Японська культура.

Стародавня японська культура сформувалася в країні, розташованій на островах (близько 4-х тисяч) у західній частині Тихого океану поблизу узбережжя Східної Азії. Ядро її території (372,2 тис. кв. км.) складають острови Японського архіпелагу. Найкрупніші з них Хонсю, Хоккайдо, Кюсю і Сікоку. Територія Японії із півночі омивається Охотським морем, із сходу і південного сходу – Тихим океаном, із заходу – Японським і Східно-Китайськими морями. На півдні Японського архіпелагу, між островами Хонсю, Сікоку і Кюсю, розташоване внутрішнє Японське море.

Японська культура порівняно із китайською культурою молода, і не вплинула, з огляду на особливості географічного розташування, на сусідні культури. Її значення для світової культури полягає в іншому – у її здатності накопичувати впливи інших культур і збереженні власної самобутності. Японію нерідко називають живим музеєм азіатських культур. Мається на увазі, що ця країна зберегла багато чого з індійської, китайської та арабської культур, що на материку було втрачено та зруйновано, причому не лише зберегла як археологічну компоненту, а інтегрувала у вигляді цілісної програми поведінки (живої культури). І в цьому відношенні можна вважати, що японська культура певною мірою репрезентує всю азіатську культуру: і лицарство арабської культури, і персидську поезію, і китайську етику, і індійське мислення.

Здатність до асиміляції й адаптації знайшла свій прояв на дуже ранніх етапах японського розвитку. Десь усередині I тисячоліття до н.е. на територію японських островів переселилися племена з південної частини Корейського півострова. Вони асимілювали місцеві племена полінезійського типу, сформувавши японську мову й опанувавши культуру вирощування рису та обробки металів (IV-III ст. до н.е.). Період тривалістю 600 років (до III ст. н.е.) називається в японській історичній літературі періодом Яєй (за назвою кварталу в Токіо), де були розкопані рештки цієї культури.

Здатність до засвоєння іноземних зразків посилилася із створенням державності Ямато (III-IV ст.н.е.), коли на великих територіях виникла однорідна культура. У VII – VIII ст. було запозичене китайське ієрогліфічне письмо, що використовується й тепер для позначення деяких повнозначних слів та їх коренів (разом 1850 знаків). Але з VIII ст. у японців використовується також власна силабічна (складова) система письма для фіксування тих слів, що не позначаються ієрогліфами, і змінних частин слів. Ця азбука, утворена за допомогою скорочення ієрогліфів, називається “кана” й використовується у двох варіантах: катакана (для запозичених слів) і хірагана (для власне японських). Ці дві азбуки слів (“свої” та “чужі”) засвоюються японцем з раннього дитинства, вони використовуються в усіх сферах.

Засвоюючи іноземні досягнення, японці завжди адаптували їх до місцевих умов, через що японську культуру нерідко називають адаптивною. Ця риса зберігається з глибокої давнини до сьогодні. Зокрема, період із IV по VII ст. в японській літературі називається курганним за типом поховань, що сформувався під сильним китайським та корейським впливом. Велике поширення цього виду поховань (виявлено понад 10 тис. курганів) свідчить про схильність населення до такого типу поховальної культури, пов’язаного, мабуть, із дольменами (похованнями у вигляді кам’яного ящика) острова Кюсю. Крім того, побудова споруд курганного типу була пов’язана з місцевими культами предків і культом Сонця. Богиня Сонця Аматерасу вважається праматір’ю правлячого роду. Серед циклу міфів, присвячених їй, чільне місце посідає оповідання про те, як вона заховалася в небесній печері, і світ занурився у темряву доти, доки боги не зуміли магічними прийомами виманити богиню з її сховища. Богиня Аматерасу, яка утворилася із лівого ока бога-творця, вважається предком усіх імператорів Країни Висхідного Сонця (Страны Восходящего Солнца).

Витоки японського мистецтва сягають V-IV тисячоліття до н.е. Доба неоліту представлена посудинами дзьомон. До III –I тис. до н.е. належать глиняні фігурки (догу), які уособлювали сили природи. Наприкінці I тис. до н.е. виробляли металеві прикраси, зброю, ритуальні дзвони, оздоблені візерунками. Характерними є багатосюжетна і виразна пластика ханіва – фігури воїнів, жерців, слуг, тварин, моделі будинків, що ставилися навколо гробниць-курганів як культова огорожа.

В Японії, на відміну від інших регіонів Далекого Сходу, природа не дуже щедра та ще й підступна (то ллється з неба дощ, то накочується на материк гігантська хвиля з океану – цунамі, то виверження вулкану чи землетруси). Тому японці навчилися цінувати спокій і гармонію як у природі, так і в душі. ”Очікування щастя важить навіть більше, ніж щастя” – так говорить японська приказка. Японці навчилися будувати економно й доцільно. Основним будівельним матеріалом служать різні породи дерев, у давні часи переважно бамбук. З нього споруджували і споруджують каркасну конструкцію на стовпах, що витримували підземні поштовхи. Стіни були не капітальними, а легко розсувними, із великої кількості перегородок, обклеєних рисовим папером, без вікон.

Із найдавніших храмових споруд є класичний за характером храм в Ісе, присвячений Богині Сонця Аматерасу (початок I тис.). Споруда являє собою прямокутний об’єм, стелю творять поперечні балки, дах із пресованого очерету.

З проникненням в Японію буддизму в VI-VII ст. почалося будівництво за китайськими і корейськими взірцями (з орієнтацією з півдня на північ) але з японською специфікою (сейсмостійкістю та відсутністю храмів для моління) буддійських храмів, монастирів і пагод та палаців знаті. Ці величні дерев’яні споруди на кам’яних фундаментах мають високі покрівлі з черепиці або кори, прикрашені червоними, зеленими чи позолоченими деталями, білі тиньковані (поштукатурені) стіни (монастир Хорюдзі поблизу Нара, початок VII ст.). Його створювали при допомозі корейських майстрів. Храмовий ансамбль складається з шести культових споруд і п’ятиярусної пагоди. Горизонтальні маси тримаються на 26 дерев’яних колонах із мурованим цоколем. Обабіч вхідних дверей у нішах містилися статуї охоронців, інтер’єр свого часу прикрашали стінні панно корейського художника Донте. Ансамбль Хорюдзі в подальшому слугував за зразок при спорудженні буддійських храмів.

Театральне мистецтво Японії має багатовікову історію і характеризується рідкісним жанровим різноманіттям. В ньому зберігаються театральні форми, які виникли на різних етапах історичного розвитку країни і побутували у різному соціальному середовищі.

У VIII ст. виникла в Японії придворна церемоніальна танцювальна дія бугаку, яка виконувалась під музику гагаку. Під час релігійних свят виконуються ще більш давні синтоїстські містерії кагура. Найсуворішою класикою вважається сформований у ХIV ст. театр ноо, різновид дуже умовної танцювальної опери, де головні діючі особи виступають у масках. Цей театр – втілення естетичних ідеалів військово-феодальної знаті середньовічної Японії. Як інтермедія між п’єсами в театрі ноо виконується простонародний фарс – кьоген. Феодальне місто подарувало японському театру два традиційних жанри, які стали провідними: ляльковий театр бунраку, в якому виконуються п’єси дзьоруріта всесвітньо відомий театр кабукі(букв. ка –“пісня”, бу – “танець”, кі – “мистецтво”). Кабукі вид традиційного театру, виник і склався в ХVII – ХVШ ст.ст. як театр міського люду. На його сцені правдиво відтворювалося життя середньовічного міста. Поступово засоби його художньої виразності канонізувалися і на сцені запанувала героїчна і романтична тематика. Кабукі – особливий вид драми, в якій поєднуються драматичні, танцювальні і музичні елементи. Рухи акторів на сцені і мелодика їх мови узгоджуються за ритмом і характером з музичним супроводом оркестру, який складається із барабанів, флейт і дерев’яних стукалок. Нерідко театральна дія супроводжується співом співака-оповідача. Жіночі ролі традиційно виконуються акторами- чоловіками. В репертуар театру кабукі входять переважно старі п’єси в канонічній постановці, нерідко виконуються і п’єси сінкабукі, які створені в к. ХIХ – поч. ХХ ст. і характеризуються більш реалістичними формами. Провідними акторськими домами в кабукі є Ітікава, Накамура і Оное.

Національну малярську (живописну) школу засновано у ХI – ХII ст. Малярі розмальовували ширми, стіни будинків, створювали ілюстрації до творів красного письменства. Період інтенсивного розвитку монохромного пейзажного малярства і утворення різних мистецьких шкіл притаманне для ХV-ХVII ст. Краєвиди малювалися на розсувних ширмах, віялах. Разом із декоративним настінним малюванням на золотистому чи синьому тлі вони гармонійно доповнювали сувору простоту інтер’єрів японських городян.

Яскравою й національно самобутньою сторінкою японського мистецтва є ксилографія (гравюра на дереві) – укійо-е, яка слугувала або театральною афішею, або книжковою ілюстрацією, вітальною картинкою, прикрасою до інтер’єру. Кольорова ксилографія виникла як особливий напрям японського живопису в середині ХVII ст., характеризується високою художньою довершеністю і цілісністю стилю. Гравюри друкували великим накладом. Її готували спеціалісти кількох фахів: графік малював композицію, різьбяр різьбив дошки окремо для кожного кольору, друкар друкував на папері. Вишукана і дзвінка гама барв гравюри співзвучна мистецтву Японії загалом. Фундатором японської ксилографії вважають Матабасі, але першим крупним художником японської ксилографії став Х. Моронобу. Його монохромні або розмальовані від руки гравюри приваблюють сценами із народного буття. Всесвітньо відомим класиком японської ксилографії виступає Кацусіка Хокусай, який створив величезну кількість складних багатофігурних композицій, що представили справжню енциклопедію життя Японії ХVIII-ХIХ ст.

Якщо в Європі культура прагне досконалих форм, у яких не було б нічого зайвого, а лише наближення до ідеалу краси на основі принципу “людина – міра всіх речей”, то японське мистецтво спирається на тезу “природа – міра всіх речей”. Цю відмінність легко проілюструвати на прикладі поезії. В японській поезії популярна імпровізація – хайкай, яка має два різновиди: п’ятистрофний неримований вірш із 31 складу (5+7+5+7+7), що іменується танка, і тристрофний вірш під назвою хоку, або хайку. Японська поезія впорядковує емоційний світ людини, відтворює картину дійсності, не претендуючи на створення ідеалів, а лише вказує на фрагменти природи, в яких зашифровано Всесвіт. У процесі осягнення краси природи як конкретної даності виникає своєрідна естетична інтуїція, що дає людині можливість осягнути глибинні основи буття й відчути свою єдність із природою, єдність одиничного й загального за формулою дзен-буддизму: “один в усьому й усе в одному”. Приклади хоку видатного японського поета ХVII ст. Басьо:

На мертвій гілці Старий став.

Чорніє ворон. Стрибнуло у воду жабеня.

Осінній вечір. Сплеск у тиші.

В архітектурі японці пройшли шлях від гігантизму до мініатюризації, від релігійності до світськості ритуального типу (будиночки для чайних церемоній). Із традиційною архітектурою поєднується японський сад, протилежний європейському за своєю ідеєю. Важлива не самостійність кожного дерева і куща, а їх композиція (включаючи каміння), оскільки це втілює певне філософське уявлення, дає можливість у малому й конкретному осягти саму природу як безмежний мікрокосм. Європейці намагаються полічити камені в славетному середньовічному Саду каменів у монастирі Рьоандзі в Кіото. Одні пишуть, що їх там шістнадцять, інші – п’ятнадцять. І цю обставину дослідники японської культури кваліфікують як загальну європейську помилку, оскільки, як пише Л. Громковська у книзі “Сто первый взгляд на Японию”: “визначеності, підрахункам, логіці – у тому розумінні, в якому ми звикли вживати ці слова – тут немає місця”.

Таким чином, японська ізольованість від зовнішнього світу (до ХIХ ст.) була надзвичайно цікавим культуротворчим експериментом. Акумулювавши досягнення культур Стародавнього Сходу, Японія в ХХ столітті успішно засвоїла західні технології та демонструє надзвичайно високі темпи технічного й економічного розвитку. Японський економіст М. Морісіма, відповідаючи на запитання, чому саме Японія досягла найвищого розвитку капіталізму, вказує на роль неоконфуціанства в цьому. Мається на увазі, що поєднання японсько-конфуціанської етики з сильною державою виявилося важливою умовою формування постіндустріальних відносин, у яких на перший план виходять гуманітарні технології, тобто результати виробництва починають дедалі більше залежати від наявності людей із відчуттям відповідальності за спільну справу. Другою умовою інтенсивного розвитку японської економіки стало демократичне суспільство, яке було створене в Японії після Другої світової війни. Високо оцінені конфуціанською етикою культура фізичної і розумової праці, культ знання та здібностей відіграли істотну роль в економічному розвитку Японії.

Вражаюче культурно-економічне зростання Японії та культурно споріднених із нею країн дозволяє характеризувати ХХI століття як “століття Тихого океану”. Однією з причин такого стрімкого зростання є характерна для азіатських культур групова свідомість, готовність людей до самопожертви в ім”я блага групи, до якої вони належать, віднесення на другий план особистих інтересів.

Ефективність дії японської культури обумовлена притаманним їй механізмом запозичення – універсальним принципом, суть якого полягає в тому, що прирощення чужих культурних цінностей відбувається на основі існуючих культурних традицій, але в жодному разі не шляхом заперечення їх.