Розділ 1.ІСТОРІЯ ВИ­НИК­НЕН­НЯ ТА РОЗ­ВИ­ТОК АГ­РАР­НО­ГО ЗА­КО­НО­ДАВ­СТВА В УКРАЇНІ

§ 1. Аграрне законодавство середини XIX — першої чверті XX ст.

По­чат­ко­вим ета­пом ста­нов­лен­ня се­лянсь­ко­го (в су­час­но­му ро­зумінні - аг­рар­но­го) за­ко­но­дав­ства в Україні слід вва­жа­ти се­лянсь­ку ре­фор­му 1861 р. у Російській імперії, адже у той час пе­ре­важ­на біль­шість українсь­ких зе­мель вхо­ди­ла до скла­ду остан­ньої. В адміністратив­но-територіаль­но­му відно­шенні ці землі вхо­ди­ли до дев'яти гу­берній: Во­линсь­кої, Ка­те­ри­но­славсь­кої, Київської, Подільсь­кої, Пол­тавсь­кої, Таврійської, Харківської, Хер­сонсь­кої, Чернігівської. У складі Ав­ст­ро-​Угорсь­кої мо­нархії пе­ре­бу­ва­ли західно­ук­раїнські землі (ко­лишні краї): Га­ли­чи­на, Бу­ко­ви­на та За­кар­пат­тя. Зло­бо­денність аг­рар­но­го пи­тан­ня зумо­в­лю­ва­ла­ся тим, що се­ля­ни в Україні, за да­ни­ми пе­ре­пи­су 1897 p., ста­но­ви­ли пе­ре­важ­ну більшість (17,2 млн осіб, або 81,1%) на­се­лен­ня країни.

Як відомо, кріпосне право було ска­со­ване нор­ма­ми «За­галь­но­го по­ло­жен­ня» від 19 лю­то­го 1861 p., яке скла­да­ло­ся з 22-х окре­мих нор­ма­тив­но-​пра­во­вих актів. На те­ри­торію України по­ши­рю­ва­ли­ся дев'ять, зо­кре­ма: «Маніфест», «За­гальні по­ло­жен­ня», «По­ло­жен­ня про устрій дво­ро­вих людей, що вий­шли із кріпосної за­леж­ності», «По­ло­жен­ня про викуп», «По­ло­жен­ня про гу­бернсь­ких і повітових по се­лянсь­ким спра­вам уста­но­вах», «Пра­ви­ла про по­ря­док при­ве­ден­ня в дію Поло­ження про селян», три «Місцеві по­ло­жен­ня про по­зе­мель­ний устрій селян» (1. У Ка­те­ри­но­славській, Таврійській, Хер­сонській і ча­стині Харківської гу­бернії. 2. У Чернігівській, Пол­тавській і ча­стині Харків­ської гу­бернії. 3. У Київській, Подільській і Во­линській гу­берніях), до­датково - пра­ви­ла про селян дрібно­помісних маєтків та про селян, які пра­ц­ю­ва­ли на поміщи­ць­ких підприємствах. Відповідно до норм «По­ложення» за поміщи­ка­ми зберіга­ло­ся право влас­ності на всю землю, ча­сти­ну якої се­ля­ни мали от­ри­ма­ти у без­стро­ко­ве ко­ри­сту­ван­ня відпо­відно до розмірів, за­зна­че­них у «Місце­вих по­ло­жен­нях». Разом із цим на селян по­кла­да­ло­ся зобов'язан­ня ви­ку­пи­ти надані їм наділи, а до ви­купу се­ля­ни пе­ре­бу­ва­ли в стані тимча­со­воз­о­бов'яза­них і по­винні були відроб­ля­ти на ко­ристь пана оброк або пан­щи­ну.

Отже, го­лов­ною метою се­лянсь­кої ре­фор­ми в Росії 1861 р. було ство­рен­ня об­щин­ної влас­ності на землю, щоб об­щи­на стала ниж­ньою лан­кою адміністра­тив­но­го управління на селі. Так, се­лянсь­ка ре­фор­ма 1861 р. не зни­щи­ла до кінця пан­щин­ну си­сте­му і в цілому не задовольни­ла по­тре­бу селян у землі, а нав­па­ки дала поміщикам мож­ливість зосе­редити у своїх руках чималі зе­мельні маєтності за ра­ху­нок змен­шен­ня площ се­лянсь­ких зе­мель, виділення їм непов­них або дар­чих наділів. Ще одним недоліком ре­фор­ми було закріплен­ня за поміщи­ка­ми моно­польного права на ко­ри­сту­ван­ня па­со­ви­ща­ми, лісами, річками, озера­ми. Крім того, поміщики, на­ма­га­ю­чись збе­рег­ти за собою кращі землі, свідомо ство­рю­ва­ли че­рез­смуж­жя, відво­дя­чи для селян ділянки найгір­шої землі.

З 1861 р. ма­со­во­го по­ши­рен­ня на­бу­ло ви­ник­нен­ня се­лянсь­ких об­щин, які підпо­ряд­ко­ву­ва­ли­ся уря­до­вим ор­га­нам (ми­ро­вим посередни­кам) на селі. Об­щинне зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня пе­ред­ба­ча­ло роз­поділ землі поміж окре­ми­ми гос­по­дар­ства­ми, яку періодич­но роз­поділяли по ду­шах. Всі члени об­щи­ни щодо вне­сен­ня пла­тежів за землю та спла­ти по­датків були пов'язані кру­го­вою по­ру­кою. Проте слід за­ува­жи­ти, що се­лянські об­щи­ни найбільшо­го по­ши­рен­ня на­бу­ли у Росії, а в Україні пе­ре­ва­га на­да­ва­ла­ся од­но­осібним гос­по­дар­ствам.

У свою чергу, вве­ден­ня в дію за­ко­но­дав­чих актів ре­фор­ми 1861 р. про ліквідацію кріпосно­го права та вре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син у сфері зем­ле­во­лодіння, зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня, а також відробітку повин­ностей зумо­ви­ло зміни у соціальній струк­турі суспільства. Тобто відбув­ся про­цес зрівнян­ня у гро­ма­дянсь­ких пра­вах селян різних ка­те­горій (дер­жавні, дво­рові, тяг­лові, вільновідпу­щені зем­ле­роби, од­но­двірські, еко­номічні, ко­ронні, банківські, відписні, поміщицькі, удільні та ін.), але, з іншого боку, було уза­ко­не­но знач­ну різницю в умо­вах їхньо­го існу­ван­ня (за­леж­но від ста­но­вої при­на­леж­ності селян роз­поділя­ли­ся розміри зе­мель­но­го наділу), що за­по­чат­ку­ва­ло роз­ша­ру­ван­ня селян­ства на ба­га­тих і бідних.

За­га­лом нор­ма­тив­но-​пра­вові акти ре­фор­ми 1861 р. та уря­до­ва по­літика по­ре­фор­ме­но­го періоду до Сто­липінської аг­рар­ної ре­фор­ми бу­ли по­зна­чені рядом по­зи­тив­них та нега­тив­них ас­пектів. Так, скасуван­ня кріпосно­го права в тих умо­вах російської дійс­ності другої по­ло­ви­ни XIX ст. дало знач­ний по­штовх для фор­му­ван­ня капіталістич­них відно­син в Україні. У ході ре­фор­ми вда­ло­ся збе­рег­ти се­лянсь­ке господар­ство як об'єкт екс­плу­а­тації, але наявність ве­ли­ко­го та се­ред­ньо­го помі­щицького зем­ле­во­лодіння, яке і надалі за­ли­ша­ло­ся одним з ос­нов­них фак­торів гос­по­дарсь­ко­го життя, було однією з при­чин тих соціаль­них конфліктів, які в по­даль­шо­му при­зве­дуть до чис­лен­них ма­со­вих селян­ських ви­ступів та бур­жу­аз­ної ре­во­люції 1905 р.

Спе­цифіка роз­вит­ку аг­рар­них відно­син в Україні по­ля­га­ла у то­му, що зо­се­ре­джен­ня землі в руках за­мож­них селян відбу­ва­ло­ся в при­хованій формі, тобто за­можні гос­по­дарі зму­шу­ва­ли пра­ц­ю­ва­ти на своїх наділах збіднілих унаслідок ре­фор­ми од­но­сельців. Особ­ли­во це харак­терне було для ліво­бе­реж­них та пра­во­бе­реж­них гу­берній України, де пе­ре­ва­жа­ло подвірне, а не об­щинне зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня, в ре­зуль­таті чого се­ля­ни вва­жа­ли от­ри­мані зе­мельні наділи своєю при­ват­ною влас­ністю.

Зас­но­ва­ний у 1882 р. Се­лянсь­кий по­зе­мель­ний банк мав вирішити про­бле­му се­лянсь­ко­го ма­ло­зе­мел­ля шля­хом на­дан­ня кре­дитів се­ля­нам для при­дбан­ня землі. Однак, став­ши мо­но­полістом у сфері про­да­жу зе­мель­них ділянок, банк почав вста­нов­лю­ва­ти високі ціни на землю. Постійне зрос­тан­ня цін на землю уне­мож­лив­лю­ва­ло її купівлю серед­нім та бідним се­лян­ством, а нав­па­ки спри­я­ло збільшен­ню приватно­власницьких за­мож­них се­лянсь­ких гос­по­дарств і збе­ре­жен­ню площі ве­ли­ких поміщи­ць­ких гос­по­дарств.

Ста­ва­ло дедалі оче­виднішим, що аг­рарне пи­тан­ня по­тре­бу­ва­ло ко­лосальних пе­ре­тво­рень у всіх сфе­рах: соціальній, еко­номічній, а особли­во в пра­вовій, тобто підняти рівень пра­во­во­го ре­гу­лю­ван­ня відно­син зе­мельної влас­ності та пе­ре­роби­ти ко­лишнє за­ко­но­дав­ство такою мірою, щоб воно яко­мо­га повніше відо­бра­жа­ло реалії того часу. Так, напри­клад, Російсь­кий ста­тут цивільно­го су­до­чин­ства 1864 р. до­пус­кав вико­ристання звичаєвого права у ро­дин­них, спад­ко­вих і зе­мель­них право­відно­си­нах, щодо яких немає відповідного за­ко­но­дав­чо­го ре­гу­лю­ван­ня. Закон «Про обов'яз­ко­ве за­сто­су­ван­ня звичаєвого права при су­до­вих роз­гля­дах се­лянсь­ких справ» від 12 липня 1889 p., ще раз засвідчує про­галини у за­ко­но­давстві щодо вре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син.

Для по­кра­щен­ня соціаль­но-​еко­номічного ста­но­ви­ща в країні цар­ським уря­дом було ство­ре­но у 1902 р. «ре­дакційні комісії» при Міні­стерстві внутрішніх справ для уточ­нен­ня і вне­сен­ня змін до селянсько­го за­ко­но­дав­ства, а також «Особ­ли­ву на­ра­ду з по­треб сільськогоспо­дарської про­ми­сло­вості», під го­ло­ву­ван­ням С. Ю. Вітте.

Царсь­кий указ «Про до­пов­нен­ня де­я­ких по­ста­нов діючого за­ко­ну, що сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­во­лодіння і зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня» від 9 ли­сто­па­да 1906 p., прий­ня­тий на основі ст. 87 Зводу ос­нов­них держав­них законів без об­го­во­рен­ня в Дер­жавній Думі, за­клав пра­вові за­са­ди аг­рар­ної ре­фор­ми та роз­по­чав реалізацію нової зе­мель­ної про­гра­ми. Ініціато­ром і провідни­ком аг­рар­ної ре­фор­ми був го­ло­ва Ради міністрів Російської імперії П. А. Сто­липін.

Мета Сто­липінської аг­рар­ної ре­фор­ми пе­ред­ба­ча­ла здійс­нен­ня та­ких заходів: вихід селян з об­щи­ни і закріплен­ня за ними землі у приват­ну власність, ство­рен­ня хутірсь­ко­го та відруб­но­го гос­по­дар­ства, пере­селенську політику. Для втілення в життя цих заходів уря­дом було підго­тов­ле­но відповідну за­ко­но­дав­чу базу, яка скла­ла ос­но­ву ре­фор­ми. Можна виділити два на­пря­ми фор­му­ван­ня пра­во­вих норм Сто­липін­ської ре­фор­ми: 1) за­ко­но­дав­ство про зміну ха­рак­те­ру зем­ле­во­лодіння та зем­лев­по­ряд­ку­ван­ня; 2) за­ко­но­дав­ство про дер­жав­ну підт­рим­ку пе­реселення на доб­ровільних за­са­дах сільсь­ких жителів до неосвоєних чи ма­ло­на­се­ле­них регіонів Російської імперії.

Таким чином, до пер­шо­го блоку за­ко­но­дав­чих актів слід відне­сти: 1) царсь­кий указ «Про до­пов­нен­ня де­я­ких по­ста­нов діючого за­ко­ну, що сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­во­лодіння і зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня» від 9 ли­сто­па­да 1906 р.; 2) за­твер­дже­ний царем і схва­ле­ний Дер­жав­ною Думою закон «Про зміну і до­пов­нен­ня де­я­ких по­ста­нов щодо селян­ського зем­ле­во­лодіння» від 14 черв­ня 1910 p.; 3) по­ло­жен­ня «Про зем­леустрій» від 29 трав­ня 1911 р.

Ос­нов­ний зміст царсь­ко­го указу «Про до­пов­нен­ня де­я­ких поста­нов діючого за­ко­ну, що сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­во­лодіння і зем­лекористування» від 9 ли­сто­па­да 1906 р. по­ля­гав у на­ступ­но­му. Всі ба­жа­ючі зем­ле­ко­ри­сту­вачі («до­мо­гос­по­дарі») от­ри­му­ва­ли на підста­ві своїх заяв у при­ват­ну власність на­лежні їм при­са­дибні ділянки, а також і ті зе­мельні ділянки, які були в об­щин­но­му володінні, але за умови, що вони були пе­ре­дані цим «до­мо­гос­по­да­рям» у постійне (не зас­но­ване на оренді) ко­ри­сту­ван­ня. Се­ля­ни, які ви­хо­ди­ли з об­щи­ни, були вправі ви­ма­га­ти виділення у їх осо­би­сту власність замість декіль­кох наділів єдину зе­мель­ну ділянку (відруб) з мож­ливістю відсе­лен­ня на неї із по­даль­шим утво­рен­ням са­мостійного ху­то­ра. Вий­шов­ши з об­щи­ни се­ля­ни зберігали за собою право ко­ри­сту­ван­ня громадськи­ми неподільни­ми угіддями (ліси, па­со­ви­ща тощо) у по­пе­ред­ньо­му по­рядку.

Закон від 14 черв­ня 1910 р. містив у собі значні но­во­вве­ден­ня по­рівняно з ука­зом від 9 ли­сто­па­да 1906 р. Стат­тя перша за­ко­ну закріплю­вала ав­то­ма­тич­ний перехід всіх сільсь­ких общин, утво­ре­них до 1887 р. без про­ве­ден­ня за­галь­них внутрішніх переділів зе­мель­них ділянок, у при­ватне осо­би­сте або подвірне володіння неза­леж­но від ба­жан­ня членів об­щи­ни. Отже, осо­би­ста заява се­ля­ни­на уже була непотрібна, а це на прак­тиці знач­но при­ско­рю­ва­ло хід ре­фор­ми. Стат­тя 56 встанов­лювала мак­си­маль­но до­пу­стимі розміри надільних зе­мель в одних ру­ках шля­хом їх купівлі в межах од­но­го повіту. При цьому передбача­лася ди­фе­ренціація за регіонами (Ве­ли­ко­росія, Ма­ло­росія, Бес­са­рабія, північно-​західні і півден­но-​західні гу­бернії). Розділ третій за­ко­ну вре­гу­льо­ву­вав права непов­нолітніх селян на от­ри­ман­ня зе­мель­них ді­лянок.

По­ло­жен­ня «Про зем­ле­устрій» від 29 трав­ня 1911 р. мало на ме­ті знач­но при­ско­ри­ти зем­лев­по­ряд­ний про­цес у селах з різними вида­ми зем­ле­во­лодіння: як з гро­мадсь­ким, так і з подвірним. Роз­гля­да­ю­чи «пе­ре­се­ленсь­ке» за­ко­но­дав­ство слід ска­за­ти, що воно сформувало­ся на­пе­ре­до­дні ре­во­люції 1905-​1907 pp. Ос­нов­ним за­ко­но­дав­чим ак­том пе­ре­се­ленсь­кої політики були за­твер­джені царем 6 черв­ня 1904 р. «Тимча­сові пра­ви­ла про доб­ровільне пе­ре­се­лен­ня сільсь­ких жителів і міщан-​зем­ле­робів». У першій статті окреслю­ва­ло­ся коло осіб, на які роз­по­всюд­жу­ва­ла­ся дія за­ко­ну. Йш­ло­ся про сільсь­ких меш­канців (осіб се­лянсь­ко­го стану) і міщан (осіб нед­во­рянсь­ко­го і неду­хов­но­го похо­дження, які не на­ле­жа­ли до се­лянсь­ко­го стану), що осо­би­сто займали­ся зем­ле­роб­ством. «Тимча­сові пра­ви­ла» до­пус­ка­ли два види переселен­ня: 1) з доз­во­лу уряду, тобто уряд чітко визна­чав рай­о­ни май­бут­ньо­го про­жи­ван­ня для пе­ре­се­ленців; 2) самовільне пе­ре­се­лен­ня, яке відте­пер не по­тре­бу­ва­ло спеціаль­но­го доз­во­лу уряду. Для самовільних пересе­ленців вста­нов­лю­ва­ло­ся за­бо­ро­на з при­во­ду от­ри­ман­ня ком­пен­сації від гро­ма­ди за свій наділ. Для «за­кон­них» пе­ре­се­ленців було ска­со­ва­но ви­мо­гу без­ко­штов­ної пе­ре­дачі свого наділу гро­маді. Також для цієї ка­тегорії пе­ре­се­ленців пе­ред­ба­ча­ли­ся окремі пільги, які по­ля­га­ли в на­ступному: звільнен­ня від ряду пла­тежів за ка­зен­ни­ми збо­ра­ми; змен­шення вар­тості залізнич­но­го проїзду; тимча­со­ве звільнен­ня від спла­ти окре­мих зе­мель­них по­датків; відстроч­ка від ви­кли­ку на війсь­ко­ву служ­бу.

Фак­тич­но цим за­ко­ном вста­нов­лю­ва­ло­ся вільне пе­ре­се­лен­ня се­лян, яке мало зни­щи­ти знач­ну се­лянсь­ку по­тре­бу в землі. Підви­щен­ню пе­ре­се­ленсь­ко­го руху спри­яв царсь­кий указ від 9 ли­сто­па­да 1906 р., який надав мож­ливість се­ля­нам при пе­ре­се­ленні про­да­ва­ти свої зе­мельні наділи. Однак до­стат­ньої матеріальної підт­рим­ки се­ля­ни від уряду не от­ри­ма­ли, а своїх за­о­ща­д­жень більшості пе­ре­се­ленців ледь ви­ста­ча­ло на до­ро­гу.

За­га­лом можна ска­за­ти, що у ході здійс­нен­ня ре­фор­ми відбув­ся роз­клад об­щи­ни, збільши­вся про­ша­рок за­мож­них селян, підви­щи­вся рівень ви­роб­ництва сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої про­дукції, але пи­тан­ня ма­лоземелля так і не було вирішене. Аг­рарне за­ко­но­дав­ство тільки почи­нало фор­му­ва­ти­ся і яв­ля­ло собою розрізнені нор­ма­тивні акти, розкида­ні по різних ча­сти­нах Зводу законів Російської імперії. Такий земель­но-правовий устрій Російської імперії, а відтак і в Україні, зберігався фак­тич­но до по­чат­ку Лют­не­вої ре­во­люції 1917 р.

§ 2. Аграрне законодавство доби української революції (1917-1921 pp.)

У ре­зуль­таті Лют­не­вої ре­во­люції 2 бе­рез­ня 1917 р. був утво­рений, за зго­дою між ліде­ра­ми Тимча­со­во­го комітету Дер­жав­ної Думи і керівниц­твом Пет­ро­градсь­кої Ради, Тимча­со­вий уряд Росії на чолі з кня­зем Г. Є. Льво­вим. Разом з цим, у ве­ли­ких містах України по­ча­ли утво­рю­ва­ти­ся і діяти Ради робітни­чих, сол­датсь­ких і се­лянсь­ких депу­татів. Вод­но­час на ре­во­люційній хвилі на­род­но­го підне­сен­ня 3 бе­рез­ня 1917 р. виник за­галь­но­ук­раїнсь­кий пред­став­ни­ць­кий орган - Україн­ська Цен­траль­на Рада, го­ло­вою якої було обра­но М. С. Гру­шевсь­ко­го.

Перед Тимча­со­вим уря­дом по­ста­ло безліч про­блем, у тому числі й аг­рар­на. У своїх пер­ших по­ста­но­вах Тимча­со­вий уряд вза­галі не згадує жод­ним сло­вом про шляхи вирішення аг­рар­но­го пи­тан­ня, проголо­шуючи сво­бо­ду слова, друку, амністію політич­ним в'язням, негайне зібран­ня Уста­нов­чих зборів і т. д. Тільки у кінці бе­рез­ня 1917 p., наля­каний ма­со­ви­ми ви­сту­па­ми селян (понад 900 се­лянсь­ких ви­ступів у перші місяці після лю­то­го) уряд, маючи надію за­спо­коїти роз­бур­хане се­лян­ство, у своїй по­ста­нові за­зна­чає: «Заповітна мрія ба­гатьох поко­лінь усьо­го зем­ле­робсь­ко­го на­се­лен­ня країни - аг­рар­на ре­фор­ма - є ос­нов­ною ви­мо­гою про­грам усіх де­мо­кра­тич­них партій. Вона, безсум­нівно, по­стане на чергу в май­бутніх Уста­нов­чих збо­рах».

Ре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син Тимча­со­вий уряд по­клав на Міні­стерство хлібо­роб­ства на чолі з А. Шин­гарьо­вим, яке співпра­ц­ю­ва­ло з зе­мель­ни­ми коміте­та­ми: го­лов­ним і місце­ви­ми (гу­бернсь­ки­ми, повіто­ви­ми та во­ло­сни­ми), ство­ре­ни­ми згідно з по­ста­но­вою «Про заведен­ня зе­мель­них комітетів» від 21 квітня 1917 р. Того ж дня Тимча­со­вий уряд видає відозву, у якій: ще раз на­го­ло­шує на «спра­вед­ли­во­му» роз­в'язанні зе­мель­но­го пи­тан­ня саме на Уста­нов­чих збо­рах, скли­ка­них на підставі за­галь­но­го, рівного, пря­мо­го і таємного го­ло­су­ван­ня на­ро­ду; роз'яснює по­в­но­ва­жен­ня зе­мель­них комітетів; на­ка­зує на­ро­ду спокій­но че­ка­ти но­во­го зем­лев­по­ряд­ку­ван­ня та за­стерігає селян від «свавіль­ної діяль­ності» у зем­лев­по­ряд­ку­ванні, яка може при­зве­сти до «земель­ної ро­з­ру­хи» і го­ло­ду в країні; за­спо­коює «ве­лич­них вояків, обо­ронців рідної землі» і за­пев­няє, що за їх відсут­ності та без їхньої участі ніхто не буде вирішу­ва­ти зе­мель­но­го пи­тан­ня у рідній країні.

У цей час більшо­ви­ць­ка партія, пра­г­ну­чи прий­ти до влади, вико­ристовуючи неза­до­во­лен­ня селян з при­во­ду відтя­гу­ван­ня Тимча­со­вим уря­дом вирішення аг­рар­но­го пи­тан­ня, на Сьомій Все­російській конфе­ренції РСДРП (б) за­кли­ка­ла се­лянсь­ке на­се­лен­ня до організо­ва­но­го за­хоплен­ня землі у поміщиків. Крім того, партія про­ле­таріату в «Резо­люції в аг­рар­но­му пи­танні» від 28 квітня 1917 р. по­ста­но­ви­ла ви­ма­га­ти націоналізації всіх зе­мель у дер­жаві, а також рішуче бо­ро­тись як проти Тимча­со­во­го уряду, який своїми ви­сту­па­ми нав'язує се­ля­нам «добро­вільну угоду з поміщи­ка­ми», тобто пе­ре­хо­дом до на­силь­ства з боку мен­шості на­се­лен­ня (поміщиків і капіталістів) проти більшості, - так і проти дрібно­бур­жу­аз­них хи­тань більшості на­род­ників і мен­шо­виків соціал-​де­мо­кратів, які ра­дять се­ля­нам не брати всієї землі до Установ­чих зборів.

Але, незва­жа­ю­чи на гасла більшо­виків, Тимча­со­вий уряд і надалі про­до­в­жу­вав за­хи­ща­ти інте­ре­си поміщиків. Так, го­лов­но­ко­ман­ду­вач Півден­но-​Західного фрон­ту, що про­хо­див те­ри­торією України, гене­рал від інфан­терії А. Корнілов, 8 липня 1917 р. видав Обов'яз­ко­ву по­станову «Про по­ря­док зби­ран­ня вро­жаю у зоні фрон­ту». У пункті «А»по­ста­но­ви за­зна­ча­ло­ся, що Тимча­со­вий уряд за­ко­ном від 2 черв­ня 1917 р. ого­ло­сив увесь вро­жай хліба дер­жав­ною власністю, та наголо­шувалося на негай­но­му зібранні усьо­го вро­жаю на те­ри­торії Півден­но-​Західного фрон­ту. Пункт «Б» містив у собі за­бо­ронні норми, а також вста­нов­лю­вав по­ря­док опла­ти се­лянсь­кої праці за зби­ран­ня вро­жаю на поміщи­ць­ких зем­лях. Так, за­бо­ро­ня­ло­ся: а) пе­реш­код­жа­ти зби­ран­ню хліба сільсь­ко­гос­по­дарсь­ки­ми ма­ши­на­ми; б) знімати у гос­по­дар­ствах по­ло­не­них, всіх постійних та сто­ронніх робітників з ро­бо­ти на полі ка­зенних маєтків, при­ват­них влас­ників та інших гос­по­дарств; в) насиль­но за­хо­плю­ва­ти посіви чи зібра­ний хліб, отаву та сіно; г) за­ва­жа­ти яки­мось спо­со­бом зби­ран­ню хліба й засіву трави, а також, мо­лотьбі та пе­ревезенню; ґ) пе­реш­код­жа­ти підго­товці поля під ози­ми­ну та засіванню. За неви­ко­нан­ня цієї по­ста­но­ви пунк­том «В» пе­ред­ба­ча­ло­ся утри­ман­ня під вар­тою у в'язниці до шести місяців або на­кла­ден­ня штраф­них санк­цій у розмірі до 300 кар­бо­ванців. Особи, які здійс­ни­ли «на­силь­ни­цькі вчин­ки», підля­га­ли кримінальній відповідаль­ності з відібран­ням усіх осо­би­стих прав і привілеїв та на­прав­лен­ням до виправно-арештант­ських відділень.

12 черв­ня 1917 р. Тимча­со­вий уряд видає нову по­ста­но­ву, яка до­зволяла ку­пу­ва­ти, про­да­ва­ти і за­став­ля­ти землю сільськогосподарсь­кого при­зна­чен­ня з доз­во­лу місце­вих Гу­бернсь­ких зе­мель­них коміте­тів, що за­твер­джу­вав­ся міністром зем­ле­роб­ства. Про­да­ва­ти зе­мельне майно з публічних торгів можна було тільки після от­ри­ман­ня доз­во­лу від міністра зем­ле­роб­ства, який разом з місце­ви­ми зе­мель­ни­ми коміте­тами мав право знімати це майно з торгів і пе­ре­да­ва­ти в тимча­со­ве гос­подарське управління відділень Се­лянсь­ко­го по­зе­мель­но­го банку та Дер­жав­но­го Дво­рянсь­ко­го зе­мель­но­го банку до оста­точ­но­го вирішен­ня пи­тан­ня щодо цих зе­мель Уста­нов­чи­ми збо­ра­ми. Для за­спо­коєння селян уряд вніс до по­ста­но­ви за­сте­ре­жен­ня, що акти про вста­нов­лен­ня права влас­ності на землю, які були здійснені після 1 бе­рез­ня 1917 p., ким би вони не здійс­ню­ва­ли­ся і кого б вони не тор­ка­ли­ся, не обмежува­ли сво­бо­ду дії Уста­нов­чих зборів і не ство­рю­ва­ли будь-​яких ви­нятків та пе­ре­ваг при вирішенні зе­мель­но­го пи­тан­ня також для учас­ників цих актів.

У свою чергу, не гаючи часу, УЦР III Універ­са­лом від 7 листопа­да 1917 р. про­го­ло­си­ла ство­рен­ня Української На­род­ної Рес­публіки та ска­су­ван­ня при­ват­ної влас­ності «на землі поміщицькі та інші землі не­трудових ха­зяйств сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го зна­чен­ня, а також на уділь­ні, мо­на­стирські, кабінетські та цер­ковні землі».

18 січня 1918 р. дев'ятою сесією УЦР було за­твер­дже­но Тимчасо­вий зе­мель­ний закон, який скла­дав­ся з 33 па­ра­графів, об'єдна­них трьо­ма розділами: розділ І «За­гальні по­ло­жен­ня»; розділ II «Ос­новні заса­ди ко­ри­сту­ван­ня по­верх­нею землі»; розділ III «Пе­ре­хо­дові міри». Від­повідно до § 1 да­но­го про­ек­ту тимча­со­во­го зе­мель­но­го за­ко­ну право влас­ності на всі землі ска­со­ву­ва­ло­ся. Згідно з § 4 п. «б» за­ко­ну землі місь­ко­го ко­ри­сту­ван­ня відхо­ди­ли до ком­пе­тенції органів місь­ко­го са­моврядування, а «інші землі», до яких вхо­ди­ли і землі сільськогоспо­дарського при­зна­чен­ня - до ком­пе­тенції сільсь­ких гро­мад, во­лос­них, повітових і гу­бернсь­ких зе­мель­них комітетів. Відповідно до змісту § 6 можна виділити такі форми ко­ри­сту­ван­ня зем­ля­ми сільськогосподар­ського при­зна­чен­ня: дер­жавне, гро­мадсь­ке, при­ват­но­тру­до­ве. Пара­граф 9 вста­нов­лю­вав норму наділення для при­ват­но­тру­до­во­го госпо­дарства, під якою розумілася така кількість землі, на якій сім'я або то­вариство, здійс­ню­ю­чи гос­по­да­рю­ван­ня зви­чай­ним для своєї місце­вості спо­со­бом, мали б при­бут­ки, необхідні як для за­до­во­лен­ня своїх спо­живчих по­треб, так і для підт­ри­ман­ня свого гос­по­дар­ства, а також нор­ма не по­вин­на пе­ре­ви­щу­ва­ти таку кількість землі, яку могли об­ро­би­ти влас­но­го пра­цею члени сім'ї або то­ва­ри­ства. Земля пе­ре­да­ва­лась у ко­ристування безоплат­но, опо­дат­ку­ван­ню підля­га­ли тільки «лишки зем­лі по­верх вста­нов­ле­ної норми». Стро­ки ко­ри­сту­ван­ня зем­лею встанов­лювалися сільсь­ки­ми гро­ма­да­ми та то­ва­ри­ства­ми, які несли відповіда­льність перед зе­мель­ни­ми коміте­та­ми.

Поряд з цим § 19 визна­че­но ефек­тив­ний на­прям дер­жав­ної під­тримки роз­вит­ку сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких то­ва­ро­ви­роб­ників через на­дання кре­дит­ної підт­рим­ки. Проте за­ко­ном не були визна­чені дже­ре­ла фор­му­ван­ня фонду кре­ди­ту­ван­ня, що ста­ви­ло під сумнів цю проголо­шену акцію дер­жа­ви.

Відповідно до § § 20-28 здійс­ню­ва­ло­ся ви­лу­чен­ня зе­мель від по­передніх влас­ників понад ту кількість, яка необхідна їм для забезпечен­ня влас­них по­треб у про­дук­тах хар­чу­ван­ня. Ви­лу­чені землі мали надхо­дити у роз­по­ряд­жен­ня зе­мель­них комітетів для по­даль­шо­го роз­поділу між ма­ло­зе­мель­ни­ми се­ля­на­ми.

Політика УЦР щодо збе­ре­жен­ня над­бань ви­со­ко­куль­тур­них гос­подарств у насінництві, племінній справі визна­ча­лась § § 31-33 Тим­часового зе­мель­но­го за­ко­ну. Землі таких гос­по­дарств, які не вда­ло­ся пе­ре­да­ти для обробітку гос­по­да­рям, що не втра­ти­ли б по­зи­тив­них на­дбань цих гос­по­дарств і про­до­в­жи­ли їх роз­ви­ток, відхо­ди­ли у відання зе­мель­них комітетів. Останні зму­шені були вести гос­по­дар­ство на них самі або пе­ре­да­ти на­звані землі ор­га­нам місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня чи на­у­ко­во-​до­слідним уста­но­вам.

Воєнні події 1918 р. спри­чи­ни­ли швид­ку ева­ку­ацію УЦР, а загост­рення політичної си­ту­ації по­си­ли­ло­ся всту­пом на те­ри­торію України німе­ць­ких та ав­ст­ро-​угорсь­ких військ (з 18 лю­то­го 1918 p.). Німе­ць­кий фельд­мар­шал Ейх­горн для того, щоб в Україні не зірва­ла­ся посівна ком­панія, видає наказ про при­му­со­вий засів землі від 6 квітня 1918 p., який ви­ма­гав ви­ко­нан­ня таких пунктів: 1) се­ля­нин, який бра­ти­ме бага­то землі і буде не в змозі об­ро­би­ти її, чим заподіє українській дер­жаві і на­ро­дові шкоду, яку вже немож­ли­во буде ви­пра­ви­ти, підля­га­ти­ме за­служеній карі; 2) землі, які се­ля­ни не змо­жуть засіяти, пе­ре­хо­дять по­міщикам, на яких по­кла­дається засів ланів, не по­ру­шу­ю­чи цим права на за­кон­ний поділ землі зе­мель­ни­ми коміте­та­ми; 3) се­ля­ни, у вищеза­значеному ви­пад­ку, не по­винні пе­реш­код­жа­ти поміщикам у засіві ла­нів; 4) ґрунти, які вже поділені зе­мель­ни­ми коміте­та­ми з дору­чен­ня дер­жав­ної влади, не бра­ти­му­ть­ся в ро­з­ра­ху­нок з надією, що ці ґрунти бу­дуть засіяні.

