Здобуття Україною державної незалежності, її політичні й правові підстави

Тема 12. Відродження незалежності України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності

План

1. Здобуття Україною державної незалежності, її політичні й правові підстави.

2. Суспільно-політичні процеси в Україні 1991-2008рр., становлення і розвиток новітньої української державності.

3. Соціально-економічні перетворення в незалежній Україні, їх сутність, мета й поточні результати.

4. Гуманітарні й духовно-культурні аспекти державотворення, складання сучасної української політичної нації.

5. Зовнішньополітичні виміри розбудови незалежної України, геополітичні реалії сучасного світу і національні інтереси.

Основні поняття: державний суверенітет, право на самовизначення націй, Акт проголошення незалежності, державні структури, символи й атрибути, конституційні засади розвитку, громадянське суспільство, демократичний механізм здійснення влади, економічні реформи і ринкова система, соціальні стандарти й рівень добробуту, національно-культурне відродження, формування міжнародних пріоритетів, дипломатична діяльність, євроатлантична інтеграція.

В останнє десятиліття ХХ століття сталася чи не найважливіша подія у новітній історії України, а можливо і всієї української національної історії. Така констатація виходить з того, що саме у цей період відбулося те, чого натхненно прагнули покоління свідомих українців, і чого, натомість, вкрай не бажали покоління, як їх влучно назвав класик української літератури В.К.Винниченко, «різнобарвних україножерів». Суверенна воля народу, виражена у відповідних документах Верховної Ради України, у підсумках голосування на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991року, чітко й однозначно легітимізувала появу у Центрально-Східній Європі нової незалежної держави -України. Ця подія не була б можливою без багатовікової традиції українського державотворення, без наполегливої боротьби народу і його кращих представників за збереження власної ідентичності й самобутності. В серпні-грудні 1991 року було юридично оформлено здійснене українською нацією право на самовизначення, передбачене і закріплене світовим співтовариством. Тоді було задекларовано прагнення будувати і розвивати демократичну, правову державу із високими соціальними стандартами, із пріоритетом прав і свобод людини в умовах громадянської злагоди й порозуміння.

Вихідним моментом відновлення сучасної української державності стало ухвалення 24 серпня 1991 року, тоді ще Верховною Радою УРСР, Акту проголошення незалежності України, остаточно затвердженого всенародним голосуванням 1 грудня того ж року. Результати референдуму( 90,92% виборців сказали «Так, підтверджую» відносно вищезгаданого Акту) переконливо засвідчили: переважна більшість громадян пов’язує своє майбутнє з вільною, новою Україною. Того ж дня молода країна обрала першого Президента – главу Української держави, яким став Л.М.Кравчук. Він впевнено переміг у першому ж турі президентських виборів, отримавши 61,59% голосів виборців і випередивши інших кандидатів на найвищу державну посаду – В.Гриньова, В.Чорновола, Л.Лук’яненка, І.Юхновського, Л.Табурянського, О.Ткаченка. А 5 грудня 1991 року на урочистому засіданні Верховної Ради України Леонід Кравчук склав присягу Президента України й приступив до виконання обов’язків в своєму новому статусі. Перед ним, українським урядом і всією українською владою постало доленосне завдання – утримати і вивести на принципово інший щабель розвитку щойно утворену державу. На це покоління української політичної еліти випала стратегічної ваги місія – подолати негативні прецеденти минулого, забезпечити стале й стійке існування України, виробити оптимальні засади внутрішньої і зовнішньої політики, які б назавжди убезпечили національну державність від чергової руйнації.

Слід зазначити, що ці унікальні за складністю завдання потрібно було вирішувати в не менш унікальних обставинах. Одна з них – наявність в українському політикумі певних сил, що відверто, іноді приховано, заперечували саму ідею української незалежності, сподівались на тимчасовість існування України, доводили її нежиттєздатність й штучність. Йдеться, передовсім, про найбільш консервативну частину Комуністичної партії, яка сподівалась будь-якою ціною зберегти СРСР і власну політичну монополію. Більше того, представники найвищої партійної номенклатури у Москві вдалися до спроби державного антиконституційного перевороту, ізолювавши Президента СРСР М.Горбачова.

19 серпня 1991р. ряд провідних московських керівників оголосили про створення особливого органу влади, не передбаченого діючою Конституцією – так званого Державного комітету з надзвичайного стану(ДКНС або російською ГКЧП). До складу цього органу, що намагався перебрати всю повноту влади, увійшли Г.Янаєв, віце-президент СРСР, В.Павлов, прем’єр-міністр СРСР, Д.Язов, міністр оборони, В.Крючков, голова КДБ, Б.Пуго, міністр внутрішніх справ, представники аграрно-промислового лоббі – В.Тізяков і Н.Стародубцев. Втім, вже 21 серпня поразка ДКНС стала очевидною і вирішальну роль в цьому відіграла громадянська активність пересічних людей, а також демократична влада РРФСР на чолі з Б.Єльциним.

В Україні ж ці події у союзному центрі прискорили прийняття 24 серпня позачерговою сесією Верховної Ради Акту незалежності. Тоді ж були зроблені перші вагомі кроки у розбудові державних структур та інституцій. Так, парламент України визнав необхідним створення Ради оборони України, повноцінних Збройних Сил, Національної гвардії, Конституційного Суду. Уряд отримав доручення організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, запровадити національну грошову одиницю. Президія Верховної Ради України ухвалила також спеціальний Указ про тимчасове припинення діяльності Комуністичної партії України (26 серпня 1991р.), а коли було доведено безпосередню участь керівництва КПУ в підготовці та здійсненні антидержавного путчу, Голова ВРУ Л.Кравчук підписав Указ про заборону діяльності КПРС на території України (30 серпня 1991р.).

Наприкінці року були остаточно оформлені всі політико-правові зміни в межах колишнього СРСР. Лідери РРФСР, України й Білорусі, під час своєї зустрічі під Мінськом, заявили про те, що СРСР припиняє своє існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність, а договір про його утворення від 1922р. денонсується. Водночас було прийнято рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) на теренах пострадянського простору. 21 грудня 1991р. на зустрічі в Алма-Аті до Угоди про СНД приєдналися ще 8 колишніх союзних республік. За цих умов М.Горбачов оголосив про припинення виконання ним функцій Президента СРСР, на світовій політичній карті остаточно зникає Радянський Союз, утверджуються нові незалежні держави.