Загальна характеристика первісної епохи. Культура збирання та полювання.

ТЕМА 2. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

§1. Загальна характеристика первісної епохи. Культура збирання та полювання.

§ 2. Неолітична революція та культура раннього землеробства.

§ 3. Первісна писемність, форми релігійних вірувань, їх специфіка та особливості.

§ 4. Первісне мистецтво, його синкретичний характер, перші здобутки.

Первісна епоха властива усім без винятку формам людської спільноти. Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура мають узагальнюючий характер. Поєднуючи в одне ціле усе первісне суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся людська спільність – як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні та антропологічні матеріали, а також фольклорні пам”ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Водночас, слід підкреслити, що проблема періодизації, історії та культури первісного суспільства сьогодні є однією з найбільш дискусійних, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема, давньоримський філософ Тит Лукрецій Кар (близько 99-55 рр. до н.е.) у поемі “Про природу речей” зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам’яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам”яних знарядь мідними, а останніх – залізними.

В “Етимології” іспанського єпископа Ісидора Севільського (570-636 рр.) історія культури людського суспільства поділена на шість епох, а саме – від Адама до Ноя; від Ноя до Авраама; від Авраама до Давида; від Давида до Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до народження Ісуса Христа, від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У ХVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж. Кондорсе (1743 – 1794) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Започаткована у ХIХ ст. класифікація первісних пам’яток матеріальної культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томсен )1788-1865), спираючись на археологічні дані, впровадив поняття трьох віків: кам’яного, бронзового та залізного. Сьогодні до них додають і четвертий – мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі як у галузі природознавства, так і в розробці питань еволюції суспільства. Так, у першій половині ХIХ ст. свої варіанти періодизації запропонували шведський природодослідник С. Нільсон, видатний американський історик, етнограф і археолог Л.Морган. С. Нільсон виділив у процесі історичного розвитку культури чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізацію. Натомість Л.Морган поділив історію культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Найбільш усталеною точкою зору вважається така, згідно з якою археологічна періодизація узгоджується із загально історичною, а саме – кам’яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий – виникненню найдавніших держав, ранній залізний – державам вторинного типу. За цією періодизацією кам’яний вік на території нинішньої України розпочався приблизно 800 тис. років тому і тривав до неоліту включно (IV тис. до н.е.), епоху мідного віку датують IV-III тис. до н.е., епоху бронзового віку – II тис. до н.е. – VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку – VIII ст. до н.е. – IV ст. н.е.

Первісне суспільство було найтривалішим в історії людства, більша частина якої припадає якраз на період первісності. За найновішими даними воно (суспільство) бере початок не менш як півтора мільйони років тому – від появи людини, а закінчується в межах останніх 5 тисяч років до виникнення перших цивілізацій.

Приблизно 5 тисяч років тому серед величезного моря первісних суспільств і архаїчних культур з’являються перші суспільства-цивілізації. Дві перші цивілізації виникли приблизно одночасно (на межі IV і III тис. до н.е.) на Близькому Сході (Шумер) і в Північній Африці (Стародавній Єгипет), третя – в Південній Азії (індійська цивілізація) в III тис. до н.е., четвертий і п’ятий цивілізаційні центри – відповідно в Китаї та в басейні Егейського моря ( в II тис. до н.е.). В останні століття до н.е. і перші століття н.е. вони утворюють вже майже суцільну зону стародавніх цивілізацій. Вона простягалася від Атлантичного океану на Заході (Римська імперія) до Тихого океану на Сході (імперія Хань у Китаї). В Америці перші цивілізації виникли в I тис. н.е.

У період становлення первісного суспільства виникають початкові форми його організації, починає зароджуватися як матеріальна так і духовна культура. Початкова форма організації суспільства називається “первісним людським стадом” або “праобщиною”. Для первісного суспільства характерні три кам”яні віки:

· палеоліт (700 –12 тис.років тому); «палео» з грецького – давній;

· мезоліт (Х-VI тис. до н.е.); «мезо» – середній;

· неоліт (VI – III тис. до н.е.); «нео» – новий; «літ» – камінь.

Вчені виділяють ще добу бронзи – (III-II тис. до н.е. бронза – сплав міді з оловом) і добу заліза (I тис. до н.е.).

Як видно, палеоліт – найбільш значний у часовому вимірі період історії людства. Саме тоді почалося масове розселення людини з Африканського континенту на нові території. Близько 40 тис. років тому з’явився сучасний тип людини – “Homo sapiens” або “людина розумна”, яку за місцем знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем. Фізичною будовою він нічим не відрізнявся від сучасної людини.

Для первісного стада був властивий ще невпорядкований, так званий ендогамний шлюб, що укладався між членами однієї й тієї ж общини, в тому числі й між досить близькими родичами. Природно, що все це призводило до кровозмішування та фізичного виродження людства.

Пізньопалеолітична “людина розумна” створює родову організацію із більш впорядкованою системою екзогамного шлюбу. Вступати в шлюбні відносини тепер в межах одного роду заборонялось. Але, екзогамія, як правило, не поширювалась на таку суспільну групу, як плем’я. В межах останнього людина була вільною вступати в шлюбний зв’язок.

За етнографічними матеріалами відомо, що екзогамія мала нерідко груповий характер, коли всі жінки одного роду виходили заміж за чоловіків іншого роду. Родичі визначалися по материнській лінії, адже через групові статеві стосунки часто була відома тільки мати дитини. Жінка виступала також як берегиня сімейного вогнища, відала харчовими запасами. Все це обумовлювало виникнення матріархату.

Величезне значення для життя стародавнього населення мало оволодіння близько 100 тисяч років тому вогнем. Він забезпечував надійний захист від холоду та звірів-хижаків, давав можливість освоювати нові райони, заселяти все більші території, які раніше були недоступними. Людина почала використовувати вогонь для приготування їжі. Вогнища горіли безперервно, вдень і вночі. Археологи знайшли місця, де вогнища горіли сотні років.

Основою життя найдавніших людей були такі дві галузі господарства, як збирання та полювання. Люди полювали на диких тварин, включаючи великих: мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Збирали також рослинну їжу: плоди, ягоди, коріння. Тому й культура цього періоду називається культурою збирання та полювання. Такий тип культури спирався на привласнювальне господарство.

Для культури збирання та полювання характерний розподіл праці між жінками і чоловіками. Чоловіки полювали й рибалили, жінки збирали рослинну їжу. Вони об’єднувалися в групи по 40 осіб і вели кочовий спосіб життя. За один рік кожний рід міг у пошуках їжі чотири-п’ять разів змінювати місце стоянки. Постійне пересування встановлювало жорстку залежність між числом мешканців і розміром освоєної ними території. Одержані в ХIХ ст. дані свідчать, що для підтримання життя однієї людини треба було близько двох квадратних кілометрів. Отже, до виникнення продуктивного господарювання – землеробства і скотарства – на території нинішньої України, наприклад, могло жити не більше 300 тис. чоловік.

За низького рівня розвитку продуктивних сил способи добування їжі були відомі первісній людині, не зажди могли забезпечити її харчами. Люди не рідко голодували. Серед них була висока смертність. Майже 50 відсотків неандертальців не доживали до свого двадцятиліття. Для збирачів і мисливців характерним було умертвіння дітей. Дитину часто вбивали, якщо вона народжувалась раніше, ніж попередня починала впевнено пересуватися сама. За оцінками антропологів, убивали половину всіх немовлят. Кочове плем’я мало дітей не більше, ніж палеолітичні матері могли нести їх на собі. Встановлено, що жінка-бушменка (стародавнє населення Південної та Східної Африки) несла свою дитину 7-8 тисяч км., аж доки приблизно в 4-річному віці та вже могла покладатися на власні сили.

Коли їжі не вистачало, її припиняли давати спочатку старим людям, потім найменшим дітям – дівчаткам, нарешті хлопчикам. Під час голоду тим, хто добував їжу, вона перепадала в останню чергу. Те, що життя зберігали переважно хлопчикам, свідчить про свідоме регулювання росту населення. Це є свідченням перемоги культури над природою.

Важливим етапом у формування людини як суспільної істоти стало виготовлення нею знарядь праці: рубил, гостроконечників, сокир, тощо. Якраз через їх виготовлення найяскравіше бачиться еволюція людини, в якої зароджувалося мислення, формувалася воля, відбувався перехід до свідомої виробничої діяльності.

На зміну суто біологічним (статевим) зв’язкам між чоловіком і жінкою з дитиною, який ґрунтується на інстинкті, прийшов новий зв’язок – соціальний. В його основі – засвоєна поведінка. Він є, насамперед, моральним зв’язком, засвоюється людиною через наслідування та виховання, виступає неписаним законом. Така спільнота людей називається соціумом, общиною, родиною.

Одним із видатних винаходів людства було винайдення лука і стріли – першої механічної зброї дистанційної дії. Це відбулося в мезолітичну епоху. Саме з мезолітичного часу лук і стріли стали основним знаряддям мисливця. Озброєна луком і стрілами людина тепер мала більшу можливість полювати здобич на відстані і вже не в колективі, а сама, до того ж у більшій кількості. У зв”язку із підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів.