Течії та секти в ісламі

Гострі суперечки з питань верховної влади, сутності Бога, віри, природи Корану і т. ін. заклали підґрунтя для виникнення окремих течій в ісламі. Ідейною основою розколу мусульман якоюсь мірою стали висловлювання Мухаммеда про те, що його громада розпадеться на 73 громади, з яких лише одна (та, яка наслідує його приклад) потрапить до раю. Вже у VIII ст. склалися п'ять основних релігійно-політичних напрямків: суніти, шиїти, хариджити, мутазиліти і суфізм. Своєї чергою, кожен із з цих напрямків розділився на групи, релігійно-правові школи, згоди та громади.

Сунізм - найпоширеніша течія в ісламі. Майже 80% мусульман на земній кулі дотримуються цього напрямку. Формально сунітом уважається той, хто визнає законними перших чотирьох халі­фів і вірогідність канонічних збірок хадисів, до­тримується ритуальних, побутових і соціальних правил згідно з одним із чотирьох мазхабів (шафіїтський, ханафітський, малікітський та хан-балітський, що різняться між собою підходом до принципів винесення рішень із правових питань, деталями ритуалів).

У царині теології суніти не визнають посеред­ників між Аллахом і людьми після смерті Мухам­меда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та право його нащадків на імамат. За своїм змістом сунізм є ортодоксальною (пра­вовірною) течією в ісламі, якій притаманні вище­названі положення віровчення та обряди. Суніти вшановують Сунну як друге після Корану джерело відомостей про те, які вчинки та рішення відпо­відають Аллахові. Для сунітів хадиси є основою всієї релігійної та громадської діяльності мусуль­манина. Найпоширенішою серед сунітів течією є вахабізм (середина XVIII ст.).

Шиїзм - друга за кількістю послідовників після сунітів течія в ісламі, яка об'єднує різно­манітні конфесії та секти. Послідовники шиїзму визнають Халіфа Алі, вбитого 661 р. (двоюрідний брат і зять пророка, чоловік його дочки Фатіми) та його нащадків єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда, їхнє виняткове право на вер­ховну владу - імамат. Основна відмінність між шиїтами та сунітами полягає в різному тлумаченні імамату. Якщо для сунітів імам — духовний і світський зверхник, обраний чи призначений людьми, то шиїтський імам є таким за своєю сутністю завдяки таємній еманації божої благо­даті, яка переходить від одного імама до іншого.

Шиїти дотримуються загальних акідів (віри, догм) ісламу, але вчення про пророцтво доповнюють ідеєю передачі божої благодаті імамам із роду Алі, непогрішимістю цих імамів і твердженням про повернення останнього з них перед Судним днем. Шиїти поряд із пророками вшановують 12 імамів, перший з яких Алі, а решта одинадцять - його нащадки по чоловічій лійї. Важливим елементом догматики шиїтів є віра в Махді (месію), прихованого імама, який поверне права роду Алі та відновить на землі справедливість. Шиїти визнають Сунну, хадиси якої, крім Мухаммеда, вихваляють також і халіфа Алі. Шиїзмові властивий також культ мучеників і пов'язаний з ним звичай самокатування на честь імама Хусейна, сина халіфа Алі. Загибель Хусейна оплакується в траурний день ашуру: влаштовують містери, інсценуючи історію загибелі аль-Хусейна, урочисті читання легенд про нього, вивішують траурні прапори і заклики, проводять процесії, плач за вбитим. Деякі учасники процесії завдають собі кровоточивих ран, підкреслюючи свою скорботу.

Починаючи з VIII ст. шиїти боролися за своє право на духовну і світську владу в халіфаті. Серед них виникло чимало течій і сект, які різнилися тим, кого саме з нащадків Алі вони визнавали законними імамами. Особливу популярність у X-XI ст. набули ісмаїліти, відомі своєю таємничістю, яка полягала в їхньому вченні про зв'язок імамів з Аллахом, секретними методами та активністю їхньої пропаганди, схильністю до змов і терору. Найчисельнішою конфесією шиїтського ісламу є імаміти (існаашарити), які визнають 12 імамів, останній із яких - зниклий малолітній син Мухаммеда. Його імаміти визнають прихованим імамом і махді, імамат уважають божою настановою, заперечують саму можливість вибору імама. Досить поширені серед шиїтів течії та секти джафаритів, нусайритів, рафітцдів, зейдитів, карматів, друзів та ін.

Хариджизм - найдавніша в ісламі релігійно-політична течія, що виникла під час боротьби за владу в халіфаті між послідовниками Алі та Муаві. Зневірившись в Алі, група колишніх його послідовників почала боротьбу проти нього та Му-аві, утворивши в такий спосіб хариджитський рух. Згодом цей рух розколовся на численні секти, яких зараз налічується близько 20. Найвідоміші з них - азракіти, ібадити, суфрити.

У питаннях про верховну владу хариджити ви­знавали виборність керівника релігійної громади держави без акцентування на його походження. Головне - це наслідування Корану і Сунни, справедливе обходження з людьми та здатність зброй­но виступити проти негідного правителя. Кожна громада, на їхню думку, може вибирати та усувати імама-халіфа. Влада, згідно з їхнім ученням, належить громаді правовірних, а імам-халіф – їхній уповноважений виконавець.

