Еволюція українського козацтва та його місце і роль у системі соціально-політичних відносин ХV – першій половині ХVІІ ст.

Переважаюча частина дослідників історії українського козацтва дотримується позиції про появу цієї соціальної сили на теренах України в кінці ХУ ст. Але така позиція ігнорує значний ряд джерел, до яких відносяться писемні свідчення різного формату про козаків. Врахування цих джерел формує дещо інше уявлення про козацтво, причини і час його появи, роль і місце в соціумі і політикумі.

Порозмірковуємо: якщо в соціумі функціонує лексема «козак», - вона відбиває певне соціальне явище: є назвою верстви (страту) чи соціальної ролі. Відстежимо час появи лексеми «козак» в писемних джерелах. Ряд сучасних істориків відстоює позицію про появу козацтва у доволі давні часи. Їх позиція базована на ототожненні «козаків» з «козарами» (хозарами), відомості про яких отримуємо з писемного джерела, датованого 948 роком, «Про управління імперією» за авторства імператора Візантії Костянтина Багрянородного. Вчені наполягають, що лексема «козак» є лексико-семантичним і буквенно-фонетичним кроком лексеми «козар» (хозар). Нагадаємо, що козари, як свідчить руське літописання, мали владу (отримували данину) навіть над полянами на момент приходу Рюриковичів на Подніпров’є. як бачимо, й літописи фіксують наявність у досить віддаленій історичній ретроспективі українських земель наявність такої етносоціальної данності як козари (хозари). Друга літописна згадка презентує нам плем’я косагів (козаків) під орудою Роддєді, який сходиться у двобої з Мстиславом 1022 року. Лексема «косак» на цьому часі, в цій ситуації могла нести собою інформацію «вільний землероб – воїн» саме такий переклад знаходимо у Д. Косамбі. Наступним писемним джерелом, в якому проявляє себе лексема «козак» є «Тайна історія монголів» (1240 р.). В контексті означеного джерела вона несе собою значення «вільна людина, що живе поза шлюбними стосунками; схильна до завоювань». Такими козаки могли стати в силу історичних обставин, адже від часу протистояння з Мстиславом їх було обмежено в правах і свободах. В них від цього часу починає превалювати воїн, а в момент експансії татаро-монголів (1240 р.) вони тільки воїни, тому зі змісту «Тайної історії монголів» прочитується саме такий зміст лексеми «козак».

На початку ХІV ст. лексему «козак» фіксує глосарій (словник) мови куманів-половців (Codex kumaniсus), датований 1303 роком. У словнику половецької мови слово «козак» є презентантою значення «воїн-страж».

Сучасні українські вчені – археолог Ю.Шилов, професор МАУП і ПРА, завідувач кафедри українознавства Міжрегіональної академії управління персоналом («Давня історія України у контексті світової цивілізації», «Пращури», «История славянской цивилизации») та сходознавець-індолог С.І.Наливайко, завідувач відділу порівняльних досліджень у науково-дослідному Інституті українознавства МОН України («Таємниці розкриває «санскрит», «Індоарійські таємниці України», «Українська індоаріка», «Міфи Давньої Індії», «Рамаяну» та ін.) дотримуються переконання, що козацтво виросло з половецтва, яке було індоіраномовним середовищем.

Якщо перекладати слово «козак» (що є, на наш погляд, лексичною мутантою) з санскриту, від «кусак», то отримаємо поняття «воїн землі», адже елемент «ку» означає «земля», «сак»(сакья) = «воїн».

Наступний етап дії в суспільній практиці лексеми «козак» -- 80-ті роки ХV ст. йдеться про застосування цієї лексеми польським хроністом М. Бєльським, який описує похід Яна Альбрехта (1489 р.), сина короля Казимира ІV, проти татар у східну Подолію (Поділля). М. Бєльський акцентує: військо Королівства Польського могло успішно просуватися в подольських степах лише дякуючи тому, що провідниками його були місцеві козаки, які добре знали свій край. Поділля – це земний обшир Подністров’я і Побужжя.

Козацтво Київщини зафіксовано писемними джерелами в контексті подій 1492, 1499 рр. З грамоти великого князя литовського Олександра від 1499 року дізнаємося, що козаки верхнього Подніпров’я підтримують торгові стосунки з жителями Черкас. Отже, напрошується висновок: козацтво – явище властиве більшості земель, які сьогодні називаємо Україною.

