Українська культура наприкінці ХУП-ХУШ ст.

Стан культури в Україні у цей період мав свої особливості: укра­їнські землі були роз'єднані, знаходились у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури, взаємозбагаченню і поширенню досягнень культури різних регіонів; перешкоджала роз­витку української культури політика урядів тих держав, під вла­дою яких знаходились українські землі і які намагалися денаціо­налізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з панівною нацією (у Ро­сії — русифікувати, у Польщі — полонізувати, в Австрії — оніме­чити тощо); у розвитку української культури почали виділятися демократичні тенденції, що протистояли реакційній схоластиці церкви та запобіганню перед усім іноземним.

Культурним центром України у цей час продовжував залиша­тись Київ, а головним науково-освітнім закладом — Київський колегіум, перетворений 1701 р. на Києво-Могилянську академію. Навчання в ній мало в основному світський характер, тут вивчали математику, астрономію, медицину, образотворче мистецтво.

Контингент студентів формувався на демократичних засадах — без обмежень щодо соціального стану. За часів І. Мазепи тут на­вчалося близько 2000 студентів, в тому числі представники різних народів: серби, чорногорці, молдавани, греки, болгари. Багато ви­пускників академії стали з часом видатними політичними діяча­ми, вченими, церковними ієрархами, письменниками: Ф. Прокопович, Бантиш-Каменський, І. Самойлович, С. Палій, міністри Катерини II – О. Безбородко, Л. Трощинський та ін. Деякий час тут навчався М. В. Ломоносов.

За зразком Київської академії були засновані колегіуми у Чер­нігові, Харкові (1727), Переяславі. Харківський колегіум, де на­вчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя і освіти Слобідської України. 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та гео­графію.

Але наприкінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації.

На Західній Україні освітні заклади теж використовувались поль­ськими властями для полонізації і покатоличення українського населення. 1661р. було засновано Львівський університет, у кіль­кох містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання ве­лось польською мовою і мало богословський характер.

1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», згідно з яким відкривались народні училища двох типів: у пові­тових містах — дворічні (початкова освіта — навчали читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернсь­ких центрах — п'ятирічні (середня освіта — вивчали історію, гео­графію, фізику тощо). Близько 1800 р. в Україні діяло 8 п'ятирі­чних і 17 дворічних народних училищ, де навчалось всього 3,5 тис людей.

Видатним, феноменальним явищем української науки та літера­тури XVIII ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився у сім'ї бідного козака на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, знав декілька мов. До 1769 р. викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але че­рез непорозуміння з церковною верхівкою змушений був залиши­ти це заняття і став мандрівним філософом, народним учителем. Основні його твори: «Наркісс», «Діалог», збірка поезій «Сад боже­ственних пісней», збірка байок «Басни Харковскія».

Значне місце в його творчості належить критиці суперечностей і вад тогочасного суспільного ладу, кріпосництва, свавілля поміщики та адміністративної верхівки. На противагу цьому Сковорода висував ідею нового суспільства, зі справедливими законами, рів­ністю людей, де кожен займається корисною працею за своїм упо­добанням. Досягти цього він думав за допомогою самовдоскона­лення. У цьому виявився утопізм його соціальної теорії.

Філософські погляди Сковороди мають суперечливий характер. Вони є поєднанням матеріалітичних елементів зі стихійною діа­лектикою та пантеїзмом. Він створив концепцію трьох світів і двох натур. (Три світи: макрокосм (кінцевий світ); мікрокосм (людина); світ символів (Біблія). Дві натури: видима (матерія); невидима (дух, ідея, бог).

Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світської літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов'язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (цер­ковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск).

Загальною тенденцією у розвитку літератури XVIII ст. було по­ступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських моти­вів. Значний крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. 1705 р. він написав історичну трагікомедію «Володимир», до котрої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки пат­ріотизму, зокрема, у трактуванні Києва як «Другого Єрусалиму». Новизна п'єси «Володимир» була вже в тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, що було правилом, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відста­лістю, патріархальною рутиною. Автор робить психологічний ана­ліз дій князя Володимира Великого, показує його сумніви і коли­вання, як у звичайної людини, а не в канонізованого святого, позбавленого людських хиб. Тому цей твір Прокоповича є як би межовою віхою на грані нового і старого української духовності.

У XVIII ст. продовжувала розвиватися музична культура. Од­ним із талановитих народних композиторів цього часу був Семен. Климовський, відомий у літературі як «харківський козак-піснетворець». Широке визнання дала йому пісня «їхав козак за Ду­най», що стала народною.

Видатними українськими композиторами були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825). М. Березовський учився в Італії, разом із В.А. Моцартом, якого йому вда­лося перемогти у музичному конкурсі. Проте в Росії Березовський не зміг знайти визнання і життя його закінчилося трагічно.

Удаліше склалося життя Д. Бортнянського, який написав декі­лька опер, 35 концертів, 30 гімнів. Найвідоміший його твір – напівсвітський гімн «Коль славен».

Важливе значення в розвитку історії та літератури мали козаць­кі літописи, де поруч з історичними фактами містилися фольклор­ні матеріали у вигляді переказів і легенд. Такими с літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Велична. На відміну від староруських літописів, що складалися з річних статей і написані були різними книжниками, козацькі літописи — це цілісні авто­рські праці, створені представниками освіченої старшини. Головна увага в них приділена національно-визвольним і соціальним ру­хам українського народу, Визвольній війні середини XVII ст. Ці літописи базуються на різноманітних документах і спогадах учас­ників, відрізняються достовірністю відбиття подій і глибокими уза­гальненнями.

Найзначнішим твором української національно-політичної дум­ки кінця XVIII ст. є «Історія Русі » (автор невідомий). У ній ви­кладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) – документами. Русами в ньому назива­ються українці. Основна ідея твору – природне, моральне й істо­ричне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за звільнення – голо­вний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» – Богдан Хме­льницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

У першій половині XVIII ст. в Україні складається оригіналь­ний архітектурний стиль – українське бароко, яке характеризу­ється застосуванням яскравого орнаменту, барвистої кераміки, лі­пних оздоб. У другій половині XVIII ст. на зміну йому приходить російський класицизм (російський ампір), якому властива геомет­рична чіткість, відмова від пишного оздоблення, світлі фарби (жо­вті стіни і білі колони).

У XVIII ст. спостерігається відтік української інтелігенції до Росії. Це було пов'язано як з об'єктивними (складні політичні та соціальні умови життя в Україні в зв'язку з колонізаторською по­літикою царизму), так із суб'єктивними причинами (намагання здійснити особисту кар'єру в центрі імперії). Багато українців обі­ймали вищі державні та церковні посади в Росії (напр., канцлером Катерини II був О. Безбородько, фаворитом Єлизавети І – О. Розумовський). Серед професорів Слов'яно-латинської академії – першого вищого навчального закладу Росії було 95 професорів з Києво-Могилянської академії. Це було пов'язано з тим, що загаль­ний рівень культури й освіти в цілому в Україні в той час був вищим, ніж у Росії. (Напр., перший університет у Росії – Москов­ський – було створено 1755 р., а в Україні подібний заклад – Києво-Могилянська академія – існував з 1632 р. Львівський університет – з 1661 р.).

Тема 6. Українські землі у складі Російської та Авст­рійської імперій (4 год.)

План:

1. Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.