Концептуальний вимір проблеми витоків і формування українського народу
На переконання відомого сучасного історика, професора М.Т. Юрія, походження народу – одна з найскладніших проблем, оскільки вона дає ключ до розуміння витоків національної культури, національного духу й ментальності нації.
Сучасна історична наука виокремлює чотири основні концепції етногенезу українського народу: пізньосередньовічну, києворуську, ранньослов’янську та трипільсько-арійську.Наше завдання в тому, щоб, познайомившись з кожною з перелічених концепцій, визначити яка з них є більш науковою, переконливою, правомірною у поясненні витоків українського народу.
Пізньосередньовічна концепція. Основний акцент цієї концепції: український етнос сформувався не раніше ХІV - ХV ст. внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Сучасні історики характеризують дану концепцію як заідеологізовану, що відображає імперські (йдеться як про розвиток історичної науки в контексті функціонування геополітичної реалії Російська імперія, так і «імперії» Радянський Союз) претензії на історичну спадщину Київської Русі.
Основний контраргумент істориків, які не визнають пізньосередньовічної концепції формування українського народу, - своєрідний і багаточисельний народ не міг формуватися в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території перебували під владою чи у складі цілого ряду державних утворень. Формуватися народ міг лише в умовах державної єдності українських етнічних земель. Такі умови, на переконання істориків опонуючих пізньосередньовічній концепції, властиві часові функціонування держави Київська Русь.
Трипільсько-арійська концепція. Основний акцент трипільсько-арійської концепції: український народ – нащадок трипільців, досвід яких «перетікає» в культуру і побут аріїв, потім скіфів, за тим сарматів і т. д. Звідси виходить, що український народ – це культурно-досвідна похідна від трипільців, аріїв, скіфів, сарматів і т. д. Оцінюючи правомірність даної концепції, маємо визнати, що культурні надбання всіх стародавніх народів, які проживали в українських землях до часу виходу на історичну арену етнічної данності «український народ», стали, зрозуміла річ, основою до його [українського народу] культурного розвитку. Отже, маємо визнати, що і трипільці, і арії, і скіфи і т. п. – споріднені з українцями в культурно-досвідному відношенні етнічні данності. Але слід пам’ятати, що і етнонім «арії», і етнонім «скіфи» є назвою збірних народів, серед яких були не лишепращури українців.
Акцентуємо ще на одній важливій деталі: вивчення історичних витоків українського етносу вимагає чіткого визначення предмета вивчення: що ми хочемо вивчити, чи початки кого ми хочемо вирахувати – наших пращурів (тоді ми займаємось вивченням етногенезу) чи найдавніших українців (в такому разі ми вивчаємо питання націогенезу), які стали і були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Отже, пращурами українського народу тією чи іншою мірою були всі народи, що у давнину проживали в українських землях: арії, кіммерійці, скіфи, сармати, хозари, татари, адже їхні загальнокультурні надбання стали складовими української культури і мови зокрема. А от нація «українці» - це етнокультурна данність, що виокремилась із загальноетнічної маси. І ця виокремлена своєрідність відрізняється від сусідніх своєрідностей неповторністю матеріальної та духовної культури: мови, менталітету, історії, тобто всезагальним комплексом етновизначальних ознак. Формування комплексу етновизначальних ознак і є процесом народження нації, в нашому випадку - українців. Окремі елементи означеного комплексу будь-якої нації (державного етносу) відзнаходимо в культурному досвіді інших етносів. Стародавні спільноти (трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати) є носіями окремих елементів українського етнокультурного комплексу. Це означає, що будь-яка з перелічених стародавніх спільнот є лише етапним нашим пращуром. Отже, називати цю давню людність чи етнос українцями (українським народом) науково безпідставно.
На роль українців може претендувати людність, що є носієм головних елементів комплексу етновизначальних ознак. Базуючись на даних різних наукових потоків (археологія, етнологія, лінгвістика і т. ін.), можемо припустити, що основа такого комплексу (українського) формувалась у Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н.е. інтенсифікація процесу консолідації праукраїнців тривала в контексті першого (українського?) державного досвіду: в епоху функціонування геополітичної реальності Київська Русь. Заявлене, як бачимо, вимагає звернення до києворуської концепції походження українського народу.
Києворуська концепція про витоки українського народу. Основний акценткиєворуської концепції про витоки українського народу: держава Київська Русь консолідувалась на основі етнокультурного досвіду споріднених (за значною кількістю споріднених ознак: територія (споріднена але не тотожна); господарчий тип (споріднений але не тотожний); споріднена система знань і вірувань; звичаєве право, мова племен: деревлян, полян, волинян, хорватів, уличів, тиверців. Саме ці племена маємо визнати праукраїнцями давньоруського етапу історичного розвитку.
В чому, т. б. мовити, слабке місце даної концепції? Нація – це, як відомо, одержавлений етнос. Держава – наслідок довготривалого розвитку певного етносу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існування праукраїнців, що почався у ранньослов’янську добу. Саме цей акцент є поясненням до пропозиції сучасними істориками ще однієї концепції про витоки українців: ранньослов’янської.