Суттєво новий етап роз­вит­ку аг­рар­них відно­син по­чав­ся з прихо­дом до влади 29 квітня 1918 р. пра­во­кон­сер­ва­тив­но­го уряду П. П. Ско­ропадського. Пер­ший за­ко­но­дав­чий акт но­во­го ре­жи­му - «Гра­мо­та до всьо­го українсь­ко­го на­ро­ду» - за­клав фун­да­мен­тальні ос­но­ви аграр­ної ре­фор­ми. Це, на­сам­пе­ред, віднов­лен­ня права при­ват­ної влас­ності на землю як фун­да­мент куль­ту­ри і цивілізації; сво­бо­да укла­ден­ня до­говорів з купівлі-​про­да­жу землі; відчу­жен­ня зе­мель за дійсною їх вар­тістю від ве­ли­ких влас­ників та наділення зе­мель­ни­ми ділян­ка­ми мало­земельних селян. Даним до­ку­мен­том ска­со­ву­ва­ло­ся за­ко­но­дав­ство «ко­лиш­ньо­го Українсь­ко­го уряду, а рівно Тимча­со­во­го уряду росій­ського».

Перш ніж при­сту­пи­ти до ро­з­роб­лен­ня аг­рар­ної ре­фор­ми уряду П. П. Ско­ро­падсь­ко­го, до­ве­ло­ся вре­гу­лю­ва­ти наслідки реалізації нака­зу фельд­мар­ша­ла Ейх­гор­на про засів ланів. Адже цілком за­ко­номірно по­ста­ло пи­тан­ня, що з віднов­лен­ням права при­ват­ної влас­ності по­ча­ли ви­ни­ка­ти су­переч­ності щодо права на вес­ня­ний вро­жай між тими осо­бами, які засіяли землю, та тими, чиєю власністю вона була.

Гетьман і Рада міністрів не могли за­ли­ши­ти дане пи­тан­ня без вирі­шення, тому 27 трав­ня 1918 р. гетьман за­твер­див Закон «Про право на вро­жай 1918 року на те­ри­торії Української Дер­жа­ви». Пер­ший пункт цього за­ко­ну пе­ре­да­вав право на вро­жай ози­ми­ни, посіяної во­се­ни 1917 p., влас­ни­кам цих зе­мель. Вро­жай з орен­до­ва­них зе­мель на­ле­жав орен­да­рям, якщо ви­ко­ну­ва­лись умови орен­ди орен­да­то­ром. Вро­жай ярини, засіяної 1918 p., за­ко­но­дав­чо закріплю­вав­ся за осо­ба­ми, що засіяли ці землі. За це на­звані особи мали ви­ко­ну­ва­ти такі зобов'язан­ня: повер­нути влас­ни­кам землі чи орен­да­то­рам усі гос­по­дарські вит­ра­ти, які ни­ми були зроб­лені на цих зем­лях після жнив 1917 p.; спла­ти­ти дер­жавні, земські по­дат­ки та по­вин­ності за 1918 рік. Вро­жай із нив, об­роб­ле­них та засіяних під керівниц­твом зе­мель­них комітетів, але із застосуван­ням ре­ма­нен­ту та насіння, на­леж­но­го влас­ни­кам чи орен­да­то­рам, від­повідно пе­ре­да­вав­ся останнім. Вирішення спірних пи­тань по­кла­да­ло­ся на но­во­ство­рені особ­ливі комісії, які скла­да­ли­ся з го­ло­ви, що призна­чався міністром зе­мель­них справ, та двох членів (по од­но­му від земле­власників та селян).

Так, 14 черв­ня 1918 р. закон про право на вро­жай був до­пов­не­ний новим за­ко­ном про за­без­пе­чен­ня цукро­вих заводів бу­ря­ка­ми вро­жаю 1917 р. Згідно зі змістом за­ко­ну увесь уро­жай буряків, посіяних на зем­лях цукро­вих заводів чи ними орен­до­ва­них, визна­вав­ся власністю за­водів неза­леж­но від того, ким засіяна земля.

Того ж дня, 14 черв­ня 1918 p., було ухва­ле­но Закон «Про право про­дажу та купівлі землі поза місь­ки­ми осе­ля­ми». Право про­да­жу без об­меження розміру на­да­ва­ло­ся кож­но­му влас­ни­кові сільськогосподарсь­ких та лісових маєтно­стей у повітах. Дер­жав­ний зе­мель­ний банк мав ви­ключне право ску­по­ву­ва­ти сільсь­ко­гос­по­дарські та лісові маєтності без об­ме­жен­ня їх кількості, але за умови по­даль­шо­го роз­про­да­жу зе­мельних ділянок на підста­вах да­но­го за­ко­ну. Розмір куп­ле­них або на­бутих да­ру­ван­ням зе­мель­них ділянок не по­ви­нен був пе­ре­ви­щу­ва­ти 25 де­ся­тин. Сільсь­ко­гос­по­дарські то­ва­ри­ства мали право при­дба­ти зе­мельні ділянки з ро­з­ра­хун­ку не більше 25 де­ся­тин на кож­но­го члена то­ва­ри­ства. При цьому на зе­мельні то­ва­ри­ства по­кла­да­ло­ся зобов'я­зання роз­ме­жу­ва­ти куп­ле­ну землю між усіма чле­на­ми то­ва­ри­ства про­тягом двох років. Якщо таке роз­ме­жу­ван­ня не було про­ве­дене, то це зобов'язан­ня пе­ре­кла­да­ло­ся на відповідні повітові зе­мельні комісії, рі­шення яких вва­жа­ло­ся оста­точ­ним і ос­кар­жен­ню не підля­га­ло. Та, щоб уник­ну­ти зло­в­жи­вань з боку зе­мель­них комісій, скар­ги про по­ру­шен­ня нею норм цього за­ко­ну по­да­ва­ли­ся до Ге­не­раль­но­го суду, який мав пра­во ска­со­ву­ва­ти відповідну по­ста­но­ву комісії.

До ком­пе­тенції Міністер­ства зе­мель­них справ на­ле­жа­ло вирішен­ня пи­тан­ня щодо на­бу­ван­ня сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких та лісових земель­них ділянок у розмірах, які пе­ре­ви­щу­ють норму (25 де­ся­тин), якщо це було ви­кли­ка­но гро­мадсь­ки­ми, про­ми­сло­ви­ми або іншими куль­тур­но-​гос­по­дарсь­ки­ми по­тре­ба­ми, за­зна­че­ни­ми у доз­волі. Без об­ме­жен­ня роз­міру зе­мельні ділянки можна було ку­пу­ва­ти, якщо вони про­да­ва­ли­ся з при­люд­них торгів у разі при­му­со­во­го стя­гу­ван­ня іпо­теч­них та приват­них боргів. В обов'яз­ко­во­му по­ряд­ку про такі торги банки, судові та інші уста­но­ви мали повідом­ля­ти повітову зе­мель­ну комісію, яка мала право опро­те­сту­ва­ти їх за­явою, якщо торги про­во­ди­ли­ся не відповідно до норм да­но­го за­ко­ну. У разі та­ко­го про­те­сту торги при­пи­ня­ли­ся і спра­ва пе­ре­да­ва­ла­ся до відповідного окруж­но­го суду. У ви­пад­ку купів­лі землі понад норму 25 де­ся­тин її над­лиш­ки пе­ре­хо­ди­ли до казни за рішен­ням суду. Функція на­гля­ду за ви­ко­нан­ням норм за­ко­ну доручала­ся повітовим і гу­бернсь­ким зе­мель­ним комісіям. Не зміню­ва­ло­ся вста­новлене раніше право спад­ку­ван­ня маєтно­стей як за за­ко­ном, так і за заповітом. У за­галь­но­му по­ряд­ку без за­сто­су­ван­ня норм, вста­нов­ле­них цим за­ко­ном, підля­га­ли за­твер­джен­ню купчі і дарчі за­пи­си, скла­дені до 31 груд­ня за ста­рим сти­лем.

Отже, ос­нов­на мета за­ко­ну по­ля­га­ла у ре­гу­лю­ванні по­ряд­ку купів­лі зе­мель­них ділянок. Пе­ред­ба­ча­ло­ся вста­но­ви­ти од­но­осібне госпо­дарювання на селі, а ко­лек­тивне ліквіду­ва­ти, щоб ство­ри­ти се­редній клас се­лян-​влас­ників, які ста­нуть опо­рою гетьманській владі. Прово­дячи істо­рич­ну па­ра­лель слід за­зна­чи­ти, що ана­логічне за­в­дан­ня мала Сто­липінська зе­мель­на ре­фор­ма, пра­вові норми якої ска­со­ву­ва­ли обо­в'язкові «зе­мельні об­щи­ни», а кож­но­му се­ля­ни­нові на­да­ва­ло­ся право ви­ма­га­ти ви­хо­ду з об­щи­ни з виділен­ням землі в єди­но­му масиві. Ці за­хо­ди, в свою чергу, дали б мож­ливість ство­ри­ти стан за­мож­них се­лян-​влас­ників.

Обов'язки кон­тро­лю у сфері внутрішньо­го життя і праці сільсько­го гос­по­дар­ства по­кла­да­ли­ся на тимча­сові зе­мельні комісії відповідно до норм «Тимча­со­во­го за­ко­ну про за­хо­ди бо­роть­би з ро­з­ру­хою сільсь­кого гос­по­дар­ства» від 8 липня 1918 р. На гу­бернські зе­мельні комісії по­кла­да­ло­ся ви­дан­ня обов'яз­ко­вих по­ста­нов про при­му­со­ве викорис­тання жи­во­го та мерт­во­го сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го ре­ма­нен­ту, про нор­ми платні за сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку працю та про при­му­со­ве ви­ко­нан­ня місце­вим на­се­лен­ням сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких робіт. Серед юри­дич­них наслідків зе­мель­них пра­во­по­ру­шень були спла­та штра­фу до 500 карбо­ванців або поз­бав­лен­ня волі стро­ком до трьох місяців. До при­му­со­вих гро­мадсь­ких робіт або поз­бав­лен­ня волі стро­ком до од­но­го року при­тягувалися ті гро­ма­дя­ни, які нав­мис­но псу­ва­ли та зни­щу­ва­ли посіви, уро­жай і зібра­ний хліб. Ка­ра­ло­ся також свавільне за­крит­тя чи припи­нення за по­пе­ред­ньою зго­дою сільсь­ких робіт і підби­ван­ня до таких вчинків.

По­даль­ший роз­ви­ток пра­во­во­го ре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син пов'яза­ний зі ство­рен­ням чис­лен­них зе­мель­них комісій, які мали роз­робити за­ко­но­дав­чу базу для про­ве­ден­ня аг­рар­ної ре­фор­ми.

У ре­зуль­таті ан­ти­гетьмансь­ко­го по­встан­ня на­прикінці 1918 p., що до­сяг­ло успіху за­в­дя­ки, пе­редусім, підт­римці ши­ро­ких верств селян­ського на­се­лен­ня, до влади прий­шов уряд Ди­рек­торії. Цілком законо­мірно, що об'єктив­на необхідність пра­во­во­го вре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син по­ста­ла перед новим уря­дом з особ­ли­вою го­стро­тою.

