Українське питання в європейській політиці напередодні Другої світової війни.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання поступово стало важливим чинником у міжнародній політиці. Роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, дестабілізовували політичне життя Європи. Тоді українське питання у вузькому розумінні означало визначення ролі українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, а в широкому розумінні охоплювало умови і механізм возз'єднання українських земель і створення власної суверенної держави.

Напередодні війни чітко визначилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:

1) СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові;

2) Англія, Франція і США — творці Версальсько-Вашингтонської системи — намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;

3) Німеччина, яка боролася за життєвий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські землі не давали змоги українцям самостійно вирішити свої проблеми. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні—травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час таємних нарад обґрунтовував план поділу Росії (СРСР) шляхом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з'їзді нацистів у Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало легшим.

Гітлерівське керівництво робило все, щоб дати зрозуміти Англії та Франції, що не збирається нападати на них. У свою чергу, Англія і Франція намагалися відвести від себе загрозу агресії та націлити її на Схід. Виходячи з цього, уряди цих країн і пішли на Мюнхенську змову 29—30 вересня 1938 р. Вона поклала початок руйнування Чехословацької держави. Проблема Закарпатської України, як зазначав тоді співробітник американського посольства у Варшаві, була однією із центральних. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській Україні виявляли Польща і Угорщина, яка мала плани приєднати до себе Закарпаття і Словаччину. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, проти планів угорців виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після мюнхенської змови, чехословацький уряд за мовчазної згоди Німеччини 10 жовтня 1938 р. оголосив утворення Чехословацької федерації з трьох народів — чехів, словаків та українців. 2 жовтня уряд Праги визнав автономний уряд Карпатської України. Прем'єр-міністром став А. Бродій. Такий перебіг подій вимагав зміцнення позицій Німеччини на Закарпатті. Німеччина домоглася, щоб Карпатська Україна віддала Угорщині 1853 кв. км своєї території з населенням 180 тис. осіб, містами Ужгород і Мукачів. У жовтні 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем'єра А. Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єром став А. Волошин, прихильник німецької орієнтації. Активізувалися дипломатичні відносини. У Хусті, столиці Закарпаття, було засновано Німецьке консульство. Укладено угоду про поставки до Німеччини дерева, молочних продуктів, шкіри, хутра, вовни та вина. Про важливість українського питання свідчить і те, що в Хусті було відкрито японське консульство.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення з правом голосу, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Однак, незважаючи на державні атрибути, навіть створення армії, це було нетривке утворення, яке спиралося не на власну силу, а на хиткий баланс політичних сил у Європі. Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішній політиці Німеччини призвела до падіння влади у Хусті.

Враховуючи досвід Першої світової війни, Німеччина відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить ставку на встановлення нового порядку у відносинах на Заході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі стосовно України, відсувалося на майбутнє.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Чехословацька федерація була ліквідована. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин проголошує самостійність Карпатської України, а 15 березня 1939 р. сейм офіційно проголосив її незалежність. 10— 12-тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала партизанська війна. Березневі події 1939 р. викликали збентеження у правлячих колах західних держав. Загарбання Чехословаччини і відмова від створення «Великої України» поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР. Сталінське керівництво, засудивши для годиться дії Німеччини, було задоволене, що Карпатська Україна не стала трампліном Гітлеру для стрибка на УРСР (СРСР).

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддав наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Він чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до альянсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехословаччини та окупації Угорщиною Закарпаття німецька преса припинила публікацію антирадянських статей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали про українське питання і вміщувати карти України. В Москві це помітили. На XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході навколо «українського питання» має на меті настроїти СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після угорської окупації Закарпаття — знову дружній жест,

На початку травня 1939 р. В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М, Литвинова. Згодом після кількох взаємних зондувальних спроб налагодження відносин розпочалися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР в Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Україна». Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас було підписано і таємний протокол, який містив положення стосовно українських земель: «У разі територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Пакт Молотова-Ріббентропа, а також таємний протокол до нього явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на «сфери інтересів» двох тоталітарних режимів — СРСР і фашистської Німеччини. З боку московського керівництва саме територіальний виграні, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Згідно з таємним протоколом західноукраїнські та західнобілоруські землі опинялися під контролем СРСР. Інша територія Польщі опинялася у сфері інтересів Німеччини. Слід зазначити, що деякі історики вважають секретний протокол новим поділом Польщі. Таємний протокол означав згоду керівництва фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до України) споконвічних українських земель, а сталінське керівництво не заперечувало проти загарбання Німеччиною території Польщі.

Таємна угода між Німеччиною і СРСР віддзеркалювала імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. З боку московського керівництва це було порушенням в односторонньому порядку умов Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) між представниками радянської Росії і радянської України, з одного боку, та Польщі — з іншого (згідно з договором, який набрав чинності 30 квітня 1921 р., за Польщею залишилися Західна Україна і Західна Білорусія).

Отже, 20—30-ті роки в історії України — це часи певних позитивних зрушень: спочатку відносно самостійна зовнішня політика, а потім, хоч й ілюзорна, але державність, неп, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об'єднання селян у колгоспи, знищення селянської ініціативи.

Драматичними були події в українських землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини. Саме ці території стали розмінною картою у великій політиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Другої світової війни.