Особливості середньовічної культури. Місце і роль релігії та церкви в середньовічній культурі Західної Європи

Середніми віками дослідники називають тривалий період історії Західної Європи між античністю та Новим часом. Цей період охоплює понад тисячоліття з V до середини ХVII ст., тобто, з моменту падіння Західної Римської імперії до першої буржуазної революції західноєвропейського значення – Англійської революції 1640 – 1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648). Термін “середні віки” (точніше – “середній вік” – від лат.medium aerum) виник в Італії в ХV – ХVI ст. у колах гуманістів.

Існує ціла наука “медієвістика”, вчені якої неоднозначно оцінюють місце і роль середньовіччя у розвитку історії людства. Письменникам і науковцям Відродження доба середньовіччя здавалася надто похмурою порівняно з античністю. Певна зміна поглядів відбувалася у другій половині ХVIII ст., коли спочатку в Англії, а потім у Німеччині та Франції став пробуджуватися інтерес до середньовічної культурної спадщини. В ній відкривали своє національне минуле, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи і протиставляли їх суворому раціоналізму класики. Середні віки були добою, коли зароджувалися нації, формувалися мови, якими ми розмовляємо і думаємо, виникли держави, в яких живе більшість європейських народів.

Думка, що Середньовіччя – “темні століття”, справедлива тільки щодо раннього етапу (до IХ ст.). Тоді багато що було забуто з античної спадщини. Наприклад, коли помер король остготів Теодоріх і йому необхідно було побудувати гробницю, то купол до неї видовбували з величезного суцільного каменю, тому що втрачені були античні секрети зведення склепінь.

Для середньовіччя характерні такі соціально-історичні особливості:

· перехід до феодалізму (основний зміст цієї соціально-економічної формації – формування земельної власності, передача її в спадщину, залежність політичної влади від неї);

· утвердження системи міського самоврядування, організація цехів;

· виникнення абсолютної монархії.

Феодальні відносини складаються у Західній Європі впродовж V – ХI ст. Утворення ранньофеодальної Франкської держави, яка виникла у V ст. на частині території колишньої Західної Римської імперії, пов’язане із завоюванням Галлії (землі галлів – так римляни називали кельтів). Власне, це сучасна Франція, західна Швейцарія та Бельгія. Франкська держава внаслідок завоювань Карла Великого включала майже всю Західну та частину Центральної Європи. Карл Великий став імператором, його коронував у Римі 800 р. папа Лев III. Імперія проіснувала недовго, і згідно з угодою 843 р., укладеною у м. Вердені онуками Карла Великого була розділена на три частини: Францію (назва з’являється у Х ст.), Німеччину та Італію, що поклало початок існуванню цих країн.

Для середньовічної свідомості були звичними чимало речей, котрі годі зрозуміти сучасній людині. Скажімо, чеснотою у середні віки вважалося повторення думок авторитетів. Викладання нових ідей засуджувалося, плагіат не переслідувався. А оригінальність могла бути сприйнята як єресь. Результат судового процесу залежав не від з’ясування обставин справи, а від дотримання формальних процедур. Істину в суді намагалися знайти за допомогою двобою сторін або катування обвинуваченого розпеченим залізом та окропом. Обвинуваченою в суді могла бути не лише людина, а й тварина. В середовищі феодалів марнотратство поважалося незрівнянно більше, ніж ощадливість – головна чеснота буржуа.

Системоутворюючим чинником і основою розвитку середньовічної культури Західної Європи стала релігія (християнство) та її суспільний інститут – церква. У 1054 році відбулось розмежування християнських церков на західну (римо-католицьку) та східну (православну). Передумовою розколу християнства на католицизм та православ’я був розподіл у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію) і поява в кожній з них самостійних релігійних центрів, що претендували на домінування у християнському світі.

Саме в середні віки Європа стала християнською і, незважаючи на процеси секуляризації, в якомусь сенсі залишається християнською й тепер, адже система цінностей європейця, «культурні гени», структура думки, втілена у мовах, традиціях мистецтва й літератури, витоки філософських концепцій, засадничі уявлення про світ, включно з поглядами на життя та смерть, на людську індивідуальність і час, не можна зрозуміти поза християнським контекстом.

У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувається консолідація римо-католицької церкви. У своєму історичному розвитку від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході, християнство наслідує різні філософські та релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження папської влади римо-католицька церква широко використовує ідеї маніхейства (песимістичне вчення про одвічність та непереборність зла, непримиренну боротьбу двох начал світу –божественного –світла, та диявольського –темряви), неоплатонізму, аскетизму тощо.

Історичний час в уявленні середньовічної людини чітко поділився на дві головні епохи – до Різдва Христового й після нього. Історія, згідно з християнським богослів’ям, рухається від акту Божого сотворення до Страшного Суду. В центрі історії – перебуває сакраментальний факт, що визначає її хід, надає їй новий сенс і визначає наперед учесь наступний її розвиток: прихід і смерть Христа. Отже, нове усвідомлення часу спирається на три визначні моменти – початок, кульмінацію та завершення життя роду людського.

Величезну роль в житті середньовічної Західної Європи відіграла католицька церква. Це була потужна тотально централізована організація, що охоплювала землі роздрібненої, пошматованої на феодальні володіння Європи. Єдність та універсалізм церкви протистояли партикулярності та сепаратності держави. Централізацію католицизму забеспечувала жорстка внутрішня дисципліна, ієрархія з чіткою системою підпорядкування ланок від найнижчого клірика до «намісника Бога на Землі» – папи і папської курії. Чи не вирішальною міроюцьому сприяла єдність ідеологічних засад католицизму, досить байдуже ставлення до міжетнічних відмінностей у церковному апараті, а також наявність унікального куьтурного механізму поєднання розірваної Європи – латинської мови , що давала змогу клірикам з усіх усюд континенту без перешкод спілкуватися й співпрацювати «в ім’я Господнє».

Одним із перших теоретиків середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини був Августин Аврелій (Блаженний), християнський теолог. У своїх творах він детально розглядав філософські вчення античності, вказував на численні переваги, які мало перед ними християнство.

Досягненням Августина як теоретика стало зосередження на проблемах, повз які пройшла антична думка, а саме – динаміки людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Автобіографічна праця “Сповідь” у 13 книгах неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом розкриває суперечливий процес становлення особистості, обґрунтовує необхідність Божественної Благодаті, яка спасає особистість від земної гріховності. Проблема містично осмисленої діалектики історії знайшла відображення у його трактаті “Про град Божий” у 22 книгах. Автор розглядає два протилежних види людської спільності: “град земний”, тобто державність, в основі якої “любов до себе” і “град Божий” – духовну спільність, в основі якої “любов до Бога”: “град Божий” в інтерпретації Августина Блаженного далеко не тотожний ідеалу теократії середньовіччя. Августин різко критикував завойовницькі устремління римлян, вбачаючи причини насилля одних людей стосовно інших у гріховності людей.

Середньовіччя висунуло низку видатних мислителів, які заклали основи по-справжньому наукового підходу до засвоєння світу, хоча основним видом їхньої діяльності стала теологія. Це римський філософ і письменник “великий учитель середньовіччя” Аніцій Боецій, який запропонував оригінальний середньовічний проект натурфілософії. Основи латинської риторики заклав іще один мислитель середньовіччя Магн Флавій Кассіодор. Як свідчать дослідження, в середньовічній культурі існували дві основні тенденції – Кассіодора та італійського ченця, засновника ордена, Бенедикта Нурсійського. Кассіодор об’єднав християнську традицію і світське знання. Це привело до становлення світської культури.

Традиція Бенедикта відображала неприйняття античної культури і призвела до духовного диктату церкви в середні віки. Люди виховувалися в дусі релігійно-аскетичного світогляду. Аскетизм (відмова від багатьох елементів світського життя, від земних насолод) став офіційною ідеологією.

Служіння церкві не обмежувалося дотриманням релігійних постулатів, молитов, обрядів, а мало реальні войовничі вияви. Яскрава сторінка історії та культури середньовічччя – Хрестові походи. Вісім експедицій у Сирію, Північну Африку, Палестину (1096 – 1270 рр.), що здійснювалися під гаслами боротьби проти “невірних” – мусульман – і звільнення Гроба Господнього та “Святої Землі”, поглинули тисячі і тисячі життів. Символом поставленої мети був хрест, зображення якого прикрашало одяг лицарів – учасників походів. Чужа місцевість, незвичний клімат, брак харчів, ворожість тамтешнього населення, незнайомі хвороби – все це аж ніяк не сприяло перемозі. Проте лицарі досягли досить вагомих успіхів, зокрема, відвоювали у турків-сельджуків Єрусалим та утворили Єрусалимське королівство. Надзвичайна мужність героїв Хреста укріплювала віру їхніх співвітчизників, загострювала їхні релігійні почуття. Тривога за рідних та коханих розсунула межі звичного світу до країв чужих і далеких, додала європейцям відчуття причетності до подій глобального значення. Чутки про дивовижні подвиги хрестоносців разом із оповідями пілігрімів (мандрівних богомольців) про мандри до святих місць були улюбленими темами, які збирали силу прихильних слухачів.

Загартовані у виснажливих походах, лицарі, повернувшись додому, овіяні славою, створювали навколо себе атмосферу войовничого неспокою, загостреного смаку до життя. На мирний грунт ними були перенесені й лицарські товариства – ордени, що виникли під час Хрестових походів. Кожний такий орден мав свою історію, пов’язану з якоюсь визначною подією на теренах священної війни, свої внутрішні правила, що вирізняли його серед інших подібних. Ордени тамплієрів та іоаннітів, Тевтонський орден вписали не одну сторінку в європейську історію, нерідко трагічну для жорстоко підкорених лицарями народів. Належність до ордену, гордість за його героїчне походження, за небувалі чесноти його членів якнайкраще відповідали духу змагальності, загалом характерного для лицарства.

Саме змагальність і стала однією з причин розвитку геральдики (складання дворянських, церковних та земельних гербів; у новітні часи – історична дисципліна, що вивчає герби), також породженої Хрестовими походами. Для хрестоносців вирізняльним знаком був нашитий на одяг хрест; різноманітність його зображення відкрила шлях символічному кодуванню ціннісних орієнтирів і свого зв’зку з ними. Особисті герби, які з часом перетворилися на родові, спадкові, швидко стали засобом установлення ідентичності людини, своєрідною формою її пред’явлення суспільству. Форму герба дала найпоширеніша конфігурація лицарських щитів; правила вимагали використання двох металів – золота і срібла, обмеженого числа фарб та видів хутра, вертикального, горизонтального та діагонального варіантів поділу поля; дозволялося додавати до гербового щита певні прикраси, зокрема девіз; у полі герба розміщувалися символічні фігури й знаки. Ці загальні норми поширювалися не лише на герби родинні, а й на інші їх різновиди, кількість яких зростала із збільшенням числа різноманітних об’єднань, через необхідність відзначити заслуги перед державою тощо.

Початок Хрестових походів був водночас періодом остаточного формування основних класів феодального суспільства. Набуло розвитку сільське господарство; міста, раніше цілком підпорядковані феодалам, стали виборювати право на самоврядування.

В цей час культура західноєвропейського середньовіччя виразно окреслюється як явище надзвичайно складне, багатошарове, пов’язане із багатьма тенденціями суспільного поступу. Зокрема, Хрестові походи насичили людську свідомість новими образами, новими уявленнями, зробили її більш гнучкою, сприйнятливою до змін.

Думки про потойбічний світ і майбутнє існування в ньому продовжували визначати поведінку людини, але добро і зло, що розділяли потойбіччя на жаданий рай і жахаюче пекло, сприймалися вже інакше – вони перестали бути схематичними, наповнилися життєвим змістом, розумінням досить тонкої межі між ними й відносності їх категоричних оцінок. Вихований церквою критичний погляд на довкілля загострився при цьому надзвичайно, традиційні уявлення втратили свою заспокійливу переконливість і стали потребувати перевірки. Парадоксально, але першою жертвою цих змін стала сама церква. Її прагнення до абсолютного панування в усіх сферах суспільного життя, карколомне збагачення шляхом постійного обдирання пастви й раніше викликали невдоволення. Спеціальні податки, накладені церквою на населення нібито для здійснення Христових походів, зникали у папській скарбниці. Не додавав папі авторитету й тісний зв’язок з лихварями (люди, які дають гроші в борг під відсотки).

