Тема 14 . Наукові засади раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища.

1. Сучасні концепції взаємодії людини і навколишнього середовища

2. Екосистеми, їх структура та види

3 Принципи раціонального природокористування

1. Сучасні концепції взаємодії людини і навколишнього середовища

Єдність господарської діяльності та охорони природи стала нині визначальною у складних відносинах суспільства і природи. Збереження довкілля — необхідна умова підтримання динамічної рівноваги між елементами системи "природа — господарство — населення".

Головні сучасні наукові підходи щодо обґрунтування взаємин суспільства і природи:

Ідеї академіка В. Вернадського про ноосферу.

Середовище існування сучасної людини можна умовно розділити на дві сфери

— природну і штучну, тобто створену людиною. Перша — біосфера, друга — ноосфера. Термін "ноосфера" ввів французький філософ П. Тейяр де Шарден, а В. Вернадський наповнив його змістом і сучасним розумінням. Згідно з концепцією ноосфери, впливати на природу, змінювати біосферу слід дуже раціонально, проектуючи майбутні наслідки. Це не стихійне руйнівне втручання у природу, а науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя людей. В.І. Вернадський вважав, що ноосфера — це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила. Він визначив кілька загальних умов, необхідних для створення ноосфери:

· людство має стати єдиним в економічному та інформаційному відношеннях;

· ноосфера — явище всепланетне;

· ноосфера не може бути створена до припинення війн між народами.

Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів змін біосфери.

Концепція сталого розвитку.

Ця концепція передбачає гармонійний розвиток суспільства і природи, який за сучасних умов стане передумовою для оптимального задоволення потреб майбутніх поколінь на нашій планеті. Всесвітня конференція глав держав і урядів усіх країн у Йоганнесбурзі в 2002 р. констатувала, що немає іншого шляху вирішення цих проблем людства, як перехід до сталого розвитку. Ця стратегія включає три складові:

· екологічну — збереження і поліпшення природного середовища;

· економічну — подальший гармонійний розвиток виробництва, продуктивних сил суспільства;

· соціальну — підвищення добробуту народів, вирівнювання рівнів їх життя, поліпшення соціальних умов та стандартів.

Концепція біотичної регуляції навколишнього середовища.

Згідно з цією концепцією будь-який подальший розвиток не можливий, якщо в основу взаємин людини і природи не закласти біотичний принцип регулювання. Це такий розвиток, який не виводить глобальну цивілізацію за межі природної ємності біосфери і ґрунтується на процесах перетворення довкілля живою речовиною, величина і потужність котрих значно перевищують процеси деградації довкілля.

Близькою є думка про необхідність дотримання правила одного процента, відповідно до якого людство може використовувати для своїх потреб не більше 1 % ресурсів первинної продукції природи.

Такі підходи мало або й зовсім не реальні, щоб стати основою цивілізаційного розвитку. Більше того, вони не враховують накопичення первинної продукції.

Ідея коеволюційного розвитку людини і природи

Передбачає спільний розвиток людини і природи, але оскільки темпи розвитку природи і техносфери пропорційно несумісні, то концепція обґрунтовує не що Інше, як повну адаптацію розвитку суспільства вимогам природи.

Концепції "неотехнооптимізму"

Спираються на припущення про наявність можливостей швидкого досягнення гармонії між суспільним розвитком і природою за рахунок найширшого впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Будь-яка позитивна зміна у розвитку технологій приводить до появи позитивних тенденцій у інших галузях і сферах господарства. Таким чином можна досягти як мінімум чотирикратного підвищення ефективності використання усіх наявних ресурсів, будь то ресурси природні чи технічні, інвестиційні, фінансові та ін. Важлива роль у розвитку і реалізації таких концепцій належить розвиткові так званого екологічного бізнесу.

2. Екосистеми, їх структура та види

Термін «екосистема» запровадив англійський біолог А. Тенслі у 1935 році: «екосистема (біоценоз) — основна одиниця біосфери, яка є об’єктом вивчення екології.»

У сучасному розумінні, екосистема — складний природний комплекс живих істот, що взаємодіють з неорганічним середовищем та знаходяться в матеріально-енергетичній залежності від неї. Для зручності вчені розглядають екосистему як ізольовану одиницю (рілля, озеро, пасовище, струмок тощо), проте фактично різні компоненти постійно переміщуються з однієї екосистеми в іншу.

Структура. Кожна екосистема складається з біоценозу та біотопу.

Біотоп — це ділянка поверхні землі з більш-менш однотипними умовами існування (ґрунтом, мікрокліматом тощо).

Біоценоз — це історично сформована сукупність рослин, тварин та мікроорганізмів, що населяє біотоп. Відповідно до цього кожний біоценоз складається з фітоценозу (угрупування рослин), зооценозу (угрупування тварин) та мікроценозу (угрупування мікроорганізмів).

Крім природних екосистем, існують також штучні екосистеми: космічна станція, акваріум, вазон із кімнатною рослиною тощо.

Біоценози земної кулі утворюють біоценотичний покрив, який вивчає біогеоценологія. Сукупність всіх біогеоценозів нашої планети утворює велетенську екосистему — біосферу.

Дуже великі наземні екосистеми називають біомами.

Види екосистем.

За розмірами екосистеми поділяються на:

· мікроекосистеми (у мікроекосистемах невеличкі, тимчасові біоценози, що називаються синузіями, перебувають у обмеженому просторі. До таких екосистем належать трухляві пеньки, мертві стовбури дерев, мурашники тощо);

· мезоекосистеми (або біогеоценози, в яких біоценози займають однотипні ділянки земної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами і межі яких, як правило, збігаються з межами відповідних фітоценозів);

· макроекосистеми (вони охоплюють величезні території чи водні акваторії, що визначаються характерним для них макрокліматом і відповідають цілим природним зонам. До макроекосистем належать екосистеми тундри, тайги, степу, пустелі, савани, листяних і мішаних лісів помірного поясу, субтропічного і тропічного лісів, а також морські екосистеми).

За ступенем трансформації людської діяльності екосистеми поділяються на:

· природні (у промислово розвинутих країнах, на захоплених людською діяльністю територіях природних екосистем майже не залишилося, хіба що в заповідниках);

· антропогенні (до антропогенних екосистем належать екосистеми, в яких переважають штучно створені антропогенні об’єкти і в яких, крім людей, можуть існувати лише окремі види організмів, що пристосувалися до цих специфічних умов. Прикладом таких антропогенних екосистем є міста, промислові вузли, села (в межах забудови));

· антропогенно-природні (лісові насадження, луки, ниви — все це антропогенно-природні екосистеми, які хоча й складаються майже єдино з природних компонентів, але створені й регулюються людьми).

3. Принципи раціонального природокористування.

З розвитком уявлень про взаємодію суспільства і природи еволюціонувала змістова насиченість поняття "природокористування", поява котрого припадає на середину XX ст. Тоді воно стало напрямом наукових досліджень про загальні принципи практичної діяльності, яка пов'язана з використанням природи або впливом на неї.

Сьогодні під природокористуванням розуміють раціональне використання природного середовища з метою задоволення екологічних, економічних, культурно-оздоровчих потреб нинішніх і майбутніх поколінь з урахуванням найближчих і віддалених наслідків у змінах навколишнього середовища під впливом господарської діяльності та зростання населення.

Раціональним вважається таке природокористування, що передбачає кінцеві результати взаємодії людини і природи. При цьому є недопустимим зниження здатності самовідновлення потенціалу природних комплексів та їх деградація. До того ж, гарантується найефективніше використання ресурсів природи.

Виникнення зон екологічного лиха, регіонів кризових екологічних ситуацій свідчить про те, що не завжди природокористування мало раціональний характер. Раціональне природокористування має забезпечити повноцінне існування і розвиток сучасного суспільства, але при цьому зберегти високу якість середовища проживання людини. Це досягається завдяки економічній експлуатації природних ресурсів і умов та найефективнішому режимові їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів розвитку господарства і збереження здоров’я людей.

Дотримання принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігати загостренню екологічних ситуацій .

1. Принцип “ нульового рівня ” споживання природних ресурсів. Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинених країнах для регулювання споживання первинних природних ресурсів у державному масштабі. Називається він так через те, що за нульовий рівень береться обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а на наступний – перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі чітко визначеним коефіцієнтом. Дотримання коефіцієнта обов’язкове, оскільки з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки підприємства

2. Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону. Дотримання цього принципу дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклові використання і відновлення.

3. Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання. Цей принцип випливає з найважливіших закономірностей взаємопов’язаності змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Зміни одного з компонентів природної системи приводить до зміни в інших, а іноді – до змін якостей екосистеми в цілому. Прикладом може бути осушення боліт в областях Українського Полісся.

4. Принцип збереження природно обумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності. Сутність принципу зводиться не тільки до того, щоб технологічні процеси конкретних виробництв обмежувались циклічністю (ресурс – виробництво – споживання – відходи), а й щоб циклічні процеси являли послідовний ряд стадій виробництва, пов’язаних між собою чи комплексністю переробки сировини, чи по стадійним її використанням. Порушення цього принципу призвело до утворення великої кількості відходів, які включаються в природний кругообіг речовин і змінюють властивості багатьох екосистем у регіоні.

5. Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Принцип погодження виробничого і природного ритмів випливає з того, що будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому ритмові. Щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, аби загальна швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою її ланкою, оскільки будь-який антропогенний вплив, що змушує котрусь частину циклу працювати швидше, ніж працює вся екосистема, призведе до порушення стабільності екосистеми.

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільне в усіх регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Збереження спільної екологічної рівноваги можливе за умови збереження рівноваги природних систем окремих регіонів і навпаки. Крім того, проблема раціонального природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть загальнодержавних межах. Це глобальна проблема, вона властива всій планеті.