Х рр. та причини їх згортання. Посилення застійних явищ в соціально-економічному житті республіки.

Соціально-економічний розвиток України (1956-1985 рр.). Проблеми розвитку народного господарства. Економічні реформи

На ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х рр. існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. З 1953 р. поступово скорочується кількість всесоюзних міністерств і частина економічної влади передається республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65 % всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24 %. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. М. Хрущов замість старої т.зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову - територіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного господарства. Новоутворені органи управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа стала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі інтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв¢язки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати господарські питання, раціонально використовувати ресурси.

IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон про створення у республіці 11 економічно-адміністративних районів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації виробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації підприємств в межах економічних районів, активізації використання місцевих ресурсів.

Таким чином під кінець 1957 р. раднаргосп контролював 97 % заводів в країні. Це надало можливість українським економістам почати проводити власну економічну політику.

У вересні 1965 р. була проголошена економічна реформа, суть якої полягала в розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв¢язків між підприємствами; встановленні економічно обгрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінці діяльності підприємств такими “капіталістичними” показниками, як рентабельність і прибуток.

Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори.

Економічна реформа 60-х рр. не була доведена до кінця. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали, тривало нарощування виробництва засобів виробництва, продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалізації суспільства. Розширення виробництва досягалося передусім завдяки більшим затратам праці, залученню додаткових ресурсів. Тобто економіка розвивалася екстенсивним шляхом.

За 1966-85 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Така ж тенденція спостерігалася і в соціальній сфері, яка протягом тривалого часу вважалась другорядною і фінансувалася за так званим залишковим принципом.

Вкрай ускладнила ситуацію і порушила екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа, яка сталася 26 квітня 1986 р. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн. га землі.

Таким чином, у 70-80-х роках економіка України перебувала в кризовому стані, причиною якого був прояв глибокої кризи державного соціалізму, що базувався на радянському тоталітаризмі, на всевладді партійно-державних структур. Ця криза показала що старі методи і принципи господарювання неспроможні забезпечити прогрес суспільства; що без пошуку нових форм економічної діяльності, без конкурентності і вільної ініціативи неможливо досягти позитивних зрушень; що тактика жорстокого диктату центру і відвертого ігнорування інтересів республіки скомпрометована самим життям. Вихід з кризи був один - радикальне реформування суспільства і досягнення реальної суверенності України.

16.3. Суспільно-політичне життя в Україні (1956 - 1985 рр.). Хрущовська “відлига”. Наростання кризи в суспільно-політичному житті. Дисидентський рух.

Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М.Хрущов. Саме з його діяльністю пов¢язані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської “відлиги”.

На початку 1956 р. відбувся ХХ з¢їзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Однак ця критика не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З¢їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з¢їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва - “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш складеною стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

З початку 60-х рр. в Україні з¢являється нове покоління молодих літераторів і митців - т.зв. шестидесятників, до яких належали Діна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Алла Горська, В¢ячеслав Чорновіл, Іван Світличний та ін. Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися “зверху”.

У жовтні 1964 р. М. Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПРС. Існує кілька версій щодо ініціаторів тихого перевороту - Л. Брежнєв, М. Суслов, С. Шелепін. Політична лінія реформ, які розпочав М. Хрущов, прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних функціонерів не могли влаштовувати плани М. Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі, що й спричинило його усунення від влади - відправили на пенсію.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро Шелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у сер. 60-х рр. посилилися автономістські тенденції українців, котрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в післявоєнні десятиліття. П. Шелест досить відверто захищав мовні і культурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України Ю. Діденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося поширення української мови у ВНЗ, заохочення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Шелест підтримав це. Врешті-решт, Шелеста усунули від посади.

Його наступником став В. Щербицький, який посилив політику русифікації і підтримував політику підпорядкування української економіки центру. Прихід В. Щербицького поклав початок масовим “чисткам” у державному і партійному апараті.

З середини 60-х рр. в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, “формується нова історична спільність - радянський народ”. Національно свідома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими методами.

З кінця 70-х рр. репресії проти представників української культури загострюються. У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провідних діячів руху опору. У “самвидаві” поширюються “Позиції українських політичних в¢язнів” за підписом О. Тихого і В. Романюка, де подавався короткий аналіз історичного поступу України і обґрунтовувалася необхідність незалежності.

Влітку 1979 р. 18 політв¢язнів написали відозву, в якій зверталися до ООН з пропозицією зареєструвати Україну як російську колонію.

На початку 80-х рр. відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни ув¢язнення українських патріотів.

У 60-70-х рр. у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодною з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.

Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху.

Українське дисидентство поділялося на декілька напрямів: релігійний, правозахисний та національний.

Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських, зокрема баптистських, та інших конфесій, проти обмеження релігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення релігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван Гель, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс. В 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви з метою допомогти її легалізації.

Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, розходження між деклараціями та соціалістичною практикою, порушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних законів.

9 листопада 1975 р. була створена Українська Гельсинська група, яку очолив письменник Микола Руденко, серед її членів були Петро Григоренко, Левко Лук¢яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Василь Стус та ін. Члени групи ставили перед собою наступні завдання: сприяти ознайомленню української громадськості з Декларацією Прав людини; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований та засуджений на 12 років М. Руденко. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. змушені емігрувати за кордон П. Григоренко, Н. Світлична та Н. Строката.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних течій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм і демократичний націоналізм.

Питання для самоперевірки

1. Розкрийте особливості відбудови народного господарства.

2. Розкрийте сутність економічних реформ 60-х років та визначіть причини їх згортання.

3. Поясніть поняття “хрущовська “відлига”.

4. Що таке “дисидентство”, охарактеризуйте напрямки українського дисидентства.

5. Порівняйте політичні портрети П.Шелеста та В. Щербицького.

Методичні вказівки до лекції:

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Новітня історія України (1900 - 2000). – К., 2002; Сторінки історії України ХХ ст. – К., 1992; Українська суспільно-політична думка ХХ століття. – Мюнхен, 1989. – Т.2; В. Баран, В. Даниленко. Україна в умовах системної кризи (1946 - 1980 р.). – К., 1999.

Тема 15. Лекція 17. Україна і процес перебудови в СРСР