Перші державні утворення у Північному Причорномор'ї та в Криму

Першим народом, що мешкав на території України й ім'я якого зберегли писемні джерела, були кіммерійці (1500-700 рр. до н. є.). Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організувати кінноту, в боях застосовували залізну зброю.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд і металообробку, що суттє­во поліпшило їх озброєність. їх можна класифікувати як міжпле­мінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основним заняттям кіммерійців були військові походи, відгук про які дійшов і до на­ших часів, оскільки мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «могутній», що свідчить про те, який вражаю­чий вплив справляли їх напади. Кіммерійці виготовляли найкра­щі як на той час мечі та кинджали.

Починаючи з І тис. до н. є. на південному узбережжі і в горах Криму поселились племена таврів. Основними їхніми заняттями були полювання та скотарство, а також землеробство, рибальство, ткацтво, ливарництво (з бронзи). У релігії таври успадкували від матріархату божество Діву, яка уособлювала плодючість. Храм Діви стояв на мисі Партеніт біля Аюдагу. З появою скіфів почалася мирна асиміляція їх з таврами. Від племені таврів походить друга назва Криму — Таврида.

Кіммерійців витіснили скіфи (VП-Шст. до н. є.), які населяли територію сучасної Південної та Південно-Східної України. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією, оскільки їх очолювали царі, що мали необмежену владу на відміну від кіммерійців, які не мали єдиного керівництва. Скіфи поділя­лися на дві великі групи: скіфи-землероби і скіфи-скотарі, що вели в основному кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виді­лялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н. є. у скіфів утворилося примітивне державне об'єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі (біля Нікополя). До III ст. існувало скіфське царство в Криму, столицею якого був Неаполь (біля Сімферополя). 512 р. до н. є. Дарій І, цар Перський, ходив на скіфів походом, але останні, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути по­разки.

Влада скіфських царів була спадковою і передавалася за тради­ціями мінорату (молодшому сину). Царства складалися із округів (номів) на чолі з монархами. Суспільство складалося з трьох ста­нів: общинників, воїнів, жерців. Найважливіші питання (навіть доля царів) обговорювались на народних зборах всіх воїнів. Скіф­ська держава мала значною мірою паразитарний характер, оскіль­ки існувала з грабіжницьких війн.

Соціальну основу скіфського царства становило рабовласницт­во, яке помітно відрізнялося від греко-римського. Воно мало ско­ріше зовнішньо-економічний характер, оскільки раби для скіфів були, перш за все, товаром для продажу іншим народам, а не робо­чою силою у власному господарстві. Скіфи торгували також зер­ном, рибою, конопляним полотном, медом, хутром, купляючи у греків вино, вироби із золота та срібла, тканини.

Звичаї та традиції скіфів були досить жорстокими і суворими. Вони ґрунтувались на двох основних принципах: безпощадність до ворогів і вірність своїм побратимам. Скіфи пили кров перших вби­тих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки з шкіри правих рук убитих супротивників тощо. Жорстокістю від­значалися і поховальні обряди скіфів — часто в жертву приноси­лися дружини, раби, коні.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею була богиня домашнього вогнища; до пантеону богів входили бог неба і богиня землі.

У сімейних відносинах панував патріархат, розповсюдженим було багатоженство, де старша жінка мала привелійоване становище. По смерті чоловіка вдова переходила як спадщина до старшого брата померлого.

У III ст. до н. е. скіфів витісняють сармати (алани, роксолани, язиги). їхню назву виводять з іранської мови, де вона означає «опе­резаний мечем». Вони становили не єдине однорідне плем'я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. На відмі­ну від скіфів, значну роль у житті сарматів відігравали жінки. За легендою, сармати походили від союзу амазонок зі скіфами. Сар­матські жінки жили як амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць. їх навіть ховали разом зі зброєю. Сармати були, перш за все, кочівниками і займалися скотарс­твом, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською Імперією. їхньою столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло у І ст. н.е. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом, у III ст. н. е. їх витісняють гуни. Сармати були останнім індоєвропейським наро­дом, що з'явився зі сходу. Після них євразійські степи на ціле тисячоліття стають володінням тюркських народів.

