ОСЯГНЕННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ

ТЕМА 13.

Мета заняття – розглянути проблематику філософії історії та особливості її історичного формування.

Основна проблема – підходи до розв’язання проблем спрямованості та сенсу історії.

Основні поняття та категорії– історія, суб’єкт історії, суспільно-економічна формація, прогрес.

План лекції

1. Філософія історії: предмет і напрямки. Єдність і багатоманітність історії.

2. Суспільно-економічна формація.

3. Поняття і структура цивілізаційних основ розвитку людства.

4. Роль людини в історичному процесі.

Рекомендована література

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. – К., 2000.

2. Бойченко І. В. Філософія історії. – К., 2000.

3. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002.

4. Полибий. Всеобщая история. – СПб., 1995.

5. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. – К., 1995. – Т. 1.

6. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф.Надольного. – К., 2001.

Специфіка предмета соціальна (практична) філософія.Щодо специфіки предмета соціальної філософії, то її головною особливістю є те, що ця наука вивчає не той чи інший бік життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. А. Сен-Симон так характеризував головне завдання соціальної філософії: це завдання полягає “в тому, щоби постигнути найкращу для даної доби систему суспільного устрою, щоби побудити підлеглих і правлячих зрозуміти її, щоби удосконалити цю систему, оскільки вона здібна до доскональності, щоби відмовитися від неї, коли вона дійде до краю свої доскональності, й побудувати з неї нову, з допомоги матеріалів, зібраних вченими фахівцями в кожній окремій галузі”.

К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що питання про співвідношення мислення і буття є основним питанням філософії. За їхньою інтерпретацією, вся історія соціальної філософської думки «працювала» над його розв'язанням.

Світовий досвід розвитку соціальної філософії як науки свідчить, що хибне вирішення «основного питання філософії» стосовно соціальної теорії обумовлене насамперед тим, що воно невірно поставлене. Так зване основне питання ніколи не було основним. Філософів різних часів і народів більше хвилювали інші питання: загальнолюдські, субстанційні засади існування та розвитку суспільства (цивілізації), пошук соціальне злагодженого способу життя в справедливо організованому суспільстві.

Екзистенціальна філософія, герменевтика або культурологія, скажімо, дали обґрунтування такоїпроблематики, яка марксизмом навіть не ставилась. Ці вчення вважались утопічними, ідеалістичними чи ненауковими з точки зору марксистської філософії. Все це свідчить про те, що соціальна філософія повинна враховувати, вивчати й оцінювати знання, концепції, вчення незалежно від того, на яких методологічних засадах вони ґрунтуються.

У радянському суспільствознавстві домінувала як наукова лише одна концепція - марксистсько-ленінська. Всі інші піддавалися теоретичному та ідеологічному засудженню. Твори немарксистських авторів не видавалися; спілкування філософів-марксистів з немарксистами обмежувалося; вчення, що не вкладалося в теоретичну парадигму марксизму, вважалось антикомуністичним, а прагнення до ознайомлення з ним переслідувалося. І як результат, суспільство виявилось ізольованим від світової суспільно-філософської думки, від апробованих віками засобів розв'язання проблем організації суспільного життя, що, в свою чергу, відкинуло його далеко вбік, якщо не назад, від магістральних цивілізаційних напрямів суспільно-історичного розвитку.

Сучасний етап розвитку соціально-філософського мислення ми розглядаємо як етап повернення до світової філософської культури, переосмислення марксизму (і його методології) в контексті надбань теорії і практики XX століття, етап остаточного викорінення тоталітарного мислення, розкріпачення думки, забезпечення свободи філософствування в демократично орієнтованому суспільстві.

Виходячи із цих міркувань, можна дати таке визначення предмета соціальної філософії: це світоглядно-методологічна наука, яка вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму людини та самоцінності гуманістичних пріоритетів, через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі й часі.

Вихід із ситуації, що створилася, в нашій країні, багато вчених вбачають в урахуванні загальних інтересів людства. Це означає врахування інтересів конкретної людини як людини у розмаїтті її соціальних, політичних, національних взаємозв'язків з іншими людьми в суспільстві. Таким чином, вихід можливий на загальнолюдських засадах. Відповідальність за теоретичні пошуки бере на себе соціальна філософія. Вона базується на загальнолюдських пріоритетах. Оскільки загальнолюдське не може існувати інакше, як через історично конкретне, соціальна філософія розглядає, вивчає, оцінює всяке соціальне вчення незалежно від того, на яких методологічних чи соціально-політичних засадах воно створене, представником якого класу чи соціальної групи, з якою метою і для якої партії. Соціальна філософія «фільтрує» його крізь призму істини з загальнолюдських пріоритетів, оцінює з точки зору цивілізаційних основ розвитку людства, пропонує для впровадження в практику з урахуванням конкретно-історичних реалій, обставин життя людей в тій чи іншій національній державі.

Головні методологічні принципи соціальної філософії. Перш за все соціальна філософія виходить з об'єктивностіяк принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відбиття всього спектра ціннісних орієнтацій всіх дійових осіб суспільної історії. При цьому дослідник не обов'язково повинен бути нейтральним. Він має право на обґрунтування позиції як власної, так і того класу, інтереси якого він обстоює. Об'єктивність дослідника полягає в правдивому відображенні всієї палітри суперечностей, продиктованих зіткненням різноспрямованих інтересів соціальних верств. Саме об'єктивність забезпечує науковість.

Принцип об'єктивності змикається з принципом системності. Соціальна філософія - системна наука. Вона дає цілісне уявлення про суспільство, яке, безумовно, є системою. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв багатогранних зв'язків даного об'єкта. Суспільство - система надзвичайно складна й багатофакторна. Його неможливо дослідити одразу. Кожна складова суспільства, кожен чинник потребує самостійного вивчення. Це стосується виробництва, класових відносин, держави, сім'ї, культури, суспільної свідомості. Але ж всі ці чинники існують в тісному взаємозв'язку і взаємодії! Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного елемента, уявлення про суспільство буде неповним, якщо поза увагою лишиться система їх взаємозв'язків і взаємозумовлень. Саме принцип системності забезпечує вивчення суспільства і його складових як єдиного цілого, як системи.

Звичайно, суспільство як система не залишається незмінним. Воно розвивається, що, безперечно, повинно відбиватися в теорії. Важливим методологічним принципом соціальної філософії у цьому контексті є принцип розвитку, з яким тісно змикається принцип конкретно-історичного підходу. Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім - можливість чогось нового, нарешті - за наявності відповідних умов – можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і соціальних форм взаємовідносин між людьми зокрема. Тому соціально-філософське знання має бути організованим у систему, що розвивається. Воно повинне розпочинатися з найпростіших категорій, елементарних понять.

Принцип розвитку орієнтує соціально-філософське пізнання на осягнення становлення соціуму, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених.При цьому він містить двоєдину умову: виявлення джерела і конкретного механізму суспільного розвитку; аналіз його конкретних форм і етапів, принаймні, в найбільш загальних, принципових моментах. Перша умова дає змогу осягнути соціум як систему, що розвивається, друга - прослідкувати весь історичний шлях її розвитку від початкових форм до найвищих.

Як бачимо, у даному разі принцип розвитку тісно змикається зпринципом історизму. Згідно з вимогами принципу історизму соціум має розглядатися в закономірному історичному розвитку, в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами його існування. Реалізувати вимоги принципу історизму надзвичайно важко. Говорити і писати про нього - це одне, звести в систему організації знання про історично змінний об'єкт дослідження - зовсім інше. Задовольнити вимоги даного принципу не вдавалося не тільки його безпосереднім фундаторам -Дж. Віко, Вольтеру, Й. Г. Гердеру, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Фіхте і Г. Гегелю, але й багатьом іншим відомим соціальним філософам нашого часу. Історизм вимагає виявлення загальної основи соціальногов її історичному розвиткові; специфіки кожного етапу формовияву останньої; особливостей переходу від одного якісно визначеного ступеня процесу його розвитку до наступного; характеру і механізму трансформування елементів попереднього ступеня на новому етапі історичного розвитку.

Принцип історизму відрізняється від принципу історицизму. Історицизм виходить з ідеї провіденціальної (розумної) необхідності, прагнення до виправдання зла і насильства в якості дієвих знарядь прогресу, витлумачення сучасного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до проблеми втрачених та нереалізованих можливостей. Принцип історицизму формує суб'єктивістську парадигму бачення історії. Історизм же вимагає об'єктивності. Він ґрунтується на розгляді дійсного, а не уявного розвитку історії, тісно змикається з принципами практики, системності, розвитку.

Філософія історії: предмет і напрямки. Єдність і багатоманітність історії.Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і т. ін.

Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву перелік історичних осіб, дії яких викликають захоплення бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сенсу. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулого мало корисні. Кожне покоління, яке виходить на арену Історії, починає діяти з упевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланкою в історичному русі поколінь. Коли ж нарешті, воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г. Гегель писав: "Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія учать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли з неї здобути". Якщо "історія навчає нас лише того, що вона нас нічого не вчить", то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а не перехрещення випадкових актів?

Певна, хоча б і початкова, орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як виховання та навчання дітей, передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань. Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін "філософія історії" запровадив Вольтер (зокрема, одна з його історичних праць, датована 1765 р., має назву "Філософія історії"). Проте слід застерегти, що реальне формування філософії історії як певної галузі людських знань започатковується задовго до виникнення відповідного терміна — ще у стародавньому суспільстві.

Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбатіста Віко, міфології, а першими мислителями-поетами, які створювали їх, поставали, за його ж словами, стародавні народи. Тому є всі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві і т.д., аж до XX ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?

Антична філософія вписувала ліонську історію у загальний космічний колообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мир та гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі, Дж. Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І. Г. Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія мас спою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф. Шеллінг. "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, а якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи". Отже, Шеллінг підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім -— історики середини XIX ст. Врешті-решт, у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити наступні варіанти тлумачень спрямованості історії. Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар. В античній філософипанував погляд на хід історії як коло обіг - нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале - недосконале", "вище - нижче" (Емпедокл). Історія починається у невизначений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б. Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А. Шопенгауера та С. К’єркегора.

Лінійний варіант(прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково — імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

Завершений, але цілеспрямований процес:християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети. В епоху Середньовіччяісторія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає., центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Історія як процес, що прогресