Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні

Рр.

Примусова колективізація сільського господарства в Україні. Голодомор

У другій половині 20-х рр. досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів і більшість селянських господарств була малоземельною.

У 20-х рр. товарна продукція зернового господарства України порівняно з дореволюційним часом знизилась майже на половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і низький загальний рівень сільськогосподарського виробництва і пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-технічної бази села, більш справедливій та гнучкій політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюційно, у про­цесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчужденням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських госпо­дарств до системи командно-адміністративної економіки, перетво­рення їх на кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23,7 % всіх селянських дворів складали бідняки, 72,3 % — середняки, 4 % — заможні. У жовтні 1929 р. трохи більше від 10 % всіх господарств були об'єднані у колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено у ли­стопаді 1929 р. У січні 1930 р. керівні органи встановили й терміни

проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. „Ліквідація куркульства як класу” стала одним з головних практичних заходів «всеоосяжної колективізації». З цього приводу була при­йнята спеціальна постанова ЦК ВКИ(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарс­тва поділялися на три категорії. До першої належали «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» у в'язницях або у концтаборах. До другої категорії належали «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили ніякого опору. їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (факти­чно це були середняки), які не чинили ніякого опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних ма­сивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до по­чатку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61 887 господарств (2,5 % усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,3 млн крб. Майно над­ходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього май­на, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й ма­сові виступи селян. За деякими оцінками, у селах України 1930 р. сталося понад 40 000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, відсо­ток колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня до 20 че­рвня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона се­лянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Восени у колгоспах залишалося менше від третини селян України, причо­му залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися задушити податками. За таких умов селянин змушений був Йти до колгоспу, і вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селяна­ми власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено у результаті знищення заможного прошарку селянства — людей, які вміли працювати. Тому валові збори зерна в Україні зменшились: 1932 р. вони становили 78,6 % від рівня 1923 р., поголів'я коней — 66,7 % (від 1928 р.); великої рогатої худоби — 58,2 %, свиней — 37,7 %.

Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни бага­тьох районів України голодували. Навіть у червні 1932 р. 33 райо­ни республіки потребували додаткової продовольчої допомоги. Го­лод удалося зупинити, проте належних висновків із подій зими 1931-1932 рр. керівництво як республіки, так і країни в цілому, не зробило, іцо згодом призвело до ще більшої трагедії.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно дісталося не їм), призвело до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектору України було отримано лише 136 млн пудів хліба (1930 р. — майже 400 млн). У зв'язку з цим керівництво кра­їни прийняло рішення направити в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очо­лювалась В. М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібоза­готівель, що практикувала ця комісія, були репресії.

Села, які мали особливо велику заборгованість із хлібозаготівель, заносились на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фа­ктичну блокаду: припинявся підвіз товарів боржникам, забороня­лась для них торгівля, достроково стягувались платежі за фінан­совими забов'язаннями. Села оточувались регулярними військами і фактично прирекались на голод. Так був застосований терор го­лодом для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни втікали з міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людожерство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. ста­новили близько 150 тис, а від голоду 1933 р. — від 3 до 3,5 млн людей. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії, яка сталася у результаті політики геноциду, що проводилася більшовицьким урядом. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало значні негативні наслідки.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, Ігнорува­лись права і інтереси селян. Була ліквідована економічна само­стійність селянства, знищена найпрацьовитіша його верства. У кол­госпах застосовувалося позаекономічне примушення, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жо­рстко регламентувалось, матеріальна зацікавленісь була слабкою, почуття господаря атрофувалось.

Ще у середині 20-х рр. почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм комуністичної партії ужитті країни. Це означало ліквідацію інших партій, репресії проти їхніх колишніх членів, втручання партії у всі сфери життєдіяльності людей,

політичну диктатуру компартії, боротьбу дроти будь-якого інако­мислення у своїх лавах. Партія стала невід'ємною частиною тоталітарного режиму. Була створена така її структура, яка охоплю­вала своїм впливом та контролювала все життя суспільства. Здій­снювалось це шляхом організації партійних груп на всіх під­приємствах та організаціях. Вся влада у країні зосередилась в руках партійного апарату. На вершині піраміди влади знаходився Сталін, який до 1929 р. усунув усіх своїх суперників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Із зміцненням наказних методів керівництва, з посиленням бю­рократизму партійні органи стали зрощуватися з господарськими і радянськими. Партапарат став вирішувати не лише політичні пи­тання, але й господарські, причому навіть дрібні. Так сформувала­ся адміністративно-командна система.

