Культура героїчного періоду. Давньогрецька міфологія.

У кінці ХII – Х ст. до н.е. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром у Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Складається враження, що у гомерівський період (так дослідники називають його через те, що саме ці часи описав у своїх славетних творах – «Одіссеї» та «Ілліаді» – Гомер) греки втратили вміння будувати палаци й фортеці з кам’яних блоків, як робили їх попередники у крито-мікенську добу. Майже всі споруди цього часу дерев’яні або зведені з необпаленої цегли. У вазовому розписі панує геометричний стиль. Вишуканий малюнок і колорит критського живопису поступається місцем візерункові з концентричних кіл, трикутників, ромбів, квадратів. Своїм схематизмом і примітивізмом такі «картинки» на вазах нагадують дитячі малюнки. Між ними і величним мистецтвом критських і мікенських палаців лежить прірва. Майже весь гомерівський період пройшов як безписемний.

Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступило нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Крім того, дорійці принесли з собою техніку обробки заліза. Наприкінці доби грецькі ковалі навчилися гартувати залізо і виплавляти сталь. Активізується будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся храм Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції. В Х – IХ ст. до н.е. відбувається формування та розвиток героїчного епосу, який дістає письмового виразу лише в наступних століттях. Греки запозичили у фінікійців алфавітне письмо та зразу ж удосконалили його. Фінікійський алфавіт був консонантним, тобто не мав знаків для голосних звуків. Греки ввели їх, використавши зайві фінікійські букви “алеф” і “хе” для позначення голосних звуків. Так виникли грецькі “альфа” та “епсілон”. Це нове фонетичне письмо мало 24 літери.

Стародавні греки в героїчну епоху поклонялися божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям – уявним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів – сказань про божеств і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох – від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму – обожнення людини, уявлення богів в образі молодих, прекрасних і безсмертних людей.

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують боги-небожителі, які поселилися на горі Олімп. Головний бог у них Зевс, бог-громовержець, цар богів і людей. Його дружина – Гера – богиня неба і покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс ділить із своїми братами – Посейдоном – богом морів і річок та Аїдом – богом царства мертвих. Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища – Гестію. У Зевса, в свою чергу, було багато дітей-богів: Афіна – богиня мудрості, війни; Аполлон – бог світла і мистецтва; Артеміда – богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест – бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену із світла зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялися Гермесу. Елліни вірили, що хоча Зевс оберігає порядок і правду в світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі – Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс – виймає жереб, визначає долю людини, Атропос – заносить все до книги долі, перерізає нитку і кладе край життю.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв – дітей богів і смертних людей. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив Землю від чудовиськ. Розповсюджені були й сказання про могутнього Персея, переможця страшної Медузи Горгони, від погляду якої усе живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

Грецька міфологія була продуктом багатьох поколінь, результатом еволюціонування світогляду від первісного тотемізму, фетишизму, анімізму, магії та хтонічного демонізму до антропоморфізму та героїзму грецьких богів. У грецьких міфах численний сонм богів порядкує світом. Хоча при нагоді вони могли перетворитися на звірів, птахів, рослини, будь-яке явище природи (дощ, вогонь, вітер) – на все те, що колись, власне, й уособлювали. Тепер же вони стали людиноподібними богами, в прекрасних людських образах, уособлюючи всі пристрасті та марення, якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності.

Грецька міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивалася література, філософія, наука.

§ 4. Освіта, наука, література і мистецтво Стародавньої Греції.

Освіта в Стародавній Греції була орієнтована на підготовку вільних громадян, здатних брати участь в управлінні державою. Фізичне здоров’я вважалось такою ж важливою справою, як і успіхи в оволодінні шкільними дисциплінами. Навчання хлопчиків починалося, як правило, з семи років і могло тривати до початку вій ськової підготовки у вісімнадцять років. Освіта була платною. Дівчатка до школи не ходили, їх учили вдома матері. В багатьох сім’ях нерідко наймали спеціальних рабів, яких називали педагогами. Такий раб супроводжував хлопчика до школи, залишався поруч із ним під час уроків і слідкував за його поведінкою і успіхами в класі.

У школі вивчалися три групи предметів:читання, письмо і арифметику дітям викладав учитель-граматик. Музику і поезію грецьким хлопчикам викладав учитель-кіфаред, який же вчив їх грі на лірі, трубі, кіфарі. Діти заучували напам’ять уривки з поем, оскільки освічена людина повинна була цитувати в в бесідах великих поетів. Учитель-атлет навчав хлопчиків танцям і атлетиці. На практичні заняття дітей водили в палестру (школа боротьби) або в гімнасій (спортивна споруда, яка призначалась для фізичного розвитку, майданчик для тренувань). Учні брали участь у змаганнях (агонах). Вищої освіти в сучасному розумінні в Стародавній Греції не було.

У Стародавній Греції зародилась більшість сучасних наук, зокрема, філософія. Це слово грецьке і означає любов до мудрості. В це загальне поняття об’єднували різні галузі знання, які у давніх греків не були спочатку розчленованими на окремі науки. Першими філософами були вчені, які вивчали всі сторони навколишнього життя. Але пізніше філософія стала спеціальною наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства й мислення.

Для грека перше, головне питання, яке займало, хвилювало його розум, було з’ясування першооснови, першопричини світу, розуміння закономірностей його розвитку. Першою на ці питання спробувала дати відповідь іонійська філософія – стародавній матеріалістичний напрямок в грецькій філософії, який виник у іонійському місті Мілеті (Мала Азія) – найбільшому і найрозвинутішому грецькому полісі в Малій Азії (звідси і “Мілетська школа”). Для його представників – Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена – об’єктом роздумів була, насамперед, природа (лат. «natura»; звідси друга назва – натурфілософія).

Родоначальником іонійської та взагалі європейської філософії й науки вважається Фалéс. Він є першим відомим нам по імені грецьким філософом. Фалес стверджував, що першоосновою світу є вода. З неї все виникає і на неї все перетворюється. Він умів уже передбачати затемнення Сонця, відкидав міфологічне розуміння явищ природи, дошукувався в них постійних законів. Фалес зумів вирахувати висоту однієї з єгипетських пірамід за її тінню. Ідеї мілетської школи продовжував розвивати Геракліт із Ефесу – грецького міста-держави в Малій Азії, яке знаходилося по сусідству з Мілетом. Геракліта можна вважати основоположником діалектики. Він першим сформулював основні її закони, які в майбутньому стануть центральними в теоріях Г.Гегеля і К.Маркса. Близько 500 р.до н.е. Геракліт виступив із ідеями постійної змінюваності, загального руху і боротьби протилежностей. Якраз вони є причиною оновлення як в природі, так і в суспільстві, основою розвитку. Геракліту належать відомі вислови:” Не можна двічі увійти в одну і ту ж воду”, “Все тече, все змінюється”. За Гераклітом, світ не створив ніхто – ні боги, ні люди. Геракліт вважав, що світ – вічно живий вогонь, який закономірно спалахує і закономірно згасає.

Давньогрецька наука дала світу Архімеда, значення діяльності якого важко переоцінити. Народившись у 287 р. до н.е. в грецькому місті Сіракузи у родині придворного астронома Фідія, Архімед навчався в Олександрії, де правителі Єгипту, Птоломеї зібрали кращих грецьких учених і мислителів, а також заснували найбільшу в світі бібліотеку. Після навчання в Олександрії Архімед знову повертається до Сіракуз і успадковує посаду свого батька. В теоретичному відношенні праці цього великого вченого були надзвичайно багатогранні. Основні роботи Архімеда стосувалися різноманітних практичних застосувань математики (геометрії), фізики, гідростатики і механіки. У праці “Параболи квадратури” Архімед обрахував метод розрахунку площі параболічного сегменту, причому зробив це за дві тисячі років до відкриття інтегрального обчислення. В праці “Про вимірювання кола” Архімед уперше обчислив число π – відношення довжини кола до діаметра – і доказав, що воно однакове для будь-якого кола. До цього часу ми користуємося придуманою Архімедом системою назв цілих чисел. Давня легенда свідчить, що одного разу до Архімеда звернувся Гідрон, правитель Сіракуз. Він наказав перевірити, чи відповідає вага золотої корони вазі відпущеного на неї золота. Для цього Архімед зробив два зливки: один із золота, інший із срібла, кожний такої ж ваги, що й корона. Потім по черзі поклав їх у посудину з водою, відмітивши, на скільки ж піднявся рівень води. Зануривши в посудину корону, Архімед встановив, що її об”єм переважає об”єм зливка. Так і була доказана недобросовісність майстра.

Цікавий відзив Цицерона, великого оратора античності який побачив “Архімедові сферу” – модель, яка демонструвала рух небесних світил навколо Землі:” Цей сіракузець володів генієм, якого, здавалось би, людська природа не може досягнути”.

Архімед був пристрасно захоплений механікою. Він провіряє і створює теорію п’яти механізмів, відомих в його час і названих “простими механізмами”. Це – важіль (“Дайте мені точку опори, - говорив Архімед, – і я зрушу Землю”), клин, блок, безкінечний гвинт і лебідка. Саме Архімеду нерідко приписують винахід безкінечного гвинта, але можливо, що він лише удосконалив гідравлічний гвинт, який використовували єгиптяни при осушуванні боліт.

Загинув Архімед під час блокади Сіракуз: його вбив римський воїн в той момент, коли вчений був захоплений пошуком рішення як вписати кулю в циліндр.

Грецького вченого і філософа Піфагора із острова Самос цікавило, що відбувається з людиною після смерті. Він вважав, що після смерті душа переселяється в іншу істоту і народжується знову. Він заснував свою школу – релігійно-філософське братство в Кротоні, на півдні Італії.

Як математик Піфагор створив теореми, якими і нині користуються в геометрії. Він, наприклад, навів доказ теореми про прямокутний трикутник (квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів), про використання числа “пі” при обчисленні кола і площі круга. Актуально і до нашого часу звучать слова Піфагора: ”З людьми слід поводитись так, щоб не друзів робити ворогами, а ворогів – друзями”.

Спробу пояснити закони світобудови зробив філософ Анаксагор – приятель Перікла, автор книги “Про природу”. Ця книга мала вплив на багатьох пізніших філософів. Анаксагор протиставив матерію духові. Афіняни оскаржили його за безбожність, і він змушений був покинути Інини, де провів більшу частину свого життя.

Анаксагор підкреслював важливість астрономії як науки. На питання, для чого людині краще народитися, ніж не народитися, вчений відповідав:”Щоб спостерігати небо і улаштування всього світопорядку”. Анаксагор зробив висновок, що Сонце являє собою розпечену масу, що Місяць не світить сам, а лише відбиває сонячне світло. Він був першим, хто дав пояснення сонячним затемненням, дійшовши висновку, що затемнення відбувається тоді, коли Місяць опиняється між Землею та Сонцем і загороджує сонячне світло. Пізніше для вчених стало зрозумілим, що важко знайти якусь одну відповідь щодо з”ясування таємниці життя. Тоді філософи звернулися до дослідів над людською діяльністю, зокрема, над етикою, тобто засадами морального життя. Першими філософами, що цим займалися, були софісти (з грецької – учителі мудрості). Найстарший із них за віком Протагор, якого в Афінах поважали “як бога” за його мудрість. Але коли він висловив свій погляд на богів, суд звинуватив його у безбожності, і він мусив утікати з міста. Протагор говорив так: «Про богів я не знаю, існують вони чи ні. Питання темне, а людське життя надто коротке». Говорять, що Протагор був першим, хто вчив, що із будь-якого питання завжди може бути доведено як “за”, так і “проти”.

У софістів уже в Vст. до н.е. досить виразно усвідомлюється антиномія природного і культурного. Згідно з Протагором основа суспільного життя зовсім інша ніж у тварин. Бо людина здатна створювати навколо себе другу природу, зв’язану із умінням, мистецтвом. Софісти першими продемонстрували віру у всесильність освіти, виховання. В духовній, культурно-історичній діяльності вони побачили специфічне призначення людини. Софісти займалися не теоретичними дослідами, а практичним навчанням молоді. На перше місце вони ставили такі науки, що могли стати в пригоді юнакам у громадянському житті. Мандруючи по містах, софісти навчали молодих людей мистецтву публічних виступів і суперечок.

Проблеми про статус особи, її етичні та соціальні основи, проблеми морального виховання стали центральними в філософії афінянина Сократа, одного з родоначальників діалектики як методу пізнання істини шляхом постановки навідних питань. Він був сином бідного скульптора і сам спочатку займався батьківським ремеслом, служив у війську, був членом народного суду. Пізніше став, як зараз можна сказати, професійним філософом. Сократ не залишив після себе жодного рядка. Він не писав книг, вважаючи, що в них думка мертвіє, стає правилом, а це вже не є знання. Думки свої він висловлював у бесідах із своїми учнями, ніби разом з ними шукаючи істину, підводячи їх до неї за допомогою питань та відповідей. Зі своїми учнями і шанувальниками Сократ зустрічався в палестрах і гімназіях. Навчав він безплатно. Ідеї Сократа були записані його учнями.

Ім’я Сократа стало синонімом філософії, втіленням ідеалу мудреця. Він вірив у силу розуму, вроджену шляхетність людини, закликав до морального самовдосконалення. Сьогодні Сократ оцінюється як ключове явище в межах не тільки античної культури, а й всієї історії західноєвропейського світогляду. За визначенням Цицерона, Сократ “спустив філософію з небес на землю”. Головна його заслуга полягала в тому, що він довів самоцінність людської особи та її самодостатність. Бесідуючи з людьми на ринках і вулицях, Сократ учив їх самостійно мислити, ставитись скептично до себе і усталених штампів свідомості. За Сократом, багатство, знатність, як правило, тільки шкодять людині. Він охоче повторював, що сам він їсть, щоб жити, а дехто живе, щоб їсти.

Філософ вважав, що є одне тільки благо – знання, і одне зло – незнання. На його думку, кожна людина здатна стати доброчинною, якщо вона володіє істинним знанням, яке він ставив найвище всіх авторитетів і думок. Першим кроком на цьому шляху є усвідомлення власного незнання. Сократ говорив: ”Я знаю лише те, що я нічого не знаю, і на цю малість я мудріший за інших, які і цього не знають”. Шлях до пізнання істини вчений вбачав у самопізнанні – “Пізнай самого себе!” Цей крилатий вислів був перетворений філософом в широку систему поглядів. Думка про те, що людина є метою і одночасно цінністю сама по собі, перевернула уявлення греків про людину, суспільство, державу. Для полісного мислення тодішньої Греції це означало світоглядну революцію.

Сократ вважав, що люди вели б себе добре, якби знали, в чому сенс гарної поведінки. Він закликав людей бути кращими, розмірковувати про правду, добро і зло, нападав на тих, хто відступав від демократії. Він називав себе оводом, що безперервно жалить могутнього, але ледачого коня – афінський народ. Сократ був постійно добродушним і радісним, чим дратував, викликав нападки, його навіть били. Учні обурювались і запитували, чому учитель не відповідає тим же. Сократ відповідав: ”Хіба я потягну до суду осла, якщо він мене хвицнув?”.

За критику недоліків афінського устрою та людських поглядів противники його ідей звинуватили Сократа в непошані загальновизнаних богів, у недотриманні релігійних законів, у розтлінні молоді, і неправедний суд виніс філософу смертний вирок. Вчений власною долею підкріплює свої філософські висновки: коли друзі в ім”я збереження життя наполегливо пропонували йому втечу із в”язниці, він відмовився, мотивуючи це необхідністю дотримуватися закону. В останньому слові на суді Сократ сказав: ”Убиваючи людей, ви не позбавляєтеся від осуду. Такий засіб захисту – ненадійний. Набагато кращим є інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самому бути якомога кращим”. За вироком суду Сократ мужньо випив келих отрути – сік цикути.

Учнем Сократа був визначний грецький філософ і письменник Платон. Він розповсюджував думки Сократа, розвинув його вчення, написав “Апологію” – відповідь недругам свого наставника, якого він називав “мудрішим, справедливішим і кращим з усіх людей, яких я коли-небудь знав”. Свої ідеї Платон виклав в книгах “Держава” і “Закони”. Він вперше в історії філософії створив універсальну ідеалістичну систему. Його вчення – перша на європейському грунті різнобічна розробка теорії об”єктивного ідеалізму. Для того, щоб пізнати річ, необхідно розкрити її внутрішній зміст, тобто, ідею. За найвищі ідеї Платон вважав красу, добро, правду. Філософ доводив безсмертя душі, попереднє її існування перед приходом на світ.

В 387 р.до н.е. Платон заснував філософську школу. Вона знаходилась на окраїні Афін, в оливковому гаю, який на честь міфічного героя Академа мав назву “Сади Академа”. Звідси назва школи - Академія. Стародавні вважали, що могила Академа знаходиться в цьому священному гаю. Академія була одночасно гуртком вчених людей, шукачів філософської мудрості, та своєрідною школою. Тут у вільних бесідах навчав своїх послідовників сам Платон, а після його смерті це робили його наступники – сколархи.

Найвідомішим із вихованців Платонівської академії став Аристотель, який разом із Сократом і Платоном входив до великої філософської тріади античності. Аристотель провів у академії близько двадцяти років. У центрі вивчення перебували філософські, почасти й релігійні проблеми. Але наголос робився на природознавство і математику. Ці предмети тодішні вчені вважали невід”ємною складовою частиною знань. Недаремно при вході до Академії був напис, щоб туди не заходили ті, хто не знається на математиці.

Платонівська академія була відома в усьому античному світі і діяла впродовж дев”яти століть. В 529 р.н.е. її закрив, як і інші філософські школи в Афінах, візантійський імператор Юстиніан. Він визнавав ці школи політично небезпечними.

У Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань – історія. У V ст.н.е. активно починає розвиватись грецька історіографія. Першим, хто започаткував літописно-описову форму вивчення суспільства, був грецький історик Геродот. Народився історик в малоазійському давньогрецькому місті Галікарнасі (сучасний Бодрум у Туреччині), розташованому на мальовничому узбережжі Егейського моря. Але духовною батьківщиною Геродота стали демократичні Афіни. Тут він потоваришував із афінським стратегом Періклом, філософом Протагором, поетом і драматургом Софоклом.

Заслугою Геродота стало розуміння того, що історичні події не можна змальовувати, коли не знаєш країни, де вони відбувалися. Тоді у пошуках джерел історик обійшов майже півсвіту. Він побував у Вавилоні, Фінікії, Ассирії, Македонії, в грецьких містах сьогоднішньої Лівії та Південної Італії, в Єгипті, Північному Причорномор”ї, де довго жив у грецькій колонії Ольвії в дельті придніпровського лиману. Геродот досконало вивчив і саму Грецію.

В Афінах Геродот закінчив писати свою роботу під назвою “Історія”, яка дійшла до нашого часу. Слово “історія” грецького походження. Зміст його близький до слова “дослідження”. Вчений присвятив себе тому, чим до нього не займався ніхто. “Щоб події з плином часу не пішли в забуття, щоб жили у віках славні, великі й гідні подиву діяння як еллінів, так і варварів...”. Геродот вирішив їх записати. Його метою було розповісти про боротьбу грецьких країн з Перською державою. Але завдяки широкому підходу до цього завдання його твір став розповіддю про історію греків, стародавній світ загалом. Багато уваги історик приділяє життю, побуту, звичаям різних народів, їх легендам, обрядам, описує природу, тваринний і рослинний світ. Геродот також подав докладні відомості про воєнні дії персів проти скіфів, він принагідно описує звичаї та вдачу степовиків. Учені, вивчаючи стародавню історію України, й досі звертаються до Геродота.

Історія Геродота посідає особливе місце у становленні європейської науки. Вона є першою з відомих нам пам”яток історичної думки, першим історичним твором у власному розумінні слова і водночас першим зразком художньої прози. Праця увібрала в себе історичні, географічні та етнографічні знання свого часу і підняла їх на більш високий рівень.

Геродот вперше для Греції створив цілісний, закінчений систематичний детальний виклад історичних подій. Такої панорамної історичної праці до Геродота ніхто раніше не створював. Він був одним із перших, хто застосував порівняння історичних фактів і розглядав їх як сплетення взаємопов”язаних подій. Греко-перські війни історик аналізував як послідовно пов”язані між собою явища. Він розпитував учасників військових походів, щоб мати цілком вірогідне уявлення про події. Принцип, за яким створено “Історію”, Геродот сформулював так: “Я мушу записати все, що розповідають, але не зобов”язаний всьому вірити”. Дуже важливо те, що він вважав за потрібне не лише розповідати про історичні події, а й розмірковувати про них, прагнути їх зрозуміти і витлумачити, знайти в них пояснення сучасного і майбутнього.

Римський політичний діяч і оратор, письменник Цицерон влучно визначив значення творчого подвигу видатного грецького вченого, назвавши його “батьком історії”, тобто родоначальником історії як науки, першим істориком у Греції й у всьому світі.

Закінчити свій твір “Історію” Геродот не встиг, хоч працював над ним, як гадають, майже все життя. Розповідь в “Історії” обривається 478 р.до н.е. Геродот – перший історик, який в середині V ст. до н.е. виступив з публічним читанням своєї історичної праці.

Великим істориком античності був Фукідід. Він написав “Історію Пелопоннеської війни” (у 8 книгах). Фукідід сам брав участь у Пелопоннеській війні, виступав проти Спарти як стратег афінського морського флоту, а також користувався розповідями тих, хто добре її пам”ятав. У 424 р. до н.е. афіняни послали його на допомогу місту Амфіполіс, але він запізнився і місто дісталося ворогам, за це його засудили до вигнання з Афін і він мусив виїхати до Фракії, де й написав історію Пелопоннеської війни. Фукідід-історик вперше застосував науково-критичний метод, зробив спробу розкрити причинні зв”язки подій і тим самим сприяти росту політичних знань. Фукідіда відрізняє глибина політичного аналізу і об”єктивність. Він першим із істориків почав використовувати в дослідженнях історичні документи. Вимоги Фукідіда до історичної розповіді – максимальна точність та перевірка кожного факту.

В період класичної Греції значний прогрес помітний був у галузі медицини. Центральне місце займала тут постать видатного лікаря античного світу, реформатора медицини Гіппократа, якого ще справедливо називають “батьком медицини”. Він – перший лікар, ім’я та праці якого збереглися до наших днів. Лікарем він був потомственним. Члени його родини мистецтвом лікування займалися з покоління в покоління. Вважають, що Гіппократ відносився до сімнадцятого покоління потомственних лікарів. Першими його вчителями були батько – лікар Гераклід, і мати – акушерка-повитуха Фенарета. Двадцятирічним юнаком для поповнення своїх медичних знань та удосконалення мистецтва лікування Гіппократ виїжджав до Єгипту. Через декілька років він повернувся в Грецію на рідний острів Кос, багато років займався там лікарською практикою, заснував школу з вивчення медицини. Він склав опис усіх відомих тоді хвороб і вказав, як потрібно їх лікувати. В кінці життя переїхав у Фессалію (історична область на сході Греції), де і помер.

Гіппократ вважається основоположником наукової медицини. На відміну від інших лікарів стародавнього світу в основі лікувальної роботи Гіппократа було систематичне і всебічне спостереження за хворими. В своїх книгах із лікування він розглядав організм людини як єдине самостійне ціле, всі частини якого взаємно пов”язані між собою. Гіппократ вимагав від лікарів підходити до хворого індивідуально, лікувати не хворобу, не окремий орган, а хворого, підтримувати і активізувати захист сили самого організму, використовуючи при цьому природні засоби: дієту, гігієну, свіже повітря. Гіппократ розробив правила поведінки лікарів, оскільки вважав, що вони повинні дотримуватися особливих етичних норм, які лягли в основу “Клятви Гіппократа”. В ній особливо підкреслюється обов”язок лікаря не нашкодити пацієнту, входити в будь який будинок заради користі хворому, не розголошувати медичну таємницю. Зберегло своє значення і для нинішньої науки вчення Гіппократа про чотири темпераменти (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік). Гіппократу належить відомий вислів: ”Життя коротке, а мистецтво вічне”.

До нашого часу зберігся збірник медичних праць Гіппократа, відомий під назвою “Кодекс Гіппократа”. До його складу відносять різну кількість праць – від 53 до 72. Раніше вважали, що всі ці твори належали Гіппократу, але тепер доведено, що йому належить не більше ніж 10 праць. Медична термінологія “Кодексу Гіппократа” є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни як хірургія (букв. рукодія), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душі), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, пневмонія, плеврит, гепатит, епілепсія і ін.

В історії Стародавньої Греції VIII-VI ст. до н.е. позначені великими змінами в господарстві, суспільному ладі, культурі. Розвиваються невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з навколишніми ділянками та поселеннями землеробів. На узбережжях Середземного та Чорного морів утворились численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.

Значного рівня розвитку досягла в архаїчну епоху давньогрецька література. Серед провідних її жанрів – епічна поезія. Одним із найбільших здобутків є твори легендарного поета Гомера “Іліада” та “Одісея”. Ці поеми присвячені Троянській війні та опису пригод одного з учасників війни – Одісея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, служили скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань доби архаїки належить дидактичний епос Гесіода. Найвідоміший твір поета – поема «Теогонія» («Родовід богів»). Вона містить космогонічні погляди греків про виникнення Всесвіту і своєрідний «реєстр» грецьких богів.

Досягла розквіту й лірична поезія. Її найяскравіші представники – поети Анакреонт, Алкей та Сапфо. Алкей – давньогрецький ліричний поет, представник монодичної лірики, народився і жив на острові Лесбос. Сучасник Сапфо, найвидатніший поруч з нею еолійський поет. До нашого часу дійшло кілька віршів Алкея часів громадянської війни, у яких поет закликав до повстання і боротьби з демосом і Піттаком (т. зв. «Пісні заколоту»). Ще до Алкея лесбоські поети, використовуючи місцеві народні пісні, ввели в монодичний мелос низку нових поетичних прийомів і розмірів. Алкей продовжив цю традицію і залишив т. зв. «алкеєву строфу» — чотиривірш із складною ритмікою, що пізніше зажив чималої слави. Алкеєм був також написаний ряд чудових гімнів, присвячених давньогрецьким богам Ероту, Гермесу, Афіні, Гефесту й Аполлону. До нас дійшли невеличкі їхні уривки, гімн до Аполлона докладно відомий з прозового переказу. Навіть у ньому вражає тонке й проникливе відчуття поетом природи. Пізніші покоління цінували Алкея як одного з найвидатніших ліриків Еллади.

Сапфо́ (Сафо, 630 до н. е. – 570 до н. е.) – давньогрецька поетеса, представниця монодичної пісенної лірики. Уродженка острова Лесбос, міста Мітіліні. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками, їй приписують оспівування лесбійської любові. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню й танцям. У центрі її лірики – теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа.

Сапфо створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лірики). Її високо цінували митці античної доби, давньогрецький філософ Платон назвав десятою музою, римські літератори Катулл та Горацій її наслідували. Розповідають, що Солон – знаменитий реформатор VI століття, почувши вірші Сапфо, сказав, що не хоче помирати раніше, ніж вивчить їх напам'ять.

На острові Лесбос карбували монети із зображенням поетеси. Пісні її співали в усіх еллінських землях. Лірика Сапфо мала великий вплив на Евріпіда, в п'єсах якого вперше в давньогрецькій драматичній поезії показано муки і шал кохання. Образ поетеси часто зустрічається у творах живописців, скульпторів, романістів, драматургів. Згодом її перекладатимуть Іван Котляревський та Іван Франко, Агатангел Кримський. Не обходять її й сучасні перекладачі.

Спадкоємцем Алкея та Сапфо став поет Анакреонт. В Афінах він користувався величезною популярністю. На Акрополі була встановлена статуя поета. На кількох монетах Анакреонт представлений з лірою в руках, іноді сидячи, іноді стоячи. Вірші Анакреонта, написані на іонійському діалекті грецької мови, призначалися для сольного співу чи декламації у супроводі музичного інструменту (ймовірно, ліри, звідси говорять про «лірику» Анакреонта). На відміну від творчості Алкея і Сапфо, тон віршів Анакреонта світський, дотепний, часто глузливо-іронічний.

У VIII – VI ст. до н.е. у Стародавній Греції відбувається піднесення образотворчого мистецтва та архітектури. Для стародавнього грека гармонія, міра були не лише вихідними естетичними категоріями, але й принципами будови Космосу. Гармонійність була ще й критерієм людської краси. Грецький принцип калокагатії – єдності красивого, мудрого й доброго в людині й донині є важливим принципом художньої творчості.

Гуманістичний ідеал був притаманний усім видам мистецтва. Зокрема, в античній архітектурі розміри споруд та їх частин були домірні людині. Тому вони не пригнічували людей, а викликали в них упевненість у власних силах та життєрадісність.

Для VII ст. до н.е. характерне зростання міст і значний масштаб будівництва, з’являються перші споруди з каменю. Основним видом архітектури залишається храм. Найістотнішою рисою конструктивної схеми була наявність опори у вигляді стовпа – колони і горизонтальної балки – архітрава. Колона і всі елементи, пов’язані з нею, мали певну композицію, порядок взаємовідношення частин, що загалом дістало назву ордеру. В період архаїки виникають два ордери – доричний з його мужніми пропорціями і формами, в яких чітко простежується виникнення їх із конструктивних прийомів дерев’яного будівництва, та іонічний, форма якого також походить від конструктивних прийомів, але більш мальовнича та витончена. Характерна особливість іонічного ордера – легкість, стрункість, декоративність. Не випадково греки порівнювали колони доричного ордера з могутнім воїном, а іонічного – з чарівною дівчиною. Вже пізніше, у класичний період, сформувався третій грецький архітектурний ордер – коринфський, що відзначається ще виразнішою вишуканістю та пишністю.