У питаннях релігії хариджити боролися за чис­тоту ісламу і вирізнялися суворим дотриманням релігійних приписів. Визнаючи, що правовірність відзначається активністю, боролися проти віровідступників. Убивство останніх (а водночас і незаконних халіфів) було їхнім релігійним прин­ципом. Сучасний хариджизм поширений головно у формі громад ібадитів.

Мутазиліти - представники першого велико­го напрямку в мусульманській спекулятивній тео­логії (калам). Отримали назву завдяки відокрем­ленню від існуючої у VIII ст. теологічної школи, яка досліджувала богословські проблеми про атри­бути Аллаха, створеність Корану. Мутазиліти ви­ступали проти грубого антропоморфізму, запере­чували приписувані Аллаху божественні якості, проповідували єдину й чисту духовність Бога, а Коран визнавали людським створінням і витлума­чували його алегорично. Вони вчили, що світ приречений на божественну справедливість, яка передбачає свободу волі та здатність Бога творити тільки добро, що Аллахові невластивий атрибут мови, тому він не міг передати Коран, що все обіцяне Богом (рай, пекло та ін.) здійсниться, що грішний мусульманин знаходиться у проміжному стані між раєм і пеклом, що кожний мусульманин повинен здійснювати добро і боротись зі злом, що імама належить вибирати з віруючих тощо. Окремі ідеї мутазилітів знайшли відгук серед шиїті і сунітів.

Суфізм - мусульманська містично-аскетична течія, започаткована захидами --аскетами й пустельниками, які закликали до утримання від усього земного (атрибутом суфізму є одяг із грубої вовняної тканини). Сенсом життя суфія було наближення до Аллаха, пізнання його, навіть міс­тичне поєднання з ним. Вони виробили тарикат - метод містичного пізнання через релігійно-моральне самовдосконалення.

Суфізм визнає право людини на судження лише після здійснення самовдосконалення. Це право мусить бути вистраждане, набуте в муках, воно ви­ражається в постійному прагненні пізнання істи­ни. Той, хто вдається до самовдосконалення, має проминути певні віхи - маками, перш ніж він досягне мети, тобто одержить достовірне знання істини. Кожен віруючий знаходиться на певному ступені близькості до ідеалу досконалості. Взагалі шлях удосконалення безкінечний, але мусульманські містики зазвичай вирізняють сім головних ступенів очищення душі, що відповідають покаян­ню, благочестивості, аскетизмові, бідності, терпін­ню, такакуму (повна довіра й покора Богові) та за­доволенню. На найвищому з досягнених ступенів віруючий впадає в екстаз, під час якого виникає відчуття містичної близькості до божества.

Маками у творах суфіїв описуються по-різному. Фарид ад-Дін Аттар у своєму творі "Бесіда птахів" твердив, що перший з них пов'язаний з долиною пошуку (талаб), де людина звільняється від мир­ських пристрастей і стає відкритою для божествен­ного небесного світла; з долини кохання (ішк) по­чинається містичне життя, або перша стадія спо­глядання; в долині пізнання (марифат) містик ме-дитує; в долині незалежності (істигна) душу суфія охоплює любов до Бога; в долині єднання (таухід) досягається безпосереднє, позбавлене образів, ба­чення Бога; в долині сум'яття (хайрат) зникає будь-яке бачення, бо душа осліплена божествен­ним сяянням; сьомий ступінь - це долина небуття (фана), в якій людське "Я" повністю розчиняється в божественному.

Багатоступеневість шляху вдосконалення - це ідея, характерна для різних релігійно-філософ­ських течій. Спорідненість таких шляхів у брах­манізмі, буддизмі, даосизмі, християнській містиці та суфізмі полягає у схожості їхніх зміс­товних ознак, у близькості розуміння мети і спо­собів удосконалення. Той, хто ступає на шлях удосконалення, повинен подолати роздвоєність бо­жественного і мирського через посередництво по­вернення до Єдиного (Бога). Способи й засоби, що дозволяють повернутися до Бога, різноманітні, але за суттю ідентичні - належна поведінка, відмова від земних пристрастей та егоїстичних бажань, спеціальні фізичні вправи. Заглиблений у себе, відсторонений від усього зовнішнього, містик вчиться пізнавати свої фізичні та психічні здібності, вчиться керувати ними, досягаючи ста­ну спокою. Чимало суфіїв розглядали себе як бо­жих обранців (валі), справжніх нащадків пророка.

З XI ст. суфізм набув значного поширення в усьому мусульманському світі. Виникло безліч суфійських орденів, де наставники навчали релігійно-містичної практики (молитви і вправи, що могли привести людину в екстаз, містичне споглядання та ін.). До найвідомішиах орденів суфізму належать: ахмадія, бекшанія, кадирія, малятатія, маулявія, нахшбандія, ріфайя, саадія, шазилія. Суфійські мотиви широко використовували в поезії Сааді, Румі, Ніязі, Насімі та ін. Суфізм поширений і в сучасних мусульманських державах, хоч і не має великого впливу на суспільні процеси.