У Західній Україні (20–30-х рр.).
Політичні сили,які очолювали український визвольний рух
Становище українців в Румунії.
Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували Румунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.
Українські землі у складі Чехословаччини.
З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам – Українському вільному університетові, Високому педінститутові ім.М.Драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.
Отже,незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька в більшій мірі становила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців. Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби – як легальних, так і нелегальних.
В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях діяли три основні течії: легальні партії, націоналістичне підпілля та комуністичний рух.
Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету встановлення незалежної Української держави. В своїй діяльності вони широко використовували парламент, легальну пресу, віча, демонстрації. З часу окупації Польщею Галичини тут працювали такі основні українські партії:
Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія (УХСП). На Волині – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін.
Влітку 1925 р. в результаті об’єднання УНТП з іншими організаціями Галичини та Волині створена найчисельніша, найважливіша політична партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО).
Найстаріша на Галичині УРП після об’єднання з УПСР (1926 р.) утворила Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм; своєю метою проголошувала об’єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку.
Українська соціал-демократична партія (УСДП) була малочисельною і не мала великого впливу на населення.
З 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. – Українська народна обнова (УНО), що була схильна до порозуміння з Польщею.
З 1919 р. діяла Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ); з 1923 р. Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Ця партія працювала в підпіллі і була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КПП), маючи широку автономію. Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з нею і КПЗУ, обвинувачуючи їх керівництво у фашистській агентурі.
Влітку 1920 р. в Празі була утворена Українська військова організація (УВО). Очолив УВО полковник Є.Коновалець. УВО працювала нелегально як військова організація і ставила своїм завданням військову підготовку юнаків, вела виховну, ідейно-політичну роботу, особливо серед школярів. З 1923 р. починається так звана “еволюція” УВО до націоналізму.
У 1926– 1929 рр. відбулося об’єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами. В січні 1929 р. відкрився І Конгрес українських націоналістів у Відні, де було проголошено утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Вся влада зосереджувалась в руках вождя – Є.Коновальця. Серед найважливіших програмнихвимог ОУН були:
1. Боротьба проти польської окупації.
2. Боротьба з більшовизмом.
3. Утворення самостійної соборної Української держави з авторитарним, тоталітарним устроєм.
4. Складова ідеології ОУН – крайні форми націоналізму, що сконцентровані в гаслі: “Україна для українців”.
На початку 30-х років відбувся розкол між ОУН в еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях тактики (легальних і нелегальних засобів боротьби). Найактивнішою, радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так званий Академічний Дім, в який входила молодь, особливо студенти Львова. Їх ватажком був С.Бандера. Вони проголосили про перехід ОУН на підпільні бойові позиції і визнавали основним засобом боротьби терор (вбивство проф. Бабія у Львові; в Трускавці – польського журналіста Т.Голувка; у Варшаві – міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького та ін.).
Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті Є.Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в ПУН (Провід українських націоналістів) А.Мельника.
Отже, 30-ті роки для історії України – дуже складний період. Обидві частини її знаходились в умовах авторитарних держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю.