Західноукраїнські землі у 20 – 30-ті роки. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Національно-культурне будівництво. Політика коренізації.

Після ХІІ з'їзду РКП(б) (квітень 1923) почали розгортати політику коренізації. На з'їзді було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при контактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську, до зміцнення позицій української школи, культури, науки.

Ставлення Сталіна до політики українізації було негативним. В кінці 20-х рр. розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, викриття т.зв. "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій" та ін.

Особливий склад Верховного суду УРСР 19 квітня 1930 р. виніс вирок у справі Спілки визволення України (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Цей вирок був остаточний і оскарженню не підлягав: 45 діячів української культури (академіки Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, професори: Й. Гермайзе, В. Ганцов та ін, письменники: Л. Старицька, Івченко та ін., науковці ВУАН, викладачі вузів, вчителі тощо) було репресовано. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна, озброєного диктаторськими повноваженнями П. Постишева, секретаря ЦК ВКП(б). Упродовж 1933 р. з Росії на Україну переведено багатьох відповідальних працівників неукраїнської національності. Спільними зусиллями вони потопили українізацію в крові.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла постанову про довічне включення Галичини і Західної Волині до складу Польщі.

З листопада 1918 р. на народному вічі в Чернівцях мешканці Буковини проголосили себе частиною України. Але 11 листопада 1918 р. Чернівці зайняли румунські війська. Два десятиліття там проводилася політика румунізації.

12 січня 1919 р. Чехословаччина ввела війська в Ужгород. Решту Закарпатських земель окупувала Угорщина комуністичного уряду Бела Куна. За згодою Антанти 5 серпня 1919 р. чехословацьке військо повністю підкорило Закарпаття. Рада послів згодом офіційно віддала землі Буковини та Закарпаття відповідно Румунії та Чехословаччини.

Польська влада намагалась різними способами послабити український національно-визвольний рух. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення позицій українського електорату на виборах. Провокувались міжконфесійні конфлікти. Польський уряд почав проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення мононаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини сюди спрямовувалися польські колоністи – "осадники" (200 тис.), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це також загострювало міжнаціональні відносини й земельну проблему.

З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського "прометеїзму", яка означала, що історична місія Польщі – допомогти звільненню східноукраїнських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на етнічну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до політики "пацифікації" (заспокоєння), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилась від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Суспільно-політичний рух на Західній Україні мав 3 течії: 1) легальні партії; 2) націоналістична (підпільна); 3) комуністична.

Легальні партії. Найвпливовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО, з 1925 р.). Її програма передбачала автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин. По суті це була ліберальна партія. Другою впливовою серед легальних партій була Українська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.). Серед вимог – обмеження приватної власності, незалежність України. Ще одна легальна партія – Українська соціал-демократична партія, заснована у 1900 р. відновила свою діяльність з 1929 р. У 1930 р. була створена Українська національна католицька партія.

У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли певного представництва у сеймі.

Націоналістична течія. Окрім Української Військової Організації (УВО) у середині 20-х рр. утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп і УВО зібралися 29 січня 1929 р. на з'їзд у Відні і вирішили утворити єдину підпільну революційну організацію – ОУН. Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець. Ідеологія ОУН базувалась на "інтегральному націоналізмі", розробленому Д. Донцовим. Згідно з нею українська нація є абсолютною цінністю, незалежність України – найвищою метою. У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику "перманентної революції", що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера.

Найвідоміша акція ОУН – вбивство у 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію. Процес над учасниками теракту відбувся з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. у Варшаві, завершившись трьома вироками до страти, які потім були замінені на довічне ув'язнення (у т.ч. С. Бандера). Варшавський процес дав можливість польській громадськості дізнатися про боротьбу українців.

Комуністична течія. Нелегально діяла у Польщі також комуністична партія Західної України (КПЗУ). Її робота була прикрита легальними газетами, журналами, організаціями. Ліві партії контролювалися Комінтерном, а останній – ВКП(б). Таким чином, КПЗУ виконувала і схвалювала всі вказівки Сталіна та радянського уряду. Вона заперечувала голодомор 1932-1933 рр., схвалювала насильницьку сталінську колективізацію та масові репресії 30-х рр. в СРСР. Рядові члени вірили в ідеали світової революції. КПЗУ виникла в 1919 р. і, звинувачена Комінтерном у буржуазному націоналізмі, була розпущена у 1938 р. У 1926 р. було створено Українське селянське робітниче соціалістичне об'єднання (Сільроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ.

Відновила свою діяльність "Просвіта". По містах і селах відкривалися її читальні. У 1938 р. товариству "Просвіта" підпорядковувалися 84 філії (повітові осередки), читальні, театральні гуртки, хори, духові оркестри тощо.

НТШ в 1920 р. закликало молодь відвідувати спеціальні академічні курси. Уряд їх закрив. Тоді українська професура відкрила ряд підпільних факультетів університету, політехніки, медінституту.

Економічна сфера: з кожним роком рентабельнішою ставала українська кооперація. Вона охопила всі села і міста краю. Запрацювали банки, страхові та акціонерні товариства.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква (4,4 млн. віруючих). Значний вплив мала діяльність її митрополита Андрія Шептицького, який протестував проти політики пацифікації. Православна церква налічувала 2 млн. віруючих. У 1924 р. під тиском польського уряду вона розірвала зв'язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію.

Варто відзначити, що у Польщі виходило 83 українські газети, 21 з них – політична. Незважаючи на сувору цензуру, українська політична думка могла бути оприлюднена.

 

Питання для самоперевірки

1. Якими причинами було обумовлене впровадження політики НЕПу?

2. У якому документі законодавчо затверджувалось входження УРСР до складу СРСР?

3. Які фактори сприяли встановленню тоталітарного режиму в СРСР?

4. У чому полягала політика коренізації? Які наслідки вона мала для України?

5. Назвіть основні течії суспільно-політичного руху на Західній Україні.

 

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України. – К.: "Академія", 2002. – 655 с.; Новітня історія України. – К.: "Вища школа", 2002. – 720 с.; Політична історія України / за ред. В.І. Танцюри. – К.: "Академія", 2001. – 488 с.

 

Тема 13. Лекція 15. Україна в роки Другої світової війни

(1939-1945 рр.) (2 год.).

 

Друга світова війна була найтрагічнішим періодом в історії людства. Повною мірою це стосується й України. Війна залишила глибокий слід в історичній долі України, понівечивши долі мільйонів людей, завдавши величезних матеріальних збитків. Метою лекції є вивчення основних подій Другої світової війни на території України, їх характеристика та з’ясування значення цього періоду в історії України. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

1) Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Радянізація західноукраїнських територій.

2) Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Причини поразок Червоної армії на початку війни.

3) Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.

4) Рух опору проти німецько-фашистського режиму на території України. Радянський партизанський рух. Збройна боротьба формувань ОУН-УПА.

5) Завершення Другої світової війни. Внесок народу України в перемогу над фашизмом.

15.1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Радянізація західноукраїнських територій.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання стало важливим чинником у міжнародній політиці. Напередодні війни виявилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:

1) СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися утримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові.

2) Англія, Франція і США - намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;

3) Німеччина, яка боролася за світовий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Самі ж українці не могли вирішити власні проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні-травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно, де обґрунтував план поділу СРСР шляхом відриву від неї України.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській України виявили Польща та Угорщина.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Цими діями Німеччина поширювала свій вплив на Схід. Радянський Союз за цих умов пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років, в якому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру: зобов¢язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної; не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв¢язувала б війну проти однієї з них; не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти лише шляхом дружнього обміну думками. Водночас було підписано і таємний пакт до нього, який складався з трьох основних статей: ст.1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію, Латвію; ст.2. визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев - Вісла - Сян”; ст.3. відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Ці документи приводили до поділу світу на сферу впливу двох тоталітарних держав - СРСР та Німеччини.

Результатом Мюнхенської згоди і пакту “Молотова - Ріббентропа” стало розв¢язання Другої світової війни нападом фашистських військ на Польщу 1 вересня 1939 р. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням новітньої тактики, де провідна роль відводилася танкам і авіації. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон, який формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. У Західній Україні було інспіровано “відновлення” радянської влади - 22 жовтня організовано вибори і робота Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз¢єднання з Радянської Україною).

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. Таким чином, вперше українці об¢єдналися в межах однієї держави.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, ліквідована поміщицька та церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров¢я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення. Водночас почалося механічне перенесення на цю територію “казармового” соціалізму. Йшов процес руйнування створених західними українцями соціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на схід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні кооперативи, припинили діяльність товариства “Просвіти” тощо. Із політичних організацій залишилася більш-менш дієздатна підпільна мережа ОУН.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Протягом 1939-41 рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб.

15.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Причини поразок Червоної армії на початку війни.

22 червня 1941 р. Німеччина раптово напала на СРСР. Український напрямок для Гітлера був одним з головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтує наступ на Ленінград та Київ. Така зміна була зумовлена декількома чинниками: економічними - захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни; воєнними - окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках”; морально-політичними - взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу Червоної армії.

На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої. Більше двох місяців (липень-вересень) тривала облога Києва. Велике стратегічне значення мала оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку.

Причини поразок на початковому етапі війни були наступні: некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, репресії в армії, багато тактичних прорахунків та ін. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

15.3. Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою.

Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, який був розрахований на 30 років та побудований на “теорії” расової винятковості німецької нації: народи, що населяли СРСР передбачалося піддати масовому знищенню й відселенню на інші території.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Їй також була віддана “Трансністрія” - землі між Бугом і Дністром. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт “Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця на окупованій території УРСР був створений рейхскомісаріат “Україна”, на чолі якого став Еріх Кох. Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловоградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

За українцями не визнавали права на будь-яке державне існування, а територію України розглядали як “німецький простір”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Діяла комендантська година, за порушення якої мирних людей розстрілювали на місці. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, в яких примушували працювати селян під суворим контролем з ранку до пізнього вечора.

Тяжке політичне і економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби.

Німці планували щорічно знищувати 10 млн. не арійців. Спеціальні частини СС знищили 900 тис. євреїв в Україні. Тільки за п¢ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру розстріляли понад 50 тис. мирного населення - євреїв, українців, росіян. Крім Києва найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів нараховувалося на території України понад 250. Також фашисти організовували масове винищення військовополонених, нищили сотні населених пунктів.

За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб.