Середньовічна європейська освіта й наука.

Середньовіччя знало три типи шкіл. Нижчі навчальні закліди, що функціонували при церквах та монастирях, ставили за мету підготувати елементарно грамотних духовних осіб – кліриків. Головна увага зверталася в них на вивчення латини (адже цією мовою велося католицьке богослужіння), молитов та самого порядку месси. У середній школі, створюваній зазвичай при єпископських кафедрах, практикувалося вивчення сімох «вільних наук» (чи сімох «вільних мистецтв»): граматики. риторики, діалектики (або логіки), арифметики, геометрії (куди входила й географія), астрономії та музики. Перші три науки складали так званий тривіум, решта чотири – квадривіум. З тривіуму навчання починалося, це був, так би мовити, нижчий щабель опанування освітою (саме від цього слова походить поняття «тривіальний», тобто найпростіший, звичайний). Згодом переходили до завсвоєння наук квадривіуму.

Пізніше вивчення «вільних наук» перейшло у вищу школу, де ці дисципліни складали зміст викладання на молодшому («артистичному») факультеті. Вища школа спочатку мала назву Studia Generalia (буквально – загальні науки), потім ця назва була витіснена іншою – університети.

Перші університети виникли у ХІІ столітті – частково з єпископських шкіл, у котрих викладали найбільш відомі професори в галузі богослів’я (теології) та філософії, частково – з об’єднаних приватних викладачів – фахівців з філософії, юриспруденції (римського права), медицини. Найдавнішим університетом Європи вважається Паризький університет, що існував як «вільна школа» ще в першій половині ХІІ і на початку ХІІІ ст. (установчою грамотою Філіппа ІІ Августа 1200 г. про права Сорбонни). Роль університетських центрів, тим не менше, ще в ХІ ст. почали відігравати італійські вищі школи – Болонська юридична, що спеціалізувалася на римському праві, та Салернська медична школа. Найбільш типовий Паризький університет, статут якого став основою для інших університетів Європи, складався з чотирьох факультетів: аритистичного, медичного, юридичного та теологічного (богословського). Останній включав у себе й вивчення філософії у церковному висвітленні.

Іншими найбільш старовинними університетами Європи були Оксфордський та Кембриджський в Англії, Саламанський в Іспанії та Неаполітанський в Італії, засновані у ХІІІ ст. У ХІV ст. були створені університети у Празі, Кракові та Гейдельберзі. У наступному ХV ст. їх число швидко зростало. У 1500 р. в усій Європі було вже 65 університетів.

Викладання у середньовічних університетах велося латиною. Основним методом університетського викладання були лекції професорів. Поширеною формою наукового спілкування були також диспути, або публічні суперечки, які періодично влаштовувалися на теми богословсько-філософського характеру. У диспутах брали участь головним чином професори університетів. Але також улаштовувалися диспути й для схоларів (схолари – студенти, від слова Schola – школа).

Середньовічна університетська наука мала назву схоластики (від того ж слова Schola). Найяскравіше вираження схоластика знайшла у головній науці середньовіччя – теології. Провідною рисою її було не відкриття чогось нового, а лише тлумачення й систематизації того, що вважалося змістом християнського віровчення. Священне письмо та Священна легенда – ці головні джерела християнського вчення – схоласти прагнули підтвердити відповідними уривками з праць древніх філософів, насамперед, Аристотеля. Від Аристотеля ж середньовічне вчення запозичило саму форму логічного викладу у вигляді різноманітних складних суджень та умовиводів. Величезна роль авторитета і мала частка практичного досвіду виявлялася у середньовічних учених не лише, коли вони займалися філософсько- богословськими питаннями, але й під час вивчення природи. У працях з географії, наприклад, авторитет Аристотеля та інших авторів у середні віки вважався беззаперечним і таким, що не підлягає жодному сумніву. В медицині панувала низка забобонів, котрі міцно вкорінилися, оскільки у той час майже не вдавалися до такого необхідного експеримента, як вівісекція (проведення хірургічних операцій на живих тваринах з метою дослідження функцій організму). Деякі анатомічні знання набувалися з арабських медичних книг. Ці книги отримали в Європі такий же беззаперечний авторитет, як і ті нечисельні лікарські трактати давнини, що дійшли до середньовіччя.

І все ж схоластика в ранній період свого розвитку, як науковий рух, що охопив багато країн Європи, мала певне позитивне значення. Насамперед, схоласти після тривалої перерви поновили вивчення античної спадщини (хоча в особі окремих представників античної культури, наприклад, Аристотеля). Крім того, схоласти ХІІ – ХІІІ ст. розробляли деякі важливі проблеми пізнання. В ХІ – ХІІ ст. в Європі тривала запекла суперечка навколо природи універсалій, тобто загальних понять. Частина схоластів – так звані номіналісти – вважали, що загальні поняття не існують реально, а є лише словами, назвою, іменем (звідси і їх наймення від латинського nomen – ім’я). Інші, їх супротивники, - реалісти – були переконані, що загальні поняття, навпаки, існують реально, незалежно від окремих предметів. Суперечка номіналістів з реалістами поновила старі дискусії ідеалістів (Платон і його школа) з матеріалістами (Лукрецій Кар та інші) у древній філософії й готував новий виток боротьби матеріалістів з ідеалістами у новий час. І, найголовніше, багато хто зі схоластів були універсальними вченими, котрі займалися вивченням усіх доступних тоді для них наук, у тому числі й природознавства, хоча ще в зародкових формах.

Найвизначнішими схоластами були паризькі професори: П’єр Абеляр (1079 – 1142), що відіграв важливу роль у заснуванні Паризької Сорбонни і спровокував своїм «вільнодумством» різкий осуд з боку правлячих верхів церкви; Альберт Великий (1193 – 1280), справжній поціновувач спадщини Аристотеля і його логічного методу, автор численних творів як теологічного, так і природночого характеру; Фома Аквінський (1225 – 1274), відомий своєю «Суммою богослів’я», що вважалася майже енциклопедією середньовічного світогляду, бо висвітлювала у церковоному дусі всі питання пізнання природи й суспільства. Зі схоластів, котрі приділяли найбільшу увагу питанням природознавства, був англійський науковець-монах Роджер Бекон (1214 – 1292), який одним із перших наполягав на необхідності дослідного вивчення природи.

Уже з ХІV ст. схоластика поступово занепадає. Подальше вивчення природознавства й античної літератури пішло повз схоластів. Тепер схоласти спеціалізувалися виключно на апологетично-догматичних питаннях богослів’я і були відвертим гальмом для наукового розвитку, вступаючи у запеклу боротьбу з представниками нової, зародкової буржуазної науки в особі гуманістів.

Крім схоластики, у добу середньовіччя існував і інший напрям, що вів зі схоластами непримириму боротьбу. Це була містика. Так із Абеляром наполегливо змагався його сучасник Бернар Клервоський (1091 – 1153), що був організатором другого хрестового походу. Містики відкидали необхідність вивчення Аристотеля й логічного доведення основ віри. Вони вважали, що релігійні постулати засвоюються виключно шляхом «споглядання», тобто молитов і благочестивих роздумів, без допомоги будь-якої «язичницької науки». Виступаючи в такій формі, містики посідали явно реакційні позиції. Але, оскільки містики були у меншій мірі, ніж схоласти, зв’язані тими чи іншими богослівськими авторитетами, з їхніх лав надалі виокремилися демократично налаштовані мислителі, які у своїх «спогляданнях» і «роздумах» заторкували сутність самого феодального ладу, відкилаючи його вічність і передбачаючи настання нових часів. Прикладом такого містика, погляди якого вплинули у подальшому на найбільш радикальних вождів майбутньої церковної реформації ХVІ ст., був італієць Йоахим Флорський (1145 – 1202), який пророкував швидке настання на землі ідеального «тисячолітнього царства», протягом якого не буде ні приватної власності, ні експлуатації.