Нові релігійні течії
Іслам
4.3.1.Соціально-історичні причини виникнення, ідейні витоки і географія поширення ісламу. Іслам виник у 7 ст. н.е. на Аравійському півострові. Непридатність більшої частини його території для осілого життя (гори, плоскогір'я, посушливі степи, напівпустелі, пустелі) зумовила розвиток землеробства в сприятливих для цього умовах – оазисах і прибережних районах. Виникле кочове скотарство розширило межі життя і значно поліпшило його. Розташування півострова в центрі цивілізованого світу (поряд були Єгипет і Вавилон, країна Хеттів і Палестина, еллінські держави, Персія та ін.), знаходження на перетині важливих торгових шляхів (між Індією, Іраном, Ефіопією, Сирією, Палестиною, Китаєм, Персією та ін.) викликало до життя торгівлю і ремісникування, зростання міст і селищ. Все це ставало і ареною завойовних походів. Мали місце й зворотні процеси. Відбувалися і міжусобні війни – міжплемінні, між сім'ями і кланами (родами), а також усередині них.
Кочове скотарство, торгівля, війни переміщали величезні маси людей на обширних територіях з різним рівнем розвитку. Контакти чи не зі всіма культурами і релігіями Євразії не пройшли безслідно. І сама праця араба-кочівника, араба-купця вимагала вже більше інтелектуальних даних. Вона ж давала їм переваги для розвитку їх духовного життя – писемності, поезії тощо, причому, світського характеру. Це не означає, що доісламські араби були невіруючими. Кожне плем'я мало своїх богів, свій культ. Існували уявлення і про безіменне Божество. Його звали просто Богом (араб. – Аллахом). Але при племінному житті головним «божеством» було само плем'я на чолі з шейхом. Член племені був такий же вільний, наскільки і залежний від нього. Так було тисячоліттями. Так, здавалося, буде завжди.
Взагалі для людей цієї епохи життя представлялося у застиглому часі. Вічним і незмінним здавався весь світ. З одного боку, це викликало почуття смутку і відчаю. Уявна нісенітність і безглуздість змін його лише підсилювало. У майбутнє дивилися із страхом, на нього не було ніяких надій. На даний момент часу більшість людей зазнавала утисків голодом і убогістю. Лише минуле, подібно дитинству, позитивно бентежило уяву і якось заспокоювало. Це не дозволяло побачити ні процес ускладнення життя, ні виявити зв'язок між ним і потребою у новому світорозумінні.
З іншого боку, таке світовідчуття породжувало атмосферу незадоволеності, духовного хвилювання. Навіть у самій нерухомості буття бачилася можливість відкрити його основні принципи й закони, справедливі для всіх часів і народів. Тим більше вже відчувалося, що вирішення проблеми облаштування щасливого життя пов'язано з виходом з цього нерухомого стану.
Але як вийти з нього, що для цього потрібно знати, звідки одержати ці знання, якими засобами і методами їх реалізувати? Умови життя, здібності розуму, чуттєвий досвід не дозволяли вирішити ці питання. А віра в існування Бога давала таку можливість – одержати знання зверху, використовуючи методи, відповідні надприродному світу.
Таким чином, в звертанні до релігії, як засобу вирішення проблем, що стоять перед суспільством, була своя логіка. Була вона в звертанні до неї, до єдиного Бога і у Мухаммада – представника роду Хашим племені Курайш. Інтенсивність релігійного життя Мекки, перебування в його епіцентрі формувало відповідні потреби його внутрішнього світу. До цього підштовхувало і саме життя, його зміни, викликані розкладом племінного ладу і переходом до класового суспільства. У цих умовах потрібно було виробити світорозуміння, здатне надати цінність і осмисленість життю. Рішень було безліч, але таких, що багато у чому оберталися у колі релігійних ідей і понять: богошукацтво, шлях самопоглиблення, пророцтво та ін. Був і деякий досвід, і не тільки у зовні, але й усередині. Була і, притому, всесторонньо розроблена в християнстві й іудаїзмі, ідея єдиного Бога. Відомі були і прийоми зіткнення з вищим, надчуттєвим світом: піст, молитва і споглядання, наполегливі роздуми про Бога і його сутність. І осяяння, відчуття реальності буття Бога, його присутністі у світі і в собі самому не примусили себе чекати.
Перше одкровення зійшло на сорокалітнього Мухаммада в 610 р. Воно було поштовхом до початку (зрозуміло, спочатку таємної) пропаганди створеної ним релігійної системи, названої іслам (араб. – віддання себе Богу, покірність). Навернення в іслам він пов'язував з певними обов'язками, які виходили за рамки родоплемінних відносин. Таємне ставало явним, легалізовувалося. Розповсюдження нової віри, її ідеї, принципи організації, що відображають потреби не тільки малоімущих, але й основ феодального ладу, що закладалися, викликали опір мекканських верхів, які підтримували колишній лад і його традиції. Багаторічна боротьба змусила всіх мусульман Мекки переселитися (хіджра) в 622 р. (що став – з першого дня місяця Мухаррам – початком нового мусульманського літочислення) у Йасриб (Медина), де жили в основному середні верстви торговців. Тут Мухаммад утвердився як пророк, посланник Аллаха і глава мекканських віруючих – мухаджирів. Але й потім протягом багатьох років через численні походи і битви з багатобожниками йшло утвердження ісламу. Боротьба привела до підкорення нових земель. У 630 р. відбулося падіння Мекки. Знищені були ідоли і капища багатобожників. До кінця 631 р. на скорених землях з ідолопоклонством було покінчено.
У 632 р. Мухаммад помер. Справу пророка продовжили його послідовники – Абу Бакр, Оман, Осман, Алі та ін. Ісламу підкорилася вся Аравія, а також Сирія, Ірак, Йорданія, Палестина, Єгипет, Лівія і т.д. Сьогодні ці країни (Г.В.Милославський та ін.) виділяють як центр першого порядку в мусульманському світі. Території, ісламізовані на другому етапі арабських завоювань відносять теж до центру, але другого порядку: Магріб, Іран, частково Афганістан, (поза типологією до нього відносять Мавераннарх і Східне Закавказзя). Решта територій – периферія. Відповідно: 1. – Афганістан, Пакистан, Туреччина, Малі, Нігер, Судан, Сомалі, Синцзян, (Поволжя), де мусульман не менше 50% населення; 2. – Бангладеш, Індонезія, Малайзія, Нігерія, Гамбія, (степові та гірські райони Середньої Азії, Північний Кавказ), де мусульман біля або більш за половину; 3. – Буркіна-Фасо, Камерун, Уганда, Чад, Габон, де їх менше 30%; 4. – Індія, країни Індокитаю і Тропічної Африки, Філіппіни, де мусульман значна меншина; 5. – Країни, в яких існують локальні громади мусульман, територіально відірвані від основної частини мусульманського світу. У даний час мусульманські громади є більш ніж у 120 країнах. За різними даними вони об'єднують приблизно від 1 до 1,5 млрд. мусульман. У 35 країнах їх більшість населення, у 18 – впливова меншина. У 28 країнах іслам є державною, або офіційною релігією – Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін. Іслам – одна з найпоширеніших і найвпливовіших релігій не тільки в афро-азіатському регіоні, але й (після християнства) у світі.
Для України іслам не є традиційною релігією, хоча вплив арабо-мусульманського світу на її населення виявлявся протягом сторіч. Але ні торгові зв'язки, ні подорожі, ні військові походи з соціальних, культурних, світоглядно-конфесійних причин не зробили ні предків сучасних українців, ні Україну в подальшому країною традиційного поширення ісламу.
Слабка інформованість східних слов'ян Київської Русі про молоду релігію мусульман, неготовність свідомості людей до такого строгого монотеїзму, відсутність політичних, соціально-економічних, військових перспектив спрямували релігійну реформу князя Володимира у бік прийняття християнства з Візантії. І самі носії ісламу в період хрещення Київської Русі перебували на її території епізодично. Постійне перебування мусульман на її землях починається з 11 ст. Протягом сторіч воно пов'язане було не із завданнями розповсюдження ісламу серед українського населення, а із службою, з вирішенням соціально-економічних і політичних проблем: боротьбою за виживання, за території, за владу.
На землях України поширення ісламу пов'язано з Кримом. Саме на Кримському півострові в 13-16 ст.ст. відбувається формування татар як окремого етносу з своєю релігією – ісламом. Перипетії цих і подальших століть характеризувалися зростанням і спадом впливу мусульманської релігії на населення Криму. У золотоординський період (1-ша половина 13 – початок 15 ст.) і в умовах Кримського ханства (1443-1783) спостерігався деякою мірою зростаючий вплив ісламу. Він був викликаний впровадженням принципів та ідей його віровчення, культових приписів, норм права, моралі та формуванням на їх основі побутових і сімейних традицій, системи виховання, мови і літератури, мистецтва і архітектури тощо. Епоха Російської імперії (кінець 18 – початок 20 ст.) і радянський час (20 ст.) здебільшого привели до розкладу мусульманських основ національної культури кримськотатарського народу. Це було пов'язане з його витісненням, вимушеною еміграцією або примусовою асиміляцією і християнізацією, із закриттям і руйнуванням духовних центрів мусульман. Не залишилося жодної їх громади. Сьогодні у Криму діє більша частина з близько 350 мусульманських громад і проживає значне число послідовників ісламу із понад 2 млн мусульман України.
Мусульманські громади в Україні представлені трьома самостійними центрами: у Сімферополі – Духовне управління мусульман Криму, в Києві – Духовне управління мусульман України, у Донецьку – Духовний центр незалежних мусульманських громад України. Кожний з них має головні напрями своєї діяльності. Але в основному вона зосереджена на розповсюдженні ісламу, будівництві мечетей (від араб. – місце поклоніння), організації ісламських освітніх установ і культурних центрів, зміцненні теоретичної і фінансової бази мусульманських громад, створенні соціальної і виробничої інфраструктури мусульман.
4.3.2. Основні риси віровчення і культу мусульман. Організації мусульманського духівництва. Віровчення ісламу викладено в Корані (від араб. – читання, декламація, вимова співучо). Це головна книга мусульман, яка, на їх думку, написана самим Аллахом і послана ним Пророку Мухаммаду через ангела-посланника Гавриїла (Джибриїла). Коран містить 114 глав (сур), які, незалежно від часу їх проголошення або характеру тематики, розташовані в переважній більшості за ступенем убування своєї довжини. Виключення складає перша – «Фатиха», тобто «Відкриваюча». Глави діляться на вірші, або знамення (айати). У них, подібно як у священних писаннях інших релігій, розповідається про ангелів, про безсмертя душі, про рай і пекло, про кінець світу, про Судний день, містяться міфи про створення світу і людини, гріхопадіння перших людей, оповіді про пророків, віросповідні й культові настанови, приписи, регулюючі сімейно-шлюбні, правові та інші суспільні відносини. Коран містить виступи, проповіді й пророцтва, повчальні історико-релігійні оповідання, притчі й заклинання, этико-правові та обрядові приписи. Їх зміст і спрямованість, спосіб проголошення мають під собою підстави різного порядку й часу. Але у будь-якому відношенні (релігійно-філософському, законодавчому, історико-культурному, літературному, тим більше, як священна книга) незмінним у Корані залишається утвердження реальності існування Бога і підлеглості йому людини. А одним з основних положень в ісламі є віра в реальність учення Бога, посланого ним людям у формі писань, серед яких Коран розглядається мусульманами як остаточна і всеосяжна книга, передана всьому людству й на всі часи і єдино збережена у первинному вигляді.
Другою книгою після Корану, на якій також ґрунтується віровчення ісламу, є Сунна (араб. – звичай, приклад, поведінка, традиція). Це звід переказів про справи, слова і наміри Мухаммада. Вона містить як легенди, так і історичний матеріал про еволюцію ісламу і про становище різних соціальних верств у перші два сторіччя Халіфату (феодально-теократична держава). Прийнято вважати, що лише шість збірок містять дійсні хадиси (розповідь, у шиїтів – ахбар, тобто повідомлення) і є основним джерелом Сунни.
На Корані й Сунні, інших джерелах ґрунтується шаріат (араб. – належний шлях), що представляє звід норм мусульманського права, моралі, релігійних приписів і ритуалів.
На них і ґрунтується віровчення ісламу, що полягає у наступному:
– Віра в єдиного Бога-Аллаха. Він один, єдиний і неподільний. Бог вічний і безмежний, не має нічого спільного ні з чим і ні з ким. Він вище всіх. Адже Аллах творець всього сущого. Він багатий і славний, Господь усіх світів. Аллах могутній, знаючий. Бог є істина. Тим, хто не йде нею – немає прощення. Аллах володар помсти, швидкий у розрахунку і сильний у покаранні. Для тих, хто розкаявся – милосердний, він їм прощає.
– Віра в ангела-посланника Джибріїла, Пророка Мухаммада, як і в інших ангелів, які передавали Божественне Одкровення іншим пророкам (Ізмаїлу – Ісмаїлу, Ісааку – Ісхаку, Мойсею – Мусі, Давиду – Дауду, Ісусу – Ісі та ін.), і в ангелів взагалі, які виконують різні функції (захисту людей, їх покарання тощо). Вони створені з світла, абсолютно підпорядковані волі Бога і зайняті поклонінням і служінню йому. Будучи присутніми в світі, ангели невидимі й нечутні для людей. Але впродовж всього життя людини вони (два ангели) супроводжують її, фіксують і вносять до списку все, що кожна собі справами своїми «уготовала» на Судний день.
– Віра в посланника Аллаха – Мухаммада. Він, за писанням мусульман, не єдиний, але головний і найзначніший Пророк, обраний за притаманні йому від народження людські гідності. Мухаммад здатний бачити й чути те, що не можуть інші. Він може розмовляти з ангелами і навіть з самим Богом. Його Аллах і зобов'язав дати людям релігію істини і поставити її вище за всяку іншу.
– Ідея абсолютної покірності Богу і послухання його посланнику. Сам Коран визначається як книга для керівництва богобоязливим. Тільки з покірністю і страхом мусульманин може звертатися до Господа. Покірність – це шлях праведний і єдино ведучий до щастя. Але підкорятися мусульманин повинен і правителям, а також законам, ними встановленими. Вони теж від Бога. І робити це, згідно ісламу, необхідно свідомо. Ідеал мусульманина – здатність бути не просто виконавцем, а борцем за торжество мусульманської віри і відповідний їй соціальний устрій.
– Вчення про божественне передвизначення і свободу волі. Бог всемогутній. Все здійснюється по ні чим не обмеженій волі Аллаха. Він «водитель» світів. Без відома Аллаха день ніч не змінює, і навіть лист не падає. І людську долю Бог передвизначає. Наперед передбачений не тільки кожен вчинок людини, а й кожен таємний рух її душі. Але людина все ж таки відповідальна за кожне своє діяння так, нібито вона володіє повною свободою волі. Головним же і єдино вірним актом волевиявлення людини повинен стати добровільний і усвідомлений нею вибір поклоніння і служіння одному лише Богу.
– Есхатологія (від грець. έσχατος – останній, кінцевий і λόγος – вчення) – вчення про грядущу долю світу, день суду – останній день цього світу і життя. Час суду знає один Бог. У Судний день всі (померлі й живі) постануть перед Господом і кожен з неминучим усвідомленням своєї долі одержить справедливу віддяку. Грішники підуть у пекло. Вони не увірували в знамення Аллаха, в день суду, в рай і пекло; вони грубі та перешкоджають добру, не піклуються про бідних і сиріт; обважують і обмірюють, збирають і коплять; від зла, що їх спостигло, – засмучуються, від добра – гордовиті й недоступні; над тими, хто увірував, сміються, вважаючи їх такими, що заблукали. Їм смерть болісна у вогні геєни (грець. γέεννα). Праведники ж знайдуть рай, близькість до Господа, оскільки їм властиво зворотне. Для них «сади благодаті», життя вічне й щасливе, наповнене всіма необхідними матеріальними і духовними атрибутами. А нинішнє життя є лише невелика частина загального буття.
Основою культу ісламу і одночасно обов'язками кожного мусульманина є п'ять «стовпів (рукн) віри»:
– Сповідання віри: «Немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммад – посланник Божий». Це шахада, тобто свідоцтво про визнання положень мусульманського віровчення. Тільки ті, хто увірував в Аллаха і посланника Божого – Мухаммада, і не відчувають при цьому сумнівів у своїй вірі, борються за неї своїм майном і своїми душами є істинно віруючі. Лише у їх серцях вірність, відданість, підпорядкування і поклоніння Богу. Шахада складає основний зміст як зовнішніх, так і внутрішніх виявів ісламу: мусульманських орнаментів, ритуалу навернення в іслам, молитви тощо.
– Щоденна п'ятикратна молитва – салят (араб.; перс. – намаз): удосвіта (Салят аль-Фаджр, або ас-Субх) – починаючи з перших передсвітанкових сутінків до часу незадовго до сходу Сонця; опівдні (Салят ад-Зухр) – з полудня до середини післяполудневого часу; пополудні (Салят аль-Аср) – від середини полудня до часу незадовго до заходу; увечері (Салят аль-Магриб) – після заходу Сонця до настання темряви; вночі (Салят аль-’Іша) – від темна до часу незадовго до світанку. Тим самим не дати мусульманину забути, що він належить тільки Богу, його раб, покірний наказу Господа. Час молитви сповіщається з мінарету (від араб. – місце освітлення) читанням співучо певної релігійної формули – віршів азану (араб. – оголошення, запрошення) муедзином (араб. – той, хто запрошує, оголошує, тобто азанчі). Перед молитвою (і взагалі, якщо не чистий – кровотеча, блювота тощо) обов'язкове омовіння (ууду) водою або піском обличчя і рук, обтирання голови і ніг до щиколоток. Повне омовіння тіла в проточній воді (гусль) потрібне у разі тілесних виділень (після статевих відносин, пологових кровотеч і т.п.). За певних умов (хвороба, поранення і т.д.) можливе символічне омовіння (таяммум). Молитися можна у будь-якому, але чистому і відокремленому місці, розташувавшись на молитовний килимок обличчям у напрямі (кібла) до Мекки. Голова, хто молиться, покривається головним убором. Для чоловіків-мусульман обов'язковий мінімум одягу від поясу до коліна, жінки можуть залишити відкритими лише обличчя і руки. Для дотримання чистоти всі роззуваються. Слова молитви вимовляються не голосно, але й не пошепки. Вся молитва супроводжується комплексом ракят: стоянням, поясними уклонами, колінопреклоніннями, простяганням ниць, сидінням, як виявом підкорення, смирення і захоплення Богом. У кожній молитві має місце обов'язкове і рекомендоване Сунною (практикою Мухаммада) число ракятів (фард). За відсутності умов молитва не відміняється. Вона може бути скорочена, об'єднана (друга з третьою і четверта з п'ятою) або, у крайньому випадку, перенесена. При необхідності (хвороба, подорож, війна та ін.) салят можна дотримувати будь-яким способом (сидячи, лежачи, руками, очами) і в будь-яких умовах (у транспорті, верхи і т.д.). За відомою обставиною жінки на певний період від молитви звільняються. У свята і щонеділі по п'ятницям шаріат рекомендує здійснювати близько полудня колективну молитву (Салят аль Джум’а) в мечеті. Це розглядається як вияв дисципліни, впорядкованості, братерства і солідарності. Якщо колективна молитва в мечеті неможлива (турпоїздка, мешкання за кордоном і т.п.), її рекомендується здійснювати в спеціально відведеному місці – ісламському центрі, у когось удома і т.д. Молитві передує проповідь (хубта), що трактує релігійні, моральні та інші питання ісламу. Молитву проводить імам (керівник салята, араб. – стояти попереду, бути представником), якщо ж його немає – вибраний з оточення тих, хто молиться, обізнаний у ісламі та богобоязливий. Існують й інші види нерегулярних молитов: тарауїх – нічний, особливий салят, здійснюваний після останньої молитви, тахаджуд – салят в останню третину ночі, істихара – прохальна молитва, маулід – вдячлива або поминальна і т.д.
– Піст – саум (араб. сама – поститися; тур.-татар. – ураза) – від сходу до заходу Сонця всі дні місяця Рамадан (Рамазан – 9-й місяць місячного року, 354 дні). Про час початку поста (щоденного початку і закінчення) повідомляють засоби масової інформації. Цей час пов'язаний не тільки з голодуванням, але й з відмовою від задоволень. З вечора до ранку піст уривається: можна їсти, пити, палити, проявляти життєрадісність. Перед денним говінням обов'язкова вимова формули (нійа), в якій мовиться про намір продовжити піст. Рекомендується їжа на зорі (сухур), щоб легше було витримати до вечірнього розговіння (іфтар). Для тих, хто не може дотримувати піст або порушив його, можливі відступи. З поважної причини (хвороба, старість, неповноліття, вагітність тощо) він відміняється або переноситься, або замінюється роздачею милостині. Порушники спокутують провину подвійним постом (каффара) або відповідними пожертвуваннями. Недопустимі богохульство, осуд Мухаммада, образа духовних осіб. Під час поста кожен мусульманин повинен поводитися стриманіше, слухати проповіді, більше читати і навіть (як з практики Пророка Мухаммада, тобто Сунни) прочитати весь Коран. Щоночі після останньої денної молитви передбачений і додатковий салят (тарауїх). У той же час (у одну з ночей непарних чисел останніх десяти днів Рамадану) відзначається і Ніч могутності (Лайлят аль-Кадр), в яку на Мухаммада зійшло перше Одкровення Корану. Це свято (’Іда) вважається часом здійснення тарауїха, цілонічних обрядів, читання Корану, актів добродійності, милосердя і прощення. Останні ж дні Рамадану необхідно присвятити наведенню чистоти і порядку. Завершується піст святом розговіння (Ураза-байрам – ’Ід аль-Фітр) – мале свято. Воно доводиться на перший день місяця шаууал, наступним услід за Рамаданом і відзначається протягом трьох днів. Йому притаманні особливий салят, візити до друзів і знайомих, обмін подарунками, багаті гуляння, добродійні заходи.
– Милостиня, або зак'ят (араб. – очищення) – обов'язковий податок, звичайно рівний 2,5% річного доходу, що виходить за межі безпосередніх потреб людини. Зак'ят не сплачується з майна, призначеного для особистого користування: одяг, житло, домашнє начиння, особистий автомобіль, урожай, вирощений для особистого користування. Йде він на підтримку і «покриття» власних діянь, на людей, що терплять потребу або лихо, для будівництва мечетей, релігійних шкіл, лікарень і т.п. Зак'ят розглядається як очисний засіб. Адже все багатство, за ісламом, належить Богу. Виплата зак'яту частиною майна є повернення його Богу в такій формі. Це очищає решту майна і робить його законним для власника. Вважається, що він очищає також від жадності й егоїзму, заздрості та ненависті, робить людей добріше і ближче. Переважніше приносити зак'ят тим, хто не просить його, і стільки, скільки необхідно для задоволення лише насущних потреб. Іслам спонукає мусульман здійснювати і добровільне пожертвування – садака, розмір якого – справа совісті. Але воно повинне бути помірним, марнотратство – гріх. Безрозсудним приписується зовсім не давати. Якщо немає можливості наділити нужденних майном, то милостиня – це ще й практика добрих слів і справ.
– Паломництво, тобто хадж до храму Кааба та іншим святиням ісламу, що знаходяться на околицях священної Мекки. Відправляються туди на початку 12-го місяця. Обов'язковий один у житті хадж для мусульман, які мають можливість його зробити. Хто не може, повинен принести викуп: постом, або милостинею, або послати кого-небудь замість себе. Але хто зобов'язався, той мусить напередодні хаджу поводитисяяк у піст, а перед тим, як вступити на територію Мекки, зобов'язаний привести себе в стан «освячення» (іхраму). Зробивши омовіння всього тіла і одягнувшись у білий сакральний одяг (теж іхрам– непідрублена пов'язка і накидка), можна йти до Кааби, розташованої усередині Священної мечеті Мекки (аль-Масджид аль-Харам). Тут паломники слухають проповіді, п'ють воду з священного джерела Замзам, здійснюють нею омовіння, моляться, а перед цим здійснюють перший з паломницьких обрядів – Тауаф, або обхід – семикратний обхід навколо храму з обов'язковим прикладанням до Чорного каменя на знак любові й пошани до першого дому поклоніння Богу. Потім йдуть до пагорбів Сафа і Маруа і здійснюють обряд Са’ї, або «швидке пересування», точніше, пробігають між ними подібно до того, як бігала у пошуках води Хаджар – мати Ісмаїла і дружина Ібрахіма, задля яких Бог створив джерело. Далі паломники прямують до гори Арафат, де здійснюють стояння, як це зробив востаннє Мухаммад. Від неї йдуть у скелясту пустку Муздаліфа. Тут моляться, збирають камені, відпочивають. Після короткого перебування в ній прямують на два з половиною або три дні у долину Міна, де кидають камені по трьом кам'яним стовпам, що утілюють собою Сатану. Цим символізують нехтування Сатани в нескінченній боротьбі людини проти різних спокус. Потім здійснюють заклання жертовних тварин. Це початок і основний зміст головного чотириденного мусульманського свята жертвопринесення – Курбан-байрам (’Ід аль-Адха). М'ясо тварин поділяється на три рівні частини – сім'ї, друзям і сусідам, а також для бідних. Це вважається особливим пожертвуванням. Після принесення жертв починається звільнення від стану іхрама. З першими променями Сонця наступного дня всі повертаються до Мекки. Знов обходять Каабу, горби Сафа і Маруа. Іхрам знімається, хадж закінчений, а його зробивший стає хаджи, тобто особливо благочестивою людиною. Мусульманами може здійснюватися і ’Умра – «мале паломництво». Воно складається з прийняття іхраму, Тауафа навколо Кааби і Са’ї. Ті, хто має можливість, відвідують і могилу пророка Мухаммада, що знаходиться в мечеті Медини.
Деякі мусульманські богослови виділяють в ісламі ще один «стовп» – джихад (араб. – завзяття). Спочатку він розумівся як старанність в утвердженні ісламу. Але проповіді миру і ненасильства з відомої причини зміняються в ісламі дозволом війни (газават) з «невірними», тобто з невіруючими і віруючими інших релігій. Причому війна у повному розумінні слова. Той, хто відзначився в ній стає газі, загиблий – шахідом, тобто мучеником. З часом зміст і призначення джихаду мінявся. Сьогодні знову джихад розглядають, насамперед, як прикладання мусульманином безперестанних зусиль з самополіпшення і самоочищення (джихад білль нафс – завзяття у відношенні до себе). Одночасно він вбачається і як засіб безперестанної боротьби (мовою, пером, а при необхідності, і руками, тобто самим крайнім способом) з несправедливістю, тиранією і пригнобленням заради утвердження свободи і торжества істин ісламу. Яким чином на сьогодні здійснюється джихад, наскільки видозмінилися засоби в справі розповсюдження ісламу і забезпечення його торжества? Чи йде мова при цьому про тлумачення джихаду як засобу для об'єднання арабських племен, а потім для агресії і придушення народних повстань (7-8 ст.ст.)? Чи мовиться про уявлення про нього (з 9-10 ст.ст.) як про духовний спосіб самовдосконалення на шляху до Аллаха або про вираз джихадом народної боротьби проти колонізаторів, а надалі боротьби за прогрес народів у країнах поширення ісламу (20-21 ст.ст.)? Сьогодні відповіді на ці питання різняться не просто у теоретичному, але й у практичному відношеннях.
Розповсюдженням ісламу, пропагандою його віровчення, здійсненням культових дій займається мусульманське «духівництво». Треба зауважити, що в ісламі відсутні інститути церкви і духівництва у загальноприйнятому європейському розумінні. Існують численні й різноманітні у функціональному відношенні групи осіб, пов'язані з ісламом. Вони можуть бути зайняті як у релігійній, так і в світській сферах діяльності. З одного боку, вони виконують деякі, насамперед, регулятивні функції в суспільстві, обслуговують його конкретні земні інтереси як хранителів приписаного Богом порядку і тлумачів Божої волі, нібито зафіксованій у шаріаті. З іншого – зберігають і тлумачать Одкровення, організовують церемонії відправлення культу, забезпечують моральне і релігійне керівництво громадою єдиновірців тощо. Нероздільність священного і мирського, фактична причетність до священного через специфіку свого релігійного знання (і звичайно освіти) дозволяє віднести ці групи до духівництва.
Склад цих груп має конкретно-історичне і релігійне відбиття. Тому модель мусульманського «духівництва» буде різною в різних районах мусульманського світу. Але оскільки є в їх структурі й схожість, то можливо, виходячи з релігійно-суспільних функцій представників «духівництва», виділити з них осіб, безпосередньо пов'язаних з відправленням культу, – причт мечеті: муедзин (скликає до молитви), хатіб (проповідник), імам (керівник молитви); осіб, які мають відношення до шаріатського судочинства: муедзин (знавець шаріату), каді (араб. – суддя) і мухтасиб (виконавець); вчителів релігійних закладів – мулли (від араб. – пан, владика).
Верхні ступені духовної ієрархії в ісламі займають улеми (улама). Вони в основному займаються систематизацією та інтерпретацією догматів, створенням релігійних творів і т.д. Насамперед, саме їх відносять до духівництва. Але вони можуть мати безпосереднє відношення і до влади. Посідати певні посади в державних структурах їм дає можливість релігійна освіта. Сейди (сейїди) і шерифи, навпаки, можуть взагалі не приймати участі в релігійній діяльності, а лише користуватися своїм статусом у мусульманській ієрархії через походження. Особливе положення в цій ієрархії займають нащадки Пророка Мухаммада і його найближчих сподвижників.
Серед мусульманського «духівництва» виділяють і так зване неофіційне (шейхи, піри та ін.),контролююче організації масового ісламу.
4.3.3. Напрями і відгалуження в ісламі.За межами основних положень, що стосуються віровчення і культу мусульман, як найбільш загальних ідейних уявлень, цілісність ісламу порушується. Причому він постає не тільки у вигляді основних напрямів: сунніти, шиїти, хариджити. Кожний з них має свої відгалуження: суннізм – малікітів, ханбалітів, мутазилітів та ін.;шиїзм – імамітів, зейдитів, ісмаїлітів тощо; хариджизм – азракітів, суфіїв, ібадитів і т.д.У свою чергу і вони розпадаються. Число ідейних течій ісламу не є постійним. Воно змінюється залежно від історичного періоду його розвитку і тих проблем, які вирішуються в цей період.
Хронологічно першою проблемою, що породила серйозні розбіжності й перші ідейні течії (суннізм, шиїзм, хариджизм) була проблема верховної влади (ал-хілафа, ал-імама). Наприкінці 7-8 ст.ст. розбіжності у вирішенні проблеми віри (ал-іман) передвизначають виникнення інших напрямів – мурджіїтів і мутазилітів. До її обговорення примикають і вже існуючі хариджити і сунніти, з середовища яких у 9 ст. виділилися з іншою точкою зору ханбаліти. Полеміка навколо проблеми передвизначення і свободи волі (ал-кадар) велася вже джабаритами (у 8 ст. – джахмітами), мурджиїтами і кадаритами (у 8 ст. – мутазилітами), а з 10 ст. і ашаритами. З проблеми сутності (аз-зат) і атрибутів (ас-сифат) Аллаха визначилося дев'ять основних позицій: муаттиліти, мутазиліти, мушаббіхіти, джахміти, ханбаліти, захірити, карраміти, сифатити, ашарити, а з 12 ст. і суфії. З кінця 8 по 10 ст. з проблеми права (ал-фікх) виділилося сім правових шкіл (мазхабів, араб. – шлях, напрям, спосіб дії), що існують і в сучасному ісламі: чотири суннітських (ханіфітська, ханбалітська, шафіїтська, малікітська) і три шиїтських (зейдитська, ісмаїлітська, джафаритська).