По­чат­ком вре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син стала відозва від імені Го­лов­ної ко­ман­ди Українсь­ких рес­публікансь­ких військ 16 ли­сто­па­да 1917 р., про­го­ло­ше­на в Білій Церкві С. В. Пет­лю­рою. Згідно зі змістом відозви ве­ли­ке поміщи­ць­ке зем­ле­во­лодіння пла­ну­ва­ло­ся новим майбут­нім уря­дом ска­су­ва­ти, а землю віддати се­ля­нам, але за умови їх всту­пу до лав рес­публікансь­ких військ. Поміщиків пла­ну­ва­ло­ся при­тяг­ну­ти до юри­дич­ної відповідаль­ності за ка­ральні екс­пе­диції та на­кла­дан­ня кон­три­буцій на селян під час правління гетьмансь­ко­го уряду. Проголо­шувалося також ска­су­ван­ня законів П. П. Ско­ро­падсь­ко­го і відновлен­ня чин­ності законів У HP.

На підтвер­джен­ня за­зна­че­них гасел чле­на­ми Ди­рек­торії 21 лис­топада 1918 р. було ви­да­но «Наказ се­ля­нам № 1». Пер­шо­чер­го­ве зав­дання аг­рар­ної спра­ви новий уряд уба­чав у по­вер­ненні се­ля­нам усьо­го майна, неза­кон­но відібра­но­го гетьмансь­ким уря­дом реквізиціями та кон­три­буціями на ко­ристь поміщиків. Для вирішення по­став­ле­но­го за­вдання члени Ди­рек­торії пла­ну­ва­ли зро­би­ти такі кроки: во­лосні упра­ви по во­ло­стях мали негай­но зро­би­ти пе­ре­пис жи­во­го та мерт­во­го ін­вентаря у поміщиків та орен­дарів, на ко­ристь яких гетьмансь­ким уря­дом було зроб­ле­но реквізиції або кон­три­буції; власність цих поміщиків відібрати і взяти під охо­ро­ну; сте­жи­ти за тим, щоб поміщики не прода­вали землю і не укла­да­ли дов­го­стро­ко­вих оренд­них до­го­ворів; се­ля­ни мали по­да­ти заяви до во­лос­них управ, де за­зна­ча­ли­ся б збит­ки, за­в­дані їм, при­клав­ши точ­ний спи­сок за­бра­но­го в них майна; ці заяви во­лосні упра­ви мали відіслати до повітових на­род­них управ. Цілком слуш­ним в умо­вах соціаль­но-​політичної нестабільності був у кінці на­ка­зу за­клик но­во­го уряду до до­три­ман­ня по­ряд­ку і спо­кою в країні.

«Роз­по­ряд­жен­ня Ди­рек­торії УНР» від 15 груд­ня 1918 р. за­кла­ло підва­ли­ни аг­рар­ної ре­фор­ми. У ньому за­зна­ча­ло­ся, що вер­ховне поряд­кування зе­мель­ним фон­дом країни пе­ре­хо­дить до уряду Ди­рек­торії. Всі при­ват­но­влас­ни­цькі землі, крім тру­до­вих та дрібних се­лянсь­ких гос­по­дарств, пе­ре­хо­ди­ли в ко­ри­сту­ван­ня без­зе­мель­них і малоземель­них селян. Од­ра­зу ж було ви­да­но «По­ста­но­ву Ди­рек­торії УНР», згідно з якою землю за­бо­ро­ня­ло­ся про­да­ва­ти, да­ру­ва­ти, за­кла­да­ти і зда­ва­ти в орен­ду. У зв'язку з цим нотаріусам за­бо­ро­ня­ло­ся за­твер­джу­ва­ти зе­мельні угоди.

Уряд Ди­рек­торії, уза­галь­ню­ю­чи ос­новні по­ло­жен­ня по­пе­редніх нор­ма­тив­но-​пра­во­вих актів з уре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син, видав «Де­кла­рацію Ди­рек­торії УНР» від 26 груд­ня 1918 р. Остан­ня, принайм­ні у галузі аг­рар­них відно­син, не містила нічого но­во­го і фак­тич­но ком­пілю­ва­ла фор­му­лю­ван­ня з актів, на яких вона ба­зу­ва­ла­ся («Наказ № 1», «Роз­по­ряд­жен­ня Ди­рек­торії УНР»), окрім пунк­ту про право першо­чергового наділення зем­лею тих, «хто пішов у війська Рес­публіки для бо­роть­би з Гетьма­на­том».

Закон «Про землю в Українській На­родній Рес­публіці» від 8 січня 1917 р. скла­дав­ся з трьох розділів: розділ І «За­гальні по­ло­жен­ня», роз­діл II «Ос­новні по­ло­жен­ня ко­ри­сту­ван­ня зем­лею», розділ III «Перехід­ні за­ко­ни». По­ло­жен­ня За­ко­ну «Про землю в Українській На­родній Рес­публіці» об'єдну­ва­ли­ся в 36 па­ра­графів. У § 1 на­зва­но­го за­ко­ну бу­ло підтвер­дже­но ска­су­ван­ня «права при­ват­ної влас­ності на всі землі з їх во­да­ми, над­зем­ни­ми і підзем­ни­ми при­род­ни­ми ба­гат­ства­ми та лі­сами в межах УНР». При цьому в § 2 було за­де­кла­ро­ва­но, що земля стає «доб­ром на­ро­ду УНР» і пе­ре­хо­дить у роз­по­ряд­жен­ня дер­жа­ви без ви­ку­пу. Всі суб'єкти при­ват­них зе­мель­них відно­син мали право тільки на ко­ри­сту­ван­ня зе­мель­ни­ми ділян­ка­ми у розмірах, визна­че­них дер­жавою.

Нижня межа зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня вста­нов­лю­ва­лась § 13 за­ко­ну - 5-6 де­ся­тин кращої землі для се­ред­ньо­го тру­до­во­го гос­по­дар­ства. Без­земельні і ма­ло­зе­мельні се­ля­ни з місце­вості, де не ви­ста­ча­ло землі на тру­до­вий мінімум, одер­жу­ва­ли землю в тих місцях, де є більше зем­лі. Ма­ло­зе­мель­ни­ми вва­жа­ли­ся такі хлібо­робські гос­по­дар­ства, площа яких не за­до­воль­ня­ла спо­жив­чих по­треб їхніх сімей за ве­ден­ня госпо­дарства зви­чай­ни­ми для своєї місце­вості за­со­ба­ми. Верх­ня межа зем­лекористування відповідно до § 21 за­ко­ну мала бути не більше 15 деся­тин на гос­по­дар­ство. Для піщаників, со­лон­чаків, за­бо­ло­че­них та обло­гових зе­мель ця норма (15 де­ся­тин) могла підви­щу­ва­тись за рішен­ням повітової зе­мель­ної упра­ви з за­твер­джен­ням Міністер­ства зе­мель­них справ.

Закон «Про землю в Українській На­родній Рес­публіці» не встанов­лював стро­ку зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня. Лише для зе­мель за­пас­но­го земель­ного фонду УНР, що скла­да­лись із нероз­поділених зе­мель і по суті є то­тож­ни­ми су­час­ним ка­те­горіям зе­мель ре­зерв­но­го фонду і за­па­су, до­зволялося сільсь­ким гро­ма­дам і то­ва­ри­ствам вста­нов­лю­ва­ти стро­ки ко­ри­сту­ван­ня. Вод­но­час об­ме­жу­вав­ся 10 ро­ка­ми мінімаль­ний строк орен­ди зе­мель­них ділянок, що свідчило про дбай­ли­ве став­лен­ня дер­жави до своїх зе­мель­них ре­сурсів.

За­га­лом закон «Про землю в Українській На­родній Рес­публіці» був спря­мо­ва­ний на за­до­во­лен­ня по­треб без­зе­мель­них і малоземель­них селян, що фак­тич­но при­во­ди­ло до ство­рен­ня дрібних се­лянсь­ких гос­по­дарств, адже мак­си­маль­на норма наділення ста­но­ви­ла 15 де­ся­тин, хоча за­ко­ном і пе­ред­ба­ча­ло­ся ство­рен­ня ко­опе­ра­тив­них хлібо­робсь­ких спілок, але в ос­нов­но­му для збе­ре­жен­ня неподільни­ми куль­тур­них гос­подарств.

Вод­но­час уряд Ди­рек­торії, на­ма­га­ю­чись ви­ко­ну­ва­ти по­пе­редні обі­цянки на­го­ро­ди­ти до­дат­ко­во селян зем­лею за служ­бу в Рес­публікансь­кій армії, за­твер­див закон «Про до­дат­ко­ве наділення зем­лею козаків УНРА» від 18 січня 1919 р. Відповідно до його по­ло­жень усі ко­за­ки, які слу­жать у ре­гу­лярній армії, окрім зви­чай­но­го зе­мель­но­го наділу, за­зна­че­но­го в зе­мель­но­му законі від 8 січня 1919 p., негай­но наділяли­ся до­дат­ко­вою зе­мель­ною ділян­кою пло­щею від 1 до 2 де­ся­тин. Понад це після закінчен­ня війни кож­ний із козаків мав право от­ри­ма­ти з Дер­жавної скарб­ниці на ре­ма­нент без­по­во­рот­ну по­зи­ку 2000 гри­вень та відсот­ко­ву по­зи­ку на 5 років ще 2000 гри­вень.

За­ко­ном було пе­ред­ба­че­но, що під час пе­ре­бу­ван­ня на війсь­ковій службі козак мав право са­мостійно або через свого упов­но­ва­же­но­го зда­ва­ти свій наділ в орен­ду. У разі смерті ко­за­ка земля за за­ко­ном пере­ходила у ко­ри­сту­ван­ня його дру­жині і дітям, а якщо він не одру­же­ний, то його бать­кам, але у тому разі, якщо вони були на утри­манні остан­нього. У § 7 за­ко­ну закріплю­ва­лась пер­шо­чер­говість наділення зем­лею козаків української рес­публікансь­кої армії, а вже потім решта землі на­д­хо­ди­ла в ко­ри­сту­ван­ня тру­до­во­го без­зе­мель­но­го та малоземельно­го на­се­лен­ня. Поряд з цим по­ло­жен­ня за­ко­ну поз­бав­ля­ли зе­мель­но­го наділу всіх зрад­ників са­мостійної УНР, де­зер­тирів з української рес­публікансь­кої армії та всіх за­суд­же­них до цього дис­циплінар­ним вій­ськовим судом ча­сти­ни, в якій козак слу­жив.

Вра­хо­ву­ю­чи важке фінан­со­ве ста­но­ви­ще країни, ви­кли­кане полі­тичною нестабільністю, що ви­ра­жа­ла­ся у неод­но­ра­зовій зміні урядів, уря­дом Ди­рек­торії було ви­да­но в Проску­рові 14 бе­рез­ня 1919 р. поста­нову «Про тимча­со­ве ко­ри­сту­ван­ня зем­лею в 1919 році», яка вво­ди­ла про­до­воль­чу плату за землю. Відповідно до по­ста­но­ви у по­точ­но­му ро­ці місцеве ма­ло­зе­мельне і без­зе­мельне на­се­лен­ня мало одер­жа­ти землю із за­пас­но­го дер­жав­но­го зе­мель­но­го фонду в тимча­со­ве ко­ри­сту­ван­ня. Однак у разі взят­тя землі під посів се­ля­ни мали віддати дер­жаві одну тре­ти­ну вро­жаю яро­во­го хліба, спла­ти­ти вартість оран­ки, яку мали вста­но­ви­ти повітові зе­мельні упра­ви, та спла­ти­ти всі на­лежні дер­жавні по­дат­ки. У примітці до пунк­ту дру­го­го по­ста­но­ви за­зна­ча­ло­ся, що за­лежно від місце­вих умов, зо­кре­ма ро­дю­чості ґрунту, повітовим земель­ним упра­вам на­да­ва­ло­ся право вста­нов­лю­ва­ти меншу за тре­ти­ну вро­жаю опла­ту за ко­ри­сту­ван­ня зем­лею.

Вод­но­час ли­сто­па­до­ва криза уряду Ди­рек­торії 1919 р. стала завер­шальним ета­пом доміну­ван­ня соціалістич­них гасел у зе­мельній полі­тиці. Соціаль­но-​еко­номічна та політична си­ту­ація в країні ви­ма­га­ла негай­но­го пе­ре­гля­ду позиції провідних діячів Ди­рек­торії сто­сов­но таких пи­тань, як вве­ден­ня при­ват­ної влас­ності на землю та викуп за землю. Зе­мельне пи­тан­ня знову на­бу­ло ак­ту­аль­ності тільки з по­чат­ком поль­сько-українсь­ко­го на­сту­пу та ство­рен­ням на­прикінці трав­ня 1920 р. но­во­го коаліційного уряду під го­ло­ву­ван­ням В. К. Про­ко­по­ви­ча. Але всі їхні спро­би ре­фор­му­ва­ти аг­рарні відно­си­ни ви­яви­ли­ся мар­ни­ми. 21 бе­рез­ня 1921 р. у Ризі було укла­де­но мир­ний договір, у якому перед­бачалося визнан­ня польсь­ким уря­дом більшо­ви­ць­ко­го уряду УС.РР, що фак­тич­но озна­ча­ло закінчен­ня доби Ди­рек­торії УНР.

§ 3. Виникнення та становлення українського радянського аграрного законодавства

Пер­шим нор­ма­тив­но-​пра­во­вим актом ра­дянсь­кої влади у сфе­рі ре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син, як видається, було «По­ло­жен­ня про соціалістич­ний зем­ле­устрій та про за­хо­ди пе­ре­хо­ду до соціалістич­но­го зем­ле­роб­ства», прий­ня­те Все­російсь­ким Цен­траль­ним ви­ко­нав­чим ко­мітетом 14 лю­то­го 1919 р. (далі - По­ло­жен­ня про соціалістич­ний зем­леустрій).

Суттєвими особ­ли­во­стя­ми По­ло­жен­ня про соціалістич­ний земле­устрій є перша спро­ба пра­во­вої ре­гла­мен­тації дер­жав­них і суспільних форм зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня та вста­нов­лен­ня чіткого дер­жав­но­го управ­ління і кон­тро­лю за їхньою діяльністю, яким при­свя­чені окремі глави по­ло­жен­ня. Так, глави V-VI сто­су­ва­лись ре­гу­лю­ван­ня ра­дянсь­ких гос­подарств, а глави VII і VIII - відповідно сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких комун та то­ва­риств зі спільно­го обробітку землі (далі - ТСОЗ). Згідно зі ст. ЗО рад­го­с­пам відво­ди­ли­ся землі ко­лишніх ви­со­ко­куль­тур­них госпо­дарств з найціннішими сільсь­ко­гос­по­дарсь­ки­ми куль­ту­ра­ми і тварина­ми, а також пе­ре­роб­ни­ми про­мисла­ми. Рад­гос­пи пе­ре­бу­ва­ли у безпосе­редньому віданні Нар­ком­зе­му та його місце­вих органів. При цьому в рад­го­с­пах за­про­ва­д­жу­ва­ла­ся жорст­ка пла­но­ва си­сте­ма ве­ден­ня госпо­дарства (ст. 41).

Працівники рад­госпів прирівню­ва­лись до робітників промисло­вості з нор­мо­ва­ним ро­бо­чим ше­сти­ден­ним тиж­нем. Жоден із робітни­ків і служ­бовців не мав права за­во­ди­ти осо­би­сте гос­по­дар­ство, тобто не міг мати влас­них тва­рин, птицю та го­ро­ди. Для здійс­нен­ня ревізійних функцій у рад­госпі ство­рю­вав­ся у обов'яз­ко­во­му по­ряд­ку контроль­ний ро­бо­чий комітет, який оби­рав­ся з працівників гос­по­дар­ства у кіль­кості 3-5 членів. Відповідно до ст. 52 По­ло­жен­ня про соціалістич­ний зем­ле­устрій засідання кон­троль­но­го ро­бо­чо­го комітету мали проводи­тися не рідше ніж двічі на місяць. Поряд із цим, дер­жа­ва згідно зі ст. 58 зобов'язу­ва­ла­ся на­да­ва­ти серй­оз­ну підт­рим­ку рад­го­с­пам в організації ве­те­ри­нар­них пунктів, пунктів штуч­но­го осіменіння ху­до­би, прокат­них і насіннєвих пунктів, по­кра­щен­ня стану місце­вих доріг, організації аг­ро­номічної до­по­мо­ги тощо.

Не менша увага приділя­лась і сільсь­ко­гос­по­дарсь­ким ви­роб­ни­чим ко­му­нам. Зраз­ко­вий ста­тут комун ви­роб­ляв­ся і опубліко­ву­вав­ся Нар­ком­зе­мом. У ст. 62 По­ло­жен­ня про соціалістич­ний зем­ле­устрій упер­ше у відкритій формі на за­ко­но­дав­чо­му рівні ви­кла­де­но про­грамне завдан­ня ра­дянсь­кої влади у зем­ле­робстві - по­бу­до­ва зем­ле­робсь­кої промис­ловості на підва­ли­нах усуспільнен­ня засобів ви­роб­ництва. Саме так за­кла­да­ла­ся кол­го­с­п­на мо­дель як різно­вид дер­жав­них гос­по­дарств і один із проявів дер­жав­них про­ми­сло­вих підприємств. Ко­му­ни створю­вались як перехідна форма до дер­жав­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких під­приємств. Так, у тексті ст. 64 було прямо ска­за­но, що інвен­тар колиш­ніх круп­них при­ват­них гос­по­дарств відво­ди­вся ко­му­нам, якщо він не міг бути ви­ко­ри­ста­ний для по­треб ближніх рад­госпів.

Ко­му­ни поряд із рад­го­с­па­ми підпо­ряд­ко­ву­ва­ли­ся кон­тро­лю місце­вих дер­жав­них органів Нар­ком­зе­му. У стат­тях 67 та 83 за­кла­де­но осно­ви організаційно-​пла­но­вої си­сте­ми сільсь­ко­го гос­по­дар­ства, за якими план комун за­твер­джу­вав­ся також місце­ви­ми зе­мель­ни­ми ор­га­на­ми. За­со­би і ви­роб­ле­на про­дукція комун підля­га­ли обліку і кон­тро­лю на за­галь­них за­са­дах. При цьому всі над­лиш­ки сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої про­дукції підля­га­ли реалізації дер­жаві. Місце­вий зе­мель­ний орган міг ви­лучити сор­тові зер­нові і племінну ху­до­бу, при­зна­чені для внутрішньо­го спо­жи­ван­ня ко­му­ни, в обмін на подібну про­дукцію нижчої якості без будь-​яких до­плат. Таким чином, ко­му­ни були не пра­во­мочні розпо­ряджатися ре­зуль­та­та­ми своєї праці, незва­жа­ю­чи на зовні демократич­ну форму організації гос­по­дар­ства.

На­ре­шті щодо то­ва­риств спільної об­роб­ки землі вста­нов­лю­вав­ся дещо інший пра­во­вий режим майна, ніж у сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких кому­нах. Май­нові ре­жи­ми різни­ли­ся сту­пе­нем усуспільнен­ня майна. Якщо у ко­му­нах майно (в т. ч. земля) ко­му­нарів підля­га­ло по­в­но­му усуспіль­ненню, то у ТСО­Зах існу­ва­ло част­ко­ве усуспільнен­ня, оскільки част­ка майна учас­ників таких то­ва­риств за­ли­ша­лась для об­роб­ки землі особис­тих гос­по­дарств. Поряд із цим, відчу­жен­ня інвен­та­ря від «за­можніших» селян здійс­ню­ва­ло­ся на безоплатній основі, а бідніших - на оплатній (ст. 115 По­ло­жен­ня про соціалістич­ний зем­ле­устрій). Майно членів ТСОЗу вно­си­ло­ся до інвен­тар­но­го фонду, який за своїми озна­ка­ми був про­об­ра­зом неподільно­го фонду кол­го­спів. Відповідно до ст. 18 у разі при­пи­нен­ня суспільно­го обробітку землі майно інвен­тар­но­го фон­ду не могло бути роз­поділене без доз­во­лу повіто­во­го зе­мель­но­го ор­гану, що повністю су­пере­чить прин­ци­пу доб­ровільності суспільно­го об'єднан­ня та суспільної де­мо­кратії. Не маючи май­но­вих прав, члени ТСОЗів проте наділя­ли­ся су­купністю обов'язків, зо­кре­ма щодо підви­щення ро­дю­чості об­роб­лю­ва­них спільних зе­мель за ра­ху­нок одержува­них у осо­би­стих гос­по­дар­ствах органічних до­брив та спла­ти гро­шо­вих внесків на купівлю мінераль­них до­брив. І останнє стосується визначе­ного ст. 133 по­ряд­ку ре­жи­му по­в­но­го контрою повіто­во­го зе­мель­но­го комітету за діяльністю ТСОЗів.

Таким чином, можна ре­зю­му­ва­ти, що «По­ло­жен­ня про соціалістич­ний зем­ле­устрій та про за­хо­ди пе­ре­хо­ду до соціалістич­но­го землеробс­тва» як нор­ма­тив­но-​пра­во­вий акт ра­дянсь­ко­го аг­рар­но­го законодав­ства за­кла­ло ос­но­ву для по­даль­шої ди­фе­ренціації форм землекористу­вання у бік одер­жав­лен­ня, усуспільнен­ня зе­мель­но-​май­но­вої влас­ності сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких ви­роб­ників та ство­рен­ня із од­но­осібних селян­ських гос­по­дарств ко­лек­тив­них гос­по­дарств, які ви­роб­ля­ли сільсько­господарську про­дукцію.

Для вре­гу­лю­ван­ня внутрішніх відно­син ко­лек­тив­них сільськогос­подарських гос­по­дарств (ко­му­ни, артілі, то­ва­ри­ства спільної об­роб­ки землі) було ви­роб­ле­но моделі ста­тутів. Так, у 1919 р. було ро­з­роб­ле­но Нор­маль­ний ста­тут сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої ко­му­ни, який у зв'язку із вве­ден­ням НЕПу був замінений Примірним ста­ту­том сільськогоспо­дарської ко­му­ни (1923 p.). Поряд із незнач­ни­ми но­во­вве­ден­ня­ми, які по­ля­га­ли у тому, що майно, яке пе­ре­да­ва­ло­ся комуні у власність, попе­редньо оціню­ва­лось, а сума, на яку оціню­ва­ло­ся майно, за­ра­хо­ву­ва­ла­ся у вигляді внеску члена ко­му­ни у її за­со­би, який у разі ви­хо­ду або при ліквідації ко­му­ни по­вер­тав­ся влас­ни­ку незмінним, і далі за­ли­шав­ся зрівняль­ний прин­цип роз­поділу доходів.

