Суспільно-політичні рухи в Україні в 20-ті рр. XIX ст.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи, політична від­сталість Росії, безправ'я народу, вплив французької революції, роз­чарування передової частини дворян в імператорі Олександрі І — всі ці причини призвели до появи таємних товариств, які ставили за мету зміну існуючого ладу. Перше таке товариство «Союз поря­тунку» виникло у Петербурзі 1816 р.

1815-1816 рр. існував гурток передових офіцерів у Кам'янці-Подільському «Залізні персні» на чолі з Володимиром Раєвським. У статуті гуртка йшлося про боротьбу за свободу. Його учасники носили залізні персні як знак належності до цієї організації.

1822 р. в Україні було створене «Південне товариство» на чолі з командиром Вятського полку, дислокованого у м. Іллінці на По­діллі, полковником Павлом Пестелем. Воно нараховувало понад 100 людей, керували ним три управи: Тульчинська (Нестель), Ка-м'янська (Давидов і Волконський), Васильківська (Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін).

1821 р. з'явилося «Малоросійське товариство» на чолі з пол­тавським поміщиком Василем Лукашевичем. Мета — встанов­лення незалежності України. До цього товариства належали укра­їнські дворяни С. Кочубей, І. Котляревський. Його' осередки існували у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові. Малоросійське то­вариство перебувало у процесі формування і не розробило конк­ретної програми дій. Проте воно засвідчило активізацію націо­нального руху в Україні і його зв'язок з діяльністю дворянських, революціонерів.

1823 р. у Новоград-Волинському виникло Товариство об'єдна­них слов'ян на чолі з офіцерами братами Нарисовими і польським революціонером Ю. Люблінським. До нього входило понад 50 офі­церів. Програма цього товариства передбачала звільнення всіх сло­в'янських народів від самодержавства, ліквідацію існуючих між ними національних протиріч, об'єднання їх у федеративний союз. До нього мали увійти Росія, Польща, Молдавія, Сербія, Хорватія, Угорщина. Планувалося спеціально збудувати столицю, в якій пе­ребував би конгрес — управління федеративного союзу. Кожний народ – член федерації мав би свою конституцію, свій уряд і своє самоуправління. Восени 1825 р. члени Товариства об'єднаних сло­в'ян об'єдналися з Південним товариством.

Південне і Північне товариства, відомі як декабристи, прагнули ліквідувати абсолютну монархію І кріпосництво, демократизувати суспільство, здійснивши це за допомогою військового повстання і перевороту. Програмним документом Південного товариства була „Руська правда”, написана Пестелем. Нею передбачалася аграрна роформа, в тому числі з частковою конфіскацією поміщицьких зе­мель, проголошення республіки, надання політичних прав усім чо­ловікам з 20 років, свободи слова, друку, віросповідання, вільного пересування, і Декабристи недооцінювали національне питання. Пестель вва­жав, що нова Росія повинна бути єдиною і неподільною, централі­зованою – для кращого проведення реформ. Україна повинна була стати однією з 10 областей Росії. Лише Польща, як виняток, могла стати самостійною державою.

За „конституцією” лідера Північного товариства М. Муравйова Росія перетворювалась на федерацію, де окремі області мали б значні права в самоуправлінні, але утворювались не за етнічною ознакою. Україна поділялася на 2 області; Українську – зі столи­цею у Харкові і Чорноморську – зі столицею у Києві.

Декабристи планували повстання на 1826 р., але раптова смерть у листопаді 1825 р. Олександра І змінила становище. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі вони спробували вчинити повстання, але зазнали не­вдачі. Поразкою закінчилося і повстання Чернігівського полку під керівництвом Муравйова-Апостола і Бестужева-Рюміна (29 грудня 1825 р. – 3 січня 1826 р.).

Декабристи зазнали поразки, оскільки їх не підтримали маси» не змогли добре організуватись, діяли нерішуче. Проте це був перший організований виступ проти самодержавства і кріпосництва, перша спроба здійснити буржуазну революцію в Російській імперії.

