Монголо – татарська навала і її наслідки.

Державотворчий процес. Державотворчий процес передбачав три основні напрямки: нівелювання племінних відмінностей, удосконалення норм законодавчого права, запровадження єдиної для всього населення системи вірувань.

Духовні ресурси. Найвизначальнішим ресурсом будь-якого народу є його релігійні уявлення, погляди. В.Шаян переконаний: “Історія людства є у своїй найглибшій сутності історією розвитку думки віри”. Саме в релігії знаходимо найвищий розвой ідеалів народу. Віра народу є виразом його духовного розвитку. Вона демонструє рівень розвиненості народу, в вірі “народ складає іспит із того, як високо піднявся він у розумінні Бога і світу”. То якими були уявлення про світ і Бога в слов’янському етносередовищі в докиєворуський період?

Матеріальні ресурси. Характеризовані нами землі розташовані між Центральною Європою і Азією. Одним з основних засобів зв’язку з Європою на той час були річки пов’язані з Балтійським морем. Чорне і Азовське так само “стягували до себе річки – життєносні сили земель”. Цими морями здійснювався зв’язок з південним світом: Кавказом, Малою Азією, Балканами, Середземним морем і т.д. Дана обставина відрізняла “оцінювані” землі від інших в Європі, які своєю розташованістю були “засуджені” на контитентальну обмеженість чи, навіть, замкненість.

Матеріальні і духовні ресурси

Визначальними чинниками державотворчого процесу є матеріальні і духовні ресурси.

Багата річкова мережа зумовила “карту розселення” східного слов’янства: вони селилися руслами річок, бо це були головні і найпродуктивніші шляхи сполучення для участі у внутрішніх і зовнішніх торгових зносинах. Саме на річках виникають торгові осередки: найдавніші міста. Населення на віддалі міст займалось хліборобством та промислами, які підтримували активний експорт за основними статтями: мед, віск, хутра.

Роль річок у господарчому обміні зумовила їх важливість і у політичних процесах: політичний поділ країни здійснювався саме з огляду на цей матеріальний ресурс. Тобто, геополітичний поділ був зумовлений гідрографічною специфікою. Отже, праукраїнські землі володіли природною індивідуальністю, розвиток якої був можливий через державницькі зусилля. Державотворчий процес прискорювала торгівля і в першу чергу зовнішня.

В історіографії переважає думка про те, що слов’янський світ жив у, витвореному власними духовними силами, контексті політеїзму: багатобожжя. Пояснення пропонується наступне: здавна людність переживала тісний зв’язок з природою, була в прямій залежності від неї, тому весь світогляд пов’язаний з природними явищами. Звідси слов’яни поклонялися річкам, полям, лісам. Кожне урочище мало своїх богів, кожна околиця була оповита повір’ями про русалок, водяників, лісовиків та інші опікунчі єства.

Але, якщо заснувати оцінку релігійної ідеології слов’янства докиєворуської доби на змісті “Велесової книги”, то “вималюється” більш складна духовна і ідейна орієнтація. “Велесова книга” презентує свідомісний рівень, що випрацював (і є її споживачем) картину світобудови, засновану на пантеїзмі: філософській системі, яка ототожнює Бога з природою.

Перші дощечки “Велесової книги” змістом своїм славлять Триглав. Триглав – Сварог, Перун, Світовид. Сварог – Сонце, старший бог Роду божого, - ідея, дух і в той же час – джерело матеріальної енергії: “Роду всьому (людству – авт.)” – вічне джерело життя, що літом тече від крони, зимою не замерзає (не дає замерзнути – авт.), живить водою потребуючих її”. В тексті присутній акцент: Сварог – Бог всесвітній. Друга складова Перун. Перун – бог битв і боротьби. Боротьба - оживляючий початок. Оживляючи явлене Сварогом і матеріальне, і духовне, Перун не дає зупинитися колесу буття. Перун навчив нас в природі боротися за життя (виживати) і, до всього, в боротьбі долати себе. Далі “постав” Світовид: Світорозуміння: Світогляд і “Ми” “оспівали” і “восславили” Бога (Сонце), “бо той Бог – землю нашу носив, зірки тримав, світло (світ – авт.) укріплював”.

Отже, наші підходи в оцінці ідеології слов’янства дохристиянської доби мають змінитися. Адже ми виводили її (ідеологію) з тотального невміння, нездатності людини пояснити природу речей, закономірностей, процесів, явищ. Дохристиянська ідеологія – це і є знання: знання природи речей, закономірностей, процесів, явищ.

