Особливості становлення та періодизація візантійської культури. Античні традиції і культура Візантії
ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
Тема 8. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ. СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА
§ 1. Особливості становлення та періодизація візантійської культури. Античні традиції і культура Візантії.
§ 2. Візантійський стиль у мистецтві: живопис, архітектура, музика.
§ 3. Наука та освіта у Візантії. Візантійська література. Історичне значення візантійської культури.
§ 4. Особливості середньовічної культури. Місце і роль релігії та церкви в середньовічній культурі Західної Європи.
§ 5. Специфіка рицарської, народної селянської та міської культури.
§ 6. Середньовічна європейська освіта й наука.
§ 7. Романський і готичний стиль в мистецтві середньовіччя.
Візантійська держава виникла у IV ст. в східній частині Римської імперії внаслідок її розпаду та проіснувала до середини ХV ст., коли була завойована Османською імперією. Імператор Контантин переніс столицю держави на схід і збудував нове місто, яке на його честь було назване Константинополем (тепер – Стамбул). Нова столиця постала на місці колишньої провінції Риму – колонії Візантія. На позначення держави цю назву почали використовувати вже після її загибелі італійські гуманісти. Пізніше вона утвердилася і в історичній літературі. Самі ж візантійці називали себе «ромеями», а свою імперію – «Ромейською» (від лат. слова «Roma» – Рим), щоб вказати на спадкоємність Візантії від Римської імперії.
В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. Зазнавши через поліетнічний склад населення великого впливу арабів, коптів, маврів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів і, залишившись, проте, осібною й самобутньою, візантійська культура у свою чергу справила вагомий вплив на цивілізації південної та східної Європи: Греції, Мербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, Білорусі, України, Россії, Грузії, Вірменії. У своїй багатовіковій історії від пізньої античності до середньовіччя вона пройшла три етапи: ранній, класичний та пізній.
· Рання доба візантійської історії (IV – середина VII ст.) характеризувалася розкладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин. Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період правління Юстиніана I (482 – 565 рр., імператор з 527 р.), перетворившись на могутню середземноморську державу.
· Класичний період історії Візантії епохи раннього середньовіччя (друга половина VII – ХI ст.) позначився інтенсивним розвитком феодалізму. У цей час утвердилась фемна система, яка призвела до децентралізації країни. У зовнішній політиці Візантії IХ – Х ст. важливу роль відігравали відносини з Київською Руссю.
· Пізня Візантія (ХIII – перша пол. ХV ст.) посилюється феодальна роздробленість, послаблюється опір зовнішній агресії. У 1204 р. Константинополь захоплюють латинські хрестоносці. На початку 1453 р., зазнавши навали турків-сельджуків, Візантія була завойована Османською імперією і припинила своє існування.
Протягом усієї своєї історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалась під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.
Періодизація культурного розвитку Візантії виглядає так:
1) відмирання старої античності й становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV – VII ст.);
2) культурний спад у зв’язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII – початок IХ ст.);
3) нове культурне піднесення Константинополя та інших візантійських міст (середина IХ – Х ст.);
4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (ХI – ХII ст.);
5) занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець ХII –ХIII ст.);
6) зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (ХIV – початок ХV ст.).
Культура Візантії мала низку притаманних їй своєрідних особливостей, котрі визначали її характер протягом усього часу існування. До найголовніших слід віднести такі:
· Культура Візантії є своєрідним мостом від античності до середньовіччя, одночасно єднаючи західну і східну культури. Цей особливий прояв синтезу Заходу і Сходу, античності й середньовіччя, зумовлений географічним розташуванням і багатонаціональним характером Візантійської держави. Переплетення європейських і азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток як на суспільно-політичне життя, релігійно-філософські ідеї, так і художню творчість – літературу, мистецтво. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами, запозиченими у східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою Стародавніх Греції та Риму. У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панувала грецька мова й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латинь, а з VII ст. – грецька мова.
· Світоглядною основою візантійської культури стало християнство, яке утверджувалося у боротьбі з міфологічним світоглядом. Християнство змінило призначення і будову храму, як його розуміли в античній культурі. У давньогрецькому храмі ставили статую бога всередині, а релігійні церемонії проводили на площі перед ним. Тому греки намагалися надати храму ошатності насамперед зовні. А християни збиралися для спільної молитви всередині церкви, тож архітектори більше дбали про красу її інтер’єрів, прагнучи сполучити такий підхід із провідними ідеями християнського віровчення. Тож храм мав слугувати своєрідним унаочненням ідеалу справжнього християнина, якому притаманний аскетизм у зовнішніх виявах життя і багатство внутрішнього світу.
· Візантійській культурі була притаманна розкішна видовищність, урочистість та канонізована церемоніальність церковної служби. Невипадково, сучасники називали візантійську церкву “безтілесним і духовним театром”.Все це сплелося у сувору нормовану і канонічну систему, сповнену духом урочитого і таємничого церемоніалу. Останній став невід’ємним атрибутом візантійського стилю життя, що виявилося не лише у церковних богослужіннях, а й у функціонуванні імператорського двору. Сліпуча розкіш двірцевого церемоніалу і церковної служби діяли невідмовно, утверджуючи велич і непохитність Ромейської імперії. Церемонія богослужіння у візантійських храмах була прикладом досить тонко розробленого «символічного мистецтва». Коли посли київського князя Володимира прибули до столиці Візантії Константинополя і побували у храмі Святої Софії на церковній літургії, то вони, як свідчив літописець, під враженням надзвичайної театралізованості дійства «не знали, де перебувають – чи на небі, чи на землі».
· Відмінності візантійської культури від західноєвропейської пояснюються також збереженням культу імператора та суворо централізованого управління. Візантія була самодержавною монархією з необмеженою владою імператора (базилевса). Деспотичний характер візантійської держави породжував раболіпство низів перед верхами й нестримне вихваляння правлячого імператора. На відміну від католицької церкви, яка панувала у суспільному житті Західної Європи та претендувала на повний контроль над могутньою світською владою (принцип папацезаризму), православна церква Візантії розглядалась як складова частина держави, підпорядкована “самодержавству”, її ідеологічний апарат, що пропагував ідею єдності церкви з державою (принцип цезарепапізму). Таке залежне становище церкви від держави позначилося на проповідницькій діяльності візантійського християнства з його вірнопідданським ставленням до імператорів як до “помазаників божих”.
· Візантія була суперідеологізованим сусіпльством. Причому державна ідеологія тут базувалася не лише на постулатах християнського віровчення та деспотизмі державної влади, а й значною мірою на пропаганді ксенофобії, котра насамперед виявлялася у пануванні в країні атмосфери ненавісті та недовіри до іноземців і особливо до католиків. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами візантійської держави і суспільства. Врешті-решт країну принесли в журтву ідеології. Незважаючи на те, що. Починаючи з ХІІ – ХІІІ ст. Візантія повільно, але неухильно відставала від Західної Європи, як економічно, так і культурно, її ідеологи намагалися попри все довести, що імперія, маючи блискучі перспективи квітне, а розбещений Захід загниває.
· Важливою особливістю суспільного та культурного розвитку Візантії було збереження великих міст і міської економіки. Міста були тісно пов’язані з розвитком ремесла й торгівлв, що, з одного боку забезпечувало стабільність і життєвість економіки, а з іншого – стримувало повну аграризацію країни, робило візантійську культуру в основі своїй міською.
· Своєрідність суспільного та культурного розвитку ранньої Візантії яскраво виявилася і в системі правових відносин. У Візантії, як у галузі цивільного, так кримінального права, значно більшою мірою, ніж у Західній Європі, відчувався вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн середньовічного світу Візантія залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане і обов’язкове для всього населення імперії чинне право. В основу законодавства країни було покладено кращі досягнення римської юридичної думки. В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де була здійснена знаменита Юстиніанова кодифікація римського права (друга кодифікація після римських «Законів ХІІ-ти таблиць»). Це зведення цивільного права, запроваджене за часів імператора Юстиніана (VІ ст.). Воно включало 4 правові збірки: Кодекс (основні настанови чинного римського права), Дігест (великий збірник правових положень, запозичених у римських правників), Інституції (коротке керівництво з юриспруденції, своєрідний довідник для діючих візантійських юристів) та Новели (нові закони, розроблені та видані безпосередньо за часів Юстиніана).
Таким чином, Візантія в період раннього середньовіччя стала тим полем, де розгорнувся наступний виток культурного сходження європейської людності на засадах християнства, яке стає мірою всіх речей. Для Заходу, що здичавів за віки боротьби з варварами, Візантія, яка змогла зберегти спадкоємність державності та культури, мала величезну притягальну силу. Захоплення викликала й світська сторона її культури: інтелектуалізм, витончена дипломатія, військова винахідливість, інженерна майстерність. Найважливішим усе ж було те, що тут формувався феодальний ідеологічний комплекс, якому судилося обслуговувати середньовічне суспільство протягом багатьох століть.