Західноукраїнська Народна Республіка і Закарпаття 1918—1919 рр.

Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спад­щину на Західній Україні. На Східну Галичину претендувала як Польща, так і українці, які намагалися збудувати тут свою держа­ву. Це було особливістю стану на західноукраїнських землях, де головними були питання державотворення і національні, що ви­рішувалися у боротьбі з іншою державою, а не соціально-економічні, як на сході України. По суті, це було змагання між 3,5 млн укра­їнців та 18 млн поляків.

18-19 жовтня 1918 р. парламентарі, керівники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Національну Раду, яка мала діяти як представниць­кий орган. У рішенні Національної Ради було записано:

1) всі українські землі у складі Австро-Угорщини є єдиною етні­чною цільністю;

2) вони утворюють окрему Українську державу;

3) всі національні меншини мають вислати до Української На­ціональної Ради своїх делегатів;

4) найближчим часом буде прийнята конституція нової держави;

5) на мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, так як австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.

Першою акцією керівництва Ради стало перебазування до Льво­ва легіону Українських січових стрільців з метою створення осно­ви своїх збройних сил.

31 жовтня 1918 р. уряд Австрії теоретично визнав право украї­нського народу на самостійність, але не погодився з демаркацією кордонів новоствореної держави.

28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідацій­ну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від Австрій­ської держави і оформити перехід її до Польщі. Офіційна передача влади була призначена на 1 листопада у Львові. За таких умов представники українського Військового комітету вирішили захо­пити владу збройним шляхом. 1 листопада Львів перейшов під контроль Національної ради. Але сили були нерівні, до того ж по­ляків підтримали представники Антанти. 21 листопада Львів було залишено.

9 листопада, після того, як всі українські партії досягли угоди про формування уряду, було призначено тимчасову раду міністрів або Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. 13 ли­стопада було офіційно проголошено нову державу – Західноукраїн­ську Народну Республіку (ЗУНР). У зв'язку із захопленням поля­ками Львова столицю було перенесено у Станіслав.

ЗУНР займала територію 70 тис. км, близько 71 % населення становили українці, 14 % – євреї, загальна кількість населення складала – 4 млн.

22-26 листопада на підконтрольних українцям землях було про­ведено вибори до Української Народної Ради, куди входило 150 депутатів. За національним складом Рада була майже цілком українською, оскільки поляки, євреї та німці з різних причин бой­котували вибори. Президентом республіки став голова Ради Євген Петрушевич. Швидко було створено досить ефективний адміністра­тивний апарат. Національним меншостям надавалось 30 % місць у майбутньому парламенті.

Гербом ЗУНР проголошувався золотий лев на синьому полі. Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він при­значав у села і містечка громадських комісарів, якщо вони ще не були обрані населенням; де були обрані – затверджував кандида­тури. В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради, а у громадах та містах громадські і міські ради.. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного вибо­рчого права.

У квітні 1919 р. було прийнято земельний закон. Він передба­чав ліквідацію великого землеволодіння, але наділення землею планувалося здійснити після війни. Самовільне захоплення землі переслідувалось у кримінальному порядку.

Уряд монополізував продаж основних продуктів, а також сірни­ків, цигарок, спирту. 4 квітня 1919р. була введена в обіг своя валюта – гривні і карбованці. Затверджено державність українсь­кої мови, обов'язковість її вживання в державних установах та громадських організаціях. Разом з тим національні меншини усно і письмово могли спілкуватися з державними органами рідною мовою.

Реформувалась освіта. Публічні школи оголошувались держав­ними, а вчителі — державними службовцями. Українська мова стала основною в державних, школах, проте національні меншини мали право на школу на рідній мові. Особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії Украї­ни. Учителі державних шкіл складали присягу на вірність україн­ській республіці.

22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто об'­єднання, соборності України, за яким ЗУНР гарантувалася авто­номність. Об'єднання УНР і ЗУНР багато в чому мало формально-політичний, а не державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально тільки 9 місяців – до 16 листопада 1919 р. Між урядами українських республік виникли певні розбіжності, пов'я­зані з різними зовнішньополітичними пріоритетами. Директорія УНР в основному боролася з Радянською Росією, а ЗУНР – із Польщею, і отут свони не могли допомогти один одному. Ускладнювали відно­сини й ідеологічні розбіжності. У Директорії переважали соціаліс­тичні партії, а в уряді ЗУНР – помірно-ліберальні.

Уряд УНР виділив для відбудови прикарпатської економік-и 500 млн гривень. У березні 1919 р. з Наддніпрянщини надійшло до ЗУНР 730 вагонів цукру, 213 борошна, 223 збіжжя, 127 вагонів інших продуктів.

Керівництву республіки вдалося створити майже стотисячну Галицьку армію, яка у січні-липні 1919 р. вела боротьбу з польсь­кою армією. У загальному підсумку Галицька армія зазнала пора­зки і змушена була перейти на Східну Україну, де взяла участь у громадянській війні.

Закарпаття після проголошення незалежності Угорщини (16 листопада 1918 р.) увійшло до її складу. Проте на початку 1919 р. Чехо-Словаччина захоплює західну частину краю, а Руму­нія – південно-західну.

21 січня 1919 р. у м. Хуст, окупованому чеськими військами, було скликано Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 представників від 175 міських і сільських громад. Обговорю­вались 4 пропозиції щодо перспектив приналежності краю:

1) залишити у складі Закарпаття;

2) передати Чехо-Словаччині;

3) передати ЗУНР;

4) приєднати до Радянської України.

Більшість висловилася за четвертий варіант. Цьому сприяли гасла більшовиків про націоналізацію землі і її зрівняльний поділ.

Після встановлення у березні 1919 р. радянської влади в Угор­щині на Закарпатті почалося формування Русинської червоної диві­зії (0 тис. бійців), яка воювала з чеськими та румунськими інтерве­нтами. Радянський уряд Угорщини надав краю територіальну автономію і не заперечував проти приєднання його у майбутньому до УСРР.

Проте інші політичні сили виступили проти цього і Центральна Руська Народна Рада в Ужгороді 8 травня 1919 р. схвалила таке об'єднання, як Чесько-Словецько-Руська федерація. У листопаді 1919 р. чехословацький уряд видав Генеральний статут Підкар-паття і створив управлінський орган краю – Директорію. За Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.