Конституційні засади судової організації

Організація та діяльність суду, як правило, є предметом не тільки власне законодавчого регулювання, але й конститу­ційного. В діючих конституціях зарубіжних країн немає вка­зівок на те, як повинна бути організована судова система, з яких інстанцій складається її ієрархічна система. Як правило, вони говорять про верховні суди, які очолюють судову сис­тему, вказуючи при цьому, що нижчі засновуються законом. Пояснюється це тим, що час від часу об'єктивно виникає по­треба внесення у судові структури тих чи інших змін, нерідко досить серйозних, не зачіпаючи конституційні тексти.

Виділяють три моделі побудови судової системи.

1. Судова система з внутрішньою спеціалізацією (уні­версальної юрисдикції), яка діє в КНР, Нідерландах, Швеції, Японії та інших країнах, є єдиною системою загальних судів, що розглядають усі основні види судових справ. Вони здійс­нюють і кримінальне, і цивільне, й адміністративне судочин­ство, а в деяких державах - і судовий конституційний конт­роль. Ця модель не виключає існування в країні також окре­мих спеціалізованих судових органів, наприклад, у справах неповнолітніх, патентних і податкових судів. Проте останні тільки доповнюють основну загальну судову систему, а деякі з них мають швидше квазісудовий характер.

Система загальних судів має ієрархічну триступінчасту структуру, а в ряді країн - і чотириступінчасту. Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції, які умовно мо­жна назвати "районними" (в різних країнах вони мають різні найменування). Наступна інстанція - апеляційні суди, які розглядають скарги на ухвали судів першої інстанції, які вхо­дять до судового округу даного апеляційного суду, а також найбільш складні справи, віднесені законом до їх компетен­ції. Апеляційний порядок розгляду скарг означає повторний розгляд справи у повному обсязі. Така форма характерна для Франції, Індії. Та є ще один варіант оскарження судових ух­вал - це касаційний порядок, який, зокрема, існує в країнах колишнього СРСР. Суд розглядає матеріали справи і переві­ряє їх з точки зору формальної. Там заслуховуються тільки представники скаржника і думку нейтрального представника державної юстиції. Якщо суд другої інстанції (касаційний суд) знайде будь-які недоліки в процесі, то він скасовує ухва­лу нижчестоящого суду і направляє його на повторний роз­гляд. Нарешті, вищий судовий орган - "верховний суд" (ви­щий наглядовий орган) перевіряє ухвали нижчестоящих судів у плані правильності застосування правової норми, проте іноді він може розглядати особливо важливі справи в якості першої інстанції.

2. Т. зв. американська модель, яка існує в деяких держа­вах із федеративним устроєм (наприклад, США). Тут функці­онують паралельно федеральна судова система і система су­дів кожного зі штатів. Компетенція цих судів розрізняється в основному по тому, яка норма - федерального законодавства або права штату - належить застосуванню в даній справі. На­
приклад, федеральна судова система США має таку структу­ру: Верховний суд (дев'ять суддів), близько 100 районних су­дів (їх іменують також окружними) в якості судів першої ін­станції; 14 апеляційних судів (друга інстанція). Поділ терито­рії країни на судові округи не збігається з її адміністративно-територіальним поділом. Такий поділ використовується для того, щоб зробити суди максимально незалежними від регіо­нальних влад.

3. Судова система із зовнішньою спеціалізацією характе­ризується тим, що поряд із системою загальних судів діють
інші самостійні спеціалізовані системи судів. Судова система
країни в цілому нібито складається з декількох автономних
підсистем, кожна зі своєю компетенцією. І хоча за масштабами
діяльності система загальних судів при цьому залишається го­ловною, проте її компетенція в тій чи іншій мірі є урізаною по­рівняно з компетенцією загальних судів з судової системи першої моделі. Як вже зазначалося вище, полісистемність най­кращим чином представлена у ФРН, в інших же країнах спо­стерігається, як правило, наявність двох-трьох систем.

Незалежно від форми (моделі) судової системи, усі кон­ституції демократичних держав містять норми про побудову су­дів на принципі участі населення у здійсненні правосуддя (на­приклад, ст. 91 Конституції Австрії містить формулу: "народ бере участь у здійсненні правосуддя"). Конкретно питання про участь населення в здійсненні правосуддя зводиться до наявнос­ті в одних країнах суду присяжних, в інших - інституту судо­вих засідателів, а в третіх - обох названих форм. В усіх цих випадках у розгляді справ поряд із професійними суд­дями беруть участь громадяни, як правило, із числа тих, що проживають на території даного судового округу.

Ще один принцип конституційного значен­ня, якому повинна відповідати судова система в демократич­ній державі, - рівності громадян перед законом і судом. Його треба розуміти як забезпечення доступу громадян до право­суддя. Основною перешкодою на шляху реалізації цього принципу є дорожнеча юридичної допомоги, необхідної гро­мадянам для звернення до суду і самого судового процесу. Наприклад, на початку 80-х pp. судочинство у більшості аме­риканських судів коштувало 1,5 тис. дол. на день, а в суді присяжних - не менше 54 тис. дол. на місяць. Година судово­го засідання коштує 250 дол., 20-хвилинне засідання щодо оформлення визнання вини - 75 дол., щодо розгляду просту­пку неповнолітнього - не менше 50 дол. Звичайно, вживають­ся відповідні заходи, покликані пом'якшити цю перешкоду. Безоплатна правова допомога була розширена у Франції, ФРН, Великобританії, США, Україні. Згідно зі ст. 119 Конституції Іс­панії "правосуддя здійснюється безоплатно... в усіх випадках для осіб, які не володіють достатніми засобами для прова­дження процесу". Але в багатьох випадках неможливо обі­йтися без допомоги адвоката, яка дорого коштує.