Стародавні Олімпійські ігри.

Велику роль у розвиткові культури Стародавньої Греції відігравали олімпіади, Олімпійські змагання, за якими греки вели літочислення. Це було головне загальноеллінське свято на честь Зевса, яке відбувалося кожні чотири роки в одному і тому ж місті Олімпія на півдні Греції, у північно-західній частині Пелопоннесу. Олімпія, Олімпійські ігри не мають ніякого відношення до священної гори Олімпу – гірського масиву на північному сході Греції, в Фессалії, де, за легендою, уявленнями давніх греків, була оселя, місце перебування Зевса та інших грецьких богів.

Роком першої Олімпіади вважається 776 р.до н.е., але історичні хроніки говорять, що ця Олімпіада була не першою, а тільки вперше зафіксованою Олімпіадою. Учасники змагань складали присягу, запевняючи, що вони сумлінно готувалися до ігор, що будуть дотримуватися правил і змагатися чесно та що вони нічим не заплямували себе в житті. Цій вимозі греки надавали, принаймні, в класичний період, виняткового значення. Так, наприклад, свого часу вони не допустили до участі в змаганнях могутнього тирана Сіракуз за те, що він “скомпрометував себе з політичного боку” (відмовився брати участь у війні проти персів.

Ігри починалися наприкінці липня і тривали п’ять днів. До програми Олімпійських змагань входили біг, стрибки, метання диска, кулачний бій, із 408 року до н.е. – змагання колісниць, запряжених парою коней. Найпочеснішою у греків вважалася боротьба, яка нині називається класичною або греко-римською боротьбою. Поєдинки борців і кулачних бійців часом не обмежували, вони тривали до повного виснаження одного із спортсменів.

Одним із видів змагань були перегони на конях на дистанцію близько 1200 метрів. Наїзники мчали без сідла, тому нерідко траплялися нещасні випадки. Як правило, в кінних перегонах, в гонках колісниць переможцями визнавалися не атлети, які безпосередньо брали участь у змаганнях, а власники коней і колісниць, які наймали наїзників.

Для кінних змагань призначався величезний іподром, який знаходився в Олімпії довжина його була 730 метрів, ширина – 336 метрів. Неподалік, в долині ріки Алфей, серед горбів священного місця Алтин, розташувався великий мармуровий олімпійський стадіон. На його трибунах і на схилах, що оточували їх, розміщалось близько 50 тис. глядачів, які за вхід не платили. Спортивна доріжка, на якій проводилися змагання з бігу, була довжиною в один стадій – 192,27 м.(600 ступнів) і шириною 20 метрів. Доріжка була посипана приблизно чверть метровим шаром піску. Учасники змагань бігли групою й босі. Стадій в Олімпії був більшим, ніж на інших античних стадіонах: за легендою. Його виміряв своїми велетенськими ступнями велетень Геракл. Від слова стадій і виникло слово стадіон.

Проведення ігор доручалося спеціальним уповноваженим – елланодикам, які одночасно були й суддями на змаганнях. Правила забороняли убивати свого супротивника, вдаватися до недозволених засобів, сперечатися із суддями. Так. Наприклад, вони могли піддавати тілесним покаранням учасників змагань, які провинилися. Причому, шмагали учасників змагань прилюдно. Елланодики мали право позбавити атлета перемоги, якщо вона була досягнута нечесним шляхом. Слабких спортсменів до ігор не допускали.

В Олімпійських іграх мали право брати участь тільки вільно народжені елліни. Раби та іноземні громадяни на ігри не допускалися. Історії відома участь в Олімпійських іграх державних діячів, письменників, поетів, істориків, філософів. Видатний математик і філософ Піфагор брав участь і перемагав у кулачних боях. Відвідували Олімпійські ігри Олександр Македонський, Нерон, філософи Аристотель і Сократ, оратор Демосфен. В 444 р. до н.е. на конкурсі мистецтв, який був складовою частиною Олімпійських ігор, удостоївся найвищої олімпійської нагороди давньогрецький історик Геродот. Він виступив перед слухачами, які зібралися в храму Зевса, з уривками своїх творів, що прославляли мужність та сміливість грецьких бійців у війнах із Персією.

Переможці ігор називалися олімпіоніками. Вони одержували вінок із гілок священного оливкового дерева, яке росло в Олімпії. На честь переможців складалися гімни. Той, хто одержував три перемоги, мав право поставити в Олімпії своє зображення – мармурову статую, а інколи зображення найзнаменитіших олімпійських переможців карбувалися на монетах. Усе життя переможець був центром загальної уваги і користувався шаною у співвітчизників, його іменем називали чотирирічний період грецького календаря. За словами Цицерона, шана, яку віддавали олімпійському переможцеві, дорівнювала римському тріумфу – урочистому в’їзду полководця до Риму після переможної битви. До V ст. до н.е. деякі атлети заробляли на життя виступами за місто-державу. Місто вважало за честь опікуватися видатним атлетом і у випадку перемоги щедро нагороджувало його.

Під страхом смертної кари жінкам заборонялося не тільки брати участь, а навіть бути присутніми на змаганнях, взагалі в цей час з”являтися на Олімпії. Історія зберегла оповідь про єдиний випадок, коли жінка наважилася на таке нечуване зухвальство. За переказами, це сталося 396 р. до н.е. на 96 Олімпійських іграх. Жінка з острова Родос на ім’я Калліпатерія, син якої мав змагатися в кулачному бою, вдалася до омани: пона в чоловічому вбранні, з прив”язаною бородою з’явилася серед глядачів. Та коли її улюблений син переміг, жінка не втрималася – кинувшись до юнака, вона стала цілувати і обіймати його. Тут її штучна борода відпала і порушницю закону чекала смертна кара. Та судді все ж змилувалися над нею – їх розчулила така самовіддана материнська любов. До того ж, вона виявилася донькою уславленого кулачного бійця Діагора.

Для жінок в тій же Олімпії влаштовували своє окреме свято – Герайю. Воно проводилося кожні чотири роки на честь богині Гери. До програми цього дійства входили змагання з бігу для дівчаток трьох вікових груп.

У Стародавній Греції на весь період підготовки і проведення Олімпійських змагань припинялися війни і встановлювалось “священне перемир’я” між еллінами, порушники якого піддавалися суворому покаранню та великим грошовим штрафам. Стародавні греки суворо дотримувалися цієї олімпійської заповіді. З історії відомо всього лише декілька фактів її порушення. Так, спартанський цар в 420 р. до н.е. під час священного перемир’я розпочав бойові дії. За це спартанці не були допущені на ігри, а на Спарту був накладений грошовий штраф. В іншому випадку афінянина Фринона, який направлявся на Олімпійські ігри, затримали і пограбували солдати македонського царя Філіпа. І Філіп, і спартанці навіть не спробували заперечувати свою вину, а лише виправдовувались тим, що не знали про встановлення священного перемир’я. Найбільшого розквіту Олімпійські ігри досягли в часи так званого “золотого віку” Греції (500 – 400 рр. до н.е.). Але поступово, з розпадом давньогрецького суспільства, Олімпіади все більше і більше втрачали своє значення.

З виникненням християнства і перетворенням його в державну релігію Римської імперії, Олімпійські ігри стали розглядатися як язичницькі святкування, язичницьке священнодійство, несумісне з християнством. Через це в 394 р.н.е. римський імператор Феодосій I Великий заборонив проведення Олімпійських ігор. На догоду християнській церкві Олімпія зі всіма її храмами, вівтарями, портиками і стадіонами була піддана пограбуванню та руйнуванню. Численні бронзові статуї олімпіоніків були вивезені до Риму і там переплавлені. Довершив руйнування Олімпії сильний землетрус.

Після тривалої перерви у півтора тисячоліття Олімпійські ігри відродилися, знову запалав священний вогонь благородних спортивних змагань. Це сталося в Афінах 6 квітня 1896 р. Засновником, організатором цих перших сучасних Олімпійських ігор вважається француз П’єр де Кубертен. Він відродив ідею стародавніх змагань і втілив її в життя. У наш час Олімпійські ігри проводяться з 1896 року раз на чотири роки у різних країнах. Їх організовує Міжнародний олімпійський комітет (МОК).

Унаслідок військового походу Олександра Македонського в Персію, що продовжувався з 334 до 324 рр. до н.е. була створена величезна держава від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона недовго, у 323 р. до н.е., після смерті Олександра, розпалась на ряд окремих царств. Найбільшими з них стали Єгипет на чолі з династією Птоломеїв,та держава Селевкідів у передній Азії, Македонія, Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку походу Олександра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту носить назву елліністичного (остання третина IV-I ст. до н.е.).

Для цього періоду характерним є розширення взаємозв’язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура вбирала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу. Таке взаємопроникенння східних та античних елементів у культурі прийнято позначати терміном «еллінізм».

У зв’язку з широким розселенням греків на території держави Олександра Македонського, наданням і грекам, і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною (“космополітес” – громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а всього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення, сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм – віра в повну підкореність людини долі. Усі ці зміни знайшли своє відображення у релігії, філософії, літературі.

У релігійних віруваннях яскраво проявився синтез грецької та східної культур. Поряд з культом богів-олімпійців у цей час поширюються культи східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і східних богів. У Єгипті виникає культ бога-володаря світу, зцілителя Серапіса, елліни починають поклонятися Великій Матері богів – Кібелі, брати участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлюються культи елліністичних царів з пишними храмами, обрядами на їх честь. У середовищі підкорених народів, особливо в Ірані та Іудеї, виникають вчення про скорий прихід божественних посланців – месій. Невпевненість у завтрашньому дні, складність і мінливість долі сприяли поширенню месіанських культів в елліністичному світі.

Поряд із існуванням філософських шкіл, що склалися у класичний період, тривав процес виникнення нових. Основну увагу звертають вони на проблеми етики, моралі, місця людини у світі. Серед них особливого значення набувають вчення стоїків та філософія Епікура. Засновником стоїцизму був Зенон, який головне завдання філософії бачив у етиці. На його думку, знання є лише засобом для надбання мудрості, вміння правильно жити; щастя – у свободі від пристрастей, у спокої душі, гідної покори долі, бо усе в світі є закономірним і необхідним. Стоїцизм був дуже поширеним в елліністичну та римську епохи, а його етика відіграла значну роль у виникненні ідеології християнства.

Продовжувачем і послідовником матеріаліста Демокріта був Епікур. Він розвинув атомістичну теорію, перший передбачив існування атомної маси. Спираючись на положення про довільне відхилення атомів, Епікур розробив концепцію, згідно з якою людина не є повністю рабом долі. Тому активність, мудрість можуть допомогти їй у досягненні щастя, яке полягає у скромному способові життя, стриманості, філософських бесідах у колі друзів тощо. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до атараксії – душевного спокою, вищого щастя мудреця.

Великими науковими і культурними центрами в елліністичний період стали Александрія, Пергам, Сіракузи, Антіохія. В Александрії була створена велика бібліотека, в якій налічувалось близько 700 тисяч папірусних сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.

Швидке піднесення міст сприяло розвитку архітектури, особливо мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою відзначалися Александрія, Селевкія та інші міста. З”явилися численні громадські споруди: базиліки (торгові та судові будинки), гімназії, палестри, стадіони, бібліотеки, терми (бані), також розкішні будинки царів, житлові будинки. З елліністичних пам”яток архітектури найбільш відомим є Пергамський вівтар, побудований на честь Зевса та Афіни.

У царині скульптури у цей період вирізнялися три школи:

1. Родоська школа (IIIст.до н.е.- початок II ст. до н.е.). Характерною її рисою є підкреслений драматизм, зображення людей у стані емоційного напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи “Лаокоон” та “Фарнезький бик”. У скульптурі “Лаокоон” (скульптори Агесандр, Афінодор і Полідор) відтворений епізод, коли за наказом бога Аполлона змії напали на жерця Лаокоона та його синів. Цей твір як пластичне зображення фізичних і духовних мук, на думку фахівців, за глибиною мистецького задуму, за рівнем артистичної досконалості не має рівних в усьому скульптурному мистецтві. До визначних творів цієї школи належить “Колос Родоський” (бронзова статуя Бога Сонця висотою понад 30 м.), скульптури Аполлона і дев’яти муз на Акрополі.

2. Пергамська школа. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні скульптори попереднього періоду – Лісіпп та Скопас. Патетичність, динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка – ці провідні риси пергамської школи найшли найяскравіше втілення у скульптурному фризі вівтаря Зевса і Афіни в Пергамі завдовжки 150 метрів і висотою 2,3 метри. Сюжетом фриза є гігантомахія – сутичка богів із гігантами, в яких відтворена грандіозність і надлюдська сила образів, динаміка і емоційне напруження.

3. Александрійська школа. Для неї характерна витонченість, камерність. Одним із найулюбленіших образів місцевих скульпторів є образ богині Афродіти, що набув у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком кокетливої легковажності.(Афродіта Медицейська роботи синів Праксителя ; статуї Афродіти з Кирени і Сіракуз).

Витончена і водночас барвиста, багатоманітна культура еллінізму, що поєднала у собі досконалість, класичну ясність і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур, стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції. На елліністичній культурі виросла культура Стародавнього Риму.

Таким чином, визначаючи місце культури Стародавньої Греції в історії світової культури, можемо навести слова Перікла, сказані ним у V ст. до н.е., під час перебудови Афін: “... майбутні століття будуть дивуватися нашим справам, так же як наші сучасники нині”. Його слова збулися, люди до цього часу захоплюються досягненнями Стародавньої Греції. Оцінюючи внесок греків у науку, важливо підкреслити, що до середини ХХ століття ми вивчали геометрію за Евклідом, що Архімед заклав підвалини механіки, Гіппократ – основи медицини, Геродот – “батько історії”. В соціальному житті сформувався критерій справжньої людини – в Стародавній Елладі склалися такі поняття духовних цінностей, як громадська свобода і громадський обов’язок, як людяність, гармонійність розвитку особистості, як проблема співвідношення особистого і громадського тощо. Європейська культура успадкувала від античності не лише форму (образотворчі прийоми, спосіб філософствування, принципи поетики, літературні жанри) але, перш за все, духовні засади. Як і в античні часи, головною проблемою європейської культури була й залишається людина в усій складності її матеріального і духовного буття. Особливо велику роль в розвитку культури зіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Це, насамперед, раціонально-філософське ставлення до світу, прагнення до пізнання глибинних основ буття.

Великий вплив справила античність на генезу і розвиток української культури. Певні античні впливи на культуру слов”ян Подніпров”я можна помітити вже в дохристиянські часи. Багато в чому схожими, близькими є народні звичаї, традиції, міфологія слов”янських племен і стародавніх греків. Саме ця близькість на ментальному рівні створила у більш пізні часи умови для швидкого і ґрунтовного засвоєння не лише форми, але й духу еллінської культури.

В часи Київської Русі християнство сприяло залученню прадавніх українців до духовної спадщини античного світу, зокрема його філософських ідей та мистецьких досягнень. Із творами античних філософів, істориків були добре обізнані діячі української культури доби Відродження І. Вишенський, брати Зизанії, Г. Смотрицький та ін.

Вплив античної духовної культури проявився у поширенні в Україні філософських течій неоплатонізму, а особливо пантеїзму, що є характерним для Кирила Транквіліона-Ставровецького, Василя Суразького, Григорія Сковороди. Вони були не просто наслідувачами і популяризаторами філософської спадщини античності, але на її основі розробили оригінальні філософські системи і вчення. Ототожнення понять “світ”, “природа”, “Бог” стало характерним для подальшого розвитку української духовної культури, не лише високої, але й народної, що знайшло відображення в піснях, думах, баладах. Відчуття єдності світу, гармонійності буття наповнюють українську архітектуру, образотворче мистецтво, особливо доби бароко. Характерним прикладом можуть бути іконостаси, в яких урочисто поєднані земне й небесне.

Сюжети, образи античної філософії, міфології, літератури широко використовувалися в українському професійному мистецтві й літературі. На античні сюжети написані опери Д.Бортнянського, А.Веделя, славетна “Енеїда” нашого великого земляка І.П.Котляревського, поезії геніального Кобзаря – Тараса Шевченка, Лесі Українки, І.Я. Франка.

Своєрідний і неповторний синтез, сплав давньої язичницької та античної культури став грунтом, на якому розвинулась українська культура, література, мистецтво, філософія з їх гуманістичністю, цілісністю, зверненістю до людини, її розуму, загостреною увагою до етичних проблем, осмисленням світу через естетичне його сприйняття.