ФІЛОСОФІЯ ПОЛІТИКИ

ТЕМА 16.

Мета заняття – розглянути об’єктивні закономірності політичного життя суспільства; виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв’язок між ними, функції та ін.

Основна проблема – роль політики в суспільстві.

Основні поняття та категорії – політика, політична система, політичні організації, політичні групи, політичні суб’єкти, політична влада, політична свідомість, політична культура, держава, громадянське суспільство.

План

1. Поняття політичної системи, її структури та функцій.

2. Держава як базовий інститут політичної системи.

3. Політика і мораль.

Рекомендована література

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Лузан А. А. Политическая жизнь общества: вопросы теории. – К., 2006.

3. Пойченко А. М. Політика: теорія і технології. – К., 2006.

4. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. – К., 2005.

5. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. – К., 1996.

6. Сучасна політична філософія. – К., 2004.

Поняття політичної системи, її структура та функції.Політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у виконанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей; монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади.

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообов'язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.

Найбільш поширеним вважається визначення влади, сформульоване М. Вебером. Влада — це здатність одного суб'єкта впливати на поведінку іншого суб'єкта за допомогою переконання, наказу, насильства та інших засобів. Тим самим вона являє собою владне відношення між пануючим і підкореним. Влада зникає, якщо підкорений відмовляється підкорятися. Політична влада з'являється з родової влади в період розпаду родового суспільства й утворення античного чи азіатського суспільства.

На Сході (азіатська формація) деспотична держава стає центром інтеграції людей у політичну формацію. У підсумку в такій державі всі люди перетворюються на гвинтики (служивих людей) могутньої державної машини, як це, зокрема, трапилося в Росії. Причиною походження такої держави було прагнення до національного виживання.

На заході (антична формація) демократична держава стає центром координації людей в економічну формацію. У підсумку приватні власники вступають у ринкові відносини між собою. Причиною походження такої держави була поява класу власників. Про різницю між деспотичною і демократичною державою буде розказано далі.

Причина влади — поява військових конфліктів, прибавочного продукту, приватної власності, класової боротьби. Політична влада (влада політичної системи) потрібна, з одного боку, для того, щоб примирити протилежні класи і соціальні групи, а з іншого боку, для того, щоб забезпечити панування економічно ведучого класу: античних общинників, рабовласників, феодалів і т. ін.

Основні ознаки політичної влади.

1. Усі громадяни суспільства розділяються на меншість (що входить у політичну систему), яка володіє владою, і зобов'язана їй підкорятися більшість населення. Владні відносини виникають також між вищими і нижчими рівнями політичної системи, коли вищі органи влади командують нижчими. Тому політична влада звичайно ототожнюється з владою різних політичних суб'єктів і називається державною, профспілковою, церковною тощо.

2. Владні (наказові) відносини засновані на політичних нормах: державних, партійних, профспілкових, церковних і т.п. Державні норми — це конституції, закони, інструкції. Партійні, профспілкові, церковні та інші норми — це статути і рішення їхніх керівних органів. Саме тому деякі автори ототожнюють політичну владу із системою політичних норм, що регулюють поведінку людей у суспільстві.

3. Політична влада завжди спирається на розвиту систему політичних, економічних, моральних санкцій — покарань і заохочень. На відміну від родового ладу ці санкції виконують спеціальні каральні організації - прокуратура, поліція, армія і т.п. Система санкцій виступає засобом примусу громадян суспільства до виконання наказів за допомогою бюрократичного апарату.

4. Громадяни завжди психологічно і свідомо визнають владу політичної еліти і виконують її накази не тільки зі страху чи покарання винагороди, але й у силу добровільного визнання за ними владності, а за собою — обов'язку підкорятися. Це виражається в понятті легітимності, без якої ніяка політична влада нормально функціонувати не здатна.

