Українське відродження 20-х рр.
Українське відродження 20-х рр. XX ст. – яскравий феномен історії українського народу. Його коріння – у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба надала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.
Українське відродження охопило різні сфери життя, в тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення.
1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоти російською або рідною мовою за бажанням. 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до ВНЗ враховувалося соціальне походження – для робітників не вимагалося атестату про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 70% до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи; історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський (1924 р. повернуися з-за кордону), М. Слабченко, Д. Яворницькип, С. Єфремов, А. Кримський. В галузі селекції і генетики рослин і тварин плідно працювали М. Холодниіі. А. Сапегін, В. Юр'єв. Вони впровадили науково обґрунтовані сівозміни.
Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямів. До спілки селянських письменників „Плуг” входили Петро Панч, А. Головко, у спілку пролетарських «Гарт» – Б. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зєров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідали М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О.Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х рр. істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти у Харкові 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. 1928 р. у них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.
З 1923 р. у країні почала проводитись політика коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.
Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне відродження у соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.
У середині 20-х рр. 80% населення республіки складали українці, а 20% – представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямах: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. У зазначений період із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіли лише 797 людей. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу.
Практичними кроками в напрямі українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність надання допомоги у розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.
Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та у державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.
Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. – вже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці, 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78 %, технікумів – 39 %. Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, в тому числі від 30 до 60 % республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Однак водночас українізація партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.
Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія з українізації на чолі з В. П. Затонським, куди ввійшли також В. Я. Чубар, М. О. Скрипник, О. Я. Шумський та ін.
Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того, щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На цей час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 з єврейською, 31 – з татарською тощо. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України.
Під впливом національного відродження в Україні виникло так звано „націонал-ухильництво” — прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумсь-киіі нимагався розширити українізацію, зміцнити її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України.
До кінця 20-х рр. політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою „націонал-ухильництва” і, націоналізму.