Завершення української національно-демократичної революції, її наслідки та уроки
Проте розгромом військ Денікіна громадянська війна в Україні не закінчилась. Втративши всіляку надію самостійно вирішити питання встановлення своєї влади, Петлюра пішов на вимушений союз з Польщею. У квітні 1920 р. він уклав з поляками політичну та воєнну конвенцію для боротьби проти більшовиків. Польський уряд визнавав Директорію верховною владою в Україні, Директорія погоджувалася на відновлення кордонів Польщі у межах 1772 р. Це була спроба шляхом тяжких поступок продовжити боротьбу за незалежну Україну в обмежених кордонах, адже до складу Польщі відійшли б Східна Галичина, частина Волині й Полісся — територія площею понад 100 000 кв. км і з населенням близько 10 млн людей. Права польських землевласників відновлювались у межах самої УНР. Керівництво військами УНР та залізницями переходило до командування Польщі. Погоджуючись на існування України, необхідність якого вони спочатку заперечували, поляки сподівалися створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу.
6 травня 1920 р. польсько-петлюрівські війська чисельністю 65 тис. поляків і 15 тис. українців захопили Київ. Повернення польських панів, до яких традиційно неприязно ставились українські селяни, остаточно підірвало авторитет Петлюри. Знову ситуація різко змінилася. У червні 1920 р. радянські війська перейшли у контрнаступ. 12 червня Київ було звільнено, 9 липня взято Проскурів (Хмельницький). У серпні-вересні Червона Армія зробила спробу взяти Варшаву, але невдало, оскільки цього разу на захист своєї столиці і незалежності піднявся значний загал польського населення. У березні 1921 р. було укладено мирний договір між РСФРР і Польщею, за яким до Польщі відійшли західноукраїнські землі.
У більшовиків в Україні тепер залишався фактично лише один суперник — генерал Врангель, який отаборився в Криму. Врангель намагався використати українській повстанський рух проти більшовиків за допомогою декларування «відродження запорозького козацтва» і визнання прав України на автономне управління на засадах загальноросійської федерації. Проте більшовики діяли рішуче і не залишили Врангелю суттєвих шансів. У серпні 1920 р. було створено самостійний Південний фронт на чолі з М. В. Фрунзе. Більшовики прийняли пропозицію Н. І. Махна про спільні дії проти Врангеля. У листопаді 1920 р. Червона Армія прорвалася у Крим, розбивши врангелівські війська. 16 листопада 1920 р. Південний фронт було ліквідовано. Після цього за наказом керівництва більшовиків частини Червоної Армії розправилися з своїми колишніми союзниками — махновцями. У тому ж листопаді 1920 р. Червона Армія розгромила війська УНР на Поділлі, які перейшли кордон Польщі, погодившись на інтернування. Так закінчилась громадянська війна в Україні, війна за її незалежність і державність, змагання революції і контрреволюції.
Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій багатьом народам, навіть невеликим (естонці, латиші та ін.) вдалося створити свою державність, а 30-мільйонному українському народу — не вдалося. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їхні керівники припускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор — пряме втручання в українські справи Радянської Росії. Національно-демократичним силам довелося воювати на два фронти: проти російських більшовиків і російських білогвардійців. Негативну роль відіграла міжпартійна і внутріпартійна боротьба, особисте суперництво серед керівників УНР. Більшовикам вдалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, більш послідовно і організовано здійснювати свою політику. У результаті дій певних чинників самостійна Україна опинилася фактично без підтримки демократичних держав Західної Європи.