У 30-ті рр. сталінський тоталітарний режим перейшов до широ­кого та систематичного терору проти власного народу. Терор мав ірраціональний характер, проте був викликаний певними причина­ми, серед яких прагнення Сталіна зміцнити і захистити свою владу від будь-яких випадковостей (у самій партії були прибічники зняття. Сталіна з поста генерального секретаря, що виявилося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) 1934 р.); у розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася по­чинаючи з років громадянської війни, каталізувалася у період коле­ктивізації і досягла апогею 1937 р.; цілковите безсилля окремої осо­би перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», відчуженість людей між собою. Крім того, у тоталітарній системі склалася сво­єрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали са­моціллю, оскільки на цьому можна було зробити кар'єру. Велику роль у розгортанні репресій відіграла поведінка самого Сталіна, осо­бисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія. Для виправдання репресій Сталіним була висунута теза про за­гострення класової боротьби у ході будівництва соціалізму та на-янність у республіці «повзучих» націоналістичних ухилів. Ство­рювалась атмосфера загальної підозри, Йшов пошук «ворогів народу»і замаскованих „троцькістів” чи «буржуазних націоналіс­тів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів в основномупроти інтелігенції.

Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 людей, в основному представники української Інтелігенції. їх звинувачували у підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні скинути радянську владу, відокремити Укра­їну під СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це була справжняполітична вистава над невинними людьми, які прагнули розвиткуукраїнської культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнанняхлюдей (підставних), які знаходилися на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б факт існування СВУ, суд не дістав. За вироком суду „члени СВУ” отримали різні терміни ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ»

почали „розкривати” (намагаючись вислужитись) керівники місцевих ДПУ в інших містах України, що призвело до репресій щодо ще сотень людей.

1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку втягнули двох визначних українських Істо­риків: М. С. Грушевського та М. І. Яворського. Слідство тривало досить довго і з використанням «спеціальних методів». Грушевсь­кого — людину похилого віку, та ще й хвору на грип, заарешутва-ли та 9 місяців тримали у в'язниці, Яворського мордували голо­дом. Всіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 учасники були засуджені повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили терміни ув'язнення.

Новий виток репресій почався 1933 р. Приховати таке масшта­бне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому керівництво намагалося відвести від себе можливі звинува­чення і перекинути це все на «шкідників», — перш за все фахівців сільського господарства. 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі у колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менін­гіту в коней тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розгля­нула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробст­ва і радгоспів України, Білорусії та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 людей витратили менш ніж добу. У результаті 35 людей було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному Інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили близько 270 професорів і викладачів.

Репресовано було багато видатних діячів культури: письменни­ка Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва

М. Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього, та ін. Всього ж під час сталінщини було репресовано близько 500 письменників, які працювали в Україні.

Всього в Україні з 1930 до 1941 рр. було «розкрито» понад 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабриковани­ми справами було розстріляно сотні тисяч людей.

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів політбюро було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськоми, обкоми партії, а за ними — нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступити до роботи. Репресії проводились за планом: зверху спускались цифри на тих, кого треба було знищити, тобто беззаконня, свавілля здійснювалось централізовано і люди гинули безвинно. За деякими даними, ре­пресій зазнали близько 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби ре­пресій в Україні свідчить також така цифра: у посталінські часи було реабілітовано понад 500 тис. людей.

Репресії сталінського режиму завдали шкоду не лише компартії, але й усім галузям економіки, оскільки комуністи обіймали у ній керівні посади. Була понівечена доля мільйонів людей — членів сімей «ворогів народу». У страху, заохоченні до наклепів, в умо­вах насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна за­знала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, порушено генофонд. Шляхом репресій в Україні ствер­дився сталінський тоталітарний режим.

У січні 1937 р. була прийнята нова Конституція УСРР. Вона будувалась відповідно до Конституції СРСР 1936 р., майже повніс­тю відтворюючи її. Україна визначалась як соціалістична держава робітників і селян, де політичною владою є Ради депутатів трудя­щих. Економічною основою визнавались соціалістична система го­сподарства і соціалістична власність на знаряддя і засоби виробни­цтва, яка мала форму державної або кооперативно-колгоспної власності. Вищим органом влади ставала Верховна Рада, яка оби­ралася на 4 роки. Вона утворювала уряд — Раднарком. Місцевими органами державної влади були Ради депутатів трудящих. У Кон­ституції декларувалися свободи слова, друку, зборів, мітингів, але це було неможливим в умовах тоталітарної держави. У виборчій системі Конституція, відмовилась від виборів, де робітники мали переваги над селянством, а частина населення позбавлялось прав, від виборів багатоступеневих і відкритих. Вибори повинні були проводитись на основі загального, рівного, прямого виборчого пра­ва при таємному голосуванні, але реально цього не було. Права і свободи громадян фактично перекреслювалось практикою тоталі­тарного режиму. УСРР перейменовувалась Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР).