Специфіка рицарської, народної (селянської) та міської (бюргерської) культури

Середньовічне суспільство було надзвичайно ієрархічне. Ця ієрархія виявила себе практично в усіх царинах тогочасного життя й суспільства. Знайшла вона свій вияв і у культурній сфері, представленій у той час специфічними культурними комплексами – рицарською, народною селянською та міською культурами. Кожна з цих культур відображала настрої та ідеали відповідної верстви феодального сусіпльства.

Рицарська культура охопила вищий соціальний прошарок середньовічної суспільності. Лицарі – професійні воїни – являли собою корпорацію, членів якої об’єднували спосіб життя, етичні цінності. Рицарська культура вироблялася у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники – носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і шляхетні лицарі стояли на чолі своїх військових дружин, часом справжніх армій. Лицарі рангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з’являлися на перший поклик пана (сюзерена). На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все майно яких являло собою військову здобич і зброю.

Справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого шляхетного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз.

Рицарська культура знайшла свій яскравий вияв, насамперед, у літературі, а також у побутовій культурі феодальної верстви. Складовою цієї побутової культури стали лицарські турніри та куртуазність. Куртуазія являла собою складний комплекс ритуалів, звичаїв, манер придворних та військових розваг. Лицар мав бути не лише сміливим, вірним і щедрим, а й ввічливим, привабливим і приємним у товаристві, володіти розвиненими смаками і почуттями. У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю – насамперед, мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення у лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

Виховання лицаря полягало не лише в оволодінні військовим мистецтвом, а й у навчанні світським манерам, танцям, співу, грі на музичних інструментах, вмінню складати вірші, відповідно поводитися з дамами. Невід'ємною складовою лицарської культури був культ Прекрасної Дами, недосяжної та цнотливої. Проте ці ідеальні лицарські риси досить часто суперечили реаліям лицарського життя. Підступні інтриги, зрадницькі вбивства тощо досить часто ховалися за поетичним феноменом середньовічного лицаря.

Особу лицаря відрізняли аристократизм, шляхетність, мужність, прагнення слави, презирство до смерті. Сенсом його буття було самовіддане, вірне служіння вищому стану – сеньйору, сюзерену, що підкріплювало ідею первинної підлеглості в суспільній ієрархії епохи нижчих станів вищим.Засобами ж виділення лицарської спільноти ставали її декларативна елітарність, пишна атрибутика, символіка, церемоніальність, орієнтованість на художню діяльність – персона лицаря суміщала в собі воїна та поета, вірного слугу та музиканта.

Лицарські турніри являли собою прилюдні змагання лицарів у вмінні володіти зброєю. Проходили такі турніри на спеціально підготовленій арені, навколо якої зводився подвійний паркан: внутрішня стіна його була порівняно низькою, а зовнішня – досить високою. Поряд лаштувалися трибуни, на яких розміщувалися глядачі. Герольд (глашатай) оголошував імена учасників турніру, прославляючи їхні подвиги. Умови турніру були різними, але, в основному, вони зводилися до того, щоб нанести супротивнику удару списом у груди чи в центр щита або вибити його з сідла.

З лицарською культурою була тісно пов’язана велика частина тодішньої літератури. Один із основних її жанрів – це героїчний епос, що остаточно сформувався сформувався в ХІ – ХІІ ст. Один із найвідоміших творів цього жанру – «Пісня про Роланда» – оспівував подвиги французьких лицарів у боротьбі з маврами-мусульманами. В іспанців з’явилася видатна пам’ятка такої літератури – «Співи про мого Сіда», у німців – «Пісня про Нібелунгів», присвячена загибелі Бургундського королівства, що цого зруйнували гуни 437 р. Такі епоси стають символами новоєвропейських народів у їхньому формуванні.

Ще один жанр лицарської літератури – лицарська поезія. Вона яскраво реалізувалася у творчості поетів південної Франції (Лангедок) й Іспанії (Каталонія), котрі віршували провансальською й каталонською мовами. Провансальських (французьких) поетів називали трубадурами, німецьких – міннезінгерами, серед них були князі, герцоги, королі, але також і прості люди. Провідна тема поезії трубадурів – лицарське кохання до прекрасної дами. Фактично вся лицарська література оспівувала звеличений образ лицаря.

Прозовим жанром лицарської літератури став лицарський роман. Провідна його тема – також кохання. Причому кохання трактується у цих творах, як почуття, котре, захопивши людину, ушляхетнює її вдачу й надихає на прекрасні, піднесені вчинки. Часто в цих романах оспівується кохання до заміжньої жінки. У цьому слід вбачати своєрідний протест проти поширеного в аристократичному середовищі типу шлюбу, що укладався не з почуття любові, а відповідно до майнових та династичних інтересів батьків.

Класичним зразком лицарського роману слід вважати німецький роман Готфріда Страсбурзького «Трістан» (початок ХІІІ ст.). У його основі лежить кельтська легенда про трагічне кохання лицаря Трістана до дружини корнуолльського короля Марка Ізольди, про конфлікт між почуттям та обов’язком. Роман характеризується тонким аналізом душевних переживань героїв та майстерним описом норм лицарського життя.

Остаточне формування середньовічної міської (бюргерської) культуриприпадає на добу розквіту європейських міст в ХІ – ХІІІ ст. Міста – були осередкам світської культури. Починаючи з ХI ст. міста Західної Європи в результаті тривалої боротьби завойовують самоуправління (Магдебурзьке право). В основу Магдебурзького права лягли привілеї, отримані (1188 р.) городянами міста Магдебурга від архієпископа “Саксонське зерцало”, постанов суду. Міста з Магдебурзьким правом отримали самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги стосовно ремесел і торгівлі, і, звільнялись від феодальної повинності, за винятком обозної. Магдебурзьке право встановлювало порядок вибору влади, їх функції, основні норми громадянського і кримінального права, правила судочинства й оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремесел, цехів, порядок торгівлі тощо. Формування у середньовічних містах системи Магдебурзького права зумовило суттєві відмінності західноєвропейського феодалізму від візантійського, і , взагалі, східного.

Важливим елементом міської середньовічної культури стали карнавали. Карнавали протиставляли аскетичній християнській ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе життєствердне начало. Веселий сміх під час загального свята на міських площах і вулицях, де кожний відчував себе часткою безсмертного, вічного цілого – народу, убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхи. Людина немовби перероджувалася для нових суто людських взаємин; відчуження тимчасово зникало, вона поверталась до самої себе й відчувала себе людиною серед людей.Особливу славу здобув Венеціанський карнавал. Його походження пов’язане з язичницьким святом врожаю та шанування бога врожаю Сатурна. Саме це свято й трансформувалося згодом у Венеціанський карнавал. Дослідники сперечаються, коли саме відбувся перший карнавал. Називають різні дати — 988 рік, коли венеціанським воякам вдалося визволити з полону у піратів своїх наречених, наче тоді і відбувся перший карнавал. Інші ведуть походження карнавалу з 1094 р., коли венеціанці святкували вдалу угоду з Візантією, що дозволила їм зі значними пільгами торгувати в імперії.

Навіть могутня католицька церква не змогла за століття зробити карнавал цілком своїм. Обов'язковою прикметою карнавалу стали маски. Вони мінялися з часом, але були і постійні, традиційні, наприклад:

· Бау́та — біла маска, найвідоміша .Вона прикривала обличчя та рот, що дозволяло змінювати навіть голос.

· Маттачіно — її вдягали канатоходці, яких теж запрошували на свято. Маттачіно — одна з найдавніших масок венеціанського карнавалу.

· Море́тта — жіноча маска, зазвичай чорного кольору. Пізніше її доповними треуголкою чи пір'ям.

· Лікар чуми — специфічна венеціанська маска. Вона уособлювала лікаря, що допомагав хворим на чуму, бо морська столиця Адріатики сильно потерпала від хворб у середньовіччя. Маска лікаря чуми нагадує голову птаха, але з окулярами. У довгий дзьоб маски вкладали прянощі чи ароматні трави, аби лікар міг працювати в чумних бараках та монастирських лікарнях, незважаючи на сморід.

· З розповсюдженням італійського театру масок, набули популярності маски театральних персонажів — Арлекін, Коломбіна, П'єро, Панталоне, Пульчінела тощо.

Визначним явищем у літературі європейського середньовіччя, що презентує саме міську культуру, стала поезія ваґантів (мандрівних поетів). Яскравим прикладом цього жанру в англійській літературі є знамениті балади про Робін Гуда. Для міської літератури цього часу притаманне реалістичне зображення міського повсякденного життя різних верств населення, а також поява сатиричних творів. Зокрема, представниками міської літератури були Ч. Анджольєррі, Гвідо Орланді.

Сутність міської культури доби середньовіччя зводилася до постійного посилення світських елементів у всіх сферах людського буття. Вона також була представлена творчістю жонглерів, які виступали на міських майданчиках як актори, акробати, дресирувальники, співаки, музиканти. Жонглери виступали на ярмарках, народних святах, весіллях, хрестинах і користувалися великою популярністю серед народу. Навіть літургійна драма, тобто інсценування латинською мовою біблійних сюжетів, які розігрували в приміщенні церкви, у міру розвитку міст, стає все більш світською. Приблизно з середини ХІІ ст. тетральні дії розігрувалися вже не латиною, а французькою мовою, і не в церкві, а на міських площах, а п’єси все більше насичувалися всілякими сюжетами з повсякденного міського життя.

Театральне мистецтво активно розвивалося і в Англії. Тут починає розвиватися драматичний жанр мораліте – повчальна алегорична драма, головне в якій було зображення боротьби доброго й злого начала за душу людини. Персонажі такої п’єси уособлювали людські почуття та якості – Любов, Розсудливість, Покора, Терпіння, Покаяння, Скупість, Лестощі тощо.

Не менш важливе місце у середньовічному суспільстві посідала й народна (селянська, фольклорна) культура, адже селяни – були найчисленнішою верствою тогочасного соціуму. Селянське світосприйняття формувалося на основі християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов'я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної долі. Любимим, шанованим стає образ Богоматері, її вважали захисницею і заступницею. Навіть невдоволення селян своїм становищем, боротьба проти гніту осмислювалися в християнських образах. Виникали так звані “народні єресі” (єресь – релігійне вчення, яке відхиляється від офіційного, церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко за допомогою інквізиції.

Народна культура, як і міська носила часто сміховий характер. І якщо сакральна культура стверджувала значущість саме духовного начала та світу небесного, то сміхова (як і міська карнавальна) – тілесного, плотського та світу земного. Сміхова культура не вирішувала конфлікт душі та тіла, вона осягала його через комічне, за допомогою висміювання «знімала» опозиційність. Вона «перегортала» усі норми буття, усю ієрархію світу, усі ціннісні орієнтації. «Свята дурнів», «свята духів» підносили те, що було низовим, замінювали чесноти вадами – ненажерністю, оголенням тіла. У межах сміхової культури могло відбуватися й практично неприпустиме для доби порушення соціальної ієрархії – пан ставав слугою, віслюк змінював священика на блазнівському богослужінні. Оптимістичним баченням світу, духом театралізації, колективної імпровізаційної творчості, відсутністю соціальної диференціації, розподілу на виконавців та глядачів сміхова й карнавальна культура була пов'язана із найдавнішими формами художньої діяльності. Разом із тим, безпосереднє звертання до світу чуттєвого, оспівування повноти життя земної людини, як і антицерковна спрямованість певною мірою передбачали наперед розквіт секулярної (відокремленої від церкви й релігії) культури у наступну добу Відродження.