ІСТОРИЧНІ ТИПИ РЕЛІГІЙ

ТЕМА ІІІ

Багатоманіття історичних типів релігії, зростання інтересу до них і знань про них, з одного боку, викликає необхідність їх класифікації. Це методологічний прийом, використовуваний всіма науками, бо наукове вивчення (в даному випадку) релігії без класифікації неможливе. З іншого боку, це ж багатоманіття релігій світу створює і труднощі їх класифікації. Невипадково ще не вдалося створити оптимальну її модель. Тому в релігієзнавстві існує вельми велике число моделей класифікації, в основі яких такі ж численні їх критерії (принципи). Не вдаючись у докладний аналіз, відзначимо наявний (зокрема, у працях В.І.Лубського, В.М.Нечипуренко, І.Н.Полонської, С.І.Самигіна та ін.) значний арсенал принципів класифікації релігії: нормативні, географічні, філософські, морфологічні, феноменологічні, етнографічні та лінгвістичні. Існують класифікації релігії, що засновані на таких критеріях, як статистичний, час виникнення, рівень організації, державний і правовий статус, форми розповсюдження, етносоціальний, генеалогічний. Поширеною класифікацією релігій є запропонована в даній темі.

1. Ранні форми релігійних вірувань.До ранніх релігійних форм відносять комплекс тих первісних вірувань, які ще не набули системного характеру. Це – магія, фетишизм і анімізм, що виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 тис. років тому). Пронизані вірою в існування надприродного, вони є складним комплексом місцевих традицій, обрядів і ритуалів. Через них члени родової общини, стверджує Б.О.Лобовик, спочатку вклонялися надприродному в чуттєво-надчуттєвому виразі – особливі предмети і явища природи, уречевленні душі предків, потім у демонічному – їх безтілесні душі й духи, яким спочатку додавали риси зооморфного (тваринного), а пізніше – антропоморфного (людського) характеру. При цьому весь ритуальний комплекс здійснювався первісною общиною спільно. Не існувало ні релігійної організації, ні професійних служителів культу. Його відправлення відбувалося у властивій для кожної общини формі під керівництвом вождя, що виконував і функції жерця. Зовсім не домінуючи над реалістичним у свідомості первісних людей, магія, фетишизм і анімізм, як прояви фантастичної її (свідомості) складової також включалися в єдиний план визначення різних етапів їх життя, розуміння ними навколишнього світу, відношення до нього і самих себе, а також між собою в рамках родової общини.

Магія (грець. μαγεία – чаклунство, чародійство) – це віра в існування надприродних сил дії на матеріальні предмети, явища і процеси, істоти, душі й духів, а також у здатність людини встановлювати контакт з ними, при їх допомозі пояснювати все в світі, здійснювати контроль над ним і робити вплив на нього, тобто ірраціональним шляхом (за допомогою даних сил) здійснювати певні практично умовні дії для досягнення поставленої мети.

Невміння наявними реальними силами досягати бажаний результат вимушувало первісних людей у всякій справі, в успіху якої вони не були упевнені, вдаватися до магічних дій, з яких поступово виник релігійний культ. Згідно різним сторонам практичної діяльності людей склався цілий ряд видів магії: промислова, аграрна, військова, любовна, або статева і т.д. На основі наступальних магічних дій, що є якоюсь подібністю тих дій, які можуть привести до досягнення бажаної мети, виділилися типи магії: імітативна, парціальна, ініціальна, вербальна та ін. Можуть бути і змішані типи. Існує магія заборони і обмеження дій, або магія табу. Виконавцями магічних обрядів виступають знахарі, ворожбити, відуни, відьми та ін.

З вірою в надприродну силу обрядів і таїнств служителі релігійного культу сучасних релігій дуже часто застосовують чисто магічні прийоми: таїнство соборування (лікувальна магія), скроплювання святою водою посівів і худоби (промислова), квартир і автомобілів (охоронна), молебень про перемогу (військова), обряд анафематствувоння (шкідлива) і т.д. Магія збереглася і у вигляді побутових марновірств: віра в замовляння, в лихе око, ворожіння на картах тощо.

Фетишизм (франц. fétiche від португ. feitiço – амулет, магічна річ) – це віра в можливість існування надприродних властивостей (здатність зціляти, оберігати від ворогів, допомагати на полюванні) у деяких об'єктів дійсності.

Спочатку фетишами ставали предмети природи: «незвичайний» камінь, певний шматок дерева, «особливе» ікло звіра, майстерно зроблена фігурка тощо, природним властивостям яких первісні люди через певні причини надавали надприродне значення. Не володіючи достатніми знаннями про зовнішній і про свій внутрішній світ, вони наділяли фетиші особливостями власного життя. Подібно до того як дії людини співвідносяться з устремліннями її розуму і волі, так і предмети природи, володіючи цими ж особливостями, можуть вступати у відносини як між собою, так і з людьми. А завдяки приписаним їм і таємничим, надприродним властивостям, предмети-фетиші наділялися здатністю чудодійно впливати на хід яких завгодно подій: допомагати на полюванні та рибалці, оберігати від ворогів, сприяти лікуванню хвороб, здійснювати магічні церемонії і т.д. За надання сприяння фетишу могли дякувати, а за бездіяльність – покарати і навіть замінити. Фетиш став атрибутом життя як окремої людини, так і ранньородового суспільства взагалі.

Поступово фетишизм супроводжувався сакралізацією не тільки предметів і явищ природи, але й окремих індивідів, а згодом і продуктів людської діяльності (авторитет окремої особи, земельна ділянка, товар, гроші, капітал). Прояви фетишизму можна спостерігати в сучасних релігіях у вигляді поклоніння хресту, іконі, мощам, а також у зв'язку з вірою марновірних людей у талісмани або амулети: підкови, ладанки, кулони, слоники, іграшки, що нібито приносять успіх і відводять небезпеку.

Анімізм (від лат. anima – душа, animus – дух) – це віра в душі й духів, які містяться в матеріальних предметах, явищах і процесах або які існують окремо від них як їх двійники, що володіють по відношенню до них особливим активним началом.

Анімістичні образи зростали з властивого первісній людині прагнення до уособлення незрозумілих і загрозливих їй сил природи, а потім і сил самої людини і своєї родової общини. Розглядаючи навколишній світ як щось собі подібне, первісна людина утверджувалася в думці про наявність у всіх проявів цього світу крім видимої також і невидимої природи, їх двійників.

Спочатку душа мислилася як річ у речі, яка безпосередньо пов'язана з нею і поділяє її долю. Будучи такою, душа повністю уявлялася як чуттєво-надчуттєве, носій життя людини, а згодом і послідовник способу її існування, її якостей і звичаїв. Але поступово анімістичні уявлення очищалися від матеріальних ознак. Душі й духи стали безтілесними. З цим пов'язано включення в анімізм уявлень і про двійників матеріальних процесів (хвороб, воєн та ін.). З'являються демонічні вірування (від грець. δαίµων – Божество, дух), або віра в духів. Уявлення про безтілесність душі породило віру в її переселення після смерті людини в загробний світ. Реальний світ доповнюється світом духовного буття. Зароджується звичай під час поховання класти у могилу різноманітні предмети, двійники яких нібито повинні служити двійникам людських тіл у «країні мертвих». Складається найважливіший елемент культу предків – поховальний культ, пов'язаний з уявленнями про душі й духи померлих людей. А з вірою в можливість існування душі після смерті тіла зростає уявлення про потойбічне життя як продовженні реального.

Анімістичні образи живої і неживої природи були численні та різного ступеню абстрактності. Змінюючи один одного, вони також змінювалися: від стихійних, диких, страшних, дисгармонійних, іноді потворних і, як правило, загрозливих образів до антропоморфних істот, що володіють розумною волею і доброзичливістю. З часом виникають і образи духів, які поступово набувають якоюсь мірою і соціальні риси.

Елементи анімізму є важливою складовою частиною всіх сучасних релігій. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі, благодать є вияв лише більш ускладненого анімізму. Практика «спілкування» з душами померлих, що пов'язана з вірою їх загробного існування, в спіритуалізмі – явище того ж порядку.

Таким чином, магія, фетишизм і анімізм є ранніми формами релігійних вірувань. Але жодна з них у чистому вигляді, як самостійні релігійні системи не виявлялися. Вони володіли лише відносною самостійністю. Ці форми, що взаємоперепліталися і взаємодіяли між собою, взаємодоповнювали одна одну в рамках єдиної релігійної свідомості людини ранньородового суспільства. Їх існування і функціонування на подальших етапах суспільного розвитку мало і має місце в тій мірі, в якій вони відображали і відображають потреби, насамперед, виникаючих релігійних систем, невід'ємними елементами яких вони ставали і є сьогодні.

2. Родоплемінні релігії.Близько 40 тис. років тому утворився родоплемінний лад. У своєму розвитку він пройшов три основні ступені: ранній матріархат, пізній (розвинений) матріархат і патріархат. У межах даного ладу склалися певні форми первісної релігії. Їх виникнення було зумовлене природними, виробничими, історичними і етнічними особливостями розвитку окремих племен і народів. Оскільки таких особливостей і їх комбінацій було багато, то і форм первісної релігії також було багато. Серед цих форм можна виявити ті з них, які, з погляду Ю.А.Калініна і Є.А.Харьковщенка, не просто викликані умовами родового ладу, але й найадекватніше відповідали кожному з його основних ступенів, наскільки можливо повно відображали потреби й інтереси людей цього ладу і самі представляли більш менш сформовану релігійну систему. Це – тотемізм, відповідний ранньому матріархату, аграрний культ – пізньому матріархату і шаманізм – патріархату. Кожна з цих форм не поширювалася за межами роду або племені. Тому вони і одержали назву родоплемінних релігій.

Тотемізм – це віра у надприродну спорідненість між групою людей (родом, плем'ям) і певним видом тварин, рідше рослин, іноді яким-небудь предметом або явищем природи – тотемом, що у індіанців Північної Америки буквально означало «його рід».

Разом з виникненням родоплемінного ладу основою його соціальних зв'язків і відносин стає принцип кревної спорідненості. Тісний зв'язок родового колективу із збиральництвом і, насамперед, з полюванням зумовили і його залежність від тварин. Головним чином на них, а також на ті чи інші чинники природи і розповсюджувалися споріднені відносини колективу. Певним тотемам (як предкам роду і умові існування) ) відповідали і назви тотемних груп. Ці тотеми ставали і об’єктами поклоніння. Проте почитали члени родової общини не тотемів як таких, а їх двійників – тотемних духів. Про них вони складали міфи, до них звертали різного характеру прохання, їм присвячували обряди, відносно них встановлювалися табу тощо. Це певним чином (як і тотемістичні вірування у цілому) регулювало поведінку людей. Тут же виразно простежується ідея про віддяку в земному житті, яка, за віруванням людей, невідворотно надійде за порушення культових заборон.

Як ідея віддяки, так і інші елементи тотемізму можна виявити в сучасних релігіях: в індуїзмі (шанування ряду тварин – особливо корови – як священних), у християнстві (зображення Духу Святого у вигляді голуба, причастя) і т.д.

Аграрний культ (або землеробський) – це віра в духів (двійників) певних чинників, пов'язаних, за уявленням людей, із землеробством, поклоніння яким впливає на врожай.

Виник даний культ у період пізнього матріархату бл. 8 тис. років тому з появою розвиненої сільської громади. Це був період, коли із збиральництва виросло і стало основним видом трудової діяльності землеробство. Оскільки в цій головній сфері життєзабезпечення людей з самого початку були зайняті жінки (чоловіки полювали), остільки цим визначилася і головна роль жінок у всіх інших сферах суспільства. Тому дух землі, духи землеробських культур, що вшановувалися, представлялися не просто в антропоморфній зовнішності. Головними серед них були духи-жінки. Жінкам належала і керівна роль у відправленні аграрних культів.

З поклоніння значущим для землеробства предметам і явищам, їх духам як головним, притому, в основному в жіночому вигляді, народилася ідея смерті та воскресіння деяких духів. Люди помітили, що зерно після висівання («поховання») відроджується («воскресає») знов. Так виник образ вмираючого і воскресаючого Божества. Але нерозуміння суті землеробства, його трудомісткість і негарантованість результату підводили людей до думки, що врожай – це подяка духів за жертвопринесення. Причому їм мислилося, що чим цінніше дар духам, тим вагоміше і подяка, тобто врожай. Виникає ідея необхідності людського жертвопринесення, притому, як системи. Тут же мала місце думка про відповідну віддяку в земному житті, що випливає від духів за їх умилостивлення або подяку з боку людини, як вона думала. Ідея про життя душ померлих у царстві небесному тільки виникла. Перенесення «країни мертвих» із землі на небо було пов'язано з уявленням землевласників про те, що як блага, так і неприємності їм «посилає» небо (світло і тепло, дощ і вітер). А тому там і живуть духи. Туди і була перенесена «країна мертвих» – житло душ померлих.

Аграрний культ широко представлений у сучасних релігіях. З нього до того ж християнства увійшли свята Різдво Христа (свято народження духу Сонця) і Великдень (свято воскресіння духу зерна), а також образ Богородиці (ідея жіночого духу землі), покровитель землеробства (Георгій) і повелитель дощу і грому (Ілля-пророк).

Шаманізм – це віра в надприродні можливості особливих людей (шаманів), шляхом спілкування з духами під час здійснення в екстатичному стані спеціальних культових ритуалів (камланій), знати про будь-які природні та суспільні процеси, що будь-де відбуваються, передбачати їх і робити на них вплив.

Шаманізм зародився бл. 6 тис. років тому в період становлення патріархату. Він ґрунтувався на таких видах діяльності, як скотарство і плугове землеробство, яким займалися чоловіки. Як результат з'являється додатковий продукт. Він дозволив утримувати частину людей з різних причин вилучених із сфери матеріального виробництва. Серед цієї частини були ті, які вважалися перестворенними під дією духів. Зі всіх людей лише вони (у силу певних здібностей) могли бути претендентами в шамани. На основі принципу спадковості «шаманського дару» відбувається становлення професійних служителів культу, а отже, і поява (хоча і не конституйованого) в їх особі духівництва. Здійснення шаманами камланій відбувалося під супровід ударів бубна, калатала або іншого музичного інструменту і, як правило, в стані екстазу. Невипадково на евенкійській мові слово «шаман» («саман») означає збуджену, несамовиту людину. Саме на стадії шаманізму став використовуватися обман як засіб здійснення релігійних обрядів і для підтримки релігійності.

Оскільки скотарство і землеробство було справою чоловіків, остільки вони не тільки стали управляти господарським життям общини, але й керувати процесом відправлення релігійного культу. І на перший план як головні об'єкти релігійного поклоніння виходять шаманські духи-чоловіки.

Шаманізм і сьогодні має місце серед народів Азії, Австралії і Америки. А вияв деяких рис шаманізму у всіх сучасних релігіях робить його причетним до всіх народів. Це наявність касти професійних служителів культу, притому, переважно чоловічої статі, навмисна переорієнтація людей з відносин «людина – світ» на відносини «людина – надприродний світ», уявлення про володіння духівництвом «дару зверху» і на цій основі – про їх зв'язки, якісь особливі відносини з духами надчуттєвої реальності. У ряді сучасних релігій застосовуються елементи екзальтації, тобто входження в стан підвищеної збудливості.