За 1922-​1923 pp. було також прий­ня­то примірні ста­ту­ти сільсько­господарських артілей та ТСОЗів. У Примірному ста­туті сільськогос­подарської артілі (1922 р.) за­зна­че­но, що мета артілі по­ля­гає в органі­зації і ве­денні на за­гальній зе­мельній ділянці спільною пра­цею і засоба­ми членів удос­ко­на­ле­но­го сільсь­ко­го гос­по­дар­ства. Кожен член артілі по­ви­нен був вне­сти пай (гро­ши­ма або інвен­та­рем чи іншим май­ном) і вступ­ний вне­сок, який при виході з артілі по­вер­нен­ню не підля­гав, на відміну від пай­о­во­го внеску. Чле­нам артілі доз­во­ля­лось ве­ден­ня осо­бистого гос­по­дар­ства у вільний від артільних обов'язків час і якщо во­но не шко­ди­ло артільно­му гос­по­дар­ству. За­галь­ни­ми збо­ра­ми установ­лювався прин­цип роз­поділу доходів: за їдо­ка­ми, відповідно до затраче­ної праці і т. д.

Примірний ста­тут ТСОЗ (1923 р.) визна­чав мету то­ва­ри­ства, яка по­ля­га­ла у підви­щенні доходів гос­по­дар­ства і його членів шля­хом орга­нізації спільних по­льо­вих робіт, за­галь­но­го ко­ри­сту­ван­ня сільськогос­подарськими ма­ши­на­ми та інших заходів, спря­мо­ва­них на по­кра­щен­ня гос­по­дар­ства. Відповідно до норм Примірного ста­ту­ту майно членів то­ва­ри­ства не підля­га­ло усуспільнен­ню. Члени то­ва­ри­ства, як і в арті­лі, вно­си­ли пай, який при виході з то­ва­ри­ства по­вер­тав­ся, та вступ­ний вне­сок, який по­вер­нен­ню не підля­гав. То­ва­ри­ст­во могло ство­рю­ва­ти усуспільнені за­со­би ви­роб­ництва, ку­пу­ю­чи сільсь­ко­гос­по­дарські ма­шини та інший інвен­тар, що сти­му­лю­ва­ло вступ до то­ва­ри­ства се­лян-​се­ред­няків, оскільки у них зберіга­ла­ся при­ват­на власність на за­со­би ви­роб­ництва, які спільно ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся тільки під час «го­лов­них» сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких робіт.

По­даль­ший роз­ви­ток ко­лек­тив­них форм гос­по­да­рю­ван­ня відбу­вається у зв'язку з прий­нят­тям спільної по­ста­но­ви ЦВК і РНК СРСР «Про сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку ко­опе­рацію» від 22 серп­ня 1924 р. Згід­но з нор­ма­ми по­ста­но­ви то­ва­ри­ства, артілі та ко­му­ни згрупо­ву­ва­ли­ся під на­звою «ко­опе­ра­тивні об'єднан­ня», які на­бу­ва­ли ста­ту­су юридич­ної особи і могли здійс­ню­ва­ти кре­дитні опе­рації. Ство­рю­ва­ли­ся во­ни з метою спільно­го ве­ден­ня сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го ви­роб­ництва на основі за­сто­су­ван­ня про­гре­сивніших тех­но­логій та засобів вироб­ництва.

З метою організаційно-​гос­по­дарсь­ко­го зміцнен­ня кол­го­спів спіль­ною по­ста­но­вою ВУЦВК і РНК УСРР «Про організаційно-господар­ське зміцнен­ня кол­го­спів» від 21 ве­рес­ня 1927 р. було ство­ре­но Все­українську спілку сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких ко­лек­тивів (Укр­кол­го­сп).

У тому ж 1927 р. були зас­но­вані ма­шин­но-​трак­торні станції (да­лі - МТС), які відіграли важ­ли­ву роль у кол­го­с­п­но­му будівництві. Пра­вові за­са­ди діяль­ності МТС було вста­нов­ле­но по­ста­но­вою Ради праці і обо­ро­ни «Про організацію ма­шин­но-​трак­тор­них станцій» від 5 черв­ня 1929 р. Так, МТС скла­да­ли матеріаль­но-​технічну базу колгосп­ного будівництва, яка ґрун­ту­ва­ла­ся на основі договірних відно­син. Від­повідно до норм по­ста­но­ви ЦК ВКГІ(б) та РНК СРСР від 25 черв­ня 1933 р. Ти­по­вий договір МТС із кол­го­с­пом прирівню­вав­ся до за­ко­ну, який підля­гав обов'яз­ко­во­му і без­умов­но­му ви­ко­нан­ню як кол­го­с­па­ми, так і МТС. Ку­пу­ва­ти кол­го­с­пам сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку техніку було до­зволено лише у бе­резні 1958 р. За­ко­ном СРСР «Про по­даль­ший розви­ток кол­го­с­п­но­го ладу і ре­ор­ганізацію ма­шин­но-​трак­тор­них станцій». Кол­го­с­пам на­да­ва­ла­ся мож­ливість ку­пу­ва­ти стару сільськогосподар­ську техніку ре­ор­ганізо­ва­них МТС, а також нову в разі їх платоспромож­ності. Ство­рен­ню міцної матеріаль­но-​технічної бази кол­го­спів спри­я­ла дер­жав­на політика у сфері роз­ши­ре­но­го кре­ди­ту­ван­ня.

Після XV з'їзду ВКП(б) ЦВК СРСР були ро­з­роб­лені і за­твер­джені 15 груд­ня 1928 р. «За­гальні за­са­ди зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня та землевпоряд­кування», за якими кол­го­с­пи і сільсь­ко­гос­по­дарські то­ва­ри­ства виділя­лись як особ­ливі зем­ле­ко­ри­сту­вачі. Кол­го­с­пам на­да­ва­ло­ся пе­ре­важне право на одер­жан­ня землі, окрім того кращої і найбільш зруч­но розта­шованої, зем­лев­по­ряд­ку­ван­ня про­во­ди­ло­ся по­за­чер­го­во і за ра­ху­нок дер­жа­ви, вста­нов­лю­ва­ла­ся си­сте­ма пільг і кре­ди­ту­ван­ня, пе­ре­да­ва­лись у безоплатне ко­ри­сту­ван­ня дер­жавні про­ми­слові і підсобні підприєм­ства, будівлі тощо, розта­шо­вані на те­ри­торії кол­го­спу.

На підт­рим­ку курсу ко­лек­тивізації се­лянсь­ко­го землекористуван­ня про­го­ло­ше­ної в СРСР на­прикінці 20-х - на по­чат­ку 30-х років було ви­да­но 5 січня 1930 р. по­ста­но­ву ЦК ВКП(б) «Про темпи ко­лек­тиві­зації та міри до­по­мо­ги дер­жа­ви кол­го­с­п­но­му будівництву». Цією по­становою ЦК ВКІІ(б) дору­чав Нар­ком­зе­му СРСР із за­лу­чен­ням кол­госпних організацій у най­ко­рот­ший строк ви­ро­би­ти Примірний ста­тут сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої кол­го­с­п­ної артілі, обов'яз­ко­во враху­вав­ши не­допустимість прий­нят­тя «кур­кулів» до кол­го­спів.

Майже через місяць, 1 лю­то­го 1930 p., було прий­ня­то спільну по­станову ЦВК і РНК СРСР «Про за­хо­ди щодо зміцнен­ня соціалістич­ної пе­ре­бу­до­ви сільсь­ко­го гос­по­дар­ства в умо­вах суцільної ко­лек­тиві­зації та у бо­ротьбі з кур­куль­ством», якою ска­со­ву­ва­ло­ся право орен­ди землі се­лянсь­ки­ми гос­по­дар­ства­ми в рай­о­нах суцільної ко­лек­тивізації, за­бо­ро­ня­ло­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти най­ма­ну працю у сільсь­ко­му господар­стві, «кур­кулів» поз­бав­ле­но прав на землю та ліквідо­ва­но зе­мельні то­вариства у зв'язку із змен­шен­ням кількості та ролі се­лянсь­ких госпо­дарств.

Примірний ста­тут сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої артілі, прий­ня­тий Кол- госпцен­тром і схва­ле­ний Нар­ком­зе­мом СРСР 1 бе­рез­ня 1930 p., зако­нодавчо закріпив прин­цип доб­ровільності ство­рен­ня ко­лек­тив­них сіль­ськогосподарських гос­по­дарств. Поряд із усуспільнен­ням всіх зе­мель­них угідь доз­во­ля­ло­ся в осо­би­сто­му ко­ри­сту­ванні членів артілі за­ли­ша­ти при­са­дибні ділянки (сади, го­ро­ди і т. п.), дрібний сільськогосподар­ський інвен­тар, жилі бу­дин­ки. До май­но­вих активів артілі вхо­ди­ли не­подільний фонд та пайові вне­ски, фонд на утри­ман­ня непра­це­з­дат­них, фонд по­точ­них ви­роб­ни­чих по­треб, сімей­ний і фу­раж­ний фонди. При­мірний ста­тут закріпив по­в­но­ва­жен­ня внутрішніх органів управління сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої артілі. До ком­пе­тенції За­галь­них зборів як ви­щого ор­га­ну управління артілі на­ле­жа­ло вирішення най­важ­ливіших справ, ви­бо­ри правління і ревізійної комісії артілі, за­твер­джен­ня ін­струкції по їх роботі. Правління артілі яв­ля­ло собою ви­ко­нав­чий орган, який оби­рав­ся терміном на один рік для вирішення по­точ­них справ артілі. Примірним ста­ту­том було вре­гу­льо­ва­но також і взаємовідноси­ни сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої артілі та дер­жа­ви у сфері реалізації сільсько­господарської про­дукції, які ба­зу­ва­ли­ся на до­го­ворі кон­трак­тації.

По­даль­ше пра­во­ве ре­гу­лю­ван­ня сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких відно­син відбу­ло­ся на VI з'їзді Рад СРСР у бе­резні 1931 p., де було прий­ня­то по­ста­но­ви «Про рад­гос­пне будівниц­тво» та «Про кол­го­с­пне будівниц­тво». Відповідно до першої по­ста­но­ви рад­гос­пи визна­ча­ли­ся як дер­жавні гос­по­дар­ства, де дер­жа­ва є по­в­ноцінним гос­по­да­рем з усіма ви­пливаючими наслідками, і нічим з цієї точки зору не відрізняється від іншої соціалістич­ної фаб­ри­ки про­ми­сло­во­го типу. Кол­го­с­пи ж навпа­ки, вва­жа­ли­ся гос­по­дар­ства­ми, зас­но­ва­ни­ми се­ля­на­ми на доб­ровіль­них за­са­дах, що усуспільни­ли за­со­би ви­роб­ництва і ве­дуть своє госпо­дарство на землі, яка на­ле­жить дер­жаві.

На підт­рим­ку кол­го­с­п­но­го будівництва було прий­ня­то 3 ве­рес­ня 1932 р. по­ста­но­ву ЦВК і РНК СРСР «Про ство­рен­ня стійкості земле­користування кол­го­спів», де за­зна­ча­ло­ся про закріплен­ня за кож­ним кол­го­с­пом землі, яка зна­хо­ди­ла­ся в його тру­до­во­му ко­ри­сту­ванні в існу­ю­чих кор­до­нах, і про за­бо­ро­ну переділів. Відте­пер кор­до­ни земле­користування кол­го­спів не могли зміню­ва­ти­ся і при виході селян із членів кол­го­спу. Таким чином, се­ля­нин фак­тич­но втра­чав свою земель­ну ділянку, яку пе­ре­дав кол­го­спу при вступі. У та­ко­му ви­пад­ку він міг от­ри­ма­ти зе­мель­ну ділянку із вільно­го дер­жав­но­го зе­мель­но­го фонду, але в жод­но­му разі не за ра­ху­нок фак­тич­но­го зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня кол­госпів.