5. Суб'єкти політичної влади завжди мають ті чи інші політичні, матеріальні, моральні привілеї: юридична недоторканність, велика зарплата, поїздки за кордон і т.п. За це вони повинні розплачуватися напруженою роботою.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів в конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення того чи іншого інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом. Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці. Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визначені й закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролі, тобто коло прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними відносинами. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність офісів, у даному разі мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій.

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства. В якій важливе значення належить політичній еліті. Політична елітаскладається з людей, що приймають найважливіші політичні рішення. У неї входять президенти, парламентарії, міністри, керівники політичних партій, профспілок, церкви, а також впливові письменники, учені, журналісти і т.п. Формування політичної еліти є результат добору політичною системою найбільш цінних для неї людей. У кожній політичній системі є механізм такого добору, що постійно удосконалюється. Політична еліта користується численними привілеями, що є, з одного боку, умовами її ефективної роботи, а з іншого боку — формою стимулювання її діяльності. Пануюче становище політичної еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш активна і творча частина суспільства, здатна керувати людьми.

Політичні еліти здійснюють свою владу над народом через державну бюрократію (апарат), що виконує роль посередника між вершиною політичної системи (політичною елітою) і її підставою (громадянами). Державна бюрократія є провідником і виконавцем рішень політичної еліти, переломлюючи їх через призму конкретних ситуацій у своєму професійному середовищі — судді, міліціонера, податкового інспектора і т.п. Державна бюрократія претендує, з одного боку, на вираження інтересів пануючого класу і всього суспільства, а з іншого боку - має власні інтереси збереження і зміцнення свого статусу. Якщо державну бюрократію не контролювати, то вона має тенденцію до розширення своїх владних повноважень. Це веде до бюрократизації політичної системи. Макс Вебер не випадково стверджував, що проблема влади в суспільстві — це проблема контролю над бюрократією. Слабість державної бюрократії смертельна для будь-якої політичної системи. Вона є необхідне зло, без якого не обійтися. У період соціальних революцій відбувається заміна одних бюрократів на інших або за соціальним станом (як було при більшовиках), або за національною ознакою, як це відбувається зараз у колишніх республіках СРСР.

Політично еліта реалізує свою владу через своїх прихильників, тому становлення «вірної» їй бюрократії є надзвичайно важливою задачею. Це добре розумів Ленін і більшовики, заміняючи царський бюрократичний апарат. Коли народні маси приймають волю правлячої еліти, то вони фактично засвоюють ті цілі і завдання, що їх правляча еліта ставить перед собою, бюрократичним апаратом, народними масами. Політичні еліти розуміють, що влада, заснована тільки на застосуванні насильства, неміцна. Вони прагнуть до вироблення широкої згоди, використовуючи для цього різні ідеології, упроваджуючи їх у свідомість народних мас. Політичні еліти постійно звертаються до народних інтересів, до почуття справедливості, пролетарському інтернаціоналізму і т.д. Вони намагаються стати перед народом як носії загальнолюдських цінностей.

Політичні партії— елемент політичних систем економічного чи змішаного (економіко-політичного) суспільства. Їхня основна функція — завоювання, утримання, організація і реалізація політичної влади для досягнення якихось цілей. Політичні партії намагаються представити себе як виразників інтересів якихось чи класів соціальних груп. Нинішній етап розвитку України характеризується виникненням великої кількості політичних партій, багато з яких ще не визначили свою соціальну базу, тобто інтереси яких класів і соціальних груп вони хочуть виражати. Це свідчення чергової спроби українців створити в себе змішану політико-економічну формацію.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності. Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян, як суб'єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

Найважливішим елементом політичних систем є громадсько-політичні організації,що виконують певні професійні (головні) і політичні (неголовні) функції. Це засоби масової інформації (ЗМІ), профспілки, церква і т.п. ЗМІ називають четвертою владою стосовно законодавчої, виконавчої, судової. Вони є організацією з вироблення і поширення інформації, відіграють у суспільстві просвітительську і виховну роль, а внаслідок цього і політичну. Засоби масової інформації використовуються насамперед для політичного й ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил.

Профспілкові, лобістські, підприємницькі організації здійснюють важливе посередництво між державною владою і громадянами. Наприклад, профспілки, виражаючи інтереси різних професійних груп (шахтарів, учителів, ветеранів і т.п.), можуть серйозно впливати на політику державної влади. Велика і політична роль церкви, зумовлена її масовістю і здатністю впливати на світогляд людей.

Найважливішим елементом політичної системи економічного чи змішаного (політико-економічного) суспільства виступає громадянське суспільство, що представляє собою сукупність партій, громадсько-політичних організацій і відносин між ними, що виражає інтереси громадян і захищає їх перед своєю державою. У цю підсистему можуть входити і політичні партії, і ЗМІ, і церква, і організації по інтересах (споживчі, житлові, спортивні, садівничі і т.п.), якщо вони виконують функцію захисту інтересів своїх громадян перед своєю державою. На відміну від державної влади, що має суто ієрархічний і приказний характер, громадянське суспільство має переважно горизонтальний і демократичний характер. У сучасних ліберально-капіталістичних і буржуазно-соціалістичних суспільствах роль і місце громадянського суспільства в політичній сфері дуже значна.

Залежно від характеру політичного режиму, тобто відносин влади, усі політичні системи поділяються на тоталітарні, авторитарні, демократичні.

У тоталітарних(диктатурних) системах влада панує над громадянином, над громадськими організаціями, над громадянським суспільством. При авторитарному режимі допускаються певні права і свободи громадян, політичних організацій, якщо вони не конфліктують з авторитарною владою (теократичною, монархічною, військовою). У демократичній системі діють механізми виборів, контролю, зміни політичної влади.

Політичні системи можна розділити на традиційні і модернізовані залежно від характеру цивільного суспільства, диференційованості політичних ролей, способу обґрунтування влади. Традиційна політична система характеризується нерозвиненим цивільним співтовариством (політично неактивними громадянами), слабкої диференційованістю політичних ролей (специализаций), харизматичним способом обґрунтування влади.

У модернізованих (сучасних) політичних системах є розвите цивільне суспільство, розмаїтість політичних ролей, розумний (законний) спосіб обґрунтування влади. Політичний розвиток представляється як перехід від традиційних до модернізованих суспільств, що відбувається зараз в Україні.

Політичні системи також підрозділяються на консервативні і такі, що трансформуються, залежно від орієнтації на стабільність чи зміни.

Консервативні системи орієнтовані на підтримку встановленого політичного порядку (наприклад радянська політична система в період Брежнєва). Такі, що трансформуються, орієнтовані на ті чи інші зміни, і їх у свою чергу можна підрозділити на реакційні і прогресивні. Перші орієнтовані на минуле, а другі — на сьогодення. Так вважають, що нова політична система України, орієнтована на західні демократії, є прогресивною.

Залежно від ступеня концентрації влади виділяють централізовані і децентралізовані політичні системи. При централізованій політичній системі влада сконцентрована в руках одного політичного суб'єкта: імператора, президента, диктатора, у децентралізованих — розосереджена по горизонталі між законодавчою, виконавчою, судовою, а по вертикалі — між центральною і муніципальною.

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але ж є і певні спільні наукові підходи. Погляди більшості дослідників збігаються на тому, що кожна функція має відбивати певну системну якість. На цій підставі можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства: ідеологічна — вироблення програмних цілей, планів, термінів їхнього здійснення; охоронна — підтримка порядку усередині суспільства; військова — захист і напад; правова — установлення правових норм; кадрова — підготовка, розподіл кадрів; організаторська — виконання рішень, координація діяльності різних органів, мобілізація населення і т.п.; економічна — збір податків, реалізація великих господарських проектів, організація оборони країни і т.п.; освітня — виховання підростаючого покоління; наукова — організація наукових досліджень і т.п.; соціальна — забезпечення населення роботою, житлом, медичними послугами і т.п.

Держава як базовий інститут політичної системи.Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.

Поняття "держава" виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в IX—VI ст. до н.е.). Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав, що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Для нього було зрозумілим, що держава, уряд виникають лише тоді, коли вже існують станові відмінності, коли багатство і бідність стають дуже великими і коли виникають такі відносини, за яких велика маса вже не може задовольнити свої потреби.

За словами Ш. Монтеск'є, держава пильнує за громадян: воно діє, і вони спокійні. Вл. Соловйов визначав державу як організовану жалість. Деякі вимагали сильної держави і влади, а інші – «абсолютної» демократії. Думали і так: влада тим краще, ніж її менше. Така строкатість поглядів на державу свідчить про те, що послідовно науково не продумана відповідь на питання про його сутність.

Держава виникла як результат процесів, що відбувалися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб. У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави. За теологічною теорією (ідеологи релігій Стародавнього Сходу, християнської церкви, середньовічних монархій, ісламської релігії) походження держави пояснюється Божою волею. Патріархальна теорія (її представники — Арістотель та ін.) доводила, що держава походить від сім'ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха). Договірна теорія (Гроцій, Гоббс, Руссо) обґрунтовує положення, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму. Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава — це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Теорія ненасильства (Гумплович, Дюрінг) обстоює виникнення держави актом насильства, завоюванням землеробів кочівниками. При завоюванні має бути певний рівень продуктивних сил, має існувати власність.

Згідно з марксизмом, держава виникає разом з поділом суспільства на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла із родоплемінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. В результаті держава як надбудова над економічним базисом суспільства визначається характером виробничих відносин, передусім відносинами власності на основні засоби виробництва.

Зовнішніми ознаками утворення держави в древній Греції були: заміна суспільного поділу за ознакою кровних зв'язків територіальним поділом і організацією; виділення зовнішнього щодо суспільства апарату влади (армія, поліція, суд); утримання цього апарату за рахунок податків із громадян.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління.

Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Які ж властивості держави виділяють її з-поміж інших організацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенітет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя.. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших суспільних властей. Вона застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.

Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. У такому разі функції держави покликані "захистити" вільний розвиток нації як складової світового співтовариства.

Політика і мораль.Як показує досвід всесвітньої історії, найміцніше підґрунтя всіх держав полягає в матеріальному та моральному добробуті народу. Держава істотно змінюється трьома шляхами: або тому, що державний лад оновлюється, реформується, або тому, що вона розкладається, або тому що вона докорінним чином перетворюється в ході соціальної революції, коли змінюються вже самі принципи даної держави.

І тут ми повинні розглянути таке питання. Як об’єднати політику з мораллю? Є, очевидно, дві можливості: або пристосувати мораль до інтересів політики (що найчастіше й робиться), особливо в автократичних і тоталітарних державах, або підпорядкувати політику моралі. Істинну єдність моралі і політики можлива тільки на засадах права, а гарантією цьому служить висока міра демократизмі й лібералізму громадського життя.

Установити в безумовному моральному началі внутрішній і всебічний зв'язок між істинною моральністю і розумною політикою — ось головна вимога моральної філософії до приватної політики.

Ще Аристотель говорив, що розуміння і проведення політики передбачає розвиті уявлення про моральність, чесноти, знання етики. Духовно піднімаючи людину, моральність, за словами В. Виндельбанда, може за певних обставин і роззброювати її, ставлячи по-житейські в невигідне становище. Це особливо позначається при зіткненні з нахабністю: «Совість не дозволить моральній людині пустити в хід такі засоби, застосування яких може дати вирішальну перевагу над ним його супротивнику, який володіє менш чуйною совістю... Це стосується також і до життя народів, і на це треба зважати, коли питання йде про відношення політики і моралі». Але якщо політик буде керуватися тим розумінням, що так звані вищі цілі дають йому моральне право не погоджуватися з моральними нормами, що обмежують його сваволю, то він може довести суспільство до найбільш сумних для нього результатів. Мудрий політик вважає своїм обов'язком погоджувати всі свої політичні і соціальні рішення і дії з нормами моралі.

