Управління оборотними активами підприємства.

Управління оборотними активами складає найбільшу частину фінансового менеджменту. Це зв'язано з тим, що ці активи обслуговують усі стадії виробничо-комерційного циклу і знаходяться в постійному русі. Виробничо-комерційний цикл являє собою період повного обороту всієї суми оборотних активів, у процесі якого відбувається зміна їхніх форм. У процесі виробничо-комерційного циклу рух оборотних активів проходить чотири основних стадії, послідовно змінюючи свої форми.

На першій стадії грошові й інші високоліквідні активи використовуються для придбання сировини і матеріалів. На другій стадії сировина в результаті безпосередньої виробничої діяльності перетворюється в запаси готової продукції. На третій стадії запаси продукції реалізуються споживачам і до настання їх оплати перетворяться в дебіторську заборгованість. На четвертій стадії оплачена дебіторська заборгованість знову перетвориться в грошові активи. Характерні риси оборотних активів представлені у табл. 6.1.

Таблиця 6.1.

Позитивні та негативні риси оборотних активів підприємства

Необхідність управління оборотними активами зводиться до забезпечення мінімізації виробничо-комерційного циклу, тобто оптимізації кількості товарних запасів, коштів і дебіторської заборгованості.

Найважливішою характеристикою виробничо-комерційного циклу є його загальна тривалість. Вона включає період часу від моменту витрат грошових активів на придбання товарних запасів до надходження грошей від дебіторів за реалізовану їм готову продукцію.

Тривалість виробничо-комерційного циклу розраховується за формулою:

(6.3)

де ТВКЦ – тривалість виробничо-комерційного циклу підприємства;

ПГ– період обороту грошових активів;

ПВ – період обороту виробничих запасів;

ПЗ – період обороту запасів готової продукції;

ПГП – період інкасації готової продукції.

Рух оборотних активів у торгівлі не проходить стадію перетворення сировини в запаси готової продукції, тому управління оборотними активами в торгівлі передбачає управління:

- грошовими активами;

- товарними запасами;

- дебіторською заборгованістю.

Розглянемо особливості управління окремими групами оборотних активів і їх фінансуванням більш докладно.

Управління запасами являє собою складний комплекс заходів, задачі якого тісно переплітаються з задачами виробничого менеджменту і маркетингу.

Розробці політики управління запасами передує їх аналіз, у процесі якого встановлюються:

1) середній розмір фінансових засобів, що відволікаються у формування запасів у цілому й у розрізі окремих їх видів;

2) сезонні коливання розміру запасів сировини і матеріалів, а також запасів готової продукції;

3) оборотність окремих видів запасів.

Основною задачею фінансового менеджменту в процесі управління запасами товарно-матеріальних цінностей є оптимізація їх розміру та обороту.

Відповідно, політика управління товарними запасами на підприємстві - це складова частина політики управління оборотними активами підприємства, яка полягає в оптимізації загального їх розміру і структури з позицій найбільш ефективного здійснення виробничо-комерційного циклу.

Політика управління запасами передбачає:

- визначення необхідного обсягу фінансових засобів, авансуємих у формування запасів товарно-матеріальних цінностей;

- мінімізацію поточних витрат по обслуговуванню запасів;

- забезпечення своєчасного залучення в господарський оборот зайвих запасів товарно-матеріальних цінностей;

- реальне відображення у фінансовому обліку вартості запасів товарно-матеріальних цінностей в умовах інфляції.

Розглянемо основні методи фінансового менеджменту, за допомогою яких реалізується політика управління запасами на підприємстві.

Визначення необхідного обсягу фінансових коштів, авансованих у формування запасів товарно-матеріальних цінностей, здійснюється шляхом визначення потреби в окремих видах запасів.

Серед груп запасів основна увага повинна бути приділена визначенню потреби в запасах поточного збереження.

Необхідний обсяг фінансових коштів, авансованих у формування запасів товарів, визначається по формулі:

(6.4)

де ФСЗ – обсяг фінансових коштів, авансованих у запаси;

СР – середньоденний обсяг запасів у сумі;

НЗ – норматив збереження запасів у днях (при його відсутності може використовуватися показник середньої тривалості обороту запасів у днях, що і був використаний у даній роботі);

КЗ – середня сума кредиторської заборгованості за придбані товарно-матеріальні цінності.

Розрахунок ведеться по кожному з видів запасів. Підсумовування результатів дозволяє одержати загальну потребу у фінансових ресурсах, авансованих у формування запасів.

Мінімізація поточних витрат по обслуговуванню запасів являє собою оптимізаційну задачу, розв'язувану в процесі їх нормування.

Розрахунок оптимального розміру постачання, при якому мінімізуються сукупні поточні витрати по обслуговуванню запасів, здійснюється з використанням моделі Уілсона:

(6.5)

де D_a – оптимальний розмір партії постачання;

Р – необхідний розмір закупівлі в рік;

О – розмір поточних витрат по розміщенню замовлення, доставці товарів і прийманню в розрахунку на одну партію, що поставляється;

СР – розмір поточних витрат по збереженню одиниці товарів.

Забезпечення своєчасного залучення в господарський оборот зайвих запасів товарів здійснюється на основі співставлення нормативного і фактичного розміру запасів. Основна мета цих заходів – вивільнення частини фінансових засобів, що загрузнули в “наднормативних” запасах.

Розмір фінансових коштів, що вивільняються, у цьому випадку визначається по формулі:

(6.6)

де ФСВ – сума фінансових засобів, що вивільняються, у процесі нормалізації запасів;

ЗН – норматив запасів в сумі;

ЗФ – фактичні запаси в сумі.

Реальне відображення в обліку вартості товарних запасів в умовах інфляції здійснюється шляхом їх переоцінки.

У практиці фінансового менеджменту для відображення реальної вартості запасів може бути використаний метод lifo. На думку багатьох фахівців, метод lifo дозволяє одержати реальну оцінку цих результатів в умовах інфляції й ефективно управляти вартісною формою руху запасів на відміну від методу fifo.

Довгострокова дебіторська заборгованість також відноситься до необоротних активів підприємства. Принципи оцінки довгострокової дебіторської заборгованості відбиваються в П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 8 жовтня 1999 р. № 237.

На підставі цього положення довгостроковою дебіторською заборгованістю вважається сума дебіторської заборгованості, що не виникає в ході нормального операційного циклу і буде погашена після дванадцяти місяців з дати балансу.

Дебіторська заборгованістьвизнається активом, якщо існує імовірність одержання підприємством майбутніх економічних вигод і може бути вірогідно визначена її сума.

Довгострокова дебіторська заборгованість відбивається на дату балансу за дисконтною вартістю майбутніх грошових надходжень.

Управлінню дебіторською заборгованістю передує широкий аналіз її стану на підприємстві, в процесі якого вивчаються:

а) середній розмір фінансових активів, відвернених у дебіторську заборгованість, їх питома вага в загальній сумі оборотних активів підприємства;

б) середній період інкасації дебіторської заборгованості;

в) склад дебіторської заборгованості по видах;

г) склад дебіторської заборгованості по термінах погашення.

Здійснюваний аналіз дозволяє перейти до розробки політики управління дебіторською заборгованістю на підприємстві.

Політика управління дебіторською заборгованістю являє собою складову частину політики управління оборотними активами підприємства, що полягає в мінімізації її загального розміру і строків інкасації боргу.

Зміст політики управління дебіторською заборгованістю представлено наступними етапами.

- Визначення можливої суми оборотних активів, що відволікаються в дебіторську заборгованість.

- Визначення складу та оцінка потенційних дебіторів по товарним операціям.

- Формування принципів здійснення розрахунків підприємства з контрагентами.

- Використання сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості.

- Визначення механізму стягнення дебіторської заборгованості.

- Формування умов забезпечення стягнення дебіторської заборгованості.

- Оцінка розміру фінансових втрат від відволікання оборотних активів та можливостей їх компенсації.

- Виявлення фінансових можливостей надання комерційного та споживчого кредиту.

- Лімітування розміру можливого кредиту.

- Формування системи штрафних стягнень за прострочення виконання зобов’язань.

Довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, інші необоротні активи відображаються в матеріалах експертної оцінки необоротних активів, передатному балансі підприємства та в акті оцінки вартості майна (у вартості, що відповідає даним бухгалтерського обліку).

Існують такі методи управління дебіторською заборгованістю:

- факторинг;

- форфейтинг;

- вексель;

- продаж боргів.

Факторинг (від англ. factor – посередник) являє собою продаж підприємством дебіторської заборгованості за зниженою ціною спеціалізованому банку або фінансовій організації з метою поповнення ліквідних складових оборотного капіталу.

