Своєрідність мистецтва Стародавнього Китаю: триєдність каліграфії, поезії та живопису.

Значного розвитку набуло в Стародавньому Китаї мистецтво. Цьому великою мірою сприяло створення імператором У-ді (156-87 р. до н.е.) Музичної палати Юефу. Їй ставилось завдання збирати народні пісні. Палата перетворилася на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувався спів, інструментальна музика і танці. Музика завжди співіснувала з танцем та акторською грою. Артисти вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людини.

Взагалі мистецтво в Стародавньому Китаї сприймалося як універсальний механізм виховання добропорядності громадянина. Це йшло від Конфуція. Він вважав основою виховання пісні, обряди, музику. „Виховання починається з пісень, утверджується з обрядом і завершується музикою”. У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів. „Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика нездатна брехати”, - так визначалась стародавніми китайцями соціальна функція музики.

Своєрідністю китайського мистецтва є те, що поезія, живопис та каліграфія не знають тих меж, які звичайно поділяють ці види мистецтва. Незалежно від притаманних їм специфічних рис ці три види мистецтва набувають і визначеного природою ієрогліфічного висловлювання. За допомогою одного інструмента – пензлика – вони відображають глибинну сутність буття, „життєвої сили”, що наповнює кожну з цих форм своєрідною гармонією. Мета китайської естетики полягає в тому, щоб добитися дійсної суті животворних джерел гармонії життя: мистецтва та мистецтва життя. Як у живопису, так і в поезії кожний штрих, що зображає гілку дерева або персонаж, завжди повинен бути живою формою – саме це прагнення до виявлення суті притаманне каліграфії, поезії та живопису. Але лише живопис об’єднує всі три види мистецтва.

Якщо живопис у Китаї – цілісний вид мистецтва, в якому вірші та каліграфія складають невід’ємну частину творів живопису, відтворюючи гармонію й таїнство світобудови у всіх його виявах, то поезія вважається квінтесенцією мистецтва. Вона перетворює накреслені знаки, що шануються майже як святиня, у звук. А її вище завдання – у поєднанні людського генія з першоджерелами життєвих сил світу. Насичена ідеями конфуціанства та даосизму китайська поезія поєднує розум і відчуженість. Вона прагне проникнути в реальність й передати з усією гостротою дух життя, „невідчутний трепет звуку”, чому сприяє музичність, притаманна багатонаціональній китайській мові.

У Китаї каліграфія підносить графічну красу ієрогліфів. займаючись цим основним у країні видом мистецтва, кожний китаєць заново відкриває внутрішню гармонію власного „Я”, вступає у спілкування із Всесвітом. Не обмежуючись простим копіюванням, каліграф знову пробуджує експресивність руху та уявну силу знаків. Каліграфія мусила бути повним відображенням стану душі, а каліграф повинен був використовувати живописні можливості ієрогліфів, їх образну силу. Ось як описане уміння відомого каліграфа Чжан Сюя, який жив у епоху Тан: ”Він охоплює поглядом усе: пейзажі, тварин, рослини, зорі, бурі, пожежі, війни, бенкети – всі події світу й виражає їх у своєму мистецтві”.

Таким чином, поезія, каліграфія і живопис створили у Китаї триєдину форму, в якій використовуються всі духовні глибини прихильників цього мистецтва.