Та найбільшого удару становищу церкви завдав її власний цинічний витвір – папські індульгенції. Папа перебрав на себе роль вищого судді й оголосив за собою право на відпущення гріхів, навіть тих, які тільки плануються, безперечно ж, за відповідний внесок у свою скарбницю. Ціни визначалися таксою святої апостольської канцелярії, де поряд із переліком злочинів проти віри вказувалися ціни за її відпущення. Таким чином, сама церква спокушала віруючих деталізацією та смакуванням гріхів. Все це не могло не активізувати єретичних (спрямованих проти віри) рухів, які мали широку соціальну базу. Запеклі кампанії проти церковної сваволі проходили у середньовічній Західній Європі під гаслами повернення церкві справжнього християнського духу, відданості апостольським взірцям, де аскетична відмова від життєвих принад ставала основою для злету духовності.

Будь-яку критику на свою адресу папство кваліфікувало як єресь, закликаючи до фізичного винищення ворогів Христової віри. Перетворення церкви на одну із інституцій феодального суспільства не залишало жодної надії на її позитивні зміни. Першочерговим завданням церкви ставало одне – дбати про ефективність свого подальшого захисту. Так виникла інквізиція (офіційна назва – «конгрегація священної канцелярії»– судово-поліційна організація для боротьби із єрессю у ХIII ст. Вона стежила за дотриманням церковних заборон (наприклад, під гагрозою анафеми – відлучення від церкви та прокляття – правовірний католик не міг читати творів зі «списку заборонених книжок»). Працюючі на інквізицію чернечі ордени – домініканський і францисканський – зобов’язані були виявляти єретиків у будь-який спосіб, навіть удаючись до брехні і провокацій. Підпорядковані безпосередньо папському відомству, служителі інквізиції вільно пересувалися світом, цікавлячись “чистотою думок” представників усіх прошарків суспільства, а надто – заможних осіб, чиє майно можна було конфіскувати на користь церкви.

Головною караючою силою інквізиції були ченці домініканського ордену, на емблемі якого зображувався собака з палаючим смолоскипом у зубах. “Пси господні” діяли у багатьох країнах, де лише відкривалася можливість поживитися не тільки для Папи, а й для себе.

Однією з провідних ідей, яку західна церква обстоювала протягом століть, була ідея теократії, себто поєднання духовної та адміністративно-політичної влади в руках найвищого ієрарха церкви. Теократія передбачала оцерковлення держави й одержавлення церкви за примату церковного начала (звідси й вищезгаданий особливий характер взаємин між світською та духовною гілками влади, що виявився у Західній Європі в принципі папацезаризму, тобто верховенстві Папи Римського над світськими владиками (королями). Це призводило до постійної боротьби між світською та релігійною владами.

Католицька церква мала два канали впливу на маси: парафії (церковні приходи) та монастирі. Парафія була церковним центром одного чи кількох сіл або міських районів, перехрестям політичних, ідейних, культтурних, економічних процесів. Тут реєстревувалися народження, смерсть, шлюби, надавалися довідки та зберігалися документи. Парафія брала на себе функцію керівництва санітарними заходами під час епідемій. Котрі часто траплялися у середньовічному суспільстві. Місцева церква ставала фортецею під час ворожої навали, бо мала придатну для цього архітектуру. Іншим осередком церковної діяльності був монастир, що постійно одержував накази з церковного центру й неухильно їх виконував. Монастирі мали власну економічну організацію, власне господарство, виробництво, численні майстерні. Вони були одночасно й осередками культури. Завдяки наполегливості й великому досвіду переписувачів при монастирях часом виникала справжня книжкова індестрія: досвідчений писар міг переписати Євангеліє за сім-вісім діб.

Перший у Західній Європі монастир заснував Бенедикт у 529 р. в місцевості Монте-Кассіно, на півночі Італії. У монастирях, цих своєрідних місцях спільного проживання ченців, монахи прагнули протиставити неправедному світові ідеальний образ спільного життя.

У добу середньовіччя лицемірство, піднесене до рангу святості, з одного боку, та щирість віри, поставлена під сумнів, з іншого, створили загальну атмосферу недовіри й примушували людину замикатися в собі. Потайливість внутрішнього життя зробилася правилом, бо від цього практично залежало виживання. Врешті-решт це вилилося в ту велику духовну напруженість, що породила унікальні культурні феномени зрілого середньовіччя й вибухнула неперевершеними відкриттями епохи (Ренесансу) Відродження.