Заснування та рання історія Риму. Давньоримська релігія

Давній Рим розташований на території сучасної Італії, що на Аппенінському півострові, який глибоко видається в Середземне море. На півночі його великим півколом охоплюють Альпи. Високі гори не були перешкодою для народів Центральної Європи, які багато разів проникали через альпійські перевали на ломбардську низовину, в родючу долину річки По. Ця найбагатша врожаями частина півострова лише пізніше почала зватися Італією, римляни називали її «Цизальпійською Галлією», оскільки у V ст. до н.е., витіснивши етрусків, там оселилися галли.

Природні умови Італії сприятливіші для землеробства, ніж у Греції, але обробка землі, необхідність осушення заболочених місцевостей вимагали величезних людських зусиль.

Щодо населення Аппенінського півострова, то найдавнішими були лігурійські племена (неіндоєвропейці). У ІІ тис. до н.е. з придунайських областей на Аппеніни прийшли італійські племена: оско-умбри, сабіни-самніти, латиняни (всі – індоєвропейці). Уклад життя, суспільні відносини племен італіків, як, зокрема, і лігурів, були ще абсолютно архаїчними. У ІІ тис. до н.е. в Італії почали з’являтися греки-мікенці, які вели жваву торгівлю і засновували свої поселення, а не пізніше І тис. до н.е. до Італії прийшли етруски, – як припускають, вихідці зі Сходу.

Питання про походження етрусків ще не має у науці остаточної відповіді. Греки, етруски та фінікійці мали вищий рівень розвитку суспільства, ніж інші народи. Цей розвиток був заснований на використанні праці невільників. Не випадково, ранній період історії Риму пройшов під знаком переваги етрусків та їхньої боротьби з греками за панування над морськими просторами. Етруски панували у VIII – VI ст. до н.е. в Середній та Північній Італії. Ця доба була своєрідним прологом до історії піднесення Риму.

Етрурія – найдавніша цивілізація на Апеннінському півострові. Жваві торговельні стосунки Південної Італії з грецькими колоніями та Карфагеном сприяли поширенню грецьких і малоазійських впливів, але в цілому культура етрусків мала виразний, своєрідний характер. Головними божествами етрусків були верховні боги Вертумн і Тін, а також богині Уні та Мінерва. Етруски поклонялись також цілому пантеону добрих і злих демонів, душам померлих предків. На похоронних банкетах знаті рабів примушували битися один із одним до смерті. На основі цього звичаю у римлян пізніше виникли бої гладіаторів.

У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму, особливо помітне в розписах гробниць та скульптурах тварин. Етруська архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями, які нагадували будинки з чотирискатним дахом. Всередині вони були прикрашені багатим розписом із зображенням бенкетів, полювання, спортивних ігор, боїв гладіаторів, сцен з грецьких міфів. Майстри оволодівали технікою зображення рухів, виразних жестів, побудовою складних композицій.

Етруська скульптура створювалася з теракоти, бронзи, вапняку. Чудовими її зразками є великі саркофаги, на кришках яких зображені бенкетуючі чоловіки й жінки, статуї Аполлона, голова Сілена і менад, Химера – напівлев – напівдракон, і, звичайно, всесвітньо відома Капітолійська вовчиця.

Поступово у мистецтві посилюються трагічні, скорботні мотиви. На картинах бенкетів усі присутні нібито охоплені скорботою і меланхолією, зображення спортивних ігор, веселощів змінюють хороводи жахливих демонів, похмурі картини загробного світу. У мистецтві нібито відбивається занепад етруського суспільства. В III ст. до н.е. Етрурія була завойована Римом і поступово припинила існування.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н.е. був залежним від Етрурії. Від етрусків до римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір’ями, мистецькі прийоми – зокрема, відливання бронзової скульптури, мистецтво портрету тощо. В етрусків римляни запозичили досконалішу модель плуга, ремісничу та будівельну техніку, мідну монету – ас, одяг – тогу, писемність, так звані римські цифри, способи ворожби за польотом птахів та на нутрощах принесених у жертву тварин.

Рим з’явився як один із землеробських полісів на південній периферії етруського світу. Протягом VI ст. до н.е. він був під владою етрусків. Невелика кількість пам’яток цього періоду є складовою частиною цивілізації етруського типу. Потім почалася повільна, але тривка експансія Риму, що знаходився на кордоні двох великих італійських цивілізацій: Етрурії і Великої Греції. Ця експансія привела Рим не тільки до визволення, але й дозволила йому посісти ключові позиції в Центральній Італії.

Частиною Римської культури, безперечно, є легенда про заснування Риму. До нас дійшли твердження, що Рим був заснований між 754 і 753 роками до нашої ери латинськими колоністами зі стародавнього міста Альба Лонга. За легендою, римляни пов’язували заснування Рима з Троянською війною. Легенда розповідає, що коли загинула Троя, деякі троянці на чолі з Енеєм повтікали на кораблях до Італії. Вони прибули в Лацій, де заснували місто Альба, в якому й зацарював Еней. Його нащадок, цар Альби Нумітор, був повалений своїм братом Амулієм. Побоюючись помсти дітей або онуків Нумітора, Амулій примусив його дочку Рею Сільвію стати весталкою. Жриці богині Вести, берегині домашнього вогнища, не мали права виходити заміж. Однак у Сільвії від бога Марса народилися два сини-близнюки, Ромул і Рем. Амулій наказав кинути їх у Тибр. Але малюки врятувалися: хвиля викинула кошик із дітьми на берег, де їх вигодувала молоком вовчиця. До речі, саму капітолійську вовчицю у 6 – на початку 5 століття до нашої ери римляни зобразили у вигляді бронзової скульптури, яку встановили на Капітолії. Вона відома й по сьогоднішній день. Потім братів виховував царський вівчар. Врешті-решт Ромул і Рем довідались про своє походження, вбили Амулія, повернули царську владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснували нове місто на Палатинському пагорбі, на березі Тибру. За жеребом місто дістало назву Рим від імені Ромула. Під час побудови міської стіни між братами виникла сварка, Рем загинув від руки брата. А Ромул став першим римським царем. Він поділив громадян на патриціїв і плебеїв, усе населення – на курії і створив військо.

Легенда розповідає, що першими жителями Рима були юнаки – супутники Ромула та його військова дружина. Сусідні общини з недовірою ставилися до нових поселенців і не хотіли одружувати з ними своїх дочок. Тоді Ромул улаштував свято, на яке запросив сусідів-сабінів. Під час бенкету римляни викрали дівчат-сабінянок. Сабіни пішли війною на Рим, але сабінянки зуміли помирити своїх батьків і чоловіків. Як наслідок злиття латинської і сабінської общин, утворилась єдина Римська держава, в якій стали спільно правити два царі – Ромул і сабінянин Тит Тацій.

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первіснообщинних відносин і зародженням держави у римському суспільстві. За традицією «римський народ» на початку своєї історії був родоплемінним об’єднанням, що складався з трьох триб (племен) відповідно до трьох етнічних елементів у місті: латинського, сабинського та етруського. Кожна триба охоплювала 10 курій, а курія – 10 родів. Кожен рід складався із сімей. Отже, населення Вічного міста налічувало приблизно 300 родів, і тільки їхні члени були повноправними громадянами Риму.

Для кожної курії характерна єдність землі, божеств і обрядів. Для своїх зборів курія мала особливе приміщення або ділянку з вогнищем, навколо якого її члени збиралися на культову трапезу. Особливі посадові особи – куріони – очолювали військовий підрозділ курії, а також здійснювапли жертвоприношення.

Сліди родового устрою видно в римському імені, яке складалося з трьох частин: особистого імені, імені родового (приблизний аналог нашого по-батькові) та прізвища, яке передавалося за спадковістю. Члени родової організації «рід – курія – триба» складали привілейований стан патриціїв. На початку царського періоду термін «патриції» був рівнозначний термінам «римський народ» і «громадянин». Пізніше назва «патриції» збереглася лише за родовою знаттю.

Система управління в ранньому Римі зовні зберігала форму воєнної демократії, але її органи – цар, сенат і народні збори дедалі більшою мірою виконували державні функції. Державний устрій Риму розвивався грецьким шляхом – до формування полісної системи. В царську епоху закладалися основи римської полісної організації у вигляді громадської общини, заснованої на античній формі земельної власності (поєднання і взаємообумовленість приватної і суспільної власності на землю). Початок створення фонду загальногромадської, державної землі було закладено римлянами впродовж численних воєн, у результаті яких вони підкорили прилеглу до Риму територію.

Цар (rex) був військовим очільником, законодавцем, верховним суддею, а також керував релігійним життям общини. Влада його була виборною. Він обирався народними зборами, а його кандидатуру висував сенат. Сенат – рада старійшин – складався з верхівки патриціїв. Відповідно до числа родів спочатку було 100 сенаторів, а наприкінці царського періоду їх число виросло до 300. Плебеї (представники простого народу) до політичного управління не допускалися. Між патриціями і плебеями від самого початку точилася гостра боротьба. Зняти її мала політична реформа царя Сервія Туллія. Подібно до реформ Солона в Афінах реформа Сервія Туллія підважила основи родового устрою, заснувавши поділ римського вільного населення за майновою ознакою. Окрім патриціїв, до складу «римського народу» були включені і плебеї. Всі громадяни були розбиті на 6 майнових розрядів залежно від розміру належного їм земельного наділу. Пізніше майновий ценз було встановлено у грошовій формі. Замість трьох племінних триб Сервій Туллій розбив Римську державу на 4 територіальні триби.

Розподіл громадян за майновою ознакою використовувався насамперед для виконання військової повинності. Все вільне населення було зобов’язане служити у війську. Перший клас виставляв 98 центурій (сотень), у т.ч. 80 центурій важкоозброєної піхоти і 18 центурій кінноти, решта класів виставляли 95 центурій легкої піхоти і допоміжних загонів. Озброєння й утримання воїнів лягало на плечі самих громадян, а не на державу.

Традиція приписує Сервію Туллію створення нових народних зборів – центуріатних коміцій – сходин членів центурії, до яких перйшли такі повноваження, як ухвалення законів, вибори посадових осіб, оголошення війни та укладання миру. Але при цьому реальні влада зберігалася в руках старих патриціанських родів, які володіли найбільшою кількістю землі, належали до першого майнового розряду і складали більшість центуріатних зборів (98 проти 95).

В основі найдавніших римських релігійних вірувань лежав анімізм. Для римлянина світ був сповнений добрими і злими духами, богами і богинями, які опікувалися кожною дією, кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері – дволикий Янус, вогнище – Веста. Кожна людина мала свого генія – духа-охоронця, який був втіленням життєвої сили людини. Найвище становище в ієрархії богів посідали – Юпітер – бог неба та Марс – спочатку покровитель рослин, згодом – бог війни. Богів римляни уявляли у безособовій формі, не встановлювали їм ідолів або скульптур, влаштовували лише вівтарі для приношення жертв та виголошення священних формул. Тому у римлян швидко виник прошарок жерців – понтифіків, які докладно знали всі тонкощі культу й стежили за його дотриманням. До антропоморфізму – поклоніння богам у людському образі – римляни перейшли у VI ст.до н.е.

Під впливом етрусків на Капітолії виник перший храм, де встановили статуї вищих етруських божеств, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною, Мінервою. За час правління царя Тарквінія Рим вступив у тісний зв’язок із містом Куми в Кампанії, звідки, очевидно, потрапили до Рима так звані «Сивіллині книги», що належали, за легендою, відомій ворожці Кумській Сивіллі. В критичні для Риму моменти особлива колегія римських жерців зверталася до цих книг, як до оракула, шукаючи в них поради. Як правило, вони «знаходили» там пораду Сивілли ввести у місті культ нового божества. Тому в Римі з’явилось багато нових богів, запозичених здебільшого у греків. Так, грецька Деметра ототожнювалась з італійською богинею Церерою, покровителькою хлібних злаків; Афродита – з італійською покровителькою овочів Венерою; Посейдон – із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Отже, латинські і загальноіталійські божества здобули у Римі антропологічні риси і їх стали зображати, як і в Елладі, у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим поступово прикрашався храмами та статуями богів.

Наприкінці VI ст. до н.е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів, вона мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити всі держави Середземномор’я. Внаслідок цього відбулось збагачення римської культури і, насамперед, релігії грецькими елементами. Доволі примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам, фактично без розвиненої міфології вже не відповідала інтересам держави та духовним запитам її громадян. Тому поступово утворився пантеон 12 головних божеств – Юпітера – бога неба, дощу, грому і блискавки, Юнони – богині неба і шлюбу, Нептуна – бога морів, Мінерви – богині мудрості та ремесла, Марса – бога війни, Венери – богині плодів і кохання, Аполлона – бога сонця і мистецтва, Діани – богині місяця, полювання, покровительки тварин, Вулкана – покровителя ремесла, Вести – богині домашнього вогнища, Меркурія – бога шляхів і торгівлі, Церери – богині землеробства, Фортуни – богині щастя та успіху. На форумі були встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь будувались за грецьким зразком храми. Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану чи професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники – Мінерву).

У римлян не склалася власна розвинена міфологія. Тому разом із богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавши їх (грецький Зевс ототожнювався з римським Юпітером, Гера з Юноною, Афіна з Мінервою, Асклепій з з Ескулапом, Нептун із Посейдоном тощо). Поряд з власними історичними легендами, ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення для римської літератури і мистецтва.

Характерною рисою свтогляду давніх римлян була міфологізація ними власної історії. Починаючи з найдавніших часів, передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них – про Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці ставали об’єктами культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу – однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога.

Така кількість культів потребувала багато жерців. Вони складали молитовні формули, вели календар. Існувала спеціальна колегія жерців-авгурів, які ворожили і передбачали майбутнє за польотом птахів, а також колегія жерців-гаруспіків, що займалися «етруською наукою», тобто ворожили на нутрощах жертовних тварин. Римська релігійність була обтяжена багатьма формальностями й ритуалами. Значна кількість заборон і пересторог регулювала життя жриць-весталок, котрі доглядали за вогнищем у храмах богині Вести. Як і в Греції, римські жерці не складали особливої касти, а були виборними посадовими особами.

З II ст. до н.е. в Римі поширюються культи східних божеств. У 204 р. до н.е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели – Великої Матері богів. Крім культу Кібели, в Римі поступово були введені єгипетський культ Осіріса – божества природи, що вмирає і оживає, та культ іранського бога світла Мітри.

Із наростанням загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема, стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії єврейського народу – до християнства прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.

Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангелія (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа, діяння святих Апостолів (учнів Христа), Соборні послання святих Апостолів, Послання Апостола Павла й Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки.

Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються з думкою, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло й інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з собою в дорогу що-небудь, крім хліба.

Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм...”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе». На цих двох заповідях затверджується весь закон...” (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39–40).

Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз із владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною з іншими релігією в імперії, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, перетворивши християнство на державну релігію.