Початковий етап національного відродження. Діяльність декабристів в Україні.

Участь України в зовнішньополітичних акціях Російської імперії.

Поставивши за мету створити світову імперію, Наполеон І намагався знищити Англію, яка була основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, а також Росію (у складі якої була більшість українських земель), котра стояла на шляху планів Наполеона.

З перших днів війни пліч-о-пліч з росіянами хоробро боролися проти спільного ворога українці. Особливо багато їх було в тих частинах, які формувалися в Україні (Вузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські полки, Київський та Чернігівський драгунські полки тощо). Чимало українців було серед ополченських формувань. На Лівобережній Україні замість восьми запланованих полків населення виставило 15 (дев'ять полтавських і шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, було сформовано п'ять кінних підрозділів — загони «лісових козаків» у Київській, Подільській та Волинській губерніях, у Тернопільському окрузі. Всього Україна виставила 68,9 тис. вояків, у тому числі 33,4 тис. кінних (без офіцерів).

Беручи участь у боротьбі проти наполеонівських військ, українські селяни сподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки — на повернення своїх прав та привілеїв. Захист вітчизни, рідної землі вони вважали своїм святим обов'язком. Українці не лише перебували в лавах діючої армії, а й допомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами, коштами. Усього на потреби боротьби проти загарбників в Україні було зібрано 9 027 700 крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. Із загонів чернігівських ополченців та козаків у серпні—вересні 1812 р. був створений кордонний ланцюг протяжністю 88 км — від с. Клюзи Городнянського повіту до с. Осадчини Остерського повіту. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис війни вписали воїни-українці І. Галченко, 1. Ліченко, М. Паламаренко, партизанські ватажки Є. Четвертак та Ф. Потапов.

Боротьба з наполеонівською навалою не зробила, однак, українців ні вільними, ні щасливими. Але разом із тим закордонний похід російської армії, у складі якої було багато українців, сприяв піднесенню національної свідомості, підштовхнув їх, як і інші поневолені народи Російської імперії, до боротьби проти кріпосництва й самодержавства.

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII — початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. В. Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об'єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812— 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське товариство», створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов'язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві — «Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки — Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге — більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація — Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об'єдналося з Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення — все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання — К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля — було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні тієї доби справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбні змагання українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але невпинно поширювалися.

Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819 р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою подією в історії української науки й культури стало заснування у 1834 р. Київського університету св. Володимира. Його першим ректором став відомий природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль у створенні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали, зокрема, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям був створений архів, що містив багато цінних документів з історії України. Визначні вчені працювали в Харківському університеті. Серед них — славіст І. Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши українську школу істориків, вони науково обгрунтували історичну самобутність українського народу, його культури.

Особливе місце в розвитку духовних засад українського національного руху, української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною мірою віддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Те, що в історії народу, який змагався за свою свободу й державність, таке видатне місце посів саме поет, не було випадковим. Культурна діяльність була практично єдиною цариною, де українці могли виявити свою самобутність.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш. Виникають російські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові (1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Існував також аматорський театр у с. Кобинці, керівником і режисером якого був батько Миколи Гоголя В. П. Гоголь-Яновський. Широку популярність мали українські бандуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика, хорове мистецтво, живопис. В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами цього стилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор О. Береттг). Невідомі народні майстри створили такі перлини архітектурних ансамблів, як парк "Олександрія" у м. Біла Церква. Софіївський парк у м. Умані, палац Галагана в с. Сокиринцях та ін.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший шлях її утвердження та розвитку.