І в наступні сторіччя процеси дезінтеграції домінували в ісламі. Цьому сприяли і менш значні проблеми. У суннітському ісламі виділилися ваххабіти, вшиїтському–фатимідськіісмаїліти з їх подальшими відгалуженнями (друзи,низарити імусталіти),нусайрити (алавіти),хуруфіти іалі-ілахі.У 19 ст. виникають і сектантські напрями – бабіди (пізніше – бахаїти) і ахмадія, оголошені поза структурою ісламу за принципове переосмислення його основних догматів. З кінця 19 ст. починають виявлятися інтеграційні тенденції. Питання, що все виявляються в ісламі, вирішуються в рамках проблеми відношення мусульманського світу і європейської цивілізації. Але й тут немає єдності. Визначилися два основні напрями – салафітський (званий традиціоналістським, фундаменталістським) і модерністський. Хоча з багатьох питань розбіжності між ними мінімальні, це не означає відродження єдності ісламу, подібної першим рокам його існування.
Двома найчисленнішими і найвпливовішими напрямами в ісламі є суннізм (ахль-сунна ва-аль джама) і шиїзм (араб. шия – партія, угрупування). Їх виникнення пов'язане не з визнанням одними і запереченням іншими Сунни. Коран і Сунна є для них першоджерелами всіх положень ісламу. Різниця у тому, що шиїти визнають тільки ті перекази, що входять у Сунну, які сходять до членів сім'ї Мухаммада, а сунніти спираються і на свідоцтва його сподвижників.
Витоки ж поділу йдуть з часів суперництва двох родів племені Курайш – Хашим і Омейя, яке вилилося у боротьбу за верховну владу. Її джерелом всіма визнається Аллах. Розбіжності полягають у тому, яким чином ця влада повинна реалізовуватися. Для суннитів – це імамат, верховне керівництво громадою, здійснюване виборним главою – халіфом (араб. – намісник, наступник), який поєднує світську і духовну владу. Шиїти не визнають сам термін «халіф», а імамат вважають божественним установленням. Влада не може залежати від людей. Як божественна благодать вона передається від імама до імама сакрально. Імам є безпосереднім виконавцем приписів Аллаха. У суннитів же функція Мухаммада не переходить до халіфів.
Цим обумовлена відмінність духовних титулів, функціональних можливостей суннитських і шиїтських улемів. У суннитів – шейх-уль-іслам і муфтій (у турок), шейх аль-Азхар і муфтій (у єгиптян). У шиїтів – аятола і моджтахед (у персів). Тільки їх улеми (араб. – айатулах і муджтахід), вважають шиїти, віщають вустами «прихованого імама», що надає їх думці особливий авторитет і дає право виносити власну ухвалу. Суннитські ж можуть виходити тільки з прецеденту і свої рішення повинні погоджувати з шаріатом.
По-різному вони відносяться і до мечеті. Для суннитів – це тільки молитовний дім. Шиїти після молитви можуть у мечеті пити чай, вести мирні бесіди і навіть ділові переговори.
Шиїти більшістю визнають дванадцять імамів. Останній (Мухаммед, нар. у 873 р.) не помер, а (після зникнення в печері під Самарою в Іраку) «приховано» присутній у світі і повинен появитися як месія (махді). Сунніти шанують перших чотирьох халіфів – Абу Бакра, Омара, Османа й Алі – як праведних (рашидун). Шиїти визнають з них законним главою громади тільки Алі. Його призначив наступником після прощального паломництва до Мекки Мухаммад, сказавши: «Кому я глава, тому й Алі – господар». Ця дата у шиїтів відзначається як свято, а в їх шахаді додано, що «Алі – намісник Аллаха».
Є у шиїтів і свої свята і пам'ятні дні: день інвеститури (входження в посаду) Алі та день його народження (13 раджаба), дні народження Хусайна – другий син Алі й Фатіми, третій імам (3 шабана) і дванадцятого імама (15 шабана). Відзначають вони дні скорботи: траур за пророком Мухаммадом і Хасаном (28 сафара), сороковий день загибелі Хусайна (20 сафара), дні смертельного поранення і кончини Алі (19 і 21 Рамадана), день смерті шостого імама Джафара ас-Садіна (1 шавваля). Траурна декада – ашура (араб. ашара – десять) – доводиться на перші десять днів мухаррама.
Тому, природно, що окрім паломництва до Мекки і Медини, шиїти здійснюють хадж до місць поховання своїх мучеників і святих: до Кербели, саме до гробниці Хусайна і в Неджеф – до гробниці Алі (Ірак); у Мешхед – до могили восьмого імама Резі та в Кум, де похована його сестра Фатіма (Іран).
Сунніти і шиїти розходяться і в тому, в які саме дні Рамадана був посланий Коран Пророку. На думку суннитів, це відбувалося 27 числа. Шиїти вважають, що по 19, 21 і 23 числам.
Ця відмінність між шиїтами і суннитами не остання, а ці напрями і відгалуження ісламу не єдине, що робить його неоднорідним, але тим не менш впливовим в країнах традиційного поширення цієї релігії.
4.3.4. Вплив ісламу і особливості його вияву в життєдіяльності народів мусульманського світу.Вплив ісламу на суспільство в різних регіонах мусульманського світу різний. Він зумовлений цілим рядом чинників, що склалися в житті країн цього світу. Серед таких, за Г.В.Милославським, можна виділити: час ісламізації, віддаленість країн (територіальну, державно-політичну, мовну, етнокультурну і т.д.) від історичного центру формування ісламу, офіційну приналежність країни до мусульманського світу, виражену в членстві в Організації ісламської конференції (ОІК – заснована в 1969 р.), існування і статус у країні мусульманських (урядових і неурядових) інститутів, питома вага мусульман у загальній чисельності населення, рівень організації і централізації мусульманських громад, статус ісламу і мусульманської громади (для країн, що не входять в ОІК) в конфесійній структурі, статус представників («офіційного» і «неофіційного») «духівництва».
Ці чинники накладають відбиток як на внутрішні процеси в ісламських країнах, так і на їх відносини з «зовнішнім світом» (європейською цивілізацією). У тому і в іншому зв'язку дія ісламу багатопланова. Вона виявляється і в економіці, і в соціально-політичній сфері, і в життєвій практиці мусульман. Має вона і особливості свого відбиття в цих областях життя суспільства.
Вихідним положенням для всіх цих проявів, з погляду самих представників ісламу, є ідея єдності (єдинобожжя, єднання). Однак реальне своє втілення вона мала лише в період Мухаммада і «праведних» халіфів. Проте ця ідея в духовно-практичному відношенні завжди значна для мусульман. Це відноситься і до інших положень віровчення і культу ісламу. Їх переплетення з світськими елементами створює мобільну і разом з тим стійку й міцну структуру. У її рамках формуються традиційні форми ісламських відносин, які санкціонуються і шаріатом.
Відносно різних сфер життя мусульман вплив ісламу виявляється:
– У формуванні загальної традиційної мусульманської моделі соціальної структури, що поділяє суспільство (мусульманську громаду – умму) на дві великі категорії, – еліта (хасса) і маси (амма). Для реального життя характерне конкретне його відбиття в соціальних і політичних структурах.
– У становленні соціальної ієрархічно організованої структури (мусульманин – громада (братство) – функціонери («духівництво», традиційна інтелігенція) – еліта). Вказані компоненти, їх зв'язки як тут, так і в інших структурах, можуть носити різний характер. Це залежить від конкретно-історичної ситуації, статусу тієї ж громади та інших чинників.
– У формуванні політичної ієрархічно організованої структури (мусульманин – громада (орден, братство, цех) – організації – Халіфат (всі мусульмани), відповідній, як і в двох перших випадках, мусульманській картині світу (Земля з регіоном поширення ісламу (мусульманський світ) як центром і метою всесвіту – небеса (їх сім), які населяють ангели, функції і роль яких регламентовані, і Аллах, який знаходиться на сьомому небі, – і те, що між ними, а саме, джини (розумні істоти) та Ібліс (диявол), здатні проникати і на Землю, і на небеса).
– У створенні різного роду організацій і об'єднань: міждержавних урядових (напр., ОІК) і неурядових (Ліга ісламського світу), міжнародних релігійно-общинних (ісламська рада Європи) і сектантських, національних однотипних релігійно-общинних (Брати-мусульмани) і місцевих сектантських (Зікрі), міжнародних професійно-корпоративних (ісмаїліти ходжа). Всі вони мають певну область ухвалення рішень і їх реалізації. Особливістю таких об'єднань є широта географічних рамок, що охоплюють і віддалені один від одного райони мусульманського світу.
