегкою є розбудова її державності, зокрема, ринкової економіки та суспільно-політичних відносин. Та, попри складнощі, сьогодні відбувається національно-культурне відродження України, розширюється її співробітництво з іншими державами на принципах миролюбності й демократії. Майбутнє України залежить від далекоглядності, мудрості та толерантності її лідерів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К.: Вища шк., 1993. – 414 с.
2. Білоцерківський В.Я. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 536 с.
3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.– К:”Академвидав”, 2003. – 656 с.
4. Борисенко В.П. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.
5. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. Курс лекцій. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 528 с.
6. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси історії українського державотворення. –К.: Ґенеза, 1995. – 608 с.
7. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наукова думка, 1992. – 544 с.
8. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. – Донецк: ООО ПКФ «БАО», 2006. – 384 с.
9. Дещинський Л.Є., Гаврилів І.О., Зінкевич Р.Д. та ін. Історія України та її державності. Видання 3-е: Навч. посібник. – Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2005. – 368 с.
10. Дорошенко Д. Нарис Історії України. В 2-х том. –К.: Глобус, 1992. –520 с.
11. Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Вид. 4-те. – Львів: Світ, 2003. – 520 с. з іл.
12. Історія України в особах: IX-XVIII ст. // В. Замлинський (кер. авт. кол.). – К.: Україна, 1993. – 396 с.
13. Історія України в особах: ХIX-XХ ст. // І. Войцехівська (кер. авт. кол.). – К.: Україна, 1995. – 479 с.
14. Історія України. Навчальний посібник /Під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – 416 с.
15. КорольВ.Ю. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 496 с.
16. Крип’якевич І. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
17. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К.: Вища шк., 2000. – 663 с.
18. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. 4-е вид. – К.: Каравела, 2009. – 400 с.
19. Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О. Скрипника. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 367 с.
20. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Т-во «Знання» України, 1993. – 192 с.
21. Субтельний Орест. Україна: історія. –К.: Либідь, 1993. – 720 с.
22. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / за ред. О.М. Мироненка. – К., Либідь, 1997. – 560 с.
23. Черкашина Н.К. Історія України: від найдавніших часів до сьогодення: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 384 с.
24. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.
[1] Цит. за: Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: “Академвидав”, 2003. – С. 315-316.
[2] Цит. за: Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: “Академвидав”, 2003. – С. 398.