3. Етнічні релігії: народні та національні.З кінця 4 тис. до н.е. відбуваються якісні зміни різних сторін існування, функціонування і розвитку суспільства: знарядь праці, економічного устрою, виробничих відносин, політичного ладу, форм правління, соціальної структури та ін. Вони зумовили формування і еволюцію в межах цього суспільства і релігій його народу. На зміну родоплемінним віруванням приходять етнічні релігії, серед яких у релігієзнавстві (Ю.А.Калінін, Л.О.Філіпович, І.М.Яблоков та ін.)виділяють народні(ранні) та національні(пізні), або етнодержавні. Цей процес не був єдиним і одночасним ні щодо розвитку самих народів, ні в плані прояву в його рамках етнічних релігій. Деякі народи взагалі не знали етнічних релігій, а перейшли відразу від родоплемінних культів до світових релігій. Там же, де етнічні релігії виникали, вони взаємодіяли і взаємно перепліталися з іншими типами релігій аж до утворення нових синкретичних форм. Визріваючи в суспільних умовах того або іншого народу, етнічні релігії, з одного боку, ні за часом виникнення, ні за змістом віровчень, ні за культовою практикою не схожі між собою. З іншого боку, хоча етнічні релігії формуються і функціонують у межах одного народу, всі вони мають деякий ряд загальних характерних рис, що відрізняються між собою тільки ступенем свого вияву і лише іноді – кардинально. Це стосується і порівняльної характеристики як внутрішнього стану народних і національних релігій, так і між ними. Разом з тим в етнічних релігіях відбувається становлення тих елементів релігійного комплексу, формування і органічний зв'язок яких і сьогодні утворюють релігію як соціально-історичний феномен.

Епоха рабовласництва формує теїстичний тип надприродного. У етнічних релігіях головними об'єктами поклоніння замість духів стають боги. Вони стають не просто предметом віри і культу, але й вирішальним елементом у релігійному комплексі. Поступово складається богослов’я (рос. калька з грець.), або теологія (грець. Jεόλόγια, від Jεός – Бог, λόγος – вчення). Бог стає і поняттям, що лежить в основі філософських і соціально-етичних учень релігії. В уявленнях віруючих він є субстанція всього сущого, йому вони приписують вседосконаліші якості та всевизначаючу роль. Ускладнення соціально-політичних і економічних засад суспільства, його функціонування і поділ розумової і фізичної праці, що завершився, хоч і не повсюдно щодо народних релігій, але у цілому привели до утворення релігійної організації. Релігійна організація, базуючись на певних елементах, що її конституює, спрямовує діяльність, регулює відносини, визначає характер будови, формує свідомість, виробляє систему орієнтацій і контролю, які пов'язані загальним віросповіданням і відповідають її потребам та інтересам.

Народні релігії(від грець. έJνος – народ) – це так звані природні релігії, які виникають у рамках певної етнічної спільності як результат поступового і тривалого розвитку її світоуявлень, виражених у міфах, звичаях, обрядах, традиціях, культовій практиці.

З часу виникнення і еволюціонування в оточенні ранніх (бездержавних) етносів, ці релігії тісно пов'язані з народом. Їх етнічні та релігійні межі співпадають. Природні та соціальні катаклізми (зміна клімату, війни і т.д.) безпосередньо відображаються і на релігії народу: від процесів модифікації даної релігії до асиміляції її складнішим і динамічно еволюціонуючим релігійним комплексом у межах подальшого і розвиненішого періоду культури того або іншого народу; від переростання нею рамок вузької етнічності разом з виходом народу на новий рівень розвитку й отримання завдяки цьому загальнозначущого статусу до повного її зникнення разом із зникненням етносу. Цим обумовлена порівняльна маложивучість ранніх етнічних релігій.

Народні релігії охоплювали своїм впливом головним чином верхні й середні верстви населення. У народних масах ще сильні були залишки родоплемінних культів. Верстви, що офіційно представляли релігію, утверджували ідеї соціальної нерівності, походження і успадкування влади земних панів від небесних, необхідності посилення цієї влади і т.д., які відповідали їх духовним, ідеологічним і культурним потребам. Низи суспільства (раби і навіть сільська біднота) були усунені від офіційного культового ритуалу.

Земна ієрархія, що побудована на поділі праці, пануванні й підпорядкуванні, знайшла відображення в ієрархії небесній. У політеїстичних, тобто багатобожних релігіях, до яких відносяться всі народні релігії, серед богів, як правило, виділялася невелика група головних, а в їх оточенні – верховний бог. Останній шанувався як пан і богів, і людей. У всіх інших була своя певна сфера впливу.

Окрім знаного уособлення світу природи (боги – Сонця, Місяця, вітру, вогню і т.д., різного роду духи – русалки, водяні, лісовики та ін.) у народних релігіях боги уособлювали різні сфери діяльності людини (землеробство, скотарство, писемність і т.д.). Їх вплив розповсюджувався і на вчення про загробну (посмертну) віддяку, що зароджується. Уявлення про потойбічну віддяку мало місце не у всіх народних релігіях і не протягом всього часу їх існування. І стосувалося воно не всіх верств населення. На рабів нагорода небесна не розповсюджувалася.

Населивши природний і соціальний світ крім духів і богами, спроектувавши на них всю складність власного буття, люди для забезпечення свого існування у них же шукали взаємопорозуміння і підтримку. Богам, вважали вони, необхідно приносити жертву і не тільки у вигляді рослин і тварин. Немало релігій (давньо-вавилонська, -грецька, -єгипетська, -мексиканська, -фінікийська та ін.) мали відношення і до людського жертвопринесення. Обов'язковість і складність жертвопринесень, правильність їх здійснення стало розглядатися як умова досягнення успіху в спілкуванні з богами і полегшення власного існування.

Виникла необхідність у посереднику між богами і людьми. Релігійні організації, навколо яких групувалися б віруючі, виникли не у всіх народних релігіях. У ролі посередника частіше виступав жрець (старослав. «жреті» – приносити в жертву). Він був не тільки жертводателем, але й ворожбитом, знахарем, цілителем, чаклуном та ін. Відношення допущених до релігійного обряду віруючих не сягало далі його споглядання. Там же, де відбулося поглиблення поділу праці та соціальної диференціації, посилилася і тенденція до відособлення жрецтва в самостійні групи. З появою храмів (санскр. tern, грець. Jένέτοζ, лат. templum – відділення, розділення) жрецтво інституціоналізувалося і одержало економічну базу. Виникло храмове жрецтво (у релігіях Стародавнього Єгипту, народів Дворіччя). Жерці в значній мірі монополізували і духовну культуру: вели літописи, записували твори фольклору і т.п. Але в основному в народних релігіях жерці не були організовані, у них не було письмових джерел. Усний міф формував міфологічність народних релігій.

Будучи результатом певного релігійного синтезу попередньої традиції і виникаючих нових явищ у житті конкретного народу, ранні етнічні релігії не збереглися до наших днів, але деякі їх ідеї і обряди увійшли до сучасних.

Серед народних релігій виділяють: давньоєгипетську релігію, релігії народів Дворіччя, давньоіндійську, давньогрецьку, давньоримську та інші релігії. Щоб зрозуміти, як конкретно переломлювалися характерні риси народних релігій і для подальшого розгляду тих чи інших історичних типів релігії розглянемо деякі з ранніх етнічних релігій – давньоіндійську і давньогрецьку.

Давньоіндійська релігія – це релігійні погляди і обряди індоаріїв, що започаткували в 2 тис. до н.е. ведичну релігію, безпосереднім продовженням якої в 1 тис. до н.е. був брахманізм.

Назва і особливості релігії ведичної і брахманської пори випливають із Вед (санскрит., досл. – священне знання). Веди – це священні книги. Вони утворюють 4 групи текстів: Самхити (Вибране), Брахмани (Пояснення Брахмана), Аран'яки (Лісові книги), Упанішади (Сокровенне знання). Кожна з них відображає певний період в історії розвитку ведичної літератури.

У свою чергу Самхити складають 4 збірки: Ригведа (Веда гімнів), Самаведа (Веда мелодій), Яджурведа (Веда жертвопринесень), Атхарваведа (Веда заклинань). Найстародавніша і найбільш значна зацінністю знань про релігії є Ригведа – збірка гімнів, що прославляють богів і звернених до них молитов. Самі боги ранньої ведичної релігії носили антропоморфний характер і поділялися на земних, атмосферних і небесних. Пантеон включав тисячі богів. Головними з них були бог неба Варуна, богиня-мати землі Притхиві, бог Сонця Сур'я, бог Місяця і п'янкого напою Сома, бог грози, дощу і грому Індра, бог вогню Агні, бог засухи Вритра тощо. Матір'ю богів вважалася богиня Адиті, а їх главою – Варуна. Місце і роль богів у ведичному пантеоні, їх популярність і призначення змінювалися. Популярний Індра вбачався і найсильнішим, і взагалі покровителем світу, а з часом – богом війни, покровителем царської влади і верховним богом. Варуна став охоронцем порядку і справедливості. Так поступово обожнювалися не тільки явища і сили природи, але й суспільства. З поклонінням богам з приводу цих явищ і сил пов'язана Самаведа – збірка співів ритуально-обрядового призначення. За своїм характером ведична релігія і була такою. Головною ритуальною дією і сенсом обрядовості були жертвопринесення. Яджурведа – збірка, яка висловлювала жертовні формули і заклинання, молитви і правила здійснення жертвопринесень. Храмів як культових споруд не було. Жертвопринесення богам здійснювалися у формі вживання священного напою сома або в жертву приносили рослини, тварин і людей. Це робилося просто неба на спеціально споруджених жертовниках. Посередницькі функції між богами і людьми виконували жерці. Ведичній релігії були властиві первісна магія, анімізм. Атхарваведа – збірка магічних заклинань проти демонів, ворожих сил та іншого, з якими боги перебували в стані постійної війни.

Процес взаємодії ведичної релігії з місцевими культами привів до формування брахманізму. Його виникнення супроводжувалося утворенням у суспільстві 4 каст (варн, санскр. – ритуально чисті): брахманів – жерці-брахмани, кшатріїв – військова еліта і вожді племен, вайш'єв – вільне населення (землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни), шудр – раби. Кастова структура закріплювалася законами Ману (збірка «Закони Ману», бл. 5 ст. до н.е.). Природно, ведичні боги поступилися місцем кастовим богам. Пантеон пізньоведичних богів очолює божественна трійця (тримурті, санскр.– три образи, особи): Брахма – творець Всесвіту, Вішну – зберігач усіх світів, Шива – їх руйнівник. У пантеон входять їх дружини і діти (богиня Калі, дружина Шиви і його діти – бог мудрості Ганеша, бог війни Сканда), а також численні племінні боги, боги окремих околиць та ін. Всі вони, будучи антропоморфними, містили в собі залишки первісного тотемізму. Більшість божеств ототожнювалася з тваринами: Вішну – з міфічним птахом Іарудою, Шива – з биком і т.д. Були священні тварини (корова і мавпа) і рослини (лотос).

Як і раніше якихось особливих культових споруд для поклоніння богам не було. Головними культовими діями також залишалися жертвопринесення. Вони супроводжували весь життєвий шлях людини (народження, присвячення в члени варни, шлюб, поховання), торкаючись і менш значних подій на цьому шляху. До деякого часу приносилися і людські жертви. Без жерця-брахмана будь-які жертви вважалися недійсними. Вони повинні бути принесені в необхідний час, у відповідному місці та в установленому порядку, з використанням певних гімнів, молитов, магічних формул і дій. Необхідною умовою жертвопринесення був і обряд очищення. Практика жертвопринесень включала приготування і вживання сома. Виконання цих та інших обов'язків ставало професією. Необхідна була відповідна література. Але її створення викликано не тільки ускладненням релігійного ритуалу і виниклою неясністю деяких текстів Самхитів. З посиленням соціальної нерівності й поглибленням диференціації суспільства потрібно було обґрунтувати і ці процеси, а також підняти і укріпити авторитет жерців-брахманів. У 8-6 ст.ст. до н.е. розробляються Брахмани – книги, які написані брахманами для брахманів і коментують Самхити, що пояснюють і обґрунтовують ритуальну практику, її символічний сенс. Поступово брахмани монополізували не тільки релігійну, але й світську сфери.

Особливістю брахманської релігії було і відлюдництво, шлях аскези. Аран'яки і Упанішади являли собою збірки правил для відлюдників, старців, поглиблених у пізнання буття. Особливо виділяються Упанішади. Вони посилено підкреслюють моністичні (від грець. μόνος – один, у розумінні начала всього існуючого) ідеї ведичної релігії. На відміну від іншої ведичної літератури Упанішади центр уваги переносять з явищ природи на вирішення проблем походження, умов існування і перспектив розвитку людства, на з'ясування внутрішнього життя окремої людини, стани її душі та причин, що їх породжують. Пануючою стає концепція переселення душі (реінкарнація, франц. réincarnation – перевтілення, уособлення) та необхідності звільнення від перероджень (сансара, санскр. – круговорот народжень і смерті) і досягнення усвідомлення її (душі) злиття з божественною душею (мокша, санскр. – звільнення). Вихід з перероджень забезпечує виконання норм релігії (дхарма, санскр. і палі – закон, право, чеснота, істина тощо), встановлених Брахмою для кожної варни. І відповідно до закону віддяки (карма, санскр. – справа, дія, жереб) душа після тілесної смерті людини і оцінки її життєвого шляху богом смерті Ямою переселиться в тіло іншої (більш менш благородної) людини, а то й у тварину, рослину або інший предмет природи. Анімістичні уявлення в брахманізмі були так високо розвинені, що світ (створений, за Ведами, з води або яйця) весь пронизаний духами і душами, із злими проявами яких постійно борються боги.

Давньогрецька релігія – система політеїстичних вірувань і культів народів і племен Стародавньої Греції. Вона характеризувалася розвиненою міфологією. А міфологія виступила началом релігії стародавніх греків (ще в період матріархату), увібравши в себе анімістичні, фетишистські та тотемістичні уявлення. Міфологія була і яскравим виразом цієї релігії (вже за часів патріархату), що утілилася в олімпійській міфології, яка стала основою для розвитку як цих, так і інших (тих же магічних) уявлень давньогрецької релігії.

У міру становлення і еволюції крітської (3000-1770 до н.е.) і мікенської (1770-1200 до н.е.) культур, формування і розвитку полісів (у архаїчний період – 8-6 ст.ст. до н.е. і в класичний – 5-4 ст.ст. до н.е.), аж до розквіту в 3 ст. до н.е. Римської республіки, що почався після занепаду епохи еллінізму, відбувалося і функціонування відповідних релігій античного світу.

Поступово формується пантеон давньогрецьких класичних богів, багато з яких (Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда) існували вже в релігії кріто-мікенської культури. Але якщо уособлення сил природи в цій культурі пов'язано в основному з виділенням зооморфних богів, то олімпійські боги характеризуються антропоморфізмом. Починаючи з релігій грецьких полісів (Афіни, Спарта), він виразився майже у повному їх уподібненні людині. Тільки згодом боги стали уособлювати абстрактні сили природи і суспільства.

Олімпійський пантеон очолює Зевс. Перемігши і ув'язнивши в Тартар титанів, циклопів тощо, він стає верховним богом, «батьком всіх богів і людей». Поступово, перетворюючи цей вічно існуючий світ, Зевс породжує інших богів, вносячи до нього закон, науки, мистецтва, норми моралі тощо. До пантеону увійшли його сестра і дружина, цариця богів, покровителька шлюбу і сімейного життя Гера; його сини: бог очищення і зцілення Аполлон, бог торгівлі Гермес; дочки: богиня родючості й полювання Артеміда, богиня любові й краси Афродіта, богиня війни і перемог, а також мудрості Афіна, богиня молодості Геба; брати: бог моря Посейдон, бог підземного царства Аїд та ін. Ієрархію олімпійців доповнювали сини Зевса: бог вогню і ковальської справи Гефест і бог виноградарства і виноробства Діоніс; сестра Деметра – богиня родючості, землеробства і сімейного життя, а також бог стад, пасовищ і пастухів Пан та ін. Важливе місце в пантеоні займали боги-герої – Прометей і Геракл.

З архаїчного періоду віра в богів і героїв набуває всепроникаючий і обов'язковий характер. Вона розповсюджувалася на політичні процеси, державно-правове регулювання, економічну сферу, культуру, повсякденне життя громадян. Народне зібрання, засідання сенату і ареопагу, виробка багатьох приписів цивільних законів, постанов і актів, діяльність ораторів, торгові угоди, встановлення заходів, спів і музика, формування основ сім'ї, приватне життя проходили під релігійним покривом.

Люди на всіх рівнях, завжди і в усьому прагнули одержати прихильність богів шляхом певних обрядів, церемоній, свят, дій зовнішнього служіння. Твердо вироблених принципів віри не було. Релігійні вірування не мали під собою теологічної доктрини, філософських і часто навіть моральних підстав. Вони виходили з надр самого народу. А народ зрідка і не скрізь цікавили проблеми пророцтва, апостольства, мучеництва, самопожертвування, майбутнього життя, нагороди і покарання після смерті. Так, у культі мертвих померлий, щоб не поневірявся в страшних муках, обов'язково має бути похований. Його душа, в силу якої вірили стародавні греки, покоїться з тілом. З могили небіжчики охороняють громаду, протегують країні й навіть можуть бути вождями і владиками. Тому для грека залишення світу не страшне. А у цьому світі людина повинна користуватися його красою і віддаватися не пізнанню життя, а її задоволенням. Але вже в грецькому полісі виникає ідея про потойбічну віддяку за справи земні. Формуються уявлення про душу. Вона у міфічного співака Орфея може звільнитися від смертного тіла і продовжити своє існування, перевтілюючись і переселяючись. А в елліністичний період розповсюдилися міфи про богів-спасителів, які позбавляють людей від думок про смерть і вселяють надію про потойбічне спасіння. Нікому не хотілося зійти в надра землі та випробувати жахи мук Тартару. Невипадково виникають релігійні церемонії таємного характеру для особливих людей. Через них намагалися осягнути таємницю землі як джерела життя і смерті. Тому ці церемонії пов'язувалися з божествами, що мають відношення до землеробства (Деметра, Персефона, Діоніс). Акцент на богів, пов'язаних також з іншими видами діяльності, був обумовлений і звеличенням давньогрецькою релігією фізичної праці. Це (як і міфологічна інтерпретація природи і людини, діяльності олімпійських богів) свідчило про практичність і тверезий характер процесу обожнювання в релігії стародавніх греків.

Будучи зовнішньою за своїм характером, в їх релігії значення зберігала, насамперед, багатообразна обрядовість. Вона включала також безліч релігійних обов'язків. Під час особливо урочистих молитов повинні дотримуватися такі обряди, як омивання рук, окроплювання себе очисною водою, узливання, куріння пахощів благовоній, одягання на голову вінка, певні жести рук, тон молитви, виконання гімнів і співу та ін. Дотримуватися вони повинні були до найдрібніших подробиць і ніщо цьому не могло перешкодити. Боги, герої, мертві вимагали від людей строго певних молитов і жорстко регламентованих жертвопринесень: умилостивлюючих, спокутних, вдячних. Тільки у такому разі вони давали надію, підбадьорювали, заспокоювали. Самі жертвопринесення з часом еволюціонували від масових і безпосередніх (предметів, рослин, тварин і навіть людей) до спеціальних (приуроченим особливим – святам, через звичай, наказаних законом, за заповітом – випадкам), а далі – аж до символічних (не самих предметів і т.д., а їх зображень).

Духівництва в загальноприйнятому розумінні не було. Були жерці. Посада жерця нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, а повноваження обмежувалися межами храму. Поза ним жрецтво вливалося в ряди звичайних громадян. Не було і якої-небудь священної ієрархії. Жрець виконував свої релігійні обов'язки і над ним, окрім контролю і у разі потреби покарання з боку народу, не існувало ніякої влади. Лише деякі жрецькі посади передавалися у спадок. А в основному жерці вибиралися за жеребом, при необхідності поставлялися сім'ями, деколи, місця жерців продавалися з можливістю подальшого перепродажу. Перед вступом на посаду жерця людину навчали. Для проведення ритуальної служби у нього були свої службові книги, молитви і обряди, що зберігалися в таємниці. Жрецтво не було міцно організованим станом. У кожної цивільної громади був свій стан жерців, також розрізнений, як і їх особливі догмати і обряди, і, звичайно, боги, духи, герої, під назвою яких ховалися людські душі, обожнені після смерті. Як між жерцями (окрім назви, зовнішньої схожості, посади і її обов'язків), так і жерцями і богами не було нічого спільного (ні за походженням, ні за легендами, ні за характером і т.д.). Разом з відправленням культу, жерцю відводилася важлива роль у тлумаченні пророкувань оракулів. Жерці організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Вони наглядали за храмом, розпоряджалися його майном. Надмірно накопичені і багатства, що надходили, стали продаватися. І пожертви стали брати грошима, а також мати дохід з будинків і земель, з торгових операцій, з капіталу та ін. Їм могли допомагати призначені за жеребом фінансові працівники храму.

Храм був найважливішим елементом давньогрецької релігії. Їх було так же багато, як і різних релігійних обрядів і церемоній, що проводилися в них і за їх межами численним жрецтвом. Храм був домом богів, які були втілені в скульптурах і височіли на п'єдесталах у кожному храмі. Оскільки боги були антропоморфні та представляли подібність людини у всьому (і у тілесному, і в духовному планах), тільки з яскраво вираженою перевагою, остільки і храм оснащувався подібно до житла людини. І був він місцем не тільки релігійного культу, але й цивільним приміщенням. У ньому зберігалися еталони мір, державний архів, державні й приватні гроші, коштовності, документи, посуд, тканини, убрання, витвори мистецтва і т.д. Храм був і політичним символом. Тому він завжди займав вигідне (з претензією на велич) положення. У храмах і поряд з ними проходили народні зібрання, оголошувалися рішення царів та інших керівних осіб. Власне, самі чиновники з часом ставали жерцями, а жерці – чиновниками. І таким або іншим чином релігія у цілому постійно знаходилася під наглядом держави.

Криза давньогрецького поліса, поширення в Греції в елліністичну епоху східних культів, різних релігійно-містичних течій і філософських учень приводить до витіснення релігії греків, а з гегемонією Риму і появою християнства – до остаточного її відкидання.

Національні релігії – це релігійні вірування, які поширилися серед всього населення певного народу і функціонують у межах конкретної держави.

Термін «національні релігії» не зовсім вдалий, бо ряд релігій цього типу зародилися в період існування народностей. Коли на основі останніх сформувалися нації, а в їх рамках продовжували виникати подібного ж роду релігії, то й даний термін став повною мірою їм відповідати. З цієї причини нерідко цей тип релігій справедливо іменують етнодержавними.

Утворення етнодержавних релігій відбувалося в руслі економічних, соціально-політичних і культурних змін суспільного життя: спеціалізації і професіоналізації трудової діяльності, розвитку землеробства і формування міської культури, зростання міграційних процесів, посилення і централізації державної влади і т.д. Масштабність змін у житті народів, активізація економічних, торгових і культурних зв'язків між ними викликали процеси зменшення віросповідної різноманітності на їх територіях.

Релігія набула певну народно-державну спрямованість, перетворилася на ідеологію. З одного боку, вона була не стільки виразником інтересів народу, скільки виступала способом його пригноблення і засобом панування над ним з боку можновладців. З іншого боку, етнічна (кровноспоріднена) спільність не без впливу загального віросповідання, що стало державною релігією, єдиною ідеологією, об'єднується в єдиний соціально-політичний організм.

Поки для етносу релігія залишається характерною ознакою, їх межі зближуються. При всьому зближенні вже в самих цих межах релігійних ідей та інтересів, насамперед, вищих верств, уявлення і образи народно-державних релігій близькі й зрозумілі також і простим людям. Більш того, раніше пасивних спостерігачів релігійного процесу релігії цього типу роблять їх всіх активними його учасниками. Переплітаючись з національною культурою, звичаями, обрядами і традиціями народів розповсюдження, вони детально ритуалізують і їх повсякденне життя. Обов'язковість національної релігії для певного етносу перешкоджає духовній експансії. Багато у чому всім цим пояснюється величезний масштаб впливу даних релігій і їх велика життєздатність. Невипадково багато які з них існують і до цього дня.

Зародившись у надрах народних релігій, увібравши в себе різні компоненти як родоплемінних культів, так і ранніх форм релігійних вірувань, у національних релігіях на перший план висувається обожнювання внутрішніх духовних станів людини (бог мудрості, бог любові тощо).

Разом з цим, з одного боку, більшість національних релігій залишилися політеїстичними (індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм та ін.). Лише у деяких з них (іудаїзм, сикхізм) процес виділення одного з богів як головного переростає в монотеїзм, тобто в єдинобожжя. Проте принцип монотеїзму не буде проведений послідовно ні в національних релігіях у цілому, ні в тих з них, які стали монотеїстичними. В усіх відношеннях вони характеризуватимуться єдністю політеїзму і монотеїзму. Ця непослідовність буде характерною рисою і наступних історичних форм релігійних вірувань.

З іншого боку, поступово національні релігії перетворюються з релігій ритуалізму в релігії, що ґрунтуються на внутрішніх переконаннях. Це вело до уніфікації релігії, а з нею і до спрощення культу. У релігійному обряді жертвопринесення з видів жертв були виключені або приносилися рідше тварини. Відбулася повна відмова від людських жертвопринесень. Спростилися і жрецькі функції. Жерці як і раніше ще залишалися носіями ритуального обряду, етичних норм і т.д. Але їх функції вже зводилися в основному до культових. І самим жерцем міг стати будь-хто, а не тільки нащадок жерця.

Відокремлення духовної влади від світської, що відбулося, сакралізація останньої і освячення нею встановлених порядків з боку жрецтва додало йому надзвичайну силу в суспільстві. На цей період припадає і активне будівництво храмів. Храм розглядався як Дім Божий, як усипальня родоначальників релігії, які з'явилися до цього часу. З часом їх життя міфологізувалося і сакралізувалося, внаслідок чого родоначальник тієї або іншої релігії одержував статус бога.

Власне для цього етапу еволюції релігії характерне формування поняття «бог». З'являються народні боги, спасителі, месії. Формується віровчення у вигляді певних релігійних принципів, канонів, догматів, моральних заповідей. Виникають віросповідні джерела: священні книги, вчення пророків і т.д. Відбувається становлення богослов’я, релігійно-філософських концепцій, які пояснюють природу і сутність світу і людини, характер відносин людей із світом і Богом, а також між собою. Активно розробляється вчення про посмертну віддяку. Вчення про потойбічне життя набуває першорядного значення.

Весь цей процес оформлення релігійного комплексу є не тільки етапом розвитку національних релігій, але й характеризує релігійність того або іншого народу.

До національних релігій відносять: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм та ін. З метою розуміння конкретного переломлення характерних рис національних релігій і подальшого розгляду історичних типів релігії розглянемо іудаїзм і конфуціанство.

Іудаїзм – це монотеїстична етнодержавна релігія, що сповідується євреями різних країн: Європи, Південно-Західної Азії, Північної і Південної Америки, Африки та ін. Більшість його прихильників мешкає в Ізраїлі (бл. 82% населення). Всього ж у світі послідовників іудаїзму від 13,5 до 17,5 млн людей.

Витоки іудаїзму йдуть у релігію євреїв-кочівників Аравії 2 тис. до н.е., куди вони прийшли з Центральної Азії. Серед них були поширені культи духів предків, тварин, явищ природи. Політеїстичні вірування й обряди кочових єврейських племен біблейського періоду іудаїзму (2 тис. до н.е.) в результаті повернення-завоювання ними в 13 ст. до н.е. Палестини були доповнені релігійними уявленнями місцевих землеробських народів. У цей період як не було ще національної єдності, єдиної держави і єдиного царя, так не було і єдиного Бога, єдиної церковної організації і навіть храму. Це була релігія без догм, без книг, без жерців. Були лише служителі Ковчега – житла Бога (невеликий ящик з дерева), зробленого ізраїльтянами ще за часів їх перебування в Єгипті, яке було ними поміщено в спеціальному шатрі – Скінії. Тільки починався і процес становлення ідеї єдиного Бога-Ягве.

З переходом євреїв від скотарства до землеробства і з утворенням в 11 ст. до н.е. давньоєврейської держави змінюються і їх релігійні уявлення. Культ Ягве, Бога племені Іуди (звідси – іудаїзм), що увібрав у себе атрибути і функції інших племінних божеств і відіграв головну роль у становленні династії перших царів, стає загальнодержавним. Чітко починає виявлятися ідея народної єдності. Ягве, що «вивів» народ на чолі з Мойсеєм з Єгипту і «подарував» йому Ханаанську землю, стає національним Богом. Будується храм Ягве. З'являються пророки (Ісаїя, Ієремія, Ієзекіїль та ін.), декілька пізніше (8 ст. до н.е.) – оратори і проповідники. З того часу починає складатися Тора (Хумаш, або П'ятикнижжя; від іврит. хамеш – п'ять). Відбувається поглиблення ідеї договору (Заповіту) між єврейським народом і Богом Ягве. Впроваджується думка про богообраність і історичну винятковістьєвреїв. Висувається концепція віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, усюдисущого і невмирущого Бога. Виникає монотеїзм, хоча монотеїстичні уявлення в іудаїзмі зміцняться лише в 1 ст. н.е.

Розпад наприкінці 10 ст. до н.е. єдиної держави призвів до утворення двох царств: Ізраїльського – із столицею Самарією та Іудейського – з центром в Єрусалимі. Тут, по суті, і склався іудаїзм. Був побудований Єрусалимський храм як центр його віровчення. Проте перипетії історії цих царств привели до їх зникнення (Ізраїльське в 722 р. до н.е. завойовується ассирійцями, Іудейське в 586 р. до н.е. – вавилонянами). З 538 р. до н.е. Іудея відроджується, але лише як провінція Ахеменідської держави. Тому після «вавилонського полону» іудейська релігія як «храмових громад», а з часом – синагогальних звужується рамками суцільного богослужіння й індивідуального дотримання обрядів.

Після повернення з «вавилонського полону» (тобто після 5 ст. до н.е.) об'єднуються перші п'ять книг Біблії (грець. Βιβλία – книги) – Тори (іврит. – Закон), або (в рос. традиції) П'ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). До Тори примикають Пророки (Невіїм, 21 книга релігійно-історичного характеру) і Писання (Кетувім, 13 книг різноманітного жанру). Пророки поділяються на старших (книги Ісуса Навина, Суддів, по дві книги Самуїлові та Царів) і молодших, які у свою чергу підрозділяються на великі (книги Ісаї, Єремії, Єзекіїля) і малі (книги Осії, Йоїла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії). Писання складають:Псалми, книга Йова, Приповісті (Соломонові), Рут, Пісня над Піснями, Екклезіяст (або Проповідник), Плач Єремії, Естер, книга Даниїла, книги Ездри та Неємії і дві книги Хронік. У своїй сукупності (в іудейській традиції 22 або 24 книги за рахунок поєднання подвійних книг: Самуїлових, Царів, Хронік, а також Ездри та Неємії, Суддів і Рут) Тора (П'ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Кетувім (Писання) склали ТаНаХ (поєднання перших букв назв цих трьох частин). Поступово в 3 ст. до н.е. – 1 ст. н.е. старозаповітний канон (зібрання священних книг, написаних у 15-5 ст.ст. до н.е.) набув той вигляд, який існує в сучасній єврейській (Масоретський текст) Біблії. Вона містить лише Старий Заповіт, роботу над яким масорети (давньоєвр. масора – переказ, передача традиції, тобто хранителі переказу) закінчили у 8 ст. н.е. Так, власне, не тільки складається практично, але й оформляється теоретично така релігійна система, як іудаїзм.

У Старому Заповіті йдеться про створення світу і людини, про життя перших людей, їх гріхопадіння і його наслідки, про нащадків Адама і їх життя, про всесвітній потоп, про Ноя і його нащадків, про засновників єврейського народу: Авраама, Ісаака, Якова (Ізраїль), про історію ізраїльського народу, про заповіт йому Богом. Їм приписується дотримуватися 10 основних заповідей, накреслених на двох кам'яних плитах, – «скрижалях заповіту» і переданих Мойсею на горі Синай: вшановуй єдиного Бога, не створи собі кумира, не вимовляй ім'я Бога марно, пам'ятай день суботній, вшановуй своїх батьків, не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не вимовляй неправдивого свідоцтва на ближнього свого, не бажай того, що належить ближньому твоєму. Особлива увага до Декалогу (від грець. δέκα – десять і λόγος – вчення) пов'язана, насамперед, з тим, що перші чотири заповіді стосуються вихідної ідеї іудаїзму – монотеїзму Ягве і ставлення до нього. Це найважливіші положення віровчення іудаїзму і одночасно його культові приписи, що регламентують релігійну поведінку. Інші відносяться до етичних норм поведінки, що оцінюються нині як загальнолюдські. Хоча ці норми наповнені в Старому Заповіті цілком конкретно-історичним змістом, що відображає епоху занепаду первіснообщинного ладу і формування рабовласницького суспільства. Особливо виділяється необхідність виконання постанов і законів, яких 613: 248 (кількість частин тіла людини) позитивного характеру веління і 365 (кількість жил у людському тілі) негативних заповідей, що забороняють певні дії. Їх виконання стосується лише євреїв. Іншим достатньо 7: не поклонятися ідолам, не проливати безневинної крові, не упадати в порок, не їсти м'яса з кров'ю, не порочити Всевишнього, не займатися грабуванням, творити правосуддя.

Збереження заповіту, виконання заповідей, постанов і законів, непротивлення Богу і слухняність тільки його дозволить, стверджує Тора, придбати благовоління в очах Господа і стати народом обраним ще до «кінця світу». Сьогодні вчення про союз Ягве з іудеями, про їх обраність та історичну винятковість трактується не з погляду надання єврейському народу привілеїв або права панування над іншими народами, а в плані його зобов'язань перед собою і світом у цілому.

Як культ єдиного Бога доповнюється уявленнями про «богообраність» народу Ізраїлю, так ідея його винятковості знаходить відображення в іудейському месіанізмі. Вчення про Месію (від давньоєвр. машиах – помазаник, тобто про прихід «божественного спасителя»), що виникло у Пророках після загибелі єврейської держави і експлуатації її народу з боку своїх та іноземних гнобителів, покликане було відновити договір з Ягве і спасти тих, хто повірив у нього. Крах надій на спасіння власними силами привів іудейський месіанізм до провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння) – уявленням про прихід Спасителя і здійснення ним есхатологічних ідей: воскресіння мертвих, Страшний суд, Царство небесне і т.п. Адже Бог – «Цар всієї землі», у нього її основи, на яких він утвердив всесвіт.

З самого початку Старого Заповіту Бог виступає як творець і управитель світу і всього, що є у ньому. Всевишній єдиний і один у всі часи, безтілесний і недоступний ні для кого, абсолютний і незмінний, перший і останній. Він людинолюбний і милосердний, довготерпеливий і великомилостивий, все чує і всезнаючий, істинний і зберігає правду. Господь великий і всехвалений, міць і щит, заступник і помічник, світло і спасіння праведних. Для тих, хто не послухався його заповіт – вражаючий і нищівний. Бог строго стягає і віддає за заслугами. Він умертвляє і оживлює, скидає і зводить, робить убогим і збагачує, принижує і прославляє. Господь Бог святий і праведний. Єдино його необхідно хвалити, йому вклонятися і приносити жертви, на нього сподіватися і він почує голос молитви, підкреслюється в Біблії.

З ранку іудей зобов'язаний вимовити три благословення (що не створив його Бог неєвреєм, рабом і жінкою, а вона – що він створив її по своїй волі) і протягом дня тричі молитися (тфіла) і постійно (у зв'язку з тією чи іншою подією: якоїсь звістки, придбання та ін.) вимовляти у встановленій формі благословення.

Численні постанови стосуються і вживання їжі: одні дозволяють (вживати, напр., кошерне м'ясо, тобто певним чином приготоване), а інші забороняють (вживання того ж м'яса з кров'ю). Існують постанови, щодо вирішення найрізноманітніших проблем, що виникають у житті людей: від побутових до виробничих. Їх головною спрямовуючою в процесі нескінченних історичних випробувань єврейського народу є збереження його ідентичності.

Цій же меті служать постанови старозаповітного канону про необхідність строго дотримуватися свят: Шабат – день суботи і час спокою; Песах (Великдень) – головна подія в іудаїзмі, яка відзначалася в період і з нагоди приплоду худоби, а потім – збирання пшениці, сьогодні святкується на честь виходу євреїв з Єгипту; Суккот (Кущі) – співпадає з часом збору плодів і виражає подяку Богу за дари і проводиться в спеціально виготовленому кущі (курені) на згадку про життя стародавніх євреїв у пустелі після виходу з Єгипту; Шавуот – спочатку справлявся як день перших плодів, згодом – у пам'ять отримання Мойсеєм Тори на горі Синай; Ханука (давньоєвр. – освячення) – відзначається в ознаменування повторного освячення Єрусалимського храму після його осквернення ворогами іудейської віри; Пурим (давньоєвр. – жереб) – на честь врятування євреїв від повного знищення; Рош-Гашана – єврейський Новий рік; Йом-Кіпур (Судний день, або День Очищення) – день каяття, утихомирення плоті та ін.

Важливою ознакою приналежності до іудеїв виділяється дотримання суботи, бо це тут є знамення між Богом і ними. Таким є носіння спеціального одягу(талит: малий – під одяг на весь день і великий – на час молитви), на краях якого нашиті китиці (цицит) з шерсті, щоб кожен іудей пам'ятав і виконував всі заповіді Бога і зберігав святість перед ним. Під час молитви голова покривається ярмулкою (кипа), що символізує присутність Того, Хто вище тебе. Таким же важливим сьогодні є носіння під час молитви тфіліна – футлярчика з шкіри з вкладеним у нього текстом молитви на пергаменті. Особливо належним серед них Тора визначає обрізання(брит-міла)немовляти чоловічої статі на восьмий день від народження як знак союзу між Богом і народом Ізраїлю. У цей же час йому дається і ім'я. Дівчинці – коли її батько вперше після її народження викликається читати Тору. Повноправним же і відповідальним членом дому Ізраїлю хлопчик стає в 13 років(бар-міцва – син заповіді), дівчинка – в 12(бат-міцва – дочка заповіді), чому присвячений обряд вступу до свідомого життя. Життєвий шлях продовжує весільний обряд(кідушин), що включає сам процес вінчання (хупа) і шлюбний контракт (ктуба). І завершує цей шлях поховання, що розглядається як перехід від життя у матеріальному світі до життя в світі духовному.

Необхідно відзначити, що після 5 ст. до н.е. було написане ще декілька релігійних книг (2 і 3 Ездри, Товіт, Юдіф, Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса, сина Сірахова, Послання Єремії, Варуха, 1-3 Маккавейські). Але ці книги (у православ'ї і католицизмі) не були включені в старозаповітний канон. Як неканонічні, але корисні й повчальні, вони увійшли до т.зв. Септуагінти, або Перекладу Сімдесяти (лат. Septuaginta, калька з грець. επτακοντα – сімдесят), тобто в грецький переклад Біблії, який складає 39 книг (Старий Заповіт). Між іншим, серед основних гілок християнства існують деякі розбіжності у розумінні структури Старого Заповіту. Один з варіантів має наступний вигляд: П'ятикнижжя Мойсеєве: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, або Повторення Закону. Книги історічні: Ісуса Навина, Суддів, Рут, 1-4 Царств, 1-2 Хронік, Ездри, Неємії, Естер. Книги навчальні поетичні: Йова, Псалмів, Приповістей Соломонових, Екклезіястова (або Проповідника), Пісня над Піснями. Книги пророцькі: а) книги великих пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїля, Даниїла; б) книги малих пророків: Осії, Йоїла, Амоса, Овдія, Йони, Міхея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії. Їх переклад був зроблений у 3-2 ст.ст. до н.е. для александрійських євреїв-елліністів та іудеїв діаспори (грець. διασπορά – розпорошення, тобто життя поза батьківщиною; тут: існуючих поза Палестиною) не тільки тому, що вони з різних причин говорили в основному лише грецькою. Септуагінта була претензією на їх участь у світовому цивілізаційному процесі.

За часів єгипетського (332 до н.е.), а потім римського (135 до н.е.) завоювань Іудеї не тільки перекладалися, а також переписувалися, доповнювалися і виправлялися книги Священного Писання. Євреї виселялися з Іудеї (і розселялися в Єгипті, Сирії, Вірменії – 3-2 ст.ст. до н.е., а надалі – на обширній території Римської імперії), їх релігія часом заборонялася (напр., сирійським царем Антіохом VI, 175-163 до н.е.), а Єрусалимський храм руйнувався (Тітом у 70 н.е., сином імператора Васпасіана) і т.д. Відбувалися і зворотні процеси: відновлення незалежності Іудеї (142 до н.е. під час повстання Маккавеїв), виступи народних мас (Іудейська війна 66-73 н.е., повстання Симона Бар-Кохби 132-135) проти порядків влади і т.д. В умовах постійної напруженості людського духу в елліністичний період в історії іудаїзму (6 ст. до н.э.-2 ст. н.е.) посилювався релігійний пошук, виникали різні іудео-релігійні рухи (саддукеїв, фарисеїв, зелотів, єссеїв та ін.), розповсюджувалися різного характеру ідеї: від виправдання рабовласницьких порядків до їх зміни і участі у цьому процесі, від ідей месіанського і есхатологічного плану до їх заперечення і знищення самих носіїв.

Близько 100 р. до н.е. остаточно склався канон священних книг іудаїзму і почався його рабиністичний, або синагогальний період, що тривав до 18 ст. н.е.

Після руйнування Єрусалимського храму як єдиного релігійного центру іудаїзму його функцію стала виконувати синагога (від грець. συναγωγη – спільне зібрання). Вона виникла в Палестині ще в 4 ст. до н.е. і в Єгипті в 3 ст. до н.е., а знайшла своє широке поширення в діаспорі. Тут синагога в особі рабинів (від давньоєвр. раббі – мій вчитель) виконувала як релігійні функції (богослужіння: обряди, молитви, читання Біблії, спалювання свічок і т.д.; навчання: вивчення Тори),так вирішувала і завдання управління єврейськими громадами. Синагоги в місцях мешкання євреїв не були єдиними релігійними центрами. У деяких містах (Явне, Уше, Бет-Шеарімі, Циппорі) були школи, в яких займалися кодифікуванням Біблії, класифікацією Усної традиції, іншими сторонами процесу розвитку віровчення і культу іудаїзму. Робота (рабинів Іоханана Бен Заккая в Явне, Ієхуди Бар Ілаяв Циппорі) над Усною традицією, що виникла ще в 2-1 ст.ст. до н.е., привела до створення Мішни (вторинний закон). Вона регулювала цивільно-правові та релігійні питання. Обговорення їх змісту, його роз'яснення і критичний аналіз в палестинських і вавилонських іудейських школах привели до написання продовження мішнаїтського вчення – Гемари. Мішна іГемара утворили собою Талмуд (давньоєвр. ламейд– вивчення) відповідно в палестинському (Т.Єрушалмі) і вавилонському (Т.Бавлі) варіантах. Його письмове оформлення тривало протягом 3-5 ст.ст. н.е.

До Талмуду увійшли міркування про мораль, метафізичні ідеї, спостереження з геометрії, медицини, астрономії, географії і т.д. Тут мають місце афоризми і притчі, легенди і міфи. Він відобразив раніше невідомі релігійній свідомості євреїв уявлення про кінець світу, віру в страшний суд, загробну віддяку і воскресіння з мертвих. У ньому викладені іудейські уявлення про добрі та злі божества. Талмуд закріпив систему релігійної обрядовості, що регламентує поведінку віруючого 613 постановами. Весь його зміст пронизаний ідеєю залежності людини від Бога, проповідями покірності йому і сталим порядкам.

Подальша еволюція іудаїзму була пов'язана з розпадом у 395 р. Римської імперії, із зміщенням (з Палестини до Вавилону) центру єврейської релігії і культури і з утворенням до початку 11 ст. (під впливом Палестини знаходилися євреї країн ісламу та Іспанії, а Вавилону – євреї Італії, Франції, Німеччини) двох напрямів єврейської традиції: сефардської (сфарад – іспанець) і ашкеназійської (ашкеназ – німець), з посиленням (що лише часом слабшає) гоніння на євреїв, насамперед, у ряді країн Західної Європи (Франція, Іспанія), з продовженням розсіяння євреїв (Північна Африка, Туреччина, Португалія, Польща, Україна, Росія).

Відбувалися рухи і всередині самого іудаїзму, одні з яких (як рух караїмів, заснований у середині 8 ст. Анан Бен-Давидом), визнаючи лише авторитет Тори і відкидаючи Талмуд, його підривали, інші (як середньовічний рабинізм в особі глави іудейських коментаторів рабина Шеломо Бен-Іцхака) його і традиції Талмуда охороняли і розвивали, а також систематизували (Моше Бен Маймон) і стандартизували (Йосеф Каро) іудейське законодавство.

Як засіб зміцнення духу єврейського народу, підірваного в 16-18 ст.ст. виступив хасидизм. Його засновником був Ізраїль Бен Елаєзер (прозваний Баал-Шен-Тов, або Бешт). Хасидизм утверджував не просто віру в месіанське спасіння, а вчив, що кожна мить реальності для кожної людини є момент її спасіння і крок до остаточного спасіння всіх. Але незабаром у хасидизмі утвердилася ідея, що здійснити месіанські надії людей можуть, по суті, лише цадики (проповідники). Через свої можливості (звільнити свідомість від думок про земне і концентрувати їх на Богу і молитві до нього) вони здатні, узявши на себе весь вантаж печалей і тривог своїх прихильників, укріпити їх дух і забезпечити їм успіх у справах земних і небесних.

Крен Шнеур-Залмана на раціоналізацію хасидизму привів до того, що виник хасидизм Хабада (назва утворена з початкових літер трьох вищих сефірот: Хохма, тобто мудрість, або народження ідеї, Біна – розуміння, або розробка ідеї і Даат – знання, або сприйняття ідеї розумом). Хабад-хасидизм своєю основою бачить іудейське законодавство (Шулхан Арух), надає значення вивченню Талмуда, зберігає екстатичне відношення до молитви, цінує спеціальні мелодії, удосконалює ритуал і церемонії, міняє статус цадика, який розглядається не як посередник між Богом і людиною, не в ролі ясновидця і чудотворця, а як вчитель, що має для цього вченість і знання Тори. Хоча рабини як і раніше займали центральне місце в єдиній хасидській громаді, що зберігається хасидизмом, у цілому рабинізм позбавляється визначальної ролі в іудейському ото