Підсумки визвольних змагань 1648-1657 рр. та їх історичні наслідки.

Головною запорукою успішної розбудови Української держа­ви стала національна армія, яка зросла на організаційних прин­ципах запорізького козацтва.

У політичному розвитку України йшла боротьба двох основних тенденцій: республіканської та монархічної (гетьманської). На початковому етапі війни переважають (традиційно притаманні Війську Запорізькому) демократично-республіканські засади. Згодом виразно окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, носієм якої виступав гетьман, який вже у лютому 1649 р. вперше прямо починає висловлювати думки про свою владу не як виборного гетьмана, а монархічну владу володаря України. З 1650 р. гетьман почав розмірковувати над планами встановлення в Україні владарювання династії Хмельницьких. Потрібно зазначити, що нова українська державність створювалась на основі ідеології української козацької державності, де провідною верствою повинно було стати козацтво. Тим більше за умови, коли родова українська еліта (магнати і шляхта) не створила політичної програми для українського національного буття. Функцію провідної верстви просто мусило перебрати на себе козацтво. Воно витворило зародки національної державності, домоглося не лише зрівняння у правах зі шляхтою, але й визнання національно-релігійних інтересів українського народу; козацтво започатковує розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу козацькому регіону.

Слід зазначити, що у свідомості українців продовжувала жити пам'ять про могутню українську державу Київську Русь на чолі з князем. Б.Хмельницький намагався поєднати ідею козацької соборності з традиціями ста­рої українсько-руської державності. Новоутворену державу він справедливо вважав спадкоємицею Київської Русі, яку можна будувати на відповідних монархічно-аристократичних традиціях. Й хоча основою правління держави був козацький демократичний устрій з виборністю, ко­легіальністю та гласністю, реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв впливовий й харизматичний лідер, гетьман України Б.З.Хмельницький.

Отже, козацька республіка, вийшовши за географічні межі області Війська Запорозького і поєднавшись з монархічними традиціями Київської Русі, створила життєздатний механізм, що мобілізував всі українські національні сили для ліквідації польсько-шляхетського режиму і розбудови справжньої Української козацької держави.

Український народ упродовж майже десяти років вів виснажливу війну проти потужної Речі Посполитої за свою соціальну й національну свободу, за утвердження власної держави. Ця боротьба вимагала від України величезних жертв і напруження всіх сил. Ключову роль у перебігу військово-політичних подій відіграли наступні битви і дипломатичні домовленості :

· битва під Жовтими Водами у квітні-травні 1648 р., в якій польське військо на чолі з М.Потоцьким було вщент розгромлено;

· битва під Корсунем наприкінці травня 1648 р., під час якої були остаточно знищені основні сили польської армії, а в полон потрапили 8,5 тис. польських жовнірів, у тому числі командувачі М.Потоцький та М.Калиновський;

· 23 вересня 1648 р. поблизу села Пилявка на Поділлі відбулася переможна битва повстанського війська з польсько-литовською армією, яка уможливила подальше просування українських сил на захід практично без перешкод;

· вирішальне значення мала битва під містом Зборовом на Галичині у серпні 1649 р., яка завершилася підписанням Зборівського мирного договору(серпень 1649 р.);

· поразка селянсько-козацького війська у червні 1651 р. під Берестечком на Волині і укладання у вересні 1651 р. в Білій Церкві невигідної угоди з Польщею;

· битва 1652 р. під Батогом поблизу міста Тростянець, перемогу в якій здобули українські війська;

· невдала битва повстанського війська з поляками під Жванцем у жовтні-грудні 1653 р.

Зазначимо, що чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький, старшина і народні маси переконувалися, що власних сил для остаточної перемоги над Річчю Посполитою явно не вистачало. Українському уряду стало ясно, що існує лише два варіанти: відмовитися від сподівань на збереження національної державності й повернутися до складу Речі Посполитої або, зберігаючи основи цієї державності, прийняти протекторат російського царя чи турецького султана. Б.Хмельницький упродовж війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись вступу Російської держави у військові дії з шляхетською Польщею. Внаслідок переговорів, які відбувалися у січні-березні 1654 р., з'явилися документи, що визначили становище України і характер взаємовідносин її з Росією. Цими документами стали Статті Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р., і жалувані грамоти Війську Запорозькому і українській шляхті, а також пізніше надана грамота православному духовенству.

У цих документах йшла мова про :

· підтвердження прав, привілеїв і вольностей Війська Запорозького та української шляхти (ст. 1, З, 7, 13, 17);

· укладення 60-тис. козацького реєстру (ст. 2) та надання коштів на утримання козацького війська (ст. 8-12, 21);

· збереження місцевої адміністрації та збір нею податків (ст. 4, 15);

· надання Гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст. 5), права Війська Запорозького обирати Гетьмана (ст. 6), права зно­син Гетьмана з іноземними державами (ст. 14);

· невтручання мос­ковських чиновників у внутрішні справи України (ст. 16), збереження прав Київського митрополита (ст. 18);

· надіслання царського війська проти Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19), утримання військо­вих залог на кордонах України і Польщі (ст. 20);

· оборона України від нападів кримських татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст. 23).

Отже, рішення Земського собору від 11 жовтня 1653 р. та Переяславської ради 18 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором, а укази царя під пунктами Б. Хмельницького і жалувані грамоти, за своєю юридичною силою, стали ратифікаційними актами.

Укладений договір був військовим і розв'язував питання оборони України від посягань інших держав, зокрема Речі Посполитої, Оттоманської Порти, Кримського ханства. Договір передбачав перехід України під протекторат мос­ковського царя в якості незалежної самостійної держави, із збережен­ням суспільно-політичного устрою, що склався в результаті На­ціонально-визвольної війни. На чолі Української держави залишався обраний Військом Запорозьким Гетьман (російський цар лише затверджував вибір генераль­ної військової ради). В руках Гетьмана зосереджувалась вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади в Україні, він мав право вступати у міжнародні відносини з іншими державами, окрім Польщі та Туреччини. Зберігався також полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій держави. У містах України урядники (війти, бурмистри, лавники, райці) повинні були обиратися з місцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в “государеву казну” царським чиновникам. Українська держава здобула право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, які мали жити за старими звичаями й традиціями, а царські бояри і воєводи не мали права втручатися у внутрішні справи країни.

Українсько-російський договір передбачав непорушність соціально-економічного ладу Української держави. Передусім було визнано й забезпечено станові інтереси панівних верств населення (козацької старшини, заможної частини козацтва, українських шляхтичів і духовенства). Козацькій старшині в Березневих статтях була встановлена висока платня, крім того, царський уряд, на прохання старшин, дуже щедро видавав іменні грамоти на володіння землями. Водночас було повністю підтверджено права й привілеї української шляхти в спеціальній царській грамоті. 11 серпня 1654 р. була дана царська грамота українському духовенству, в якій забезпечувалося право вільно користуватися тими маєтностями, які вже знаходились у володінні духовенства.

Зазначимо, що укладаючи договір, обидві сторони переслідували різні цілі. Гетьман мав на меті отримати військову допомогу від Росії в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, забезпечити самостійність Української держави. Про це свідчить подальша діяльність Б. Хмельницького, який й надалі проводив свою внутрішню і зовнішню політику незалежно від Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав іншу далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, домогтися її повної інкорпорації.

Спектр тлумачень договору 1654 р. в українській і російській історичній науці є надзвичайно широким, але найпоширенішими є наступні підходи:

· воєнний або воєнно-політичний союз, подібний до тих, які Б. Хмельницький укладав уже з Кри­мом або Туреччиною (І. Борщак, В. Липинський, О. Оглоблін);

· персональна унія, тобто об'єднання двох окремих держав в особі спільного монарха (Р. Лащенко, В. Сергієвич);

· реальна унія, за якої дві держави зливаються в одну, маючи спільні вищі установи (М. Дьяконов);

· неповна інкорпорація (І. Розенфельд);

· возз'єднання українського та російського народів після тривалої перерви в єдину державу ( переважно радянська доктрина );

· протекторат, тобто Україна увійшла в підданство Росії, власне під протекцію (М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, М. Слабченко, В. Смолій, В. Степанков).

На нашу думку, Переяславсько-Московський договір 1654 р. став значним політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності й національного гноблення. Його укладення мало такі наслідки:

· на міжнародному рівні засвідчувало юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої;

· служило правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності Української держави, недоторканості існуючих державних інституцій і витвореної системи соціально-економічних відносин;

· відкривало перспективу довести в союзі з Московським царством до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави;

· виступало у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь вагомим аргументом і доказом суверенності України.

Втім, подальший хід подій продемонстрував нещирість дружніх намірів Москви стосовно України: царські урядовці, ставлячись до українців із зверхністю, не допустили їх представників на переговори з поляками про перемир’я. В жовтні 1656 р. у місті Вільно Московська держава і Польща уклали сепаратне перемир’я, яке Б.Хмельницький розцінив як відхід Москви від союзницьких зобов’язань про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Але не пориваючи з Москвою остаточно, наприкінці 1656 р. і на початку 1657 р. український лідер намагався утвердити союзницькі відносини зі Швецією й Трансільванією задля продовження боротьби і досягнення своєї стратегічної мети. Проте спільні військові походи з новими союзниками проти Польщі закінчилися невдало, що не могло не позначитися на авторитеті Гетьмана, на довірі до його зовнішньої політики. Вражений цими несприятливими подіями, з підірваним за роки лихоліть здоров’ям, 6 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький пішов з життя, перебуваючи у своїй резиденції у Чигирині.

З огляду на загальний історичний контекст, можна стверджувати – Богдан Зиновій Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Відбиваючи загальнонародні інтереси, він згурту­вав у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні. Б.Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув завдання створення незалежної держави, але й очолив процес укра­їнського державотворення. Його історична постать стала символом для багатьох поколінь борців за незалежність України, а його зусилля щодо будівництва Української козацької держави залишаються одними з найпродуктивніших у цілій українській історії.