РЕЛІГЯ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

ТЕМА I

1. Предмет і структура релігієзнавства.Назва будь-якої сфери наукового знання або якої-небудь його галузі не вказує ні на об'єкт, ні на предмет їх дослідження. І в релігієзнавстві як галузі філософського знання етимологія даного слова не означає, що його об'єктом або предметом є релігія як така. Інакше виявлення об'єкту і предмету релігієзнавства відводитиме у площину зовнішніх виявів релігії: форм і рівнів існування релігійних поглядів і ступеня мисленого їх осягнення; способів вияву і форм протікання релігійних почуттів і їх інтенсивності; засобів, способів і результатів культової практики і характеру її виявлення; видів релігійних організацій, їх типологізації і рівня залучення до них. Такий підхід приведе не тільки до спрощеного розуміння структуроутворюючих елементів релігійного комплексу, але й функціональності та закономірності релігії, а, зрештою, – до спотворення її сутності. Не змінивши характер підходу до релігії навряд чи можна визначитися з об'єктом і предметом релігієзнавства, що не тільки вірно помічає, але й обґрунтовує А.М.Колодний.

Будучи галуззю філософського знання, релігієзнавство у сферу свого дослідження також включає відношення «людина – світ». Але філософія при розгляді свого об'єкту зосереджується як на людині, так і на світі, їх взаємозв'язку, відповідно чому формується її предмет. Релігієзнавство у вирішенні проблеми відношення «людина – світ» на перший план висуває людину-індивіда, бо важливе розглядання індивідуального існування людини, при цьому також не поза світом і не в зіставленні йому, а в контексті буття цього світу. Інакше й бути не може, адже будь-яка релігійна система займається не стільки картиною світу, скільки людиною у ньому. Трансформувавши відношення «людина – світ» у відношення «людина – надприродний світ» (віра в який характеризує будь-яку трансцендентну форму релігії і є її основоположною і неодмінною ознакою), релігія робить своїм об'єктом процес самовизначення людини в світі через віру в свою причетність до світу надприродного. Утвердження в світі і в багатоманітті форм виявів його буття божественної сутності та пробудження в людині на основі віри в неї відчуття божественності цього світу і наявності в собі чогось надприродного, робить релігію специфічним засобом людського самовизначення в світі. Через відчуття своєї причетності до Абсолюту відбувається позалогічне усвідомлення людиною в структурі своєї релігійності світу в собі та себе в світі. Цей особливий внутрішній стан людини, який виражає її єдність з трансцендентним і свідчить про її відповідне самовизначення в світі, виступає об'єктом релігієзнавства.

Але релігієзнавство займає не тільки особовий стан, внутрішній релігійний досвід, його опис. Релігієзнавство за своєю будовою і структурою, змістом дисциплінарних областей знання, його багатоаспектністю досліджує та інтерпретує релігію і на логічному рівні: закономірності виникнення, існування й розвитку релігії; основні елементи релігійного комплексу, їх динаміку розвитку і взаємодії, місце і роль у ньому і в житті віруючого; різноманітний і не єдиний у своєму вияві функціональний спектр релігії, її значення в державно-політичній та ідеологічній сферах життя суспільства, в культурно-історичному процесі, в духовно-моральному становленні людей. Релігія у всій єдності її структури, функціональності та закономірності, що відображає особовий релігійний досвід, є предметрелігієзнавства.

Історія релігії – галузь релігієзнавства, яка займається вивченням походження релігії і внутрішніми процесами її еволюції, а також описом і осягненням історії даного феномена в його соціально-культурних зв'язках. Історія релігії на підставі різних підходів дослідження становлення релігії вивчає її реальну історію виникнення та еволюції. А осмислення сутності та сенсу реального релігійного процесу в історії суспільства стає предметом історіософії релігії.

Географія релігії– дисциплінарне утворення релігієзнавства, яке вивчає взаємодію в системі «релігія –природно-географічний ареал» і багатоманітні конкретно-історичні вияви їх взаємовпливу. Географія релігії, з одного боку, розглядає вплив природно-географічних умов на релігію щодо її виникнення, значення у подальшому відтворенні, появі та поширенні певних історичних типів релігії, їх трасформацію чи зникнення, наявність релігійних утворень автохтонного населення і їх вплив на долю тільки що поширених серед них релігій. З іншого боку, розкриває вплив релігії на територію її поширення: багатоманіття і вагу місцевих релігій, долю місцевих релігійних течій під дією релігій, які з часом поширилися, динаміку змін релігійної приналежності населення.

Соціологія релігії– одна з галузей релігієзнавства, що досліджує релігію як складний у своїх виявах соціально обумовлений феномен, який детермінує суспільство, групи та індивіда. Спираючись на ряд концептуальних підходів (компаративно-типологічний, структурно-функціональний, феноменологічний, емпірично-дескриптивний та ін.) та рівнів (теоретичний і емпіричний) соціального осмислення релігійного феномену, соціологія релігії вивчає соціальні основи релігії, її виникнення, закономірності розвитку і функціонування як структурного компоненту суспільства. Нею досліджується структура і структуроутворюючі елементи релігійного комплексу, його місце, функції і роль у системі соціуму, дія на інші складові цієї системи і їх зворотний вплив на нього. Вона розглядає також форми і наслідки взаємодії і взаємовпливу релігії та інших соціальних підсистем, тенденції розвитку їх взаємозв'язку.

Феноменологія релігії (від грець. φαινόμενον – той, що з'являється і λόγος – вчення) – релігієзнавчий напрям раціонально-конструкти-вістського осягнення релігії та інтерпретації релігійних сенсів і значень її феноменів. На основі співвідношення уявлень, ідей, цілей, мотивів суб'єктів комунікації з погляду релігійних сенсів, а також інтерпретації інтенції (від лат. intentio – намір, спрямованість) релігійної свідомості, яка породила ці сенси, феноменологи релігії прагнули побачити релігію такою, якою вона є реально в своїх виявах, описати і класифікувати їх без яких-небудь світоглядних упереджень та ідеологічних маніпуляцій. Спираючись на такі поняття, як «священне», «нумінозне»та ін., на своєрідні концепції суб'єкту релігійної свідомості, об'єкту віри, а також релігійного акту, в якому останній осмислюється, феноменологи релігії вважають саме феноменологічний аналіз як єдино можливий спосіб осмислити і сформувати релігійність не як формальне виконання канону, а як переживання трансцендентного сенсу, прихованого безпосередньо в людській історії.

Психологія релігії– релігієзнавча дисципліна, що вивчає психологічні витоки релігії і психологічний аспект вияву її феноменів на внутрішньо психологічному рівні віруючих і у позарелігійному психологічному кліматі життя суспільства, груп, індивіда. Психологія релігії на основі загально- та індивідуально-психологічних підходів, спеціальних методів і теорій вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії в суспільній, груповій та індивідуальній психології. Вона досліджує релігійні почуття і переживання, релігійний досвід, релігійні настрої, мотиви і настанови, їх зміст і особливості, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, а також вплив на життєдіяльність індивіда, груп, суспільства.

Філософія релігії– це базова галузь релігієзнавства, в рамках якої здійснюється раціональне осягнення природи і сутності релігії та інтерпретація її феноменів. Сформована в системі філософського знання, філософія релігії вивчає онтологічні та гносеологічні основи феномена релігії, займається розкриттям можливих підходів до його визначення і виробленням філософського поняття релігії, вирішенням питання про специфіку філософського (по суті, раціонального) осмислення релігії, про форму (тобто інтерпретацію) цього осмислення і про тлумачення виявів (фактів, ідей, символів, сенсів, цінностей тощо) даного феномена (у поняттях), а також виявленням власного (філософії релігії) статусу в системі релігієзнавчих знань, структурної наповненості та відповідної неї багатоаспектності розгляду свого об'єкту.

Процес постійної зміни і розширення сфери вияву релігійного феномена такий же безперервний, як пошук і пояснення все нових і нових цих його виявів.

2. Методологічні основи, основні риси і функції релігієзнавства.Вихідним пунктом і підставою розвитку всієї дисциплінарної системи знань релігієзнавства є принципи (від лат. principium – начало, основа). Такими в релігієзнавчому пізнавальному процесі є конкретно-наукові і загальнонаукові принципи.

Серед підстав, що визначають процес осягнення релігійного феномена, А.М.Колодний виділяє ряд фундаментальних принципів релігієзнавства: об'єктивності, історизму, дуальності, загальнолюдськості тощо.

Принцип об'єктивностівиходить з того, що при суб’єктивності будь-якого процесу, що відбувається у суспільстві, щоб у ході релігієзнавчого пізнавального процесу формування змісту знаннь про релігію було незалежним від суб'єктивних виявів (маються на увазі перебільшено-емоційні та/або непомірно раціоналізовані... стани людини, що приводять до певних переваг, і у результаті – до суб'єктивізму: упередженості, заангажованості, тенденційності та ін.) і, тим самим, щоб цей процес відображав релігійні феномени в їх об'єктивних властивостях, зв'язках і відносинах.

Принцип історизмунацілює пояснення можливості й необхідності релігії, на вичленування і розгляд її історичних етапів існування і типів функціонування, виявлення і розкриття їх взаємозв'язку і механізму змін у ході її історії, на змістовний аналіз сучасного стану цього феномена і на прогнозування тенденцій і перспектив його розвитку.

Принцип дуальностізобов'язує виходити з положення, що релігія, ґрунтуючись на своїй головній специфічній ознаці – вірі в надприродне, подвоює світ на природний, що є об'єктивно сущим і пізнаваним на основі законів логіки, і надприродний, саме який для будь-якої релігії і реальний, і субстанціональний. Для релігійної віри завжди характерне таке переплетення природного і надприродного світів, яке ставить у «залежність» світ дійсний від трансцендентного. Оскільки для всіх релігій у певній формі властивий погляд на світ природи і людини, остільки при розгляді релігійних уявлень про нього, його походження, будову та майбутнє і необхідно використовувати принцип дуальності.

Принцип загальнолюдськості, розглядаючи релігію в контексті соціальних, духовних, правових та інших реалій сучасності, вимагає враховувати, що в релігійній системі цінностей функціонують не тільки власне релігійні, але й загальнолюдські цінності. Хоча загальнолюдське знаходить у релігії трансцендентний характер, воно виступає особливою формою виразу потреб та інтересів реального життя людини.

Навколо цих принципів групуються та їх доповнюють відповідно інші ряди принципів: позаконфесійності, плюралізму, цілісності; конкретності, актуалізації, етнічності, конфесійності; трансцендентності, містичності, священного тощо. Достатньо широке проблемне поле релігієзнавства припускає використання і ряду інших принципів його дослідження: толерантності й терпимості, правового забезпечення свободи совісті, культурологічного, антропологічного тощо.

Підстави отримання знань про релігію багато в чому мають відношення і до вивчення вільнодумства. Це відноситься і до понятійно-категоріального апарату її дослідження.

Відображення релігієзнавством свого предметного поля здійснюється на основі форм думки: понять і категорій. Серед спеціальних релігієзнавчих понять виділяють: «анімізм», «віруючий», «церква», «святе», «релігійні свята» і т.п. До спеціальних релігієзнавчих категорій відносять такі, як «релігія», «надприродне», «релігійна віра», «релігійний досвід», «сакралізація» та ін. Ці форми людського мислення, відзначає Б.О.Лобовик, є вихідними в пізнанні загальних та істотних властивостей, зв'язків і відносин релігії. Вони дозволяють осягнути сутнісні характеристики різноманітних феноменів предметного поля релігієзнавства, а також відобразити їх цілісність, представити предмет дослідження в його певній завершеності та внутрішній єдності.

Дисциплінарна структурованість релігієзнавства обумовлює і необхідність відповідного до неї виділення рядів понять і категорій дисциплінарної структури релігієзнавства. Кожна із структуроутворюючих дисциплін містить свою систему понять і категорій, яка включає певні понятійно-категоріальні підсистеми, що утворюються базовими категоріями системи, а також блоки і ряди категорій і понять цих підсистем.

Разом з власними поняттями і категоріями, релігієзнавство включає загальнофілософську і соціально-філософську термінологію: «буття», «свідомість», «пізнання», «відображення», «образ», «символ», «виробництво», «формація», «цивілізація», «культура» та ін., а також терміни з логіки, етики, естетики: «знак», «значення», «сенс», «совість», «відповідальність», «милосердя», «співчуття», «краса» і т.п. Понятійно-категоріальний апарат релігієзнавства пов'язаний також із загальнонауковими утвореннями думки: «система», «структура», «функція», «роль», «закон» та ін. Не обходиться релігієзнавство і без спеціальнонаукових форм думки: «епоха», «право», «ілюзія», «віра», «почуття», «настрій», «страждання», «спілкування», «мова», «життя», «смерть» тощо, які, як і загальнонаукові та взагалі загального призначення поняття і категорії, наповнюються відповідним конкретним змістом. Це важливий методологічний інструментарій для процесу осмислення сутності релігії.

Крім спеціальних і загальних понять і категорій у структурі світського релігієзнавства особливе місце займають терміни релігійного характеру: «Бог», «ангел», «сатана», «пекло», «рай», «нірвана» і т.д. Вони, при всьому їх релігійному сенсі та призначенні, мають тут інше значення, хоча необхідно постійно враховувати і їх релігійне тлумачення.

Всі ці поняття і категорії складають теоретичну базу релігієзнавства і є важливими концептуальними конструктами вивчення його предметного поля.

Широта проблемного поля сучасних релігієзнавчих досліджень вимагає використання великого числа різноманітних методів (грець. μέJodoς – шлях) цих досліджень. У релігієзнавстві застосовуються знані й змістовно представлені у відповідній літературі методи: універсальні (філософські), загальнонаукові та спеціальнонаукові, емпіричні й теоретичні, а також багато інших методів: системний, діалектичний, узагальнення і специфікації, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії, моделювання, спостереження, екстраполяції, абстрагування і т.д. Структурна розгалуженість релігієзнавства припускає використання в кожній з його дисциплін також своїх методів. Разом з цим дисциплінарна комплексність релігієзнавства для забезпечення широких пізнавальних можливостей процесу дослідження релігії, як вважають В.І.Лубський, І.М.Яблоков та ін., викликає необхідність інтеграції багатьох прийомів і процедур цього процесу і вичленування ряду основних методів осягнення даного феномена.

Каузальний метод як спосіб вивчення причинно-наслідкових зв'язків об'єктивної реальності в релігієзнавстві сприяє виявленню причин виникнення і еволюції релігії в її багатоманітних формах вияву. Важливим положенням цього методу є те, що релігія не є причина самої себе і не може бути осягнута лише з самої себе. Каузальний метод показує і прояснює складність процесу спричинення, тобто походження (породження) феномена релігії в рамках певних причин і умов суспільного життя.

Генетичний метод – це спосіб виведення з початкового етапу подальших, який таким чином дозволяє з вихідного етапу становлення релігії відтворити всі інші етапи її еволюції, а також, починаючи з моменту виникнення релігійного феномена, відобразити процеси, що відбуваються з ним. Важливо те, що цей метод дає можливість не тількі розкрити витоки релігії і визначити головні етапи її еволюції, але й виявити проміжні ланки в ланцюзі цієї еволюції, встановити переходи і зв’язки як традиційних історичних типів релігії, так і нових релігійних течій, а також передбачати основні тенденції і перспективи розвитку даного феномена.

Типологічний метод – сукупність прийомів і процедур розчленовування і групування об'єктів, що вивчаються, за якою-небудь ознакою. За допомогою такого способу отримуються статистично стійкі групи ознак об’єкту, що є підставою для віднесення його до відповідного типу. У результаті застосування типологізації до релігійних феноменів можна виділити історичні типи релігій, типи релігійних і нерелігійних індивідів, типи релігійних об'єднань і т.д. Класифікація повинна включати чітке виділення і визначення релігійного феномена, що класифікується, схоплювати його сутнісні й типові риси, зачіпати як загальне, так і особливе у ньому, відображати динаміку розвитку і, при цьому, прагнути до максимально можливої об'єктивності. Разом з цим типологія надасть змістовну класифікацію релігійних феноменів, що дозволить адекватно не тільки представити кожний з них, але й охарактеризувати тенденції як їх розвитку, так і феномена релігії взагалі.

Порівняльно-історичний метод є такий спосіб осягнення світу, його предметів і явищ, процесів, що з ними відбуваються, який на основі зв'язку порівняння й історизму щодо феномена релігії дозволяє пізнати і зіставити різні історичні етапи розвитку однієї і тієї ж релігії в історично різні моменти часу, а також співвіднести різноманітні релігії, що існують в історії одночасно, але які знаходяться на різних етапах розвитку цієї історії. Тим самим цей метод дає можливість встановити схожість і специфіку релігійних феноменів, визначити стійке, інваріантне в їх розвитку. А проведення на основі цього методу досліджень релігії, що розвивається, допоможе виявити зміни у неї, що відбулися, реконструювати особливості й тенденції її розвитку і, зрештою, загальний хід цього розвитку.

Структурно-функціональний метод полягає у виявленні стабільних елементів, їх стійких зв'язків і кількісних відносин, а також виконуваних ними функцій у рамках певної системи. Він дозволяє розкрити структуру і функціонування релігігійного комплексу як такого, тобто його основних елементів, їх функціональність і співвідношення один з одним, з іншими елементами і комплексом у цілому. Такий же аналіз може бути проведений і відносно тих елементів, які самі є системою (підсистемою), і окремих релігійних напрямів і їх відгалужень, а також з ними, релігією у цілому у різних соціальних структурних зрізах, як підсистеми суспільства взагалі. Пізнання структурно-функціональної впорядкованості релігії надасть можливість прогнозувати різні процеси і здійснити управління ними.

Герменевтичний метод – спосіб розуміння об'єкту, що здійснюється на основі осягнення його сенсу і подальшої інтерпретації останнього. Даний метод дозволяє з різних позицій здійснити виявлення сенсів змісту релігії, сакральних текстів, творінь релігійних авторитетів і їх тлумачення, співвідношення першотворінь, що склалися в той або інший історичний період, з авторським розумінням, розуміння самих інтерпретаторів, тобто повідомлень, які прагнули передати в нібито незалежних інтерпретаціях її автори, будь це релігійні тексти, інші релігійні феномени або феномен релігії як такий.

Свідоме використання цих та інших методів світського релігієзнавства дає можливість успішно осягати різні феномени релігії, а разом з цим, наближатися до пізнання і її сутності. Це стосується власне і вільнодумства.

Складаючись як відносно самостійна галузь знання, релігієзнавство у міру багатовікового процесу свого становлення знаходило певні особливості, які сьогодні й стали його характерними рисами.

Релігійна свідомість – це заснована на вірі в надприродне система почуттів, поглядів, ідей і теорій, в яких відображається буття світу.

Виділяють два рівня релігійної свідомості: буденний, який виявляється у формі релігійної психології, і теоретичний, що виявляє себе у формі релігійної ідеології.

Релігійна психологія включає почуття, погляди, образи, стереотипи, настанови, настрої, а також виниклі на їх основі (несистематизовані) уявлення та ідеї. Це емоційний рівень, що безпосередньо відображає умови життя людей. Процес його формування носить індивідуально-особовий характер.

Теоретичний рівень знаходить своє оформлення у вигляді сталого віровчення. Це систематизований і раціонально викладений погляд на світ, суспільство і людину, який формується і розвивається богословами і знаходить свій остаточний вигляд у релігійній літературі.

Рівні релігійної свідомості взаємопозв’язані. По-перше, релігійна ідеологія формується, зберігається і розповсюджується на базі релігійної психології. По-друге, зміни в релігійній психології, що викликані змінами умов існування віруючих, ведуть до змін у релігійній ідеології. По-третє, релігійна ідеологія робить вплив на релігійну психологію, систематизуючи уявлення та ідеї, що виникли на її основі.

Релігійний культ – це символічна за своїм характером діяльність, що пов’язана з відношенням до надприродного. Культ включає обряди, таїнства, молитви, богослужіння, свята тощо, через які й знаходять своє конкретне відбиття релігійні почуття і погляди.

Форма культу залежить від конфесії і може виявлятися від культового танцю навколо предметів поклоніння до складних богослужінь і паломництва до святих місць. Культ має об’єкт – це надприродне, предмет – образи зовнішніх об’єктів (фетиші та ін.), процеси і явища у вигляді духів, богів тощо, а також психологічні феномени, суб’єкт – окремий віруючий або релігійна група, засоби – релігійні споруди (храми, мечеті, синагоги і т.д.), релігійне мистецтво (музика, живопис, скульптура та ін.), культові предмети (церковне начиння, хрест, свічки тощо).

Релігійні організації – це виниклі в період диференціації суспільства та існуючі дотепер об’єднання віруючих, засновані на спільності вірувань і культової практики. Їх основні функції: організація релігійного життя; контроль за поведінкою і здійснення релігійних санкцій проти порушників релігійних розпоряджень; розробка віровчення; управління культовою діяльністю; встановлення і підтримка зв’язків з іншими релігійними об’єднаннями, державою і т.д.

Основні типи релігійних організацій: церква, секта і деномінація та ін.

Церква (грец. κυριακος (οικια) – Божий Дім) – порівняно широке строго централізоване ієрархічне об’єднання священнослужителів (клір) і непостійне та не строго контрольована велика кількість прихожан (мирян). У ній постійно розробляється, відтворюється, зберігається і координується віронавчальна і обрядово-культова сторона релігії. Церква займається і нерелігійною діяльністю: господарською, видавницькою, освітньою і т.д.

Секта (від лат. seco – розділяти або secta – учення, напрям, школа) – це очолюване, як правило, харизматичним лідером релігійне об’єднання, яке проголошує принцип добровільності об’єднання і рівність його членів, прагне до строгого дотримання певного етичного кодексу і релігійних розпоряджень, а також претендує на обираність, винятковість та ізольованість.

Деномінація (від лат. denomination – найменування) – це проміжний (між церквою і сектою) тип релігійної організації, яка знаходиться у стадії становлення і характеризується, з одного боку, строгою централізацією та ієрархічним принципом управління, відвертістю у взаємодії з іншими релігіями і державою, з іншого – претензією на винятковість учення і обираність членів, їх строгий контроль, запереченням можливості кожному віруючому відродитися і врятувати свою душу і т.д.

Релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації складають єдиний релігійний комплекс. Так, зміст культу визначається релігійно спрямованими уявленнями і почуттями. У свою чергу культ підтримує і укріплює ці уявлення, загострює почуття віруючих. Релігійні організації їх систематизують, упорядковують, приводять у відповідність з вимогами часу і організовують всю діяльність віруючих.

Згідно іншій точці зору, наявній у релігієзнавстві, в структурі релігії можна виділити наступні єдині між собою основні частини:

– надприродне – персональний (напр., Ісус Христос) або імперсональний Абсолют (нірвана);

– віра як основа релігії, що є особливим психічним станом повного визнання і ухвалення якогось твердження або установки без достатніх обґрунтувань. Тут віра розглядається як стан особистого зв’язку окремої людини, насамперед, з надприродним;

– віровчення як систематизований виклад змісту віри в догматах, релігійних істинах (віра в буття надприродного, сповідання його як начала всього сущого і переконаність у здібності до спілкування, єднання і довершеного, вічного життя з ним), визнаних раз і назавжди незмінними. До змісту віровчення відносять і релігійні погляди щодо різних сфер людського життя. Ці погляди можуть виражатися і на мові строгих догматичних формулювань, і за допомогою спеціальних міфоконструкцій.

– культ як система (впорядкована сукупність) визначених, деталізованих індивідуальних і колективних обрядів (молитва, уклони, жертвопринесення і т.п.), за допомогою яких людина містичним чином спілкується з надприродним;

– релігійні організації як оформлене об’єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу.

Виділяють й інші елементи релігії (догматичне і моральне вчення, аскетичні принципи і правила духовного життя тощо), які вважають органічно і логічно пов’язаними з основними її частинами. Але їх стрижнем найчастіше є релігійна мораль. Наприклад, в буддизмі головною етичною ідеєю є співчуття; у християнстві – любов; у ісламі – братерство.

4. Релігія і суспільство. Соціальна роль і основні функції релігії. Релігія зустрічається в усіх суспільствах. Вона є складним соціальним феноменом, вивчення якого необхідне для розуміння суспільства як цілісного організму. Але осмислення релігії не зводиться до з’ясування її істинності або помилковості. Питання полягає у тому, наскільки вона впливає на суспільство.

В історії філософії і науки існують різні підходи у визначенні соціальної ролі релігії. Один підхід розглядає релігію як основу стабільності, порядку і організованості суспільства, як джерело і хранительку загальнолюдських цінностей, як сферу отримання духовності й моральності, сенсу існування (О.Конт, Э.Дюркгейм, М.Вебер та ін.). Інший підхід убачає в ній пригноблюючу і руйнівну силу (Т.Гоббс, Дж.Локк, П.-А.Гольбах, Д.Дідро, К.Маркс, Ф.Ніцше, В.І.Ленін та ін.). Тут необхідно розуміти, що в різних історичних умовах і в різних соціальних верствах релігія може як сприяти розвитку людського духу, стабілізувати і гуманізувати суспільні відносини, так і догматизувати мислення, сковувати волю і дії людей, спрямовувати їх творчу енергію на руйнування. Ця суперечність соціальної ролі релігії обумовлена й тим, що в ній самій присутні дві тенденції: авторитарна і гуманістична (Э.Фромм). Авторитарна тенденція виявляється у формуванні закритого типу релігійності, сліпої віри в пропоновані віровченням істини, в строго регламентованій поведінці. Абсолютна слухняність, покірність, покора – основа аморальності, бездуховності та нелюдяності. Гуманістична тенденція в релігії, навпаки, в центр ставить людину, яка повинна розвивати свій духовний світ, щоб спіткати істину, усвідомити необхідність норм моралі, важливість любові до людей і єднання всіх живих істот. Переважання тієї або іншої тенденції в релігії обумовлено як особливостями віровчення самої релігії, так і соціально-економічною і політичною ситуацією.

Місце і роль релігії в суспільстві можна розглянути і з позицій її функцій у ньому. Функції релігії– це характер і напрям впливу релігії на суспільство, складові його елементи, включаючи окрему людину і цілі групи людей. Виділяються світоглядна, компенсаторна, регулятивна, інтеграційна / дезінтеграційна, комунікативна та інші функції релігії.

Світогляднафункція релігії полягає в її здатності на основі віри в надприродне духовно орієнтувати людину в світі, формувати у неї систему поглядів про нього, надавати сенс життя і визначати його мету.

Компенсаторнафункція пов’язана з тим, що за допомогою релігійної віри людина може зануритися в трансцендентне вимірювання і тим самим як би вирішити протиріччя і проблеми реального життя.

Регулятивнафункція характеризує здатність релігії через норми, правила, установки, заборони, цінності впливати на всі сфери життєдіяльності як окремої людини, так і груп людей.

Інтеграційнафункція виявляється в здатності релігії через релігійні інститути об’єднувати віруючих для вирішення релігійних або нерелігійних завдань, забезпечувати згоду, солідарність і згуртованість груп будь-якого масштабу або суспільства у цілому. За певних умов і в конкретні епохи релігія може виконувати і дезінтеграційну функцію – розділяти людей і навіть викликати релігійне протистояння, бути джерелом конфліктів у суспільстві, аж до його дестабілізації і розколу.

Комунікативна функція виявляється у встановленні релігією зв’язків віруючих з надприродним (вертикальний зріз) і між собою усередині конфесії або зовні (горизонтальний зріз): спілкування, обмін думками і досвідом.

5. Релігія і церква в Україні.За відносно короткий період існування української держави в її релігійній сфері відбувся ряд змін. По-перше, взаємовідношення церкви і держави змінилися у бік демократизації. По-друге, змінилося співвідношення між невіруючими і віруючими. Раніше співвідношення між ними було десь 3 до 1. Сьогодні визнають себе віруючими 65% населення України. По-третє, змінилася конфесійна картина України. Зросла кількість конфесій і релігійних організацій: православних від 8474 у 1995 р. до 14596 у 2003 р., католицьких – відповідно від 3755 до 4392, протестантських – від 3069 до 6262, ісламських – від 120 до 431, іудейських – від 74 до 284, східних релігійних течій і культів – від 56 до 106 і т.д. У 2005 р. діяло більше 120 конфесій, напрямів і течій та більше 28500 релігійних організацій. Збільшилася і питома вага нетрадиційних конфесій. По-четверте, змінилася специфіка розповсюдження релігійності в різних регіонах країни. До отримання незалежності найбільше число релігійних організацій було в Західній Україні (55-60%). У даний час картина змінилася: Західна Україна – 38,4% від всіх релігійних організацій, Правобережна Україна – 40,6%, Лівобережна – 21%.

Якщо розглядати розподіл релігійності виходячи з розташування основних релігійних течій, то православ’я 30% своїх общин має на сході та півдні України, багато їх на Волині, Поділлі, в областях північної і степової України і мало в Закарпатті, на Буковині та в Галичині. Католицизм присутній практично у всіх областях України, але 56% його парафій в Галичині, є на Поділлі та в Закарпатті, а на сході України – 2%, в степовій частині – 0,8%. Греко-Католицька Церква 95,2% всіх общин має в Галичині та Закарпатті.

Україна – багатонаціональна і багатоконфесійна країна. Останнім часом у неї стали з’являтися етноконфесійні общини, в яких повністю співпадають етнічні і конфесійні рамки. Серед такого роду церков можна назвати грецьку православну, вірмено-католицьку і вірменську апостольську, німецьку євангельсько-лютеранську, шведську лютеранську, корейську баптистську і корейську методистську, чеську євангельську, румунську реформаторську та ін. Вони нечисленні та серйозного впливу на життя країни не роблять.

Все це говорить про те, що в Україні відбувається відродження релігії і зростання її впливу на всі верстви українського суспільства. Цьому сприяли багато чинників: закріплення принципу відділення церкви від держави в Конституції, дозвіл релігійним організаціям використовувати засоби масової інформації для пропаганди своїх учень, надання можливості налагоджувати і розширювати міжнародні зв’язки, укріплювати матеріальну і кадрову бази. Так, якщо в Радянській Україні існувала тільки Одеська духовна семінарія, то сьогодні в Україні діють понад 160 духовних навчальних закладів і близько 11500 недільних шкіл. Слід зазначити, що звернення людей до релігії в умовах катастрофічного падіння рівня життя завжди зростало.

При всій строкатості релігійних течій в Україні більшість общин належать православ’ю. Отримання Україною державної незалежності та бажання щонайшвидше стати самостійною у вирішенні своїх внутрішніх і зовнішніх проблем привели до розколу в православ’ї. Зараз українське православ’я представляють три найбільш крупні церкви: Українська Православна Церква Московського Патріархату – об’єднує близько 71% православних общин, Українська Православна Церква Київського Патріархату – 21% общин, Українська Автокефальна Православна Церква – 8% общин. Даний розкол і міжцерковні конфлікти, в які втягнуті всі православні та Українська Греко-Католицька Церква, надають негативну дію на суспільні процеси, підтримують і навіть заглиблюють духовну кризу суспільства. В умовах наявної специфіки культури, побуту, свідомості людей різних регіонів України, їх безумовно спрямованої політизації, що відбувається не без втручання окремих політичних організацій і їх лідерів, регіональне забарвлення церков України, їх дотримування певних політичних гасел, а не євангельських заповідей, може стати ідейною підставою сепаратизму.

Вихід з кризових ситуацій у сфері релігійних відносин можливий лише на шляхах діалогу і згоди між послідовниками різних напрямів і церков, а також між ними і державою. Для цього необхідний розвиток екуменічного руху і встановлення мораторію на конфронтацію; забезпечення прав і свобод людини, рівного положення всім релігійним організаціям; обмеження і навіть заборона сект, діяльність яких пов’язана з нанесенням збитку громадянам у будь-якому відношенні: прав і свобод, здоров’я і т.д.; вивчення процесів, що відбуваються у релігійному житті країни, відповідними науковими і державними установами; розвиток системи законодавчого регулювання виникаючих проблем.

6. Свобода совісті. Конституційно-правові основи свободи совісті в Україні.Правовою основою взаємовідношень між людьми різних переконань є принцип свободи совісті.

Совість – це категорія етики, яка характеризує здатність особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе етичні обов’язки, вимагати від себе ж їх виконання і проводити самооцінку здійснюваних вчинків. Поступати і мислити по совісті – означає жити відповідно до своїх уявлень про добро і зло.

Свобода совісті у широкому сенсі означає право мати, відстоювати і здійснювати власні переконання.

Принцип свободи совісті в різні історичні періоди мав різні форми виразу. Для людей стародавніх суспільств було обов’язковим дотримання релігійних традицій і обрядів. В Середні віки сповідання певної релігії було громадянським обов’язком. Обмеження волевиявлення людей викликало неоднозначність відношення до релігії, що й було зафіксовано в понятті «свобода совісті». Проте до неї людство йшло не тільки через свободу віросповідання і пов’язаний з нею принцип віротерпимості, але й через свободу совісті в іншому радикальному її варіанті, – так би мовити, «атеїстичному», поки свобода совістіне стала означатиправо громадян сповідати будь-яку релігію, відстоювати і пропагувати свої релігійні погляди, а також не сповідати ніякої релігії, бути атеїстом і відстоювати свої переконання. Це знайшло закріплення відповідним міжнародним правом (Загальна декларація прав людини (1949), Паризька хартія для Нової Європи (1980), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії і переконань (1981), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав – учасників наради з безпеки і співпраці в Європі (1989) та ін.), за яким людині надана можливість як дотримуватися будь-яких переконань, так і мати рівний захист від дискримінації, а у разі загрози безпеки свобода релігії або переконань підлягає обмеженню.

Свобода совісті у цьому розумінні тісно пов’язана з положенням релігії і церкви в суспільстві, її відношенням з державою і її політичними інститутами. З цього питання в 43 країнах світу зберігається привілейоване положення однієї конфесії. У 42 країнах це зафіксовано в Конституціях. Так, в Англії пануючою є Англіканська церква, в 14 державах Європи і Латинської Америки – Римсько-Католицька, в Шотландії – Пресвітеріанська, в Швеції, Норвегії, Данії і Іспанії домінує євангельсько-лютеранське віросповідання, в 17 країнах Азії і Африки іслам є державною релігією, в Ізраїлі – іудаїзм. Законодавство більше 30 країн передбачає ухвалення релігійної присяги при занятті вищих державних постів. Це говорить про формальний характер застосування принципу свободи совісті в цих країнах.

В Україні принцип свободи совісті закріплений в ст.35 Конституції. У ній наголошується, що «кожен громадянин має право на свободу світогляду і віросповідання». У свободу совісті включається свобода «сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність». Але «здійснення цього права може бути обмежено законом на користь громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Конституція проголошує відділення церкви від держави, школи від церкви, рівність перед законом всіх релігій і всіх громадян.

Практичні питання встановлення міжрелігійної згоди і толерантних відносин між сакральними і секулярними видами духовної культури роз’яснює Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», прийнятий 23.04.1991 р.

Закон гарантує громадянам України «свободу мати, приймати і міняти релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово або разом з іншими сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання» (ст.3).

Затверджується рівність всіх громадян перед законом незалежно від їх відношення до релігії. Забороняється дискримінація віруючих і насильство над совістю громадян. Передбачається відповідальність за «будь-яке пряме або непряме обмеження прав, встановлення прямих або непрямих переваг громадян залежно від їх відношення до релігії, рівно як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі і ненависті або образа почуттів громадян…» (ст.4).

Самі віруючі та релігійні організації можуть діяти лише в рамках законів держави: їх діяльність не повинна порушувати громадський порядок, обмежувати права та інтереси інших громадян; за релігійними мотивами ніхто не повинен ухилятися від виконання конституційних зобов’язань.

Велике значення має принцип відділення церкви від держави (ст.5), який передбачає невтручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Але він не означає, що держава не повинна законодавчо регулювати їх діяльність.

У ст.6 сформульований світський характер освіти, рівний доступ до неї, незалежно від відношення до релігії. Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень і пропаганду їх результатів і навіть на включення їх у загальноосвітні програми на підставі відповідності або невідповідності їх положень якої-небудь релігії або атеїстичним настановам.

Навчання релігії і отримання релігійної освіти можливе тільки на позадержавній основі. Для цього релігійні організації можуть створювати згідно власним настановам навчальні заклади і групи, використовуючи ті, що належать їм або приміщення, що надаються у користування. Їх викладачі і проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і пошани як до послідовників інших віросповідань, так і до невіруючих.

Ця стаття одержала свій розвиток у законі «Про освіту», де сказано, що за рішенням Ради навчального закладу священнослужителі можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керувати учнівськими і студентськими об’єднаннями за інтересами, надавати консультативну допомогу педагогам.

Розділ II Закону визначає положення релігійних організацій у країні і порядок їх діяльності.

Релігійні організації як добровільні об’єднання громадян створюються з метою задоволення духовних потреб. Вони мають право утворювати централізовані структури з своїми органами управління. Не порушуючи закони України, в канонічних і релігійних питаннях вони можуть підкорятися зарубіжним центрам.

Для отримання статусу юридичної особи релігійні організації повинні зареєструвати в органах державної влади свій статут (положення). Державні органи можуть відмовити в реєстрації, якщо її діяльність суперечить чинному законодавству. Діяльність може бути припинена у зв’язку з реорганізацією або ліквідацією, а в особливому випадку – в судовому порядку.

Передбачається право віруючих утримувати доступні місця богослужінь або молитовних зборів, а також шанобливі місця. Богослужіння, релігійні обряди, церемонії і процесії можуть проводитися в культових будівлях, на прилеглій території, в місцях паломництва, на кладовищах, квартирах і в будинках громадян, а також за ініціативою трудових колективів і Рад адміністрації – в установах, організаціях і на підприємствах, а за бажанням громадян – у лікарнях, будинках для старезних і інвалідів, в місцях ув’язнення.

Іноземним священнослужителям і проповідникам, що тимчасово знаходяться в Україні, дозволяється займатися проповідницькою, культовою та іншою канонічною діяльністю на підставі запрошення релігійної організації і з офіційної згоди державного органа, що здійснив їх реєстрацію.

Закон регулює користування майном: державним, громадських організацій або громадян. Передбачена можливість користування культовою будівлею декількома релігійними організаціями по черзі. Самовільне захоплення культових будов не допускається.

У розділі V вказаного Закону регулюється трудова діяльність у релігійних організаціях і на їх підприємствах. Вони, зокрема, мають право приймати на роботу громадян за трудовим договором. На них також розповсюджується законодавство про працю і соціальне забезпечення.

Свобода совісті підкріплюється цивільним, кримінальним, адміністративним і сімейним правом. Питання, що стосуються її забезпечення, внесені до законів про працю, народну освіту, інші законодавчі акти.

При всіх позитивних сторонах Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» ряд його положень вимагає уточнень і доповнень.

1. У Законі в основному регулюється діяльність релігійних організацій і відсутня правова регламентація організацій вільнодумних і атеїстів, що необхідно відповідним чином відобразити.

2. Ст.8 констатує, що «повідомлення державних органів про створення релігійної громади не обов’язково», що фактично знижує рівень інформованості про релігійні громади, які знов утворилися, і виводить їх з-під (хоча б наглядового) контролю держави.

3. У реєстраційних документах немає пункту, що вимагає вказати відношення релігійної організації до Конституції та до інших державних законів.

4. Ст.17, що розглядає користування майном, що є власністю держави, громадських організацій або громадян, не враховує їх інтереси як власників даного майна в даний час.

Свобода совісті, будучи специфічним феноменом соціально-політичного життя, має ідеолого-концептуальний аспект – це судження, сформульовані ідеологами тих або інших соціальних груп, рухів, а також теологами і служителями церкви. Існує і програмно-політичний аспект свободи совісті – це складовий елемент програм політичних партій (напр., Християнсько-демократичної партії, Партії мусульман України та ін.), окремих політичних лідерів, їх гасел у боротьбі за владу.