– У регламентації економічного функціонування мусульманського суспільства, джерелами якої, як і поведінки мусульман в інших країнах, є Коран і Сунна, а нормативно закріплений порядок реалізації економічної доктрини у практиці господарської діяльності міститься в шаріаті. Класична ісламська економічна доктрина пов'язана з ученням про власність, про джерела придбання багатства і його використання. Основні її принципи зводяться до обмеження свободи економічної діяльності через існування заборон (як на ріба – лихварство, позиковий відсоток); визнання як основи економіки двох видів власності – приватної і суспільної; принципу забезпечення соціальної справедливості – зак'ят; забезпечення справедливого розподілу; визнання права держави втручатися в економічну діяльність; рівного розподілу ризику між партнерами з економічної діяльності за допомогою системи договорів (акд). Ці принципи залишаються у дії і сьогодні. Але для процесу проведення цих принципів у життя (що мало місце раніше) характерне нове їх осмислення з урахуванням нової ситуації. Тобто у вирішенні практичних питань перевага віддається не стільки приписам священних текстів (нусуф), скільки звичаю (урф, адат).
– У існуванні традиційних суспільних структур (інтелігенції – традиційна, сучасна, політичні діячі, а також міської дрібної буржуазії – ремісники, дрібні торговці тощо і маргінальних верств міста, частини міського пролетаріату, маси сільських жителів, племен) і їх функціонуванні (що пояснює, зокрема, релігійні конфлікти). Це багато у чому пов'язано з наявністю в мусульманському світі двох рівнів ісламу – офіційного (ідеологія правлячого режиму або верхніх ешелонів функціонерів громади) і масового, або народного, «побутового» (сукупність ідейних течій, відмінних від офіційного ісламу). Особливості цих структур виявляються в збереженні ціннісних орієнтацій, не властивих ісламу, в неоднозначності виявів указаних рівнів у різних напрямах ісламу, в їх конфронтації і т.д.
– У формуванні ісламізованих поглядів і уявлень всіх верств мусульманського суспільства як відображення ісламського світосприймання, культури, традицій, системи цінностей і т.д. Для цього процесу характерне не замикання цих поглядів у рамках власних релігійних проблем, а їх перенесення на найрізноманітніші явища і події сучасного світу.
– У регулюванні елементів структури зовнішньополітичного механізму мусульманських країн. Це простежується у взаємовідносинах між мусульманськими державами, мусульманських держав з немусульманськими, останніх з країнами поширення ісламу. Джерелом моделі цих відносин (крім Корану і Сунни) визнаються історичні прецеденти з практики мусульманських правителів, думки авторитетів, судові рішення, договори, акти, укази, закони окремих країн, звичаї. Серед особливостей зовнішньополітичних взаємодій можна виділити такі, як вплив ісламу через суспільні структури і одночасно з боку зовнішніх, як у прямій, так і в опосередкованій формі, а також динамічність цього процесу. Хоча це ще не говорить про наявність яких-небудь специфічних рис у зовнішньополітичній діяльності мусульманських держав. Використання релігійного чинника, окрім прагматичних міркувань і розрахунку на зовнішньополітичний ефект, більше пов'язано з підвищенням у житті суспільства уваги до мусульманської традиції, ісламу взагалі серед широких мас і використання ісламської аргументації опозицією.
– У життєвій практиці мусульман, у рамках якої, по суті, залишаються непорушними заборони і приписи в регламентації повсякденного життя чоловіків-мусульман і, особливо, жінок, у міжстатевих відносинах; у вирішенні шлюборозлучного процесу, у відносинах між батьками і дітьми, з родичами; у відношенні до праці і ведення мирських справ, до знання й освіти, грошей і майна, одягу, до їжі та вживання спиртних напоїв; у плані зображення людей і тварин, лихварства і азартних ігор; відносно обрізання; у здійсненні похоронного обряду; у взаємовідносинах з іншими народами і представниками інших віросповідань і т.д.
Не дивлячись на всі новації, що відбулися і відбуваються в афро-азіатських країнах, багато сфер їх життя й діяльності як і раніше знаходяться під впливом віровчення ісламу, релігійних обрядів і традицій, що склалися в мусульманському світі.
5.1. Причини виникнення, характерні риси і різновиди нових релігійних течій.У середині 20 ст. у США і в Західній Європі з'явилися й одержали розвиток «нові релігійні течії» («нетрадиційні релігії», «релігії «Нового віку»», «позаконфесійні вірування» і т.д.). Швидко розповсюджуючись у світі, вони істотним чином змінили його релігійну карту і свідомість самого віруючого. У даний час у світі налічується близько 28700 нових релігійних вчень і культів, послідовниками яких є 160 млн людей.
Поява нових релігійних течій не є результатом свідомої, цілеспрямованої діяльності окремих людей, їх злим наміром або відхиленням від історії. Це – закономірне явище, обумовлене багатьма об'єктивними чинниками розвитку сучасного суспільства і, насамперед, його суперечностями.
Серед основних причин виникнення і поширення нових релігійних течій можна виділити наступні:
1. Криза західної цивілізації, що виникла у середині 20 ст. Ці роки у США і в Європі ознаменувалися масовими молодіжними рухами протесту, спрямованими проти пороків західного суспільства. Суспільство відповіло насильством, молодіжні рухи були поборені. Це викликало у широких верств населення цих країн стан розгубленості, безвихідності, невпевненості в майбутньому, крах всіх суспільних ідеалів.
2. Духовна криза суспільства, що супроводжувалася глибоким занепадом моральних норм споживчого суспільства, зумовила пошук стійких духовних цінностей, які були б загальнозначущими для всіх цивілізацій. У цих умовах зріс інтерес до релігійних організацій, які пропонували можливість безмежного духовного вдосконалення людини і ясні життєві ідеали й цілі.
3. Традиційні релігії виявилися включеними в соціальну структуру і тому несли відповідальність за недоліки західного суспільства. Крім того, їх застигла догматика і відстала структура вже не відповідали релігійним потребам сучасної людини, особливо молодої.
4. Характерною межею 20 ст. стало усвідомлення глобальності світових процесів, взаємодії різних культур, народів, держав. Ці процеси зачепили і релігійну сферу. З'явилися спроби синтезувати західні й східні релігійні традиції. Все це реалізувалося в нових релігійних течіях, які проповідують взаємодоповнюваність різних релігій.
За своєю структурою, типом організації і діяльності нові релігійні течії неоднорідні. Одні можуть бути релігійними групами, які один-два рази на тиждень збираються для проведення спільної культової діяльності. Як правило, вони не пропонують радикальних суспільних змін, а виходять з того, що останні здійснюватимуться у міру повної зміни особи. Інші ж настроєні екстремістки, пропагують швидкий «кінець світу», а тому вимагають від своїх послідовників негайної зміни способу життя.
Нові релігійні течії різноманітні. Можна виділити наступні групи нових релігійних течій:
1. Неохристиянські об'єднання: «Церква Ісуса Христа святих останніх днів» (Церква мормонів), «Діти Бога», «Церква об'єднання», «Церква Тіла Христа», «Церква Богородиці», «Новоапостольська церква» та ін. Характерною особливістю цих течій є уявлення про свого керівника як посланника Бога, «живого Бога», який одержав нове одкровення і нові вищі моральні приписи. Центральним пунктом їх учення є ідея про кінець світу, що наближається, і місіонерство.
2. Неоорієнталістські культи: «Міжнародне Товариство Свідомості Кришни» («Рух Харе Кришни»), «Місія Божественного світла», «Трансцендентальна медитація», «Рух Шрі Чинмоя», «Сахаджа-йога» та ін. Ці культи засновані на модернізації буддизму й індуїзму. Вони пропонують людині через особливі практики збудити притаманні їй божественні начала і тим самим звільнитися від пороків навколишнього світу. Як правило, вони носять антиінтелектуалістську спрямованість. Головним у них є не вчення, а дотримування істинного шляху, в центрі якого стоїть авторитет учителя (гуру), а також різні методи психофізичної дії на людину.
3. Сайєнтологічні напрями (від лат. sciense – наука): «Церква сайєнтології», «Учення розуму», «Новий Акрополь» та ін. Особливістю цих культів є те, що вони не обіцяють блаженства в загробному світі, а, навпаки, гарантують досягнення успіху в земному бутті. В основі їх учення лежить віра в містичну потужність сучасної техніки, яка здатна розширити межі свідомості й вивести її у сферу незвичайного.
4. Синтетичні неорелігії: «Церква Уніфікації» (інші назви: «Асоціація Святого Духа за Об'єднання Світового Християнства», муніти, «Рух Уніфікації»), «Всесвітня віра Бахаї», «АУМ Сінрікьо», «Велике Біле Братство Юсмалос», «Церква останнього Заповіту» та ін. Їх учення об'єднує декілька релігійних систем, що дозволяє їм оголосити себе універсальною релігією, єдиною для всіх людей. Для них характерний культ лідера організації, який створює своє вчення і культову практику.
5. Неоязичницькі організації: друїдизм (Англія), арійський рух (Німеччина), ведизм (Індія), РУН-Віра (повна назва – Об'єднання Синів і Дочок України рідної Української Національної Віри), Собор рідної української віри (Україна) і т.д. Всі ці організації пропагують повернення до стародавньої рідної віри. Їх мета – відродити природну первинну духовність народу і тим самим розбудити національну самосвідомість в умовах тотальної глобалізації.
6. Сатанинські групи: «Церква Сатани», «Церква останнього суду», «Монастир семи променів», «Південний Хрест», «Чорний ангел» та ін. Для цих груп характерне шанування Сатани як носія мудрості, заснованої на темних сторонах людської натури. Вони звеличують зло, індивідуалізм, насильство, жорстокість.
При всьому багатоманітті нових релігійних течій можна виділити деякі загальні для них елементи:
По-перше, на чолі цих організацій стоїть харизматичний лідер, який представляє себе як спасителя (нового пророка, посланника Бога або його живим втіленням). Проголошується, що він володіє істинним знанням, новим одкровенням, віра в яке гарантує спасіння.
По-друге, організаційна структура нових культів будується за принципом сім'ї або комуни, в яких лідера називають вчителем, медіумом, вождем, або гуру. Володіючи величезним авторитетом, він встановлює правила поведінки в громаді, вимагає беззастережного їх виконання і покірливого підпорядкування собі своїх послідовників. Часто члени цих організацій приймають нові імена, кидають сім'ю, роботу і навчання, відмовляються від власності на користь громади.
По-третє, минуле представляєтьсясвітом гріха, пороків, помилок і страждань. Сучасна епоха, на їх думку, носить перехідний характер. На цьому етапі йде запекла боротьба добра і зла. Нова істина найближчим часом неминуче приведе до перемоги першого над другим, внаслідок чого світ корінним чином зміниться.
По-четверте, культові дії в нових релігійних течіях носять виключно колективний характер. Під час їх проведення може використовуватися техніка психологічного маніпулювання, психотерапія і т.п.
По-п'яте, велика увага в цих течіях приділяється залученню нових членів у секту і їх адаптації в групі. Для цієї мети розроблена складна система вербування через засоби масової інформації, рекламу, роботу на вулицях, вокзалах, у транспорті та інших громадських місцях.
По-шосте, нові релігійні течії здатні діяти як могутні міжнародні корпорації, що мають крупний бізнес з філіалами в багатьох країнах світу.
5.2. Нові релігійні течії в Україні.В Україні нові релігійні течії з'явилися в 70-80-ті рр. 20 ст. Проте активно вони стали поширюватися лише на початку 90-х рр. Цьому сприяли як загальносвітові причини, так і соціально-економічні, політичні й духовні процеси, що відбувалися на пострадянському просторі, у тому числі і в Україні. Серед останніх, насамперед, слід назвати соціально-економічну і політичну нестабільність у молодій українській державі, яка формує в людині відчуття невпевненості в завтрашньому дні, соціальну і духовну незахищеність. Це штовхає людей на пошуки кращого життя. Неорелігії ж гарантують негайне вирішення всіх проблем і повну психологічну захищеність від навколишньої дійсності.
Успіх у поширенні нових релігійних течій був пов'язаний також з кризою офіційної комуністичної ідеології, девальвацією системи цінностей і утворенням у зв'язку з цим духовного вакууму. Почався пошук нових духовних цінностей, які могли б задовольнити інтелектуальні потреби людей. Не останню роль у цьому процесі відіграла криза традиційних церков (особливо розкол у православ'ї), які втратили свої позиції і на цьому фоні практично не проводили місіонерську роботу.
І, нарешті, слід зазначити, що Україна завжди характеризувалася багатоконфесійністю, що сформувало в українцях традиції віротерпимості, визнання права різних релігій на існування.
Палітра нетрадиційних течій і сект в Україні багатоманітна. Найбільшого поширення тут набули неохристиянські течії.Вони представлені в нашій країні наступними об'єднаннями: «Союз церкви Божої України», «Відкрита Біблія», «Церква повного Євангелія», «Церква Христа», «Новоапостольська церква», «Церква Ісуса Христа святих останніх днів» та ін.
Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) була заснована в США уродженцем штату Вермонт, сином ремісника Дж.Смітом, у якого, за переказами, починаючи з 1820 р. почалися виді́ння. Спочатку йому з'явилися дві Особи (Бог-Отець і Бог-Син), потім Мороній (син пророка і літописця Мормона). Вони заборонили йому бути членом якої-небудь християнської секти або конфесії і повідомили, що він вибраний для особливої місії. Розповіли також про якусь приховану книгу, написану на золотих листах, що містять історію колишніх жителів Америки і повноту вічного Євангелія у тому вигляді, як воно було дано Спасителем. Розшифрувати ці писання можна за допомогою двох каменів (Урим і Туммім), прикріплених до нагрудного щита, який знаходиться разом з листами. На основі знайдених і розшифрованих золотих листів була написана в 1830 р. «Книга Мормона», яка є священною і вшанованою нарівні з Біблією.
11 квітня 1830 р. Дж.Сміт виступив із своєю першою проповіддю, хрестив в озері своїх шістьох послідовників (серед яких був і його наступник Бригам Янг) і проголосив себе «пророком останніх днів», рівним пророкам Старого Заповіту. Діяльність Дж.Сміта викликала різкий опір з боку протестантів і його секта вимушена була піти спочатку в штат Міссурі, а потім ще далі на схід – у штат Іллінойс. Там мормони заснували місто Нову. Але через вісім років місцеві жителі, обурені багатоженством, що практикується сектами, вигнали їх, а самого Дж.Сміта, у якого було 27 дружин, стратили.
Після двох років поневірянь мормони, яких на той час було вже 15 тис., заснували місто Дезерет, відоме більше як Солт-Лейк-Ситі, – столиця штату Юта, де і сьогодні 75% населення складають мормони. Відрізняючись великою працьовитістю, міцною дисципліною і згуртованістю, сектанти швидко перетворили навколишню пустелю на квітучий сад.
У даний час число послідовників Церкви Ісуса Христа святих останніх днів швидко зростає, особливо в США, завдяки, насамперед, шестидесятитисячної армії професійних місіонерів, які займаються активним вербуванням по всьому світу. Сьогодні кількість послідовників цієї течії складає близько 12 млн людей, які проживають більш ніж у 160 країнах світу.
В Україні мормони з'явилися в 1990 р. і нині мають 53 громади. Найбільші з них діють у Києві, Одесі, Дніпропетровську і Донецьку.
Джерелом віровчення мормонів є Біблія (яка, однак, не вважається остаточним Одкровенням), «Книга Мормона» та «Вчення і Заповіти. Дорогоцінна перлина», що містить Символи віри.
«Книга Мормона» включає розповідь про два стародавні народи, що жили на американському континенті і заснували дві невідомі науці цивілізації. Перший з них прибув на східне узбережжя Америки після невдалого будівництва Вавилонської башти. Другий – це благочестиві іудеї, яким вдалося врятуватися після розгрому Єрусалиму і руйнування Храму вавилонським царем Навуходоносором. Саме до цього народу до Америки після воскресіння з мертвих з'явився Ісус Христос з проповіддю істинної віри. «Американські ізраїльтяни» розглядаються як предки американських індіанців.
Один з останніх пророків «американських ізраїльтян» Мормон, указується в книзі, відредактував записи стародавніших пророків Америки і передав їх своєму сину Моронію, який заховав їх на горі Куморі, де тексти, висічені на золотих листах, зберігалися більше 14 сторіч, поки не були вручені Дж.Сміту для перекладу і видання.
У своєму вченні послідовники Церкви Ісуса Христа святих останніх днів виходять з того, що в світі окрім матерії нічого не існує. Матерія, стверджують вони, складається з вічних атомів. Для них «нематеріальне» є синонімом «неіснуючого». Духи й боги, з погляду мормонів, є тільки особливий стан «тонкої матерії» або ефіру. Ця духовна матерія існувала завжди, вона не була створена.
Богів у світі багато. Всі вони тілесні й безсмертні, але не вічні (тобто народжені та не існують одвічно), бо вічна одна лише матерія, що породила їх.
Бог – істота матеріальна, яка має тіло і перебуває у просторі й часі. Йому властиві як тілесні потреби, так і душевні пристрасті. Між Богом і людиною, згідно вченню мормонів, немає прірві. А раз її немає, то і людина може сама стати Богом. Більш того, сам Бог одного разу був людиною. За своєю суттю він і є піднесена людина, яка сидить на троні на небесах.
Мормони визнають існування і верховного Божества. Воно утворилося в результаті складної взаємодії атомів і атомних сил та живе в центрі світу, на світилі Колоб. Це Божество породило всіх інших богів і богинь.
Не дивлячись на те, що мормони визнають існування безлічі богів, їх не можна назвати політеїстами. Зі всіх існуючих богів вони поклоняються тільки Богу планети Земля, якого вважають Богом-Отцем Елоїмом. У Елоїма є тільки дві Особи – Бог-Отець і Бог-Син, а третя – це лише якась безлика енергія, що виходить від них і не рівна їм. У той же час, за вченням мормонів, вона творить дива, воскрешає мертвих і рухає горами. Бог-Син, стверджують вони, з'явився в світ не за допомогою Святого Духу, а від фізичного союзу безсмертного Бога Адама і смертної Діви Марії. Від союзу Адама з богинею планети Венера з'явився Люцифер, який втратив свою божественну гідність і став злим духом.
Крім богів мормони визнають існування ангелів і духів. Духи, за їх уявленням, це ще не люди, які народилися, а ангели – душі померлих проповідників, які, однак, не виконали головного призначення людини, – не одружилися і не мали дітей. Самотні люди, стверджують вони, взагалі ніколи не воскреснуть фізично, а залишаться назавжди ангелами.
З християнських таїнств мормони визнають всього чотири: хрещення, рукоположення, шлюб і причастя.
Хрещення здійснюється після досягнення 8-річного віку через одноразове повне занурення у воду. У мормонів існує також так зване «замісне хрещення» для померлих родичів членів секти, які за життя не мали можливості пізнати повне Євангеліє. Тому після власного хрещення мормон хреститься ще раз за своїх померлих «язичниками» родичів. Вважається, що через таке хрещення їм дається можливість зробити це в потойбічному світі.
Під час рукоположення, згідно з ученням мормонів, вони одержують «дар Святого Духу», завдяки якому можуть пророкувати, творити дива, виганяти злих духів і одержувати нове Одкровення. Завдяки такому «одкровенню» спочатку було дозволено, а потім заборонено багатоженство.
Шлюб, або запечатування у мормонів буває двох видів: світський шлюб тільки для земного життя і вічний шлюб, який не може усунути смерть. Оскільки мормони вважають, що жінка може спастися тільки через свого чоловіка, то незамужні жінки укладають шлюб з померлими чоловіками через їх заступників: ними можуть бути або глави сект, або призначені ними особи. Подібних «небесних» чоловіків може бути декілька. Члени Церкви мормонів виходять з того, що запечатування має силу тільки у разі дотримання абсолютної подружньої вірності й дотримання морального способу життя.
Таїнство причастя проводиться у мормонів хлібом і водою.
Окрім чотирьох таїнств у мормонів проводяться регулярні заходи, в яких задіяні громади: недільні тригодинні богослужіння; недільні школи для дітей від12 років; збори священничества для всіх чоловіків і хлопців від 12 років; збори товариства милосердя для всіх жінок і дівчат від 18 років; збори товариства молодих жінок; збори первинного товариства дітей молодше 12 років і т.д.
Послідовники Церкви Ісуса Христа святих останніх днів, виходячи з того, що згідно їх ученню, людина є потенційним Богом і вона повинна ще за життя готувати себе для Царювання Небесного, велику увагу приділяють освіті, вихованню інтелігентних манер, зовнішньому вигляду, зміцненню здоров'я і підвищенню свого соціального статусу.
Церковна організація мормонів побудована за теократичним принципом з елементами західної демократії. На чолі стоїть Президент Церкви – «пророк», який одержує Одкровення безпосередньо від Бога і має необмежену владу в різних областях життя секти. Він має двох радників, які допомагають йому в обговоренні найважливіших проблем і ухваленні рішень. Розпорядження виконує колегія з 12 апостолів і 70 учнів або місіонерів. Всі священнослужителі діляться на два чини: вищий (первосвященик і старійшина) і нижчий (священик, вчитель і диякон). Судові функції виконуються єпископами, що призначаються з числа первосвящеників.
Велике місце в діяльності Церкви Ісуса Христа святих останніх днів займає добродійність. Починаючи з 1995 р. вона брала участь більш ніж у 3 тис. гуманітарних проектах у 137 країнах світу.
Представлені в Україні і неорелігії орієнталістського напряму. Серед них можна виділити «Міжнародне Товариство Свідомості Кришни», «Трансцендентальна медитація», «Сахаджа-йога», «Рух Шрі Чинмоя» та ін.
Міжнародне Товариство Свідомості Кришни засноване в США індійським проповідником Абхай Чаран Бхактіведанта Свамі (Шріла Прабхупада) в 1966 р. Він народився в 1896 р. у Калькутті, вивчав у місцевому університеті філософію, економіку і англійську мову, був директором крупної хімічної корпорації і займався бізнесом. Свого духовного вчителя (Шрі Шрімада Бхактісиддханта Сарасваті Госвамі) Прабхупада зустрів у 1922 р. Через дев'ять років він був офіційно присвячений (ініційований), а в 1954 р., припинивши бізнес, покинувши дружину і п'ятеро дітей, став ченцем і одержав титул Свамі. У 1965 р. він прибуває в США, а вже в 1966 р. у Нью-Йорку з'явилася перша громадаМіжнародного Товариства Свідомості Кришни. Вона була в якійсь мірі модернізованим і християнізованим варіантом індуїстської течії вайшнавізму.
Першими його слухачами були хіппі та бродяги з найбідніших районів Нью-Йорка. Його вплив швидко зростав. Прабхупада зумів використати стихійний протест різних верств американського суспільства, насамперед, молодих людей, проти буржуазної ідеології, моралі й культури (які зазналив 60-ті рр. серйозну кризу), здирництва і користолюбства, протиставивши їм ідеал «вищої духовності», прагнення до істини і чистоти. У 1969 р. він відвідує Лондон, потім Францію, ФРН, де займається широкою проповідницькою діяльністю. На початку 70-х рр. кришнаїзм з'являється в Польщі, Угорщині, НДР, проникає до Африки, Австралії, Латинської Америки.
Своє вчення Свамі Прабхупада виклав у багатьох роботах, головною з яких є «Бхагават-гіта як вона є».
Віровчення кришнаїзму зорієнтовано на духовне вдосконалення особи, самореалізацію власного «я», злиття з чистим божественним світом. Для цього потрібно знайти «свідомість Кришни».
Кришнаїти вірять в існування вищого Божества, творця всього – Кришну. Його вони розуміють і як вищу істину, і як верховну вседосконалішу істоту, і як вищу трансцендентну особу. Все в світі покоїться на енергіях, що виходять від нього. Ці енергії не можна пізнати за допомогою людського розуму.
Кришна наділяється трьома видами енергії: 1. Вішну-шак