Поряд із рядом заходів, спря­мо­ва­них на укріплен­ня організацій­но-господарської діяль­ності кол­го­спів, дер­жа­ва на­ма­га­ла­ся забезпечи­ти і пра­во­вий за­хист кол­го­с­п­ної влас­ності. Так, по­ста­но­вою ЦВК і РНК СРСР від 25 черв­ня 1932 р. «Про ре­во­люційну за­конність» на місцеві ор­га­ни Ра­дянсь­кої влади по­кла­да­ло­ся зобов'язан­ня при­тя­гу­ва­ти до су­ворої відповідаль­ності всіх по­са­до­вих осіб, вин­них у самовільно­му роз­порядженні май­ном кол­го­спів, їх про­дукцією, гро­шо­ви­ми ко­шта­ми і на­даної в їх ко­ри­сту­ван­ня зем­лею. На ви­ко­нан­ня ви­щев­ка­за­ної Всесоюз­ної по­ста­но­ви РНК УРСР 2 ли­сто­па­да 1932 р. видає свого по­ста­но­ву «Про за­бо­ро­ну опла­ти ко­штом кол­го­спів робіт та вит­рат, не пов'яза­них без­по­се­ред­ньо з кол­го­с­пним гос­по­дар­ством», якою за­бо­ро­ня­ло­ся міс­цевим організаціям на кошти кол­го­спів утри­му­ва­ти працівників сіль­ських рад та ко­опе­рації, сільсь­ких ви­кон­комів та опла­чу­ва­ти вит­ра­ти, не пов'язані з кол­го­с­пним ви­роб­ниц­твом. На про­до­в­жен­ня курсу дер­жавної підт­рим­ки за­хи­сту кол­го­с­п­ної влас­ності було ви­да­но по­ста­но­ву ЦВК і РНК УРСР від 4 черв­ня 1933 р. «Про за­бо­ро­ну місце­вим орга­нам влади, іншим дер­жав­ним ор­га­нам та гро­мадсь­ким організаціям сва­вільно роз­по­ряд­жа­ти­ся май­ном, про­дукцією та гро­шо­ви­ми ко­шта­ми кол­го­спів». Так, на­зва­ним ор­га­нам за­бо­ро­ня­ло­ся роз­по­ряд­жа­ти­ся май­ном, про­дукцією, гро­шо­ви­ми ко­шта­ми і ро­бо­чою ху­до­бою кол­го­спів, ви­лу­ча­ти майно кол­го­спів та зобов'язу­ва­ти кол­го­с­пи виділяти гро­шові й на­ту­ральні фонди на по­тре­би, не пе­ред­ба­чені ста­ту­та­ми кол­го­спів та спеціаль­ни­ми по­ста­но­ва­ми уряду, або брати на по­ста­чан­ня осіб, що не мали жод­но­го відно­шен­ня до кол­го­с­п­но­го ви­роб­ництва. Розпоряджа­тися май­ном кол­го­спів могли лише без­по­се­ред­ньо влас­ни­ки цього май­на згідно з чин­ним за­ко­но­дав­ством та ста­ту­та­ми кол­го­спів.

Новий Примірний ста­тут сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої артілі був затвер­джений 17 лю­то­го 1935 р. спільною по­ста­но­вою РНК СРСР і ЦК ВКП(б). Відповідно до норм да­но­го ста­ту­ту земля пе­ре­бу­ва­ла у загаль­нонародній дер­жавній влас­ності та на­да­ва­ла­ся артілі у без­стро­ко­ве (довічне) ко­ри­сту­ван­ня і не підля­га­ла ні купівлі-​про­да­жу, ні здачі ар­тіллю в орен­ду. Стат­тя 2 пе­ред­ба­ча­ла право ко­ри­сту­ван­ня закріпити шля­хом ви­дан­ня рай­он­ним ви­ко­нав­чим комітетом рад дер­жав­но­го ак­та, де чітко за­зна­ча­ли­ся розміри і точні межі землі, яка зна­хо­ди­лась у ко­ри­сту­ванні артілі. Чле­нам артілі не за­бо­ро­ня­ло­ся мати в осо­би­сто­му ко­ри­сту­ванні при­са­дибні зе­мельні ділянки пло­щею від 0,25 до 0,5 га, а в окре­мих місце­во­стях - до 1 га. Усуспільнен­ню підля­га­ли ро­бо­ча ху­до­ба, сільсь­ко­гос­по­дарсь­кий інвен­тар (плуг, сівалка, бо­ро­на, моло­тилка, кос­ар­ка), насіннєві за­па­си, корми, гос­по­дарські будівлі, необхід­ні для ве­ден­ня артільно­го гос­по­дар­ства, і всі підприємства з пе­ре­роб­ки про­дуктів сільсь­ко­го гос­по­дар­ства. Всту­па­ю­чи до артілі кожен член мав спла­ти­ти до неподільно­го фонду вступ­ний гро­шо­вий вне­сок у роз­мірі від 20 до 40 кар­бо­ванців на двір, за­леж­но від міцності господар­ства. Розділ VII ста­ту­ту ре­гла­мен­ту­вав організацію, опла­ту і дис­циплі­ну праці. Вся ро­бо­та у гос­по­дарстві артілі ви­ко­ну­ва­ла­ся осо­би­стою пра­цею її членів відповідно до пра­вил внутрішньо­го роз­по­ряд­ку, прий­нятих За­галь­ни­ми збо­ра­ми (вищий орган управління артілі). Із чле­нів артілі Правління (ви­ко­нав­чий орган) утво­рю­ва­ло ви­роб­ничі брига­ди на чолі з бри­га­ди­ром, який при роз­поділі ро­бо­ти по­ви­нен був не до­пус­ка­ти ніякого кумівства, сімей­ності та стро­го вра­хо­ву­ва­ти квалі­фікацію, досвід і фізичну силу кож­но­го. Роз­поділ доходів артілі між її чле­на­ми відбу­вав­ся ви­ключ­но за кількістю ви­роб­ле­них тру­до­днів кож­ним чле­ном артілі. Всі члени артілі зобов'язу­ва­ли­ся бе­рег­ти кол­го­с­пну власність і дер­жавні ма­ши­ни, пра­ц­ю­ва­ти чесно, підко­ря­ти­ся ви­мо­гам ста­ту­ту, по­ста­но­вам За­галь­них зборів і Правління, до­три­му­ва­ти­ся пра­вил внутрішньо­го роз­по­ряд­ку, дис­ципліни праці.

З метою реалізації норм ст. 2 Примірного ста­ту­ту сільськогоспо­дарської артілі 7 липня 1935 р. було прий­ня­то по­ста­но­ву РНК СРСР «Про ви­да­чу сільсь­ко­гос­по­дарсь­ким артілям дер­жав­них актів на без­строкове (довічне) ко­ри­сту­ван­ня зем­лею».

У зв'язку зі швид­ки­ми тем­па­ми роз­вит­ку ко­лек­тивізації сільсько­господарського ви­роб­ництва було вве­де­но за­бо­ро­ну щодо орен­ди зе­мель сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го при­зна­чен­ня. Спо­чат­ку це стосувало­ся пе­ре­се­ленців згідно з по­ста­но­вою ЦВК і РНК СРСР «Про забо­рону пе­ре­се­лен­цям зда­ва­ти землю в орен­ду» від 21 бе­рез­ня 1931 p., а дещо пізніше - всім сільсь­ко­гос­по­дарсь­ким зем­ле­ко­ри­сту­ва­чам, що пе­ред­ба­ча­ло­ся по­ста­но­вою ЦВК і РНК СРСР від 4 черв­ня 1937 р.

«Про за­бо­ро­ну зда­ва­ти в орен­ду землі сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го зна­чення».

Для закріплен­ня до­сяг­ну­тих ре­зуль­татів ко­лек­тивізації було прий­нято 19 квітня 1938 р. спільну по­ста­но­ву РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про за­бо­ро­ну ви­клю­чен­ня кол­го­с­пників із кол­го­спів», у якій зазнача­лося, що більшість ви­клю­чень із кол­го­спів є цілком необґрун­то­ва­ни­ми. По­ста­но­вою за­бо­ро­ня­ло­ся про­ве­ден­ня чист­ки кол­го­спів під будь-​яким при­во­дом, ви­клю­чен­ня із кол­го­спів членів сімей кол­го­с­пників у зв'яз­ку з пе­ре­хо­дом од­но­го із членів сім'ї на тимча­со­ву чи постійну ро­бо­ту до дер­жав­но­го підприємства, ви­клю­чен­ня із кол­го­спів за по­ру­шен­ня пра­вил внутрішньо­го роз­по­ряд­ку. За по­ру­шен­ня цієї по­ста­но­ви винні особи (го­ло­ви кол­го­спів, члени правління кол­го­спів, рай­онні партійні працівники) прирівню­ва­лись до криміналь­них зло­чинців і притягува­лися до криміналь­ної відповідаль­ності.

З метою убез­пе­чен­ня гро­мадсь­ких зе­мель кол­го­спів від розбаза­рювання і роз­кра­дан­ня для збільшен­ня осо­би­стих гос­по­дарств колгосп­ників 27 трав­ня 1939 р. було ухва­ле­но спільну по­ста­но­ву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про за­хо­ди охо­ро­ни гро­мадсь­ких зе­мель кол­го­спів від роз­ба­за­рю­ван­ня». У п. 2 цієї по­ста­но­ви, за­зна­ча­ло­ся, що усуспільнені землі кол­го­спів є недо­тор­кан­ни­ми і їх розміри у жод­но­му разі не підля­гають ско­ро­чен­ню без особ­ли­во­го на те доз­во­лу уряду СРСР, а мо­жуть бути тільки збільшені.

У період Ве­ли­кої Вітчиз­ня­ної війни те­ри­торія УРСР пе­ре­бу­ва­ла під оку­пацією, тому по­даль­ше пра­во­ве ре­гу­лю­ван­ня сільськогосподар­ських відно­син відно­ви­ло­ся після звільнен­ня України від фашист­ських за­гарб­ників. Політика Ра­дянсь­кої влади відразу ж на­бу­ла спря­мування на віднов­лен­ня довоєнного кол­го­с­п­но­го зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня. Тому по­ста­но­вою РНК УРСР від 28 трав­ня 1945 р. «Про віднов­лен­ня дер­жав­них актів на без­стро­ко­ве (довічне) ко­ри­сту­ван­ня кол­го­спів зем­лею і зе­мель­них шну­ро­вих книг у кол­го­с­пах Української РСР, визво­лених від німе­ць­ко-​фа­шистсь­кої оку­пації» по­кла­де­но зобов'язан­ня на Нар­ком­зем УРСР і ви­ко­навчі комітети об­лас­них і рай­он­них рад депу­татів тру­дя­щих шля­хом про­ве­ден­ня зем­лев­по­ряд­них робіт (не пізніше 1 черв­ня 1945 р.) було пе­ред­ба­че­но віднов­лен­ня довоєнного сільсько­господарського зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня і його по­вторне закріплен­ня за до­помогою дер­жав­них актів і записів у зе­мельні шну­рові книги не пізні­ше 1 черв­ня 1946 р. З метою за­о­хо­чен­ня при­швид­шен­ня темпів праці зем­лев­по­ряд­ників, які успішно ви­ко­ну­ва­ли і пе­ре­ви­ко­ну­ва­ли установ­лені для них річні плани робіт із віднов­лен­ня дер­жав­них актів та земель­но-реє