Аргументи на користь чи підтримку ранньослов’янської концепції про витоки українського народу.

Ранньослов’янська концепція про витоки українського народу. Основний акцент заявленої концепції: український народ сформувався як наслідок безперервного етноісторичного розвитку в українських етнічних землях із середини І тис. н. е. до нашого часу.

Для розуміння змісту означеної концепції, слід з’ясувати зміст поняття «народ», адже ми пояснюємо, в даному разі, витоки українського народу.

Все перелічене вкладається в поняття «етнокультурний комплекс». Слід зазначити, що кожному етносу властива своєрідна комбінація перелічених ознак загальнокультурного досвіду: самосвідомість, територія, мова, характер, господарчий тип.

Коли ж наступає момент народження етносу? Коли формуються і презентують себе у взаємодії основні складники етнокультурного комплексу.

Середина І ст. н.е. пов’язана з дією на історичній арені слов’ян. Саме від цього часу вчені відраховують період безперервного розвитку людності в українських етнічних територіях: Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина. Даному етапові в історії передувала кардинальна перебудова етнополітичної карти Євразії, що відбиває себе в процесі Великого переселення народів, який призвів до падіння Римської імперії. Від У ст. н.е. – до нашого часу, на переконання вчених, можемо спостерігати відносну стабільність: в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Закцентуємо ще раз: в українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, східними Карпатами та землями течією річки Прип’ять протягом 1,5 тис. років розвивався один етнос. Саме цей етнос в епоху пізнього середньовіччя (ХVІІ ст.) обрав на себе назву український народ. Одним з перших істориків, що тримався такої точки зору в проблемі формування українського народу, був

М.С.Грушевський.

1. Археологія відстежує від V ст. до н.е. в землях Прикарпаття і Волині матеріальну культурно-досвідну єдність. Ця одноманітність обрала на себе назву в археології празької культури. Упродовж УІ-УІІ ст. ареал цієї культури поширюється, дещо видозмінюючись. На VІІІ ст. празька культура в українських етнічних землях між Середнім Дніпром, Прип’яттю та Східними Карпатами трансформується в матеріальний культурний досвід, що фігурує в археології під назвою лука-райковецької культури. Зауважимо в якості прикладу, що в землях на північ від Прип’яті сформується інший культурно-досвідний матеріальний комплекс, що візує балто-слов’янську колочинську спільноту, яка охоплювала слов’янські племена Південної Прибалтії та слов’ян новгородських. Отже, археологія фіксує процес формування культурно-досвідної єдності в українських етнічних землях саме в V - VІІ ст.

2. Візантійські хроніки в означеному вище земному обширі дислокують склавинів, за якими сучасні історики закликають «прочитувати» слов’ян. «Слов’яни» - етнонім, що «народжується» дещо пізніше за етнонім «склавини». Додамо до такої точки зору власний аргумент на користь її правомірності. За умови визнання того факту, що давньослов’янська мова, базована на санскрито-авестійному мовному вимірі (як і всі європейські мови, що у тому часі не являли собою такої категоричної відмінності як сьогодні), з легкістю прочитаємо зміст елемента «ван», що наявний як в першій лексемі – «склавини» (склавани), так і в другій – «слов’яни» (соловани). Елемент «ван» у перекладі з санскриту означає «славити». Як бачимо, обидві лексеми-етноніми несуть в собі однакове навантаження. Далі можемо впевнитись, що з цього аргументу виступає наступний.

3. Відзнайшовши відповідь на питання „кого славили?” отримаємо інформацію до формування змісту наступного аргумента. Зважаючи на те, що етнонім «слов’яни» (який, на наш погляд, є лексичною буквенно-фонетичною мутантою від «соловани») був ініційований латиномовним середовищем на адресу тих етносів, які «турбували» Рим в V ст. н.е., призвівши до його остаточного падіння, - перекладемо елемент «сол» саме з латинської. Результат перекладу: елемент «сол» несе собою інформацію «сонце». Таким чином, за етнонімом «соловани» прочитуємо зміст «ті, що славлять сонце»: сонцепоклонники. Чи можемо відмовити такому трактуванню етноніма «соловани» у правомірності? Ні! Адже, як відомо, система знань і вірувань слов’ян була-таки побудована на визнанні того, що Сонце є тим енергетичним початком, який сприяв формуванню землі і дав життя всьому земному. Називався цей бог Дажбогом, що в перекладі з санскриту означає «бог, що дає», «бог – датель».

З огляду на акцентоване, маємо визначити і наступне: система знань і вірувань є тим знаннєвим набутком, що народжується (формується) під впливом господарчого типу, який, в свою чергу, є даниною досвіду, що формується в категоричній залежності від геоландшафту, в контексті якого в силу історичних обставин (історичної долі) потрапляє той чи інший етноконтингент. Господарчий тип у земному обширі, що фігурує у нас за визначенням «українські етнічні землі», був комбінованим з превалюванням землеробства. Ця обставина і звела на рівень вищого божественного початку Сонце.

Далі маємо визначитись, який із чинників є основоположним. На нашу думку, перше місце в ієрархії чинників посідає геоландшафт (територія). Саме геоландшафт, що є комбінацією певних геокомпонентів, «дозволяє» етноконтингентові (ще не етносові) формування того чи іншого господарчого типу, функціонування і прогрес якого може бути забезпечений системою знань і вірувань. Все з перерахованого вище формує, в свою чергу, відносно єдиний тип характеру. А все разом знаходить своє вираження (відтворюється) в мові і складає за своїми характеристиками фактор самобутності, який виокреслює ту данність, що ми називаємо народом, українським народом.

Висновок щодо продуктивності аналізованих концептуальних вимірів у питанні витоків українського народу: переважна більшість сучасних істориків (а з ними й авторський колектив даного науково-методичного комплексу) сходяться на тому, що ранньослов’янська концепція походження українського народу є науковою, переконливою, а отже, - найбільш виправданою.