Таким чином, факторинг, або факторингові операції - прямий (безпосередній) продаж рахунків, що підлягають одержанню.

Основна мета факторингу є одержання коштів негайно або в термін, який зазначений в договорі. Слід зазначити, що продавець не залежить від платоспроможності покупця.

Факторингові операції дозволяють підприємству-продавцю рефінансувати більшу частку дебіторської заборгованості за наданим кредитом у коротший термін, при цьому скоротити період фінансового та операційного циклу.

Перевагою факторингу є гнучкість цього джерела фінансування: оскільки розширюється збут фірми, то необхідно збільшити фінансування і обсяг рахунків-фактур, і тоді збільшення суми фінансування несплачених боргів народжується (генерується) автоматично. Несплачені борги можуть використовуватися як гарантія для позики, яка б не могла надаватися іншим способом.

Форфейтинг (від фр. a` forfai – цілком, загальною сумою) – це форма короткострокового кредитування експортних операцій банком або фінансовою організацією.

Особливості форфейтингу:

- кредитування здійснюється в формі придбання банком у експортера акцептованого імпортером векселя;

- купівля банком векселя здійснюється, як правило, з дисконтом (тобто вексель купується за ціною нижче номінальної вартості). Розмір дисконту залежить від платоспроможності імпортера, терміна кредиту, ринкових процентних ставок по кредиту та ін.;

- форфейтинг визволяє підприємство-експортера від кредитних рисків та зменшує величину дебіторської заборгованості, тим самим збільшується частка абсолютно ліквідної складової оборотного капіталу підприємства.

Облік векселя, що видається покупцям продукції, являє собою фінансову операцію з його продажу банку (або іншому фінансовому інституту, іншому господарчому суб’єкту) по певній (дисконтній) ціні, яка установлена залежно від його номіналу, терміна погашення та облікової вексельної ставки.

Розвиток вексельного обороту дозволяє регулювати взаємну заборгованість підприємств та своєчасно вирішувати проблеми платежів та розрахунків.

Основною метою фінансового менеджменту в процесі управління грошовими активами є забезпечення постійної платоспроможності підприємства.

З позицій управління платоспроможністю кошти підприємства складаються з таких елементів:

- грошові активи в національній валюті;

- грошові активи в іноземній валюті;

- резервні грошові активи у формі високоліквідних короткострокових фінансових вкладень.

Характеризуючи склад грошових активів підприємства з позицій фінансового менеджменту, слід зазначити, що трактування грошових активів тут ширше, ніж у бухгалтерському обліку, де короткострокові фінансові вкладення розглядаються як самостійний об'єкт обліку і звітності.

Управління грошовими активами підприємства вимагає здійснення їх великого попереднього аналізу, у процесі якого вивчаються:

v середній залишок грошових активів, що забезпечують платоспроможність підприємства;

v структура середнього залишку грошових активів, що забезпечують платоспроможність підприємства в розрізі основних елементів;

v оборотність грошових активів;

v рух грошових активів у розглянутому періоді;

v динаміка коефіцієнта абсолютної платоспроможності.

При необхідності аналіз грошових активів підприємства може бути доповнений і іншими показниками.

Основний зміст політики управління грошовими активами.

- Визначення мінімально необхідної потреби в грошових активах для здійснення поточної господарської діяльності.

- Диференціація мінімально необхідної потреби в грошових активах в видах поточній господарській діяльності.

- Виявлення діапазону коливань залишків грошових коштів по окремим етапам майбутнього періоду.

- Забезпечення рентабельного використання тимчасово вільного залишку грошових коштів.

- Корегування потоку платежів з метою оптимізації потреби в грошових активах.

- Забезпечення прискореного обороту грошових активів.

В процесі формування політики управління варто врахувати, що вимоги забезпечення постійної платоспроможності підприємства визначають необхідність формування високого розміру грошових активів. З іншого боку, слід зазначити, що грошові активи в національній валюті в значній мірі підлягають втраті реальної вартості від інфляції, що визначає необхідність мінімізації їх залишку при забезпеченні платіжного обороту. Ці вимоги повинні бути відображені при розробці політики управління грошовими активами.

Політика управління грошовими активами являє собою складову частину загальної політики управління оборотними активами підприємства, що полягає в оптимізації їх загального залишку з позиції забезпечення постійної платоспроможності.