Унікальність китайської культури: світогляд, церемонії, ритуал та етика в традиційному Китаї.

Л і т е р а т у р а

1. Бэшем А. Чудо, которым была Индия. – М.,1971.

2. Древние цивилизации. – М.,1990.

3. Культура Древней Индии. – М.,1975.

4. Кордон М.В.Українська і зарубіжна культура. – К.,2005.

5. Полікарпов В.С.Лекції з історії світової культури. – Харків,1995

6. 100 великих чудес света. – М.,2003.

7. Дмитриева Н.А., Виноградова Н.А. Искусство Древнего мира. – М.: Детская литература, 1986. – С. 148 – 171.

Тестові завдання для самоперевірки:

1. За якого періоду в культурі Древньої Індії зародився й поширився греко-індійський стиль, що став виявом елліністичних тенденцій у розвитку індійської культури?

a) арійський період;

b) протоіндійський період;

с) кушано-гуптська доба;

d) період династії Маур’їв.

2. Яка спортивна гра зародилася в Древній Індії?

a) шашки;

b) шахи;

с) футбол;

d) нарди.

3. Яку назву має давньоіндійська збірка релігійних гімнів, що входить до комплексу ведичної літератури?

a) Яджурведа:

b) Атхарваведа;

с) Рігведа;

d) Cамаведа.

4. Перший політико-правовий кодекс Древньої Індії називався:

a) закони Ману;

b) кодекс Хаммурапі;

с) кодекс Юстиніана;

d) едикти Ашоки

5. До якої давньоіндійської варни належали царі, воєначальники, воїни?

a) вайшії;

b) брахмани;

с) кшатрії;

d) шудри.

6. Оберіть рядок, у якому перелічено виключно ті релігії, що зародилися в Індії:

а) зороастризм, джайнізм, індуїзм;

b) конфуціанство, іудаїзм, іслам;

с) даосизм, буддизм, індуїзм;

d) індуїзм, буддизм, джайнізм.

7. Серед етичних норм якої з індійських релігій особливу роль відіграє ахінса (незавдавання шкоди живим істотам)?

а) джайнізм;

b) зороастризм:

с) буддизм;

d) індуїзм.

8. Яку назву мав найдавніший епос, що виник в Індії?

а) «Калевала»;

b) «Шах-наме»;

с) «Пісня про Роланда»;

d) «Махабхарата».

9. Яку назву має тип культової споруди Древньої Індії, що являє собою кам’яну напівсферу, обнесену мурованою огорожею з чотирма ворітьми, орієнтованими на сторони світу, й увінчану квадратною терасою під склом для зберігання культових буддистських предметів?

а) ступа;

b) печерний храм;

с) мавзолей;

d) релікварій.

10. Назвіть місто, де знаходиться знаменитий скельний храм Кайласа:

а) Агра;

b) Еллора;

с) Санчі;

d) Аджанта.

ГЛАВА 5. КУЛЬТУРА КИТАЮ І ЯПОНІЇ

§ 1. Унікальність китайської культури: світогляд, церемонії, ритуал та етика в традиційному Китаї.

§ 2. Своєрідність мистецтва Стародавнього Китаю: триєдність каліграфії, поезії та живопису.

§ 3. Науковий геній Стародавнього Китаю.

§ 4. Японська культура.

Цивілізація Стародавнього Китаю виникла в часи нижнього палеоліту. Археологами саме в Китаї знайдені найдавніші залишки викопної людини (синантропа) разом із примітивними кам’яними знаряддями праці. Природні умови північно-східної частини країни і береги трьох великих рік – Хуанхе (Жовтої ріки) на півночі, Вейхе – на північному заході і Янцзи – на півдні – сприяли появі землеробства. Вирощуючи просо і рис, обробляючи землю дерев’яними і кам’яними знаряддями, люди Стародавнього Китаю створили одну з найдавніших землеробських культур у світі.

Найбільш давнім періодом китайської цивілізації вважається епоха існування держави Шан (Інь). Ця рання рабовласницька держава склалася на межі ХV-ХIV ст. до н.е. у долині ріки Хуанхе. ЇЇ столицею стало велике місто Шан, яке й дало свою назву всій державі та правлячій династії царів. Згодом китайські племена з долини ріки Вей, які у ХII ст. до н.е. завоювали цю державу, дали їй особливу назву – Інь, а своєму царству - Чжоу. Епоха Чжоу- період війн і міжусобиць, а потім країну захопили войовничі племена Цінь. Вождь цих племен відмовився від титула “ван” (князь) і вирішив прийняти нове ім’я Шіхуанді (“ші” – означає перший, а “хуанді” – імператор і божественний правитель). Цей імператор поклав початок династії Цінь (221-207 рр. до н.е.) та відіграв величезну роль у формуванні китайської держави, оскільки об’єднав країну, ввівши суворі закони і податки, які розповсюджувались на всіх. При цьому імператорові були встановлені стандартні міри ваги і довжини (бронзові і теракотові чашки для вимірювання об’єму рідин і зерна), бронзові і чавунні ваги. Перший імператор увів єдину грошову систему в усьому Китаї: бронзові монети відрізнялись різноманітністю і мали незвичайну форму. Цінь Шіхуанді ввів також єдиний алфавіт для ієрогліфічної писемності. Примітивне ідеографічне письмо було винайдене в Китаї ще між ХII і VIII ст. до н.е. Воно складалось із різних видів знаків. Найдавніші з них – намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури. Шляхом тривалого удосконалення це письмо перетворилося згодом у завершену за своєю формою ієрогліфічну каліграфію, від нього беруть початок ієрогліфи як комбінації двох чи трьох піктографічних знаків. Ієрогліфи – цей глибоко самобутній витвір китайської культури – свідчать про образне мислення стародавніх китайців, їхню художню уяву, винахідливість, фантазію.

Під час правління Цінь Шіхуанді була збудована основна частина Великого китайського муру (стіни) для захисту північно-західних кордонів імперії від набігів кочових племен. Довжина Великого китайського муру – майже 4 тис. км., висота – 9 м., ширина в нижній частині – 8 м., у верхній – 5 м. По гребеню муру могли проїхати одночасно 5 вершників. Сучасники вважали її восьмим чудом світу, а самі китайці називали “одним із найдовших цвинтарів у світі” – при її спорудженні загинули чи померли від виснаження понад 400 000 чоловік.

По всій довжині муру були виготовлені 60 тисяч сторожових веж, які знаходились одна від одної на відстані “двох польотів стріли”. З’єднувались вони між собою товстою відвісною стіною. Китайський мур частково зберігся і до наших днів, залишається найбільшим творінням рук людських. Його видно навіть із Місяця. Вислів „відгородитися китайським муром” дістав переносне значення. Він означає: замкнутися у власному світі, відмежуватися від суспільства, від зв’язків із іншими людьми і народами.

Оскільки давнє китайське суспільство було аграрним, централізована бюрократія насамперед повинна була розв’язувати складні технічні завдання, пов’язані у першу чергу з іригацією та охороною водних ресурсів. Так, саме у Китаї здійснене будівництво найбільшого в світі каналу, яке почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося протягом майже двох тисяч років і було завершене лише у ХIII ст. н.е. Це складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км. й шириною від 15 до 350 м з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води стала справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва.

Династія Хань (206 р. до н.е. – 9 р. н.е.) розпочалась із правління урядового чиновника Лю Бана, який зміцнив систему управління, запроваджену при попередній династії, більше розширив кордони Китаю. Для того, щоб вести документацію і централізувати управління імперією ним була запроваджена державна служба. Ті, хто бажали стати державними службовцями, мусили довго навчатися. Будувалися шахти для видобутку залізної руди і солі. Відкривалися державні фабрики, які виробляли різноманітні товари – від залізних знарядь праці до шовкового паперу. Імператори також контролювали торгівлю на східній ділянці “шовкового шляху”, який з’єднував Європу і Азію.

Династія Тан правила Китаєм у VII-Х ст. протягом 300 років (із 618 по 906 рр. н.е.). В цей період мистецтво, ремесла, музика й література отримали подальший розвиток, його називають “золотим віком” в історії країни. Внаслідок завоювань на півночі – в Кореї і на півдні – у В’єтнамі, а також успішних дій танських військ проти тибетців і тюркських народів на заході кордони імперії розширились ще далі. В танську епоху на ринках Північного Китаю з’явився чай, який робили із молодого листя кущових дерев, що росли на півдні.

Унікальність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою зумовлена феноменом, відомим у світі як “китайські церемонії”. Це суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки й мислення, які склалися на основі дотримування культу старовини. Специфіка духовного життя стародавніх китайців полягала саме в тому, що перебільшення ними етико-ритуальних цінностей у своїй свідомості й привела до заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця деміфологізація та певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність китайців як носіїв культури. Місце культу богів у їх обрядовості посів культ реальних кланових та сімейних предків. З іншого боку, ті боги, культ вшанування яких зберігся, позбавилися найменшого олюднення, перетворилися в абстрактні божества-символи: Небо, Піднебесна держава і ін.

Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає конфуціанство – етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція (Кун Фуцзи, бл. 551 – 479 рр. до н.е.) про ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення. Конфуцій створив ідеал абсолютної людини, якій мають бути притаманні гуманність і почуття обов’язку. Учитель Кун походив із збіднілого аристократичного роду. Прожив бурхливе життя: був пастухом, викладав мораль, мову, політику і літературу, в кінці життя досяг високого становища на державному поприщі. Після себе залишив знамениту книгу „Лунь-юй” („Бесіди і судження”). Конфуцію приписується авторство книги „Весна і осінь” („Чунь цю”), складеної у VI – V ст. до н.е. В ній найбільш яскраво відбилася його концепція норм та правил суспільного устрою. В центрі уваги Конфуція – людина в її земному бутті, її взаємостосунки з суспільством, її місце в соціальному порядку.

За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціанському творі „Лі-цзи”, складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благополучно, обов’язково принесе людині щасливе життя. Імператор – батько народу, а народ – його діти. Правитель повинен управляти головним чином шляхом морального прикладу, а не з допомогою сили. З метою удосконалення порядку в Піднебесній (стародавня назва Китаю), Конфуцій висунув умову про розстановку всіх людей в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти – це ставити кожного на своє місце. Це виразилось у його формулі: «Хай батько буде батьком, син – сином, чиновник – чиновником, підданий – підданим, а правитель – правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов’язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки». Це положення відіграло величезну роль в долі китайського суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності. Крім того, люди повинні оволодівати знаннями, що у першу чергу, розуміти самих себе. Запитувати з людини можна тільки тоді, коли її вчинки усвідомлені, а з людини „темної” нічого не візьмеш.

Особливо помітно вплинуло конфуціанство на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім’ї та сімейних стосунків. Конфуцій висунув тезу про те, що держава – це та ж сім’я, хоча і велика. Сім’я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси перевищували інтереси окремої людини, яка в усьому мусила підкорятися волі старших членів сімейної громади, а надто волі батьків. Підкорення старшим, синівська відданість їм, їхнє шанування були однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї. Загалом же в центрі уваги Стародавнього Китаю завжди були суспільство і держава, а не окрема людина. Давньокитайське суспільство жило за принципом: «особисте – ніщо перед державним і колективним». Правильними визнавалися тільки офіційні істини. Це породжувало схильність до догматизму, конформізму, пасивності.

Філософська обмеженість конфуціанства, яке через свою етико-політичну спрямованість, не давало відповідей на питання загально світоглядного характеру викликала до життя такий напрям китайського культурно-релігійного світогляду як даосизм. Цей напрям виник у VI-V ст. до н.е., засновником його був Лао-цзи ( в перекладі з китайської його ім’я означає „старий філософ” . Основи вчення Лао-цзи викладені в знаменитому трактаті „Дао-дедзін” („Книга про Дао і Де”). Звідси і назва учення – даосизм (ієрогліф Дао буквально перекладається як „шлях”). У центрі даосизму – вчення про великого Дао – всезагальний Закон і Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди й безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього й повертається до нього. Його не бачать і не чують, воно не сприймається органами чуття, непізнане до кінця. Постійне й невичерпне, без імені і форми, воно дає початок, ім’я, форму всьому на світі. Даосизм набув популярності у народі та прихильності імператорів завдяки проповіді довголіття і безсмертя. Серед рецептів досягнення безсмертя:

· обмеження до мінімуму в їжі;

· фізичні вправи та вправи для дихання;

· здійснення більше тисячі добропорядних учинків;

· вживання пігулок та еліксирів безсмертя.

Основний принцип даосизму „уеей” – принцип „недіяння” як спосіб досягнення Дао, що означає невтручання в природні процеси, принцип не нанесення шкоди природі. Принцип невтручання немає нічого спільного із пасивною споглядальністю. Принцип не діяння – це таке повне злиття з природнім ходом речей, що відпадає необхідність у спеціальній, підкресленій активності.

У II-III ст. в Китай із Індії потрапляє буддизм. Головне в ньому – те, що пов’язане з полегшенням страждань у цьому житті та зі спасінням, вічним блаженством у майбутньому житті, - сприйняв простий народ. Верхи ж китайського суспільства, й, насамперед, інтелектуальна еліта, почерпнули з буддизму значно більше. На основі синтезу ідей та уявлень, запозичених із філософських глибин буддизму, традиційної китайської думки з конфуціанським прагматизмом, і виникла в Китаї одна з найглибших та найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки – дзен-буддизм (чань-буддизм, ян-буддизм). Буддизм проіснував у Китаї майже два тисячоліття, змінившись у процесі пристосування до китайської цивілізації. Він значно вплинув на традиційну китайську культуру, що найбільш наочно виявилося в мистецтві, літературі, архітектурі.