Централізаторська політика російського самодержавства й скасування державної автономії України.

У 10 - 40-х рр. ХУШ ст. пришвидшується занепад українсь­кої автономії, але поглинання Гетьманщини Російською імпері­єю було довгим і затяжним. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд уникав антагонізмів з українсь­кими козаками, проте імперські урядовці намагалися обмежити українське самоврядування. Кожний прорахунок гетьманської адміністрації, кожна скарга використовувалися центральним уря­дом як привід для впровадження адміністративних новацій, покликаних, нібито, покращити стан справ. Ці нововведення супроводжувалися деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.

Російська централізаторська політика в Україні передбачала три основні мети:

· цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

· підпорядкувати імперським установам українське врядування, економіку, культуру;

· максимально скористатися люд­ськими і господарськими ресурсами України.

Зазначимо, що зміцнення позицій царату у Гетьманщині та ще більше послаблення гетьманської влади сталося після подій, пов'язаних з виступом І. Мазепи. Втім, інші українські лідери цього періоду намагалися хоча б частково відновлювати старі права та привілеї козацької України. Так, за гетьманування І.Скоропадського почалося призначення російських офіце­рів та чужинців на полковницькі посади, активна роздача україн­ських земель царським вельможам. Головнокомандуючим коза­цького війська було поставлено росіянина, й дедалі більше російсь­кий уряд використовував економічний і людський потенціал України з власною метою. У 1709-1722 рр. Гетьманщина повинна була утримувати 10 російських полків, розміщених на її території. Економіку Украї­ни обтяжували численні обмеження царського уряду у сфері тор­гівлі.

Найбільшим ударом для українців стало запровадження ца­рем у 1722 р. Першої Малоросійської колегії (центральний орган російської адміністрації у Гетьманщині, що існував з 1722 по 1727 р.), яка отримала право ділити з гетьманом владу. Перша Малоросійська колегія складалася з шести російських урядовців, які постійно перебували в Україні. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових та сотенних старшин, дозвіл на видачу розпоряджень по управлінню краєм, стягнення податків, роздача земель російським генералам та офіцерам, об­меження автономії Гетьманщини тощо) передбачали її статус як вищої апеляційної інстанції на території регіону. Це ще більше зміцнило позиції російських сановників та царського уряду в Україні. Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборо­нив вибори наступного гетьмана, пояснивши це відсутністю до­стойної кандидатури. Малоросійська колегія отримала повну свободу дій у Гетьманщині. Генеральна військова канцелярія була перетворе­на на дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки пі­сля візування в Малоросійській колегії. Ця установа зосередила в своїх руках збирання податків, що відправлялися у царську каз­ну.

В 1727 р. Малоросійська колегія припинила своє існування, українцям було дозволено обрати собі гетьмана. Вже під час першої поїздки до столиці в 1728 р. новий гетьман Д. Апостол подав пети­цію про поновлення Березневих статей Б. Хмельницького. У відпо­відь царська канцелярія ухвалила “Рішительні пункти”, що стали своєрідною конституцією Гетьманщини аж до кінця її існування. Вони були далекими від статей Хмельницького, значно зву­жуючи компетенцію місцевого самоуправління, але все-таки вра­ховували деякі домагання української старшини. Зовнішні зноси­ни, за цими пунктами, Гетьманщина могла мати тільки з Річчю Посполитою та Кримським ханством. Українське військо під час війни мало підлягати росій­ському командуванню, сотенна старшина затверджувалася гетьма­ном, а генеральна — імператором. В Україні створювався генера­льний суд з шести осіб, причому троє з них могли бути росіянами. Втім, потрібно вказати на позитивне значення самого факту підписання статей як юридичної угоди між гетьманським і царським урядами.

Гетьман Д.Апостол провів ретельну фінансову та земельну ре­візію, впорядкував систему землеволодіння в Гетьманщині та від­новив фонд рангових земель. Гетьман обстоював інтереси укра­їнської торгівлі, захищаючи інтереси купців від нерівноправного суперництва з росіянами і скоротив обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками. Відвоювавши право при­значати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол змен­шив кількість чужинців у своїй адміністрації, поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського гу­бернатора, почав проводити кодифікацію права на Лівобережній Україні. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення в Україну навесні 1734 р. запорожців, які, після зруй­нування Січі Петром І в 1709 р., жили у вигнанні на території, підвладній Кримському ханству.

Після смерті Д.Апостола нова російська імператриця Анна Іоанівна знову заборонила вибори гетьмана. Для управління Україною було запроваджене “Правління гетьманського уряду” (1734-1750), фактично ж це було нове видання Малоросійської колегії. Цей урядовий ор­ган складався з трьох російських офіцерів і трьох українських старшин. Формально члени правління мали рівні права, але його головою поступово стає російський князь О.Шаховський, що з часом здобув необмежену владу у Гетьманщині, тим більше, що його влада поши­рювалась і на Слобожанщину.