Посилення кріпосного гніту спричинило зростання селянського руху. За першу чверть XIX ст. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Декілька повстань пройшло серед так званих військових поселенців. Життя у військових поселеннях було дуже важким. Усі жителі поселень – чоловіки і жінки - вважалися військови­ми людьми і підпорядковувалися військовим законам і офіцерам. Формально поселенці повинні були працювати три дні для дер­жави, тобто для забезпечення полку необхідними продуктами. Три дні – на себе, причому неділя залишалася вихідним днем. У дійс­ності поселенці працювали на державу весь тиждень, тому що «уро­ки», тобто робочі дні, були такими значними, що на це ішов весь тиждень. Вони будували дороги, мости і казарми, займалися муш­трою.

Усе життя поселенців, у тому числі й порядок у будинку, регу­лювалися окремими інструкціями, кожна річ повинна була знахо­дитися на суворо визначеному місці, що перевірялося щоранку. За кожне відхилення від інструкції карали дуже суворо, частіше усього сікли різками. Вступ у шлюб також суворо регламентувався, нері­дко здійснювався за допомогою жереба.

Внаслідок такого важкого режиму смертність у військових по­селеннях була вищою від середньої по країні на 10 %. Серед посе­ленців було багато випадків самогубств і психічних захворювань. Військові поселення були жахливим видом кріпосництва, гіршим з тих, що існують в імперії. В Україні військові поселення органі­зували на Харківщині, Катеринославщині, Київщині і Херсонщи­ні. В Україні було 25 військових поселень, що займали 2,4 млн га землі з 554 тис. населення. У Білорусії і Росії було тільки 17.

1817 і 1818 р. повстали бузькі козаки у м. Вознесенську, які вимагали ліквідувати військові поселення і відноиити козацьке військо. Повстання були жорстоко придушені, а 64 найбільшак­тивних учасника засуджені до страти.

Найзначнішим було повстання поселенців у м. Чугуєві влітку 1819 р. Проти повстанців було надіслано 2 полки з 12 гарматами, але вони змогли протриматися понад місяць. 363 учасника повс­тання було віддано під суд і 273 з них засуджено до страти.

Військові поселення проіснували до 1857 р.

1829 р. розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Хар­ківщині, коли селяни виступали проти нав'язаного їм статусу вій­ськових поселенців.

Особливо гострого характеру набув селянський рух на Поділлі, де його очолив Устим Кармелюк (1787-1835). Разом із своїм заго­ном Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і роздавав його бідноті. Владі вдавалося арештовувати Кармелюка і висилати його до Сибіру, але він 5 разів тікав і знову повертався до збройної боротьби. Боротьба тривала 23 роки, було здійснено понад 1000 нападів на поміщиків, купців, корчмарів, чиновників, через загін Кармелюка пройшло близько 20 тис. повстанців. 1835 р. Кармелюк загинув, але владі ще 5 років доводилося придушувати повстанський рух.

На початку XIX ст. активізується і діяльність масонських орга­нізацій , що виявляли опозиційність до церковного уряду, держа­вного устрою Російської імперії. В Україні перша масонська орга­нізація виникла ще 1742 р. у с. Вишнівці на Волині, але більшого поширення масонство набуло після закордонних походів російсь­кої армії під час війни з Наполеоном. Масонські організації були таємними, з спеціальною обрядовістю. 1817 р. у Харкові з'явля­ється масонська ложа «Вмираючий сфінкс», саме того року в Оде­сі – «Понт Евксинський», за рік у Полтаві «Любов до істини», а в Києві «З'єднаних слов'ян». Членами організацій були Кирило і Пе­тро Розумовські (онуки гетьмана К. Розумовського), поміщики С. Кочубей, В. Лукашевич, письменник Котляревський.

В діяльності масонів інтернаціональні аспекти (всесвітнє братс­тво) переважали над національними. Проте київська масонська ложа виступала за єдність слов'янських народів, їх національне визволення; полтавські масони вважали доцільним об'єднання слов'ян­ських народів у федерацію під егідою України.

1822 р. царський уряд, побоюючись опозиційності масонства, видав указ про заборону всіх таємних організацій, насамперед масонських лож. Це значно послабило, але не припинило масонського руху.