Однак в історії політичних вчень можна зустріти твердження, що політика — справа брудна: вона перебуває по той бік добра і зла та з мораллю несумісна. За словами Н. Макіавеллі, державна мораль відрізняється від моралі окремої людини, і государ, що бажає удержатися у своєму кріслі, може і не бути доброчесним, але неодмінно повинний придбати уміння здаватися чи не здаватися таким, залежно від обставин. Це він виправдував тим, що у всіх діях людей... крім труднощів успіху, є ще завжди поруч з добром і зло, так тісно з ним зв'язане, що неможливо користатися одним, не піддаючи іншому. Це доводять усі вчинки людей. Таким чином, добро досягається з працею, хіба тільки якщо щастя настільки сприяє вам, що перемагає цю звичайну і природну незручність. На думку Ш. Монтеск'є, «майже всі справи псує те, що люди, які починають їх, крім "головної мети прагнуть ще досягти дрібних приватних успіхів, що лестять їхньому самолюбству і їхньому самовдоволенню. Я думаю, якби Катон був збережений для республіки, він дав би зовсім інший напрямок справам. Цицерон, що міг прекрасно грати другі ролі, не був здатний до першої. Він мав великий розум, але звичайну душу. Для Цицерона на другому плані стояла чеснота, для Катона — слава. Цицерон у першу чергу думав про себе, Катон завжди забував себе; останній хотів врятувати республіку заради її самої, перший — заради свого марнославства».

Соціальні мислителі давно навчилися чітко відрізняти політичні критерії від моральних. Однак необхідне розуміння і їхні єдності. Так, Ж.-Ж. Руссо засуджував тих державних діячів, які вважають, що при конкретній ситуації, коли все вирішує формула «Мета виправдує засоби», педантичність в етичних питаннях ніби зайва. Імператив завжди бути на висоті моральних санкцій, бути справедливим, чесним і не переоцінювати себе, свої можливості — вірна ознака мудрості державного діяча.

Але щоб ні говорили, політика допускає хитрість, якщо вона сполучається з уявленням про великий розум чи про великі справи: виверти в політиці не ображають її, якщо це не віроломство, що спричиняє нещастя народу. Ніяка реальна політика, видимо, неможлива без хоча б елементів лукавства.

Той, хто вступив на шлях політичного діяча, зобов'язаний зрозуміти, що до цього служіння необхідно й інтелектуально, і морально підготуватися: політика - це одна із найбільш тонких, глибоких, складних і, що головне, відповідальних видів діяльності. Адже відомо, що всякій професії навчаються (шевській, слюсарній справі тощо), при цьому навчаються старанно і довго. Але створилося помилкове враження, начебто для такої тонкої справи, як політика, потрібні лише заповзятливість, напористість, спритність рук і добре підвішений язик. А якщо, говорить І. О. Ільїн, знайдеться багато довірливих дурнів, так на те їм і дурість дана, щоб довіряти і плестися в хвості більш жвавих базік. І от наслідки цього: безліч напівутворених дилетантів займається безвідповідальною політикою. Вони порушують неправильні питання, вирішують їх криво і навскіс, пишуть, друкують і фразерствують... фразерствують без кінця. Саме до такого нахрапу, продовжує Ільїн, зводиться радянська державність; Жовтневий переворот народився саме з такої політики.

Фальшиві рішення непомітно впроваджуються у свідомість, стають звичними і поширеними поглядами, непомітно створюючи атмосферу безвідповідальної фрази, помилковості і неправді. Яскравий приклад тому доктрина марксизму-ленінізму, а саме в особі її скам'янілих («твердокам'яних») послідовників — щасливих «власників істини», що впали в тоталітарне божевілля з його трагічними наслідками.

На закінчення варто навести слова І.Канта: «Щира політика не може зробити кроку, не присягнувши заздалегідь моралі... тому що мораль розрубує вузол, що політика не могла розв'язати, поки вони були в суперечці». Правда буває кращою політикою! Не може користуватися повагою і довірою народу політик, байдужий до моральних міркувань.