Тоді ж, з кінця VII ст. до н. е., греки засновують на Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Тір (в гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантікапей, Феодосію (в Криму). За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) чи аристократичними (Пантікапей, до утворення Боспорського цар­ства) республіками або монархією (Боспорське царство). У респуб­ліках законодавча влада належала народним зборам, виконавча — архонтам. Вільними повноправними громадянами були лише чо­ловіки — уродженці міста. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі, її законам. До найважливіших обо­в'язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу, оборона міста від ворогів.

В містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невіль­ничих ринках або у сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі не-греки.

Колонія складалась з власне міста (поліс) та сільськогосподарсь­ких округів (хора). Рівень благоустрою міст був досить високим: водопровід, водостоки. Були поширені торгівля і ремесло, особли­во виготовлення виробів з металу. Міста карбували власну монету. Вони були осередками високої на той час грецької культури і здій­снювали певний вплив на розвиток місцевого населення.

Боспорське царство існувало у V ст. до н. є. — IV ст. н. є. Воно займало територію Керченського та Таманського півостровів з при­леглою смугою, східний берег Азовського моря. До царства входи­ли такі міста як Феодосія, Фанагорія, де столицею був Пантікапей (сучасне м. Керч).

Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів з певною автономією останніх, але пізніше перетворюється на необ­межену монархію. Головне місце в економіці Боспорського царст-ва посідало сільське господарство. Основним торговим партнером були Афіни, куди вивозилося до 5 млн пудів зерна.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. є. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під прово­дом Савмака (107 р. до н. є.) підірвали силу царства. На початку І ст. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор'я, в тому числі й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата у бороть­бі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне іс­нування.

Історія античних міст-держав Північного Причорномор'я поді­ляється на три основні періоди:

1) VII-І ст. до н. є. — самостійність функціонування полісів на базі еллінських традицій і співіснування із скіфськими племенами;

2) І ст. до н. є. - IV ст. н. є. — поступова втрата незалежності полісами, підкорення їх Римській імперії, постійні руйнівні напади готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V—III ст. до н. є. Наприкінці III ст. н. є. колонії фактично припиняють існування. Грецька колонізація Північного При­чорномор'я тривала понад тисячу років. Фактично це була периферія античної цивілізації, але все ж вона відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності і «варварства»;

3) після розколу Римської імперії на Західну і Східну (Візантій­ську) настав візантійський період в історії Північного Причо­рномор'я (ІV-VІІ ст. н. є.). У середині III ст. у Північне Причорномор'я вдерлися племена давніх германців — готів. Вони відтіснили сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Тір, підкорили собі населення Криму. Так виникло Готське коро­лівство, або Гетика, (Рейхготланд). Його столицею було «Дніп­ровське городище» (в нинішній Запорізькій обл.). Найбіль­шої могутності об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. при королі Германоріхі (332-375). Проте 375 р. готів розгро­мили гуни.

Гуни, які складалися з монголо-тюркских племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру у другій половині IV ст. н. є. їх пересу­вання дало повштох Великому переселенню народів. Найбільшоїмогутності гуни досягли при вожді Атіллі (434-453), якого про­звали «Бичем божим». Йому вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу імперію кочівників-скотарів. її тери­торія простягалася від Волги до Рейну. Суспільний лад гунів не вийшов із стадії військової демократії (хоч у них зростала майнова нерівність, поширилося рабство, влада вождя стала спадковою). Після смерті Атілли їхня держава розпалася, а більшість гунів від­кочувала у Причорномор'я. З появою гунів, які сприяли ліквідації Римської імперії і рабовласницького ладу в Європі, починається нова, середньовічна епоха історії.

В середині VII ст. у Північне Причорномор'я прийшли хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітіль на Нижній Волзі. 670-679 рр. Хозарія захопила майже увесь Крим, крім Херсоненсу. Хозари залишили жителям міст самоуправлін­ня, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосере­джувалась у руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетво­рився на символічного володаря. Наприкінці VIII ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов'язано з тим, що у Хозарії з'явилось багато євреїв — емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозари були витіснені з Криму та Поволжжя. Остання згадка про них у джерелах датується 1083 р.