З народом – творцем “Велесової книги” нас розділяють століття, але ми живемо (проживаємо) в контексті однакової логіки буття. Логіка в тому, що Бог – Сварог (і вся інша божа ієрархія) – творіння людини. Бог – це те, що ми хочемо знати. Це пошук, це фактор активізуючий пошук. Пошук цей безкінечний. Ми, за визначенням Пастера, носії цієї безкінечності. Бог – базис в усьому. Бог – наша мета. Людина “приречена” на орієнтацію на авторитет. Бог – найвищий авторитет.

До встановлення влади Рюриковичів (862 р.) слов’янський світ (той, що складе у перспективі давньоруську державу) не являв собою моноліт. Стосунки між племенами можна було б назвати узгодженими.

Ініціатива об’єднання, впровадження кодифікованого права належала соціальному осередку, що був найбільш матеріально зацікавленим. Це племінна верхівка, яка “відфільтрувалась” у великих торгових містах, що перетворились на укріплені і озброєні пункти. В цій племінній верхівці переважало купецтво.

Державотворчий процес активізували три фактори:

· події в західному світі

· спільний економічний інтерес

· наявність збройних сил

Племінна верхівка північної зосередженості переслідує мету закріплення за собою водного торгового шляху „із слов’ян в греки” – Дніпро – Чорне море – Візантія. За реалізацію цієї мети береться князь Олег (роки правління: 879-912рр.). Очолювані ним збройні сили «відбивають» спільність інтересів. Саме на цьому етапі державотворчого процесу відбувається переродження влади воєнної на владу політичну, коли Олег вдається до підкорення силою інших племен: кривичів, сіверян (Смоленськ), полян (Київ). Підкоривши перелічені племена, Олег, а разом з ним племінна верхівка, отримали фіксацію свого економічного інтересу у формі безмитної торгівлі в одному з центрів світової торгівлі – Візантії. Факти: 1). ряд – угода Олега з Леоном і Александром ІІ (907 р.); 2). домовленості Олега з Александром ІІ і сином Леона – Костянтином (911р.)

Паростки політичної влади, яку насаджує Олег, виявили після його смерті (912 р.) симптоми кволості, бо державницька діяльність князя Ігоря (роки правління: 912 - 945) була спрямована на “перереєстрацію” завоювань Олега: похід на древлян, похід на Візантію. Ольга (роки правління: 945 - 964) вдається до акцій внутрішньодержавного будівництва: встановлює кордони і упорядковує, унормовує рівень виплат на користь держави.

Святослав (роки правління: 964 - 972), отримавши у спадок від матері внутрішньо узгоджене етнодержавне утворення, вдається до політики завоювання конкурентного торгово – комунікаційного шляху Дунаєм (966 рік). Такий політичний захід Святослава спровокував наступ сходу: облога Києва печенігами – 968 рік, що вимагало дезінтеграції сил і зусиль.

Політика Володимира І (роки правління: 980-1015) вкладається в три вектори. Вектор “Русь - Захід” – похід 999 р. на хорватів. Вектор “Русь - Схід” – чергове перепідпорядкування владі Києва вятичів і радимичів; 985 р. похід на Волзьку Болгарію. Третій вектор “Русь - Південь” має свою історію. 987 року імператори Візантії, брати Василь і Костянтин, звертаються до Володимира з проханням про надання воєнної допомоги для придушення повстання під проводом Варди Фоки. Володимир надає допоміжний загін чисельністю 6000 воїнів, висунувши вимогу про його шлюб з візантійською принцесою Анною. Імператори приймають цю умову, але, як тільки небезпека минула, відмовились від виконання своїх зобов’язань. Тоді Володимир починає війну з Візантією: здійснює похід на Корсунь. Облога триває півроку. Переможена Візантія йде на поступки. Володимир одружується з Анною. Шлюб мав сприяти тісним міждержавним зв’язкам.

Державотворчий процес на цьому етапі вимагав встановлення єдиного ідеологічного режиму підтримуючого процес встановлення монархічного ідеалу влади. На роль такого Володимир обирає християнство. Методи затвердження цієї ідеології в русо – слов’янському середовищі демонструють, з одного боку, радикалізм політика-ініціатора; з другого боку, – неготовність соціуму до визнання нової ідеології, яка неминучо вела до звуження особистої свободи і затвердження монархічного ідеалу влади. Статус державної релігії християнству надано 988 року.

Сучасна офіційна історіографія загубила в часі досить впливове джерело встановлення історичного контексту подій Х ст. в Русі. Йдеться про літопис Іоакима єпископа Новгородського, що приїздить до Русі з іншими єпископами в 991 році. Він отримує призначення до Новгорода. Місія єпископів, які мали збройну підтримку, полягала в затвердженні єдинобожжя: християнства. Вибору у люду не було: невірні, як пише Іоаким, “вельми скорбяху и роптаху, но отрицатися воев ради не смеяху”. Іоаким свідчить про події в Новгороді, де люд, дізнавшись, що Добриня рухається з воїнством з метою хрещення, скликав віче “и закляшася вси не пустити во град и не дати идолы спровергнути”. Опозиція руйнує міст, тому Добриня на першому етапі зміг хрестити лише люд на торговій стороні: за міськими вежами. Вірний язичництву волхв Богоміл Угоняй, “ездя всюду, вопил: “Лучше нам помрети, неже боги наши дати на поругание”. Міське населення спалює будинок Добрині, винищує його сім‘ю. Путята, підручний Добрині, проникає до міста і починає розправу над населенням.

Як свідчить Іоаким, в Новгороді були вже на той час християни, адже, розлючені насиллям, язичники здійснюють погром церкви “Преображения господня” і “домы христиан грабляху”. Добриня вдається до підпалу міста. Після чого входить до Новгорода і “идолы сокруши… и сожгоша… и бысть нечестивым (язичникам – від.авт.) печаль велика”;“…Не хотясчих креститися воины влачаху и кресчаху”. Хрестителі, аби здійснювати контроль над процесом, приходять до рішення вирізнити якимось чином хрещених від нехрещених. Для цього “на вию(на шию) надягали хрести деревяні чи оловяні, “а иже того не имут, не верити и крестити”. В.Н. Татіщєв, до речі, констатує: “Кресты на шею класть нигде у христиан, кроме Руси, нас, не употреблено, но кто узаконил нигде не нахожу… И так, мню, что Иоаким начал, а Владимир во всём государстве определил, чтоб кто кресчения не отлыгался”.

Для затвердження монархічного ідеалу влади з християнства, як ідеології, скористався і Володимир Мономах. Якщо Володимир І користується ідеєю єдинобожжя для закріплення за київським престолом нового (багато коротшого і вигіднішого) водного торгового шляху, з чого, власне, і починається держава, то Володимир Мономах використовує християнську ідеологію для остаточного приєднання Сходу, тобто земель сучасної Росії. Він приборкає цей етносвіт, виправдовуючи експансію, направлену на ці землі, ідеєю християнізації, визнання єдиного Бога і його, як єдиного правителя Русі. З цією метою, для оперативного втручання у справи означеної вище територіальної паралелі, Мономах будує міст через Дніпро. З цією ж метою 1118 року скликає засідання дорадчої княжо-боярської палати ( функціонувала з 1114 року), перед якою звітує перераховуючи заслуги свого роду перед Руською землею. Почав від Олега, який відзначився перемогою над греками встановленням данини. Другим “заслуженим” представником свого родоводу називає Всеслава Ігоревича, який повторив дії Олега. Володимир підкреслив у своєму «звіті», що причетність до означеного княжого роду – “честь від бога” і підсумував, що чекає на пораду «от вас моей палаты князей, бояр, воевод». Князівство і боярство висловилось за повну підтримку князя: “Сердце царёво в руце божии, а мы есми во твоей воли”.

Після цих подій Володимир направляє “многия тысяща воинства” на Цареградську Фракію. Похід був переможним: “и возвратишася со многим багатством во здравии мнози”. Цареград вимушено реагує на посилення Русі. Костянтин Мономах, врахувавши можливість агресії з боку персів і латинян, вирішує визнати державу Володимира Мономаха: відряджає до нього послів. З посольством відправляє святині – атрибути царської влади: “животворящий крест от самого животворящего древа, на нём же распятся владыка Христос”, “венец царский”, який зняв з власної голови; “крабицу сердоликову”, якою володів кесар римський Август.

Дана подія мала визначальний вплив на події світового масштабу: Костянтин Мономах йде до повного розриву Царгорода з Римом: “испаде папа римский от веры православные”, “блядливый Формос не нарицаем оттоле папа, но отступным православныя нашей веры” (Холмогорський літопис).

Висновок. Процедура впровадження християнства для затвердження в соціальній практиці монархічного ідеалу влади, засновувалась на експансивній методиці: призвела до справжньої війни між князівською верхівкою і “внутрішнім пролетаріатом”. Тільки в 1118 році Візантія визнає Русь повноправним суб’єктом тогочасного політичного бомонду.

Київська Русь періоду феодальної роздробленості: 30-ті роки ХІІ ст. – 40-ві рр. ХІІІ ст. Цей період характеризується процесом феодалізації давньоруських земель. Упродовж ХІ – ХІІ ст. в Київській Русі сформувалось майже півтора десятка великих земель, із яких п’ять – Київська, Чернігівська, Переяславська, Володимир - Волинська та Галицька – дислоковані в межах території сучасної України. Удільні князівства не були монолітними. На поч. ХІІ ст. процес політико – адміністративного дроблення захопив і їх: заснувалась значна кількість малих князівств – васалів, коли кожна земля в мініатюрі повторювала політичну систему всієї Київської Русі.

Провідне місце в геополітичній структурі Русі посідав Київ (Київська земля). На думку П.П. Толочка, Київська земля, на відміну від більшості територій, не перетворилась на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а протягом всього часу феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною Рюриковичів.

Формування території цієї землі завершилося в І пол.. ХІ ст. і пов’язане з подіями 1024 року, коли Мстислав (правив у Тьмуторокані), за підтримки сіверян перемагає Ярослава. Як наслідок цього протистояння, брати укладають угоду, за якою «розделиста по Днепре Русскую землю: Ярослав приять сию сторону (Правобережжя), а Мстислав оную (Лівобережжя)». Хоча по смерті Мстислава (1034 р.) Ярослав Мудрий відновлює своє право на володіння всіма землями, цей поділ (1024 р.) давався взнаки у всій перспективі подальшого державотворення. До основної території Київської землі на Правобережжі додавалась лише смуга завширшки 10-15 км. на Лівобережжі. Київська земля охоплювала частини двох ландшафтних зон – Полісся та Лісостепу. Вона була одним з найрозвинутіших і густозаселених регіонів, де, за свідченням писемних та археологічних джерел, налічувалось близько 80 міст. Найбільші з них - Вишгород, Білгород (нині с. Білогородка), Василів (нині м. Васильків), Юр’їв (нині м. Біла Церква), Овруч.

В ХІ ст. завершився процес формування одного з найбільших за площею князівств Київської Русі - Чернігівського, серед центрів якого виділялися Чернігів, Новгород – Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. У ХІІ - ХІІІ ст. політичний розвиток Чернігівського князівства був пов'язаний з діяльністю князів з двох династій – Олеговичів, Давидовичів. В час феодальної роздробленості тут виникло більше як півтора десятка невеликих удільних князівств.

В ХІІ – ХІІІ ст. втрачає політичну самостійність одне з ведучих князівств Київської Русі – Переяславське. Його територія межувала з Степом. Переяслав був оточений князівськими феодальними дворами, селами і замками, але інших великих міст на території цього князівства не було. Переяславські князі брали активну участь у боротьбі руських князів з половцями.

На заході Київської Русі у підпорядкуванні Києву перебувало Волинське князівство, серед центрів якого вирізнялися Луцьк, Холм, Белз, Пересопниця. Волинське князівство упродовж ІХ – сер.ХІІ ст. не мало власної династії: безпосередньо управлялося з Києва, або на місцевому столі сиділи князі – ставленики (намісники). За князя Ізяслава Мстиславовича Волинь набуває статусу вотчини і закріплюється за нащадками його роду.

Західну Русь презентує й Галицьке князівство, формування якого започатковано наприкінці ХІ ст. і завершилося в 40-ві роки ХІІ ст. Це було невеличке за розмірами князівство, основні центри якого – Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне село Крилос). Стрімкому економічному і політичному підйому Галича посприяло його географічне розташування течією річки Дністер, а також та обставина, що в околицях міста тривав видобуток «стратегічної» сировини середньовіччя – кам’яної солі. 1199 року Галичина і Волинь об’єдналися. Це об’єднання – необхідність якої вимагала оборона інтересів від наступаючих половців, адже Переяславщина, Київщина і Чернігівщина від 1185 року платили данину половцям, як свідчить писемна пам’ятка «Слово о полку Ігоревім», де акцентовано на результатах протистояння: Ігор своєю поразкою пересадив Русь із «сідла золотого в сідло рабське» . Правителем об’єднаних земель став Роман Мстиславович, який, оволодівши Києвом, сконсолідував Південну Русь в одній державній структурі.

Всі означені політичні, економічні, етнічні процеси значною мірою припинилися у першій половині ХІІІ ст. у зв’язку з навалою татар.