Ліберальні реформи 60-70 рр. XIX ст.

Криза феодально-кріпосницької системи, яка виявлялась у за­непаді поміщицьких господарств, неможливості для поміщиків надалі ефективно вирішувати свої соціально-економічні пробле­ми завдяки кріпацтву, значне зростання селянського руху — ось головні причини реформ 60-70 рр. До них підштовхнула поразка у Кримській війні, яка продемонструвала усьому світу відсталість кріпосницької Росії. Уряд вирішив за краще здійснити реформи згори, самому, ніж чекати, поки це буде зроблено «знизу», самим народом. Основні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному поло­женні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням крі­посного права:

1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків;

2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

3) викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільни­ми особами: купувати і продавати майно, відкривати різні підприєм­ства.

Селяни не були повністю зрівняні у правах з іншими станами, їхнє право пересування обмежувалось, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам — безстрокові. Залишалось приниз­ливе покарання різками. Селяни мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалось в інтересах поміщиків. Вони за­лишались власниками землі, яка їм належала. Проте за виконання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу і польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не вику­пили, — вважалися тимчасово зобов'язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки) селяни в обов'язковому порядку повинні були викуповува­ти польові наділи. Ті, хто викупив, ставали селянами-власниками і припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина се­лян ще довго перебувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів помі­щиків. Розрахунок вели таким чином: там, де земля давала незна­чні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове госпо­дарства); у тих регіонах, де земля давала більше зиску, була родю­чою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки у більшості губерній Укра­їни земля була високої якості, тут встановлювались менші, ніж в інших районах Росії норми селянського наділу (наприклад, у Хар­ківській губернії він коливався від 3 до 4,5 десятин). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Внаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. У Харківській губернії «відрізок» склали 28 %, у Полтавській – 37 % тих зе­мель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділили гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилась також викупна операція. В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі і не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його визначали так, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому при­буток за відсотками, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже невигідний і несправедли­вий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67. Оскільки селянин не міг відразу сплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші зразу, держава надавала селянам пози­ку у 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту – 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі поверта­ли кредит протягом 49 років з 6 % річних. В цілому селяни пови­нні були сплатити викуп у 4 рази більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом. Фактично селяни платили не тільки за землю, але й за свою свободу. 94 % селянсь­ких господарств після реформи мали наділи до 5 десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім'ї і ведення еко­номічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла роз­витку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформиу політичній сфері. 1862 р. ре­алізується поліцейська реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначе­ним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2-4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів з'явилися помічники – поліцейські урядни­ки, їх було від 100 до 200 людей на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста розділялися на частини, дільниці й околотки. Частини очолювали міські приста­ви, дільниці — дільничі. Особовий склад поліції з 1862 р. компле­ктувався за принципом вільного найму. Для службовцін поліції було введено пенсійне забезпечення.

Метою цієї реформи було поліпшення роботи загальної поліції, звуження її компетенції, звільнення від другорядних функцій, під­вищення професіоналізму. Поліція повинна була наглядати за ви­конанням законів, охороняти громадський спокій і порядок; слід­кувати за «должным властям повиновением» тощо. Звільнившись після реформи від вирішення господарських питань і благоустрою, поліція залишила за собою контроль за господарською діяльністю не лише громадських органів, але й приватних осіб. Як і раніше, у місті чи повіті фактично не було такого питання, яке б не підляга­ло розгляду поліції. Практична діяльність поліції була проникнута формалізмом, межувала зі свавіллям та беззаконням, поширени­ми були хабарництво та підробки.

1864 р. уряд провів земську реформу. Створювались земські уста­нови (губернські, повітові) – збори та управи. Збори складалися з гласних, які обиралися на 3 роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу помі­щикам. Земства опікували школи, лікарні, в'язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на терені освіти й охорони здоров'я. Але їхня діяльність була під контролем царської адміністрації.

1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах термі-. ном на 4 роки обирали міські думи. Члени думи – гласні – обирали міського голову і міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, яким виповнилося 25 років. Ви­борча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До ком­петенції міських дум входили ті самі питання, що й до компетен­ції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

1864 р. була проведена судова реформа – найпрогресивніша з усіх реформ 60-70-х рр. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого – «гласний», із змаганням сторін – захис­ника і прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошува­вся незалежним. Винність підсудного в окружному суді у серйоз­них кримінальних справах визначали присяжні, призначені за жеребом представники населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розглядув цих судах: для селян залишався становий волосний суд, длядухівництва – консисторії, для військових та державних зло­чинців – спеціальні суди. Залишалась публічність виконання сме­ртної кари.

1862-1874 рр. проводилась військова реформа. Країна була по­ділена на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започат­ковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалась кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських набо­рів з 1874 р. вводилася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідо­вано відставання від передових країн (у Франції загальна військо­ва повинність була введена 1796 р., а у Німеччині – 1814 р.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6, у сухопутних військах і, до 7 – на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. 1868 р. на озброєння було взято гвинтівку систе­ми Бердана, з'явились перші нарізні гармати, почалася заміна ча­вунних і бронзових гармат на сталеві. Вперше було введено Дисци­плінарний статут (1868), на випадок війни створювались недоторкані запаси продовольства. 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис, а армія складалась з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Все управління грошо­вим господарством зосереджувалося у міністерстві фінансів, вели­кі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідову­валася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які стали збирати замість приватних осіб відповідні державні установи,. Встановлювалась гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки спричинили необхідність реформи освіти. Збі­льшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готу­вали в університети) і реальне (училища, які готували у технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові, навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам здобувати вищу освіту в університетах, обмеження у навчанні для євреїв.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції в часи правління Олександра III були проведені контрреформи, перш за все в судочинстві. Суди були значною мірою поставлені у залеж­ність від царської адміністрації, серйозно обмежувались гласність судочинства. Кроки назад були зроблені і у питаннях місцевого самоврядування. Була значно посилена губернаторська влада, роз­ширені повноваження поліції та жандармерії.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної на буржуазну монархію.