Культурно-просвітницький етап національного руху.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис — «Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

З середини 50-х років ХІХ ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника «Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. в Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступи народу. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян.

Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили низку терактів.

Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в 1879 р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася в групу під назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ», яка виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви населення. «Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов та ін.) згодом відмовилися від роботи на селі і зосередили головну увагу на агітації серед робітників. У Києві «чорнопередільці» створили «Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували за кордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення праці».

«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склалася військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Україні народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товариша прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х». Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових процесів проти народовольців, і організація фактично припинила своє існування.

Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та ін. Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського народу, не користувалися українською мовою. Новий цар Олександр III стратив 28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив перший у світі проект реактивного космічного корабля.

Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українська течія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то українські наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М. Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала місце спроба українських народників організуватися в радикальну політичну організацію — «Братство тарасівців». Ідеї українського національного розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х років послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво так і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.