Суспільно-політичний лад та економічний розвиток України наприкінці XVI — першій половині XVII ст.

Входження українських земель до складу Польської держави супроводжувалось посиленням феодальної експлуатації українсь­кого селянства. Розвиток міст, ремесел і торгівлі збільшував попит на сільськогосподарську продукцію та сировину, тому феодали ба­жали розширити їх виробництво. їм стало вигідніше не отримува­ти з селян натуральні податки, а виробляти продукцію у своєму маєтку (фільварку). Це були багатогалузеві господарства, які ґрун­тувались на підневільній праці селян (панщині). Для своїх фільва­рків феодалам потрібна була земля, тому вони всіляко обмежували селянське землеволодіння, збільшували панщину, юридично зафі­ксовували кріпацтво.

Суть кріпацтва полягала у прикріпленні селян до землі, запро­вадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), по­збавлені селян майже всіх прав, їхній повній залежності від феода­ла, перетворенні на об'єкт його власності, використання поміщиком позаекономічного примушення.

Аграрна реформа здійснювалася згідно з виданим 1557 р. поль­ським королем Сигізмундом II Августом «Уставом на волоки». Від­повідно до нього всі землі перемірювались і ділились на однакові ділянки — волоки (21,3 га). Найкращі землі відводилися під філь­варки, зведені в одну велику площу. Селянам віддавалися гірші, окраїнні землі. «Волочна поміра» підривала общину, оскільки зе­мля те,пер виділялася не на неї, а на окреме господарство — дим. Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив вико­нувати всі феодальні повинності. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено артикулами польського короля Генріха Валуа 1573 р. і III Литовським статутом 1588 р. Станови­ще селянства погіршувалося ще й внаслідок здачі панами своїх маєтків у оренду, найчастіше євреям-лихварям, які, прагнучи бі­льших прибутків, посилювали експлуатацію селян.

Розвиток фільваркового господарства призвів до збільшення площі оброблюваних земель. Основною культурою залишалося жито, пшениця вирощувалася на продаж. У XV ст. відбулися сут­тєві зміни у господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі і почався її експорт, що стимулювало розвиток скотарства. Велике значення мав деревообробний промисел. Лісоматеріали теж у великій кількості експортувалися в Європу. При фільварках за­сновувались різноманітні промислові підприємства з переробки сіль­ськогосподарських продуктів та корисних копалин (млини, рудні, поташні, селітряні варниці — для виробництва пороху). У XV ст. зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою фор­мування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувались 1-2 рази на рік, тривали кілька днів. Важливим предметом торгівлі була сіль. Великою перешкодою для торгівлі були феодальні відносини. Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дро­гобича до Ярослава мито брали 174 рази.

Суспільно-політичне, правове та економічне становище різних верств феодалів на українських землях визначалось розмірами їх­ньої земельної власності. Свої земельні володіння феодали збіль­шували шляхом захоплення земель общини, купівлі земельних маєтків, колонізації неосвоєної території та феодальних земельних пожалувань. Великі землевласники мали назву «магнати» (від лат. — вельможа, володар) і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли їх від середніх та дрібних феодалів. Число магнатських родів не перевищувало 70. У XVI ст. цей стан був закритим, увійти до нього навіть багатим було немож­ливо. Найзнатнішими вважалися роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Радзівіллів, Сапєг, Потоцьких, Конєцпольських. Кня­зеві В.-К. Острозькому належало понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 1,4 млн га землі, і він став заможнішим од усіх інших вельмож і навіть самого короля Польщі. Я. Вишневецькому належало 230 тис. селян.

Магнати підлягали лише юрисдикції короля або великого князя литовського, призначалися на вищі посади (гетьманів, воєвод і ста­рост), які вони навіть передавали у спадок. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових». З магнатів складалася Рада великого князя («пани-Рада»), яка вирішувала найважливіші питання разом з князем. Після Люблінської унії її змінив Вальний Сейм. Він складався з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби. Король обирався сеймом, не міг передавати свій престол у спадок, оголошувати війну і мир та скликати посполите рушення (ополчення) без згоди сенату, тобто його прерогативи об­межувались. Сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої (воєвод, каштелянів). Найвпливовішою частиною Вального Сейму була посольська ізба з 170 делегатів — послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: прийняття законів, запровадження нових податків, скликання посполитого рушення. Усі питання на сеймі вирішувалися одностайно, діяв принцип «віль­ної заборони» — «ліберум вето».

До вищих службових осіб належали коронний маршалок, ко­ронний канцлер, коронний та польний гетьмани.

Адміністративно Річ Посполита поділялася на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти на чолі з старо­стами. На початку XVII ст. Річ Посполита мала площу майже 1 млн кв. км.

Нижче магнатів стояла шляхта — середні та дрібні феодали, які жили на землях, отриманих за військову службу. Шляхта склада­ла основну частину постійного війська. Ще з XIV ст. в Україні почали вживати пррох. 1394 р. вперше у Львові з'явилися гарма­ти, а пищалі (вид рушниці) вперше згадуються 1471 р. Введення вогнепальної зброї змінило характер воєн, збільшило значення ре­гулярного навченого війська, ускладнило оборонну техніку. За вій­ськову службу король надавав шляхті різні привілеї (звільнення від податків, підлеглості місцевій адміністрації). Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі. Поступово шляхта утверджує за собою все більші права і привілеї. Вона звільняється від суду королівських чиновників, сплати мита на іноземні товари, отримує право вільної навігації по Віслі та Балтійському морю. Шляхтич міг обирати і бути обраним до скла­ду повітових органів управління, а також послів на загальнодер­жавний сейм. Винному в образі шляхтича міщанину чи селянину відрубували руку. Поступово сформувався своєрідний кодекс шляхецької честі. Слово шляхтича прирівнювалося до найсильнішої клятви і слугувало незаперечним доказом у суді. За порушення «шляхецького кодексу» (дезертирство, заняття торгівлею) шлях­тич за крокомсуду позбавлявся усіх привілеїв. На українських землях шляхтаскладала до 2,5%, а у Польщі 8-10%.

Ще одну суспільну верству складало духовенство. До нього вхо­дили священники з сімями церковний причт.Священик мав діля­нку землі і різні натуральні данини від парафіян. Духовний сан вважався спадковим— після батька парафію отримував син. Піс­ля Брестської унії 1596 р. зростає роль церкви як національної організації. Митрополит та єпископи виконували роль політичних репрезентантів українського народу перед польським урядом, оскі­льки інакших він не мав. Церковні собори набували загальнонаро­дного значення.

У цей час, залежно від характеру повинностей, селяни поділя­лися на три категорії: 1) тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі зі своєю худобою. Спочатку вони працювали 8-14 днів на рік, потім — 100, а далі — 200 днів. Крім праці у полі, були різні податки і служби: повіз, шляхова, сторожова; 2) ремісники та службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Службо­вими селянами вважалися конюхи, бортники та ін., які жили біля замків; 3) чиншові селяни, які платили чинш з власної землі про­дуктами.

Населення українських міст — міщани — поділялися на три основні групи:

1) патриціат (найбагатші купці і промисловці);

2) бюргерство (цехові майстри та торгівці середньої заможності);

3) плебс (міське поспільство — ремісники, дрібні торгівці). Най­більшими містами на початку XVII ст. були Львів (18 тис. жите­лів), Київ (15 тис. жителів), Біла Церква (10,7 тис. жителів).

Міське населення в середні віки поділялося за цеховою (профе­сійною) ознакою, де привілейоване становище мало купецтво. Пер­ші цехи з'являються ще наприкінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією з власним статутом на чолі з цехмістром. Панівне становище в цехах посідали майстри, далі йшли підмайстри і учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит, демон­струючи зразок своєї роботи, і за згодою цеху міг бути атестований як майстер. Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обдарованій молоді вибитися у майстри. Цехи мали свої свята, своїх заступників, ікони, прапори.

Самі міста знаходилися у різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися: державній чи приватній. Відповідно сплачували податки і виконували повинності. Окремим містам (з 1339 р.) почали видавати грамоти на магдебурзьке право (за ім'ям німецького міста). Такі міста звільнялися від управління і суду королівських намісників і діставали право на самоуправлін­ня. За це вони вносили державі певну суму грошей, звільнялися від більшості натуральних повинностей. На чолі міського самовря­дування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була судовою організацією, а рада з радниками — адміністраційною. Виконав­чими особами були писар та шафарі. Ці органи контролювались багатшою частиною населення: купцями, лихварями, майстрами. Самоуправління за магдебурзьким правом мали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Житомир, Київ. Переваги в органах самоуп­равління мало неукраїнське населення й уніати.

У Великому князівстві Литовському була проведена кодифіка­ція законодавства, що знайшло своє відбиття в Судебнику велико­го князя Казимира (1468) та Литовських Статутах (1529, 1566, 1588). Судебник великого князя Казимира регулював маєткові пра­ва, визначав покарання за порушення кордонів, наїзди, крадіжки. Дещо взято з «Руської Правди», але введена смертна кара.

Литовські Статути утверджували і збільшували права шляхти, мали тенденцію до зрівняння їх у правах з магнатами, значно об­межували права селян. Головна увага приділялася правовому ре­гулюванню феодальної земельної власності. Шляхетська земельна власність усіх видів вважалася недоторканою. Кримінально-право­ві норми мали характер феодального привілею. Життя, здоров'я, майно, честь шляхти захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Найтяжчим злочином вважалося посягання на життя і здоров'я короля і великого князя. Найтяжчим покаран­ням (на відміну від «Руської Правди») була смертна кара, яка пе­редбачалася за державні злочини (заколот, здання замку тощо), убивство. Розрізнялися проста смертна кара і кваліфікована (спа­лювання, четвертування). Були калічницькі покарання (відрубу­вання руки), ув'язнення у башті.

Для шляхти застосовували особливий каральний захід: виволання (викрикування), пов'язане з публічним оголошенням вироку. Фак­тично це означало оголошення людини поза законом: вона втрача­ла шляхетство, майно, можливість жити на території держави.

Існувала і складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину (штраф за убитого), відшкодуван­ня збитків.