Дисидентський рух в Україні

Якщо економіка піддавалася реформуванню, то у суспільно-політичній сфері партійне керіництво намагалося зберегти діючий режим. Але бурхливе, суперечливе, динамічне „хрущовське” десятиріччя спровокувало процес оновлення суспільної свідомості. У 60-70-ті роки ХХ ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство, яке ставало реальною альтернативою наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства.

Ідеологія дисидентів зародилася як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи і поступово викристалізувалася у тверде переконання про необхідність докорінних змін.

Дисидентський рух 60-80-х рр. в УРСР можна (умовно) поділити на три основних течії, представники яких, часто, маючи різну точку зору на окремі питання; то об’єднувалися, то розходилися.

Правозахисна течія,представники якої(М.Руденко, П.Григоренко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара та ін.) вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, домагалися акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями, викривали злочини тоталітарної системи.

Національна течія, представники якої (В.Мороз, Л.Лук’яненко та ін.) виступали за відновлення незалежності України та відокремлення її від СРСР, засуджували імперську політику центру загалом та політику русифікації зокрема.

Релігійна течія, преставники якої (Й.Тереля, В.Романюк та ін.) вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій: Української греко-католицької церкви, Української автокефальної православної церкви, протестантських релігійних громад та ін.

Форми дисидентства:

· написання листів-протестів до керівних органів УРСР та СРСР;

· протестні відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів західних країн;

· особиста творчість дисидентів: наукова, науково-публіцистична, публіцистична, художня.

Ядро українського дисидентсва склали „шістдесятники” – поети Л.Костенко, В.Симоненко, літературні критики І.Дзюба, І.Світличний, художниця А.Горська та ін. У травні 1961 року відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою, яку організовано 1959 року Л.Лук’яненком. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конститутції СРСР. За це юриста-дисидента Л.Лук’яненка засуджено до страти, згодом вирок замінено 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням.

У 1961 році з публічною критикою нової програми КПРС виступив генерал П.Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т.Г.Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 року тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень щодо розвитку і утиску української мови.

Своєрідним протестом проти проведення у 1965 році арештів українських дисидентів стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. У 1967 році в структурі КДБ засновано „п’яте управління”, яке функціонально було орієнтоване на приборкання інакомислення: дисиденства.

У січні-травні 1972 року в Україні розпочалися масові арешти. Їх жертвами стали такі відомі дисиденти як В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус та ін.

Новим кроком у розвитку дисидентського руху стало створення у 1976 році Української Гельсинської групи, до якої увійшли М.Руденко, О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, О.Тихий та ін. У 1977-1978 рр. відбулися суди над провідними членами цієї групи.

Висновок. Протягом 60-х-першої половини 80-х років ХХ ст. в Україні активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, хоча широкої підтримки серед громадян не набув. Проте завдяки діяльності українських дисидентів визрівала ідея утворення власної незалежної держави та необхідність кардинальних перетворень в усіх сферах життя.