Гетьманування Кирила Розумовського (1750-1764) стало остан­нім періодом існування автономної Гетьманської держави у складі Російської імперії. Завдяки своєму впливові при дворі у Петер­бурзі К.Розумовський добився значних поступок з боку царсь­кого уряду:

· були повернуті всі рангові маєтності “на булаву ”;

· відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні;

· відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, ге­нерального суду, а також скасована канцелярія міністерського правління;

· відносини з Україною були передані з Сенату до Ко­легії закордонних справ;

· під владу гетьмана повернулися Київ і Запоріжжя, відновлено Київську митрополію.

Втім, зазначимо, що навіть у сприятливий для автономії Гетьманщини час прав­ління Єлизавети Петрівни форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, в 1754 р. бюджет Гетьманщини було постав­лено під російський контроль, а митні кордони між Україною і Росією скасовано. Коли Розумовський попросив дозволу встано­вити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його пе­тицію було відхилено. Очевидним були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи.

У 1762 р. до влади прийшла імператриця Катерина II, що з великою підо­зрою ставилася до української автономії. І вже 10 листо­пада 1764 р. К. Розумовський підписав добровільне зречення з геть­манства, і цим виконав бажання Катерини II «щоб навіть сама назва гетьманів зникла». Маніфест імператриці з цього приводу сповіщав, що влада в Україні переходить до Другої Малоросійсь­кої колегії, на чолі з генералом П.Румянцевим (генерал-губерна­тор Малоросії). Ця колегія складалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох українських козацьких старшин, російсько­го полковника-прокурора. Поступово Друга Малоросійська колегія узурпувала всю повноту військової влади. У 1781 р. вона була скасована після того, як виконала головне своє завдання - ліквідувала автономний устрій Гетьманщини. Маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина ліквідувала коза­цьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих ко­заків їх прав і привілеїв, й перевівши їх у статус звичайних вій­ськових обивателів. Виконуючи свої функції, П. Румянцев та друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чоти­рьох довірених представників старшини, готували ґрунт для здій­снення подальших заходів щодо ліквідації залишків української автономії. Жорстоко карались прояви автономістських тенден­цій, в той же час старшині пропонували привабливі посади в імпе­раторському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством. Втім, на початку Румянцев уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників, й до його канцелярії отримали призначення багато українців.

У червні 1775 р., коли значна частина запорожців ще не повернулася з російсько-турецької вій­ни, регулярні війська російської армії під командуванням гене­рала П.Текелі зруйнували Запорозьку Січ. До адміністративного устрою Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. На місці зліквідованого полково-сотенного устрою засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губер­ній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фі­нансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імпер­ської бюрократичної системи. У 1783-1784 рр. було розформова­но козацьке військо, козацькі полки замінили на регулярні частини російської армії. Козацький стан був скасований і частина коза­ків опинилася у стані кріпаків або військових поселян. Поширення на Лівобережжя України російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів, ліво­бережне селянство ставало юридично закріпаченим.

З переходом Правобережної України під владу Росії у 1793 р. відбули­ся зміни в її територіально-адміністративному устрої. У 1797 р. тут було утворено Київську, Подільську і Волинську губернії.

Після ліквідації полково-сотенного устрою у 1783 р., як ознаки автономності, Лівобережна Україна була остаточно введена в уні­фіковану російську адміністративно-територіальну систему. Укра­їнські землі були включені до складу новостворених намісництв: Київського, Харківського, Чернігівського, Новгород-Сіверського. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. Наміс­ник, який очолював правління кількох губерній, зосереджував у своїх руках всю адміністративно-політичну владу. До складу правління входили губернатори та віце-губернатори.

Після ліквідації Війська Запорізького відбулися нові зміни і замість однієї губернії у 1775 р. було створено дві: Ново­російська та Азовська. З 70-х рр. XVIII ст. розгортається велика колонізація Півдня України, хоча ще кілька десятиліть Південна Україна продовжує зберігати прикордонний характер. Більшість селян, що осіли на нових землях, були втікачами з інших районів України, особливо ж з Правобережжя. Територія Степової України заселялася та­кож відставними солдатами, переселеними державними селяна­ми, панськими кріпаками. Спеціальним маніфес­том Катерина II закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону, й у Південній Україні з'являються поселення болгар, сербів, німців, греків, волохів, вірмен. Зі всіх регіонів України Південь став найбільш строкатим в етнічному відношенні, втім, переважну більшість (близько 70 % наприкінці XVIII ст.) все ж становили українці.

Отже, в даний період на політичній карті Європи остаточно й надовго зникають останні залишки державності українського народу, який став об’єктом шовіністичної, асиміляторської політики імперських урядів правлячих династій Романових в Росії та Габсбургів в Австрії. Феномен бездержавності вкрай деструктивно позначився на всьому подальшому розвитку українців як етносу, як носія оригінальної, самобутньої й давньої європейської культури.