Що ж примусило козацтво рухатися у південному напрямку, облаштувати першу Січ? Відповіддю на дане питання може слугувати той факт, що Литва увійшла в еру остаточного покріпачення, яке було завізовано Литовськими статутами, що являли собою законодавчі норми забезпечуючі оборону феодальної власності і позбавляючі селян права володіння землею.

Оскільки вчені довели, що до повстання козаків в Черкасах і Каневі 1536 року, козацькі коші на Запорожжі вже існували, то можемо з повною впевненістю заявити акцент на тому, що поштовхом до самоорганізації і зосередженості козацтва саме в цьому регіоні (який мав ще й назву Низ) призвели положення І Литовського статуту 1529 року, який «освячував» у форматі закону до виконання право феодалів розпоряджатися землею.

Процес самоорганізації козацтва викликав страх у правлячих колах Литви, намісник якої, староста черкаський Є. Шашкевич на сеймі 1533 року, перебуваючи під враженням від рівня самоорганізації козацтва за порогами, закликав невідкладно спорудити фортецю за порогами, забезпечивши її функціонування гарнізоном чисельністю в 2 тис. вояків. До складу гарнізона, за його рекомендацією, повинні були увійти річний флот і кінні команди. Пораду визнано цікавою і своєчасною, та у керманичів Литви не виявилось засобів для реалізації ініціативи. Проект Є. Шашкевича служить доказом того, що Запорозька Січ була заснована в першій половині 30-х років. Зміст хроніки М. Бєльського переконує нас в тому, що першою була січ на острові Томаківка.

Звідси виходить, що січ на острові Хортиця є другою. Цікавістю відзначається історія заснування січі на о. Хортиця. В кінці тридцятих років ХVІ ст. черкаським старостою стає князь Михайло Вишневецький, який діяв у відношенні до козацтва у відповідності до настанов центру (Литви): здійснював збройний тиск на козацтво, відзначився організацією набігів, і безпосередньо участю в них. Та запорожці давали всяк раз достойну відсіч черкаському старості і його воякам. Тоді М. Вишневецький 1540 року звернувся до них з королівською грамотою, зміст якої закликав козаків «нижчих замків», (тобто базованих за порогами Дніпра) добровільно повернутися до староства, де вони уникнуть покарання, та козаки не відреагували. Ініціатива М. Вишневецького засвідчила безполітичність литовців і їх намісників: вони не володіли силою для приборкання козацтва, нівелювання їх впливу.

Влітку 1556 року тодішній староста черкаський і канівський Дмитро Вишневецький вибудував фортецю на острові Мала Хортиця. Однак розпочати боротьбу проти запорожців Д. Вишневецький на тому часі не наважився. Він звертається до короля Сигізмунда ІІ з проханням надіслати йому військо і гармати. Король позитивно оцінив факти будівництва фортеці, бачив її у перспективі засобом для оборони як від татар, так і від запорожців. Отже, з відповіді Сигізмунда ІІ виходить, що фортеця на острові Мала Хортиця була вибудувана Д. Вишневецьким для боротьби з козаками Запорожжя. Завдання Д. Вишневецького на Запорожжі, за висловом Сигізмунда ІІ, полягало в тому, щоб той «козаков гамовал (вгамовував), а шкодити не допустил». Та король не надіслав ні людей, ні гармат Д. Вишневецькому. Тоді той вирішив забезпечити фортецю за рахунок відвойованої у татар техніки. 1556 року Д. Вишневецький здійснює напад на фортецю Іслам-Кермен. Девлет-Гірей взимку 1557 року вдається до відповідного кроку: здійснює набіг на Малу Хортицю. 24-денна облога не принесла татарам успіху. Та влітку 1557 року хан все ж зруйнував фортецю на острові Мала Хортиця.

Історія Запорозької Січі презентована функціонуванням восьми січей: Томаківської (І чв. ХVІ ст. – 1593 р.), Хортицької (1556 – 1557 рр.), Базавлуцької (1593 – 1638 рр.), Микитинської (1638 – 1652 рр.), Чортомлицької (1652 – 1709 рр.), Кам’янської (1709 – 1711 рр.), Олешківської (1711 – 1734 рр.), Нової чи Підпільненської (1734 – 1775 рр.).