Політика часткової десталінізації в Україні, її непослідовний характер

Після смерті Сталіна (1953) у країні сталися суттєві зміни у соціально-політичному житті та економічній політиці. Почавсяпро­цес часткової десталінізації, який бун названий «відлигою». Знач­ною віхою у цьому процесі був XX з'їзд КПРС (1956), де тодішній керівник партії М. С. Хрущов зробив доповідь «ІІро культ особи та його наслідки». У ній він піддав досить різкій критиці діяльність Сталіна, вказавши на численні незаконні дії з його боку. Було при­пинено масові репресії, почалася реабілітація незаконно репресова­них.На кінець 50-х рр. було переглянуто справи 5,5 млн людей, які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку знято (фа­ктично реабілітовано) 58 % справ. Ці цифри свідчать про жахливий масштаб репресій і одночасно — про обмеженість процесу реабіліта­ції їх жертв. Поза реабілітацією залишилося більшість жертв репре­сій 20 — початку 30-х рр., діячі ОУН — УПА, майже всі, хто обви­нувачувався у «націоналізмі». Жорстокий ідеологічний контроль дещо ослаб, йшла критика «культу особи» Сталіна. Тіло Сталіна винесли з мавзолею. Його численні пам'ятники були знищені, названі на його честь міста, вулиці, колгоспи — перейменовані, його твори вилучені з масових бібліотек.

Було ліквідовано концтабори і визволено сотні тисяч жертв сталінського терору, у тому числі українців. Підвищувалась роль і розширювалася компетенція республіканських, обласних і місцевих органів влади, депутатів рад. Проте вибори у ради всіх рівнів були формальними, а самі ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. Процес демократизації йшов непослідовно і повільно. Головною причиною цього була неспроможність коман­дно-адміністративної системи до глибокого реформування, поло-винчатість у подоланні сталінізму, відрив ідеології і політики від реального життя, слабка участь широких народних мас у рефор­мах, стиль керівництва самого М. С. Хрущова. Виступаючи з кри­тикою Сталіна і проводячи реабілітацію його жертв, Хрущов ви­явив мужність і справедливість, проте будучи сином свого часу і лідером командно-адміністративної системи, не міг бути послідовним, нерідко допускаючи суб'єктивізм і волюнтаризм. Проте

навіть його курс на десталінізацію зустрів опір з боку консерва­тивних соратників Сталіна (Молотова, Кагановича, Маленкова), які намагалися усунути 1957 р. Хрущова, проте невдало. Спроба реанімувати сталінізм провалилася.

Прагнучи «поліпшити соціалізм», повернути суспільно-політичне життя до «ленінських норм»,

М. С. Хрущов провів деякі реформи та здійснив низку експериментів у економіці.

Реформи почалися з сільського господарства. При Сталіні сільське господарство було збитковим, і збитки покривалися дер­жавними кредитами і дотаціями, що з економічної точки зору було абсурдом. З 1953 р. почалося підвищення заготівельних та за­купівельних цін на сільськогосподарські продукти, які до кінця 50-х рр. зросли втричі. Були скасовані обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі зни­жені податки з присадибних господарств. З середини 50-х рр. сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954-1958 рр. на 20 %, цук­рових буряків — удвічі, м'яса — більш як удвічі, молока — втри­чі. Однак наприкінці 50-х рр. знов посилилися обмеження розвит­ку особистого підсобного господарства, бо Хрущов наказав, щоб усі колгоспники звели корів до колгоспу і брали молоко з магазинів. У результаті питома вага особистих господарств у загальній то­варній продукції сільського господарства знизились з 27 % 1940 до 15 % 1960 р.

Хрущов намагався вирішити проблему продовольства, спитраю-чись на екстенсивні фактори — освоєння цілинних земель у Казах­стані і Сибіру. Це суттєво позначилося на ситуації в Україні, яка повинна була взяти на себе значну частину витрат. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників, що для України мало негативне значення. Практика показала, що більший ефект мало б вкладення коштів в інтенсивний розвиток сільського господарства України.

Інший експеримент передбачав вирощування величезної кількості кукурудзи. Хрущов побачив у цьому головний важель, за допомо­гою якого можна вирішити продовольчу проблему, адже кукуру­дза дає і корм худобі (силос), і борошно, і олію. Проте її значення перебільшувалось і посіви насаджувались командним методом на шкоду іншим традиційним для України культурам, перш за все пшениці.

1958 р. ліквідували машинно-тракторні станції (МТС), а їхню техніку передали колгоспам, що було неоднозначним рішенням, адже за техніку треба було платити значні кошти, а вона знаходи­лась не в дуже гарному стані.

Розвитку сільського господарства заважала надмірна центра­лізація, коли у центрі продовжували вирішувати, що і де треба сіяти, не враховуючи місцевої специфіки. З 1958 р. у сільському госпо­дарстві почався спад.

1957 р. почалася реформа управління. У результаті створили таку структуру, яка повинна була поєднати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік і областей. Економіка переходила на управління за територіальним принци­пом через ради народного господарства (раднаргоспи), що створю­валися в економічних адмінстративних районах. На території УРСР їх було утворено 11.

Це робилося для того, щоб зменшити бюрократизм у центрі. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. про­мислових підприємств, а на кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці. Спочатку реформа дала певний ефект. У рам­ках економічних районів розширились можливості спеціалізації і кооперування, господарники дещо звільнилися від диктату центру, поліпшилося використання місцевих ресурсів. Проте тенденція до територіальної відокремленості все більше вступала у суперечність з об'єктивним процесом поглиблення галузевої спеціалізації виро­бництва. Не вдалося знайти й оптимальні форми поєднання місцевих та загальнодержавних інтересів. Повною утопією було проголошення «розгорнутого будівництва комунізму», твердження Хрущова, що «теперішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі».

Передбачалося, що протягом 20 років (до 1980 р.) радянське суспільство повинно стати «в основному комуністичним», економі­ка — обігнати США, реалізується перехід до розподілу «за потре­бами».

Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, але рівень життя людей все ж значно зріс, вражаючих успіхів було досягнуто у космосі (1957 р. — запущено перший штучний супутник Землі, а 1961 р. — першу людину в космос). Лібералізація радянської системи дозволила сформуватись цілому поколінню «шістидесятників» (діячів культури, науки), які ви­ступали за поглиблення реформ і подальшу демократизацію суспільства. З'явилася нова багатообіцяюча генерація діячів куль­тури, яка відіграла важливу роль у суспільно-політичному житті республіки, особливо у 80-90-х рр.

Реформи Хрущова містили позитивні елементи, він щиро бажав підвищення добробуту народу, але вони в силу об'єктивних та су­б'єктивних причин не могли бути радикальними. З ініціативи

М. С. Хрущова були введені положення про оновлення керівних органів компартії не менше, ніж на чверть і про можливість бути обраними у ці органи не більш від трьох термінів поспіль. Це дуже зачепило інтереси високопосадових партаиаратчиків, що стали по­боюватися за своє майбутнє, побачивши перспективу втратити крі­сло керівника. Невдоволення номенклатури викликала і ліквіда­ція різноманітних привілеїв, різке зменшення кількості службових автомобілів. Проти Хрущева почала формуватися нова група змов­ників.

1964 р. Хрущова було знято з усіх постів і відправлено на пенсію. Консервативні сили перемогли.

§ 6. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному, політичному та культурному житті

Після зняття М. С. Хрущова 1965 р. була здійснена спроба за­провадження господарської реформи, перш за все вдосконалення управління виробництвом. Раднаргоспи були ліквідовані, натомість створювались понад 40 міністерств і відомств. Передбачалося по­силення економічних методів управління промисловістю, розши­рення прав підприємств, перехід їх на госпрозрахунок, посилення економічного стимулювання. Але в умовах над централізації виро­бництва здійснення цієї реформи ставало проблематичним. Хоча збільшилася зарплата робітників і службовців у всіх галузях, зро­стало житлове будівництво, кількість проблем не зменшувалась, а збільшувалась. Основним гаслом брежнєвського керівництва стала стабільність, що фактично означало незмінність, застій. У 60-80 рр. політичний курс радянського керівництва відрізнявся різко вира­женим консерватизмом. Будь-який опозиційний рух нещадно при­душувався. Проте неосталіністи не могли повернутися і до відкри­того і масового терору. У країні зберігався тоталітарний режим, компартія прагнула контролювати всіх і все, керівництво України слухняно прямувало у фарватері курсу, визначеного у Москві.

Криза радянської системи виявлялася у зростанні науково-тех­нічної відсталості країни порівняно з передовими західними краї­нами, уповільненні темпів економічного розвитку,¹ низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгосп­но-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відпові­дно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. Якщо 1961-1965 рр. серед­ньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9%, то 1981-1985 рр. — 3,5 %.

Негативні процеси вразили аграрний сектор. З 1965 р. почала проводитись реформа й тут. Вкотре вже були підвищені закупівельні ціпи на сільгоспродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, у колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впро­вадження індустріальних технологій не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопо­стачання, медичне й торговельне обслуговування. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Все це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. 1982 р. була прийнята Продовольча програма УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва. Проте вона не була виконана.

Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використайня досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підпри­ємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростан­ня видобувних галузей призводило до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу у 10 разів інтенсивніше, чим по СРСР у цілому. Щорічний видобуток більш 1 млрд т корисних копалин су­проводжувався винесенням на поверхню 2,5 млрд т брудних порід. Вичерпувалися ресурси Донбасу. Якщо 1971-1976 рр. Донбас давав щорічно більше від 200 млн т вугілля, то 1981-1986 рр. менпіе від 180. Збільшувалася собівартість видобутку, погіршувалися умови праці шахтарів, зростала небезпека для їхнього життя.

Основним гальмом у сільському господарстві був не дефіцит машин, а безглузді виробничі відносини у колгоспах, низька заці­кавленість колгоспників у результатах своєї праці. 5 % присадиб­них ділянок, де за допомогою простих інструментів, але з високою особистою зацікавленістю трудилися селяни, давала 1/3 виробниц­тва м'яса, 1/4 — молока, 40 % картоплі.

Прагнучи збільшити збирання сільгосппродукції, влада розши­рювала посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільськогоспо­дарських угідь сягала 80 % проти 25 % у США і 48 % у Франції. Це призводило до посилення ерозії ґрунтів і Україна щорічно втра­чала до 600 млн т родючих ґрунтів.

Низький рівень життя і важкі умови праці призводили до відто­ку населення із сіл. За 1966-1985 рр. з українського села виїхало 4,6 млн людей, в основному молодь. Змінилася соціальна структу­ра населення республіки. Якщо 1960 р. сільські жителі складали половину населення республіки, то 1985 р. — 1/3.

Рівень постачання населення, особливо у 70-ті рр., підтримува­вся в основному з продажу нафти за кордон. На ці «нафтодолари» купувалися за кордоном одяг, взуття і продовольство, що дозволя­ло створювати ілюзію наявності товарів, хоча їх для більшості на­селення все ж хронічно не вистачало. Ситуація погіршувалася гон­кою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (із 1979 р.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що теж ішли величезні ко­шти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і пияцтва. Вживання алкоголю набуло таких масштабів (1984 р. держава отри­мала від продажу алкогольних напоїв 90 млрд руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу.

Протягом 1959-1988 рр. населення України зросло на 9,6 млн людей і 1989 р, складало 51,7 млн. Проте народжуваність знизила­ся. Природний приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. У 7 областях було зафіксоване зменшення чисельності населення, а у двох (Чернігівській і Сумській) припинився і при­родний приріст населення: кількість померлих почала перевищу­вати кількість народжених.

1978 р. була прийнята Конституція УРСР, в якій декларувалися принципи розширення й поглиблення «соціалістичної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення

мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декла­рації. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їхній диктат. У республіці все­владдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправст­ва всесоюзних міністерств, які нехтували місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль місцевих органів обмежувалась «па­лким» і «цілковитим» схваленням рішень, прийнятих у Москві.

Офіційно оголошувалось, що у СРСР побудовано «розвинутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим, ніж у краї­нах Європи. Споживання товарів обмежувалось наявністю багатьох «дефіцитів», тобто їхньою відсутністю. Люди не могли купити не­обхідні їм речі, навіть маючи гроші. Відбувалося зміщення життє­вих орієнтирів, коли у суспільстві почали домінувати апатія, скеп­тицизм, зневіра у справедливості, а у верхніх ланках влади — корупція і цинізм. Погіршувалась екологічна ситуація, зменшува­лась середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посі­дала 3-тє місце серед республік СРСР.

Виходячи з свого постулату про «злиття» радянських народів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербицького (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації.

Всі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомисля­чих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті пере­слідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обви­нуваченими стали В. Чорновіл,

В. Стус, І. Дзюба та ін. 1976 р. група дисидентів створили Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. У неї входили

М. Руденко, О. Бердник, II. Григоренко, Л. Лук'яненко та ін. Проте цей рух не набув значного поширення у зв'язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у покорі, до того ж питання, які ста­вили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.

На життя країни все більше впливала некомпетентність керів­ництва, самозаспокоєність. Почав роздуватися культ особи Л. /. Бре жнєва, який захопився самонагородженням орденами та звання­ми героя, і зовсім не думав про зміни, необхідність яких все більше назрівала. Соціалістична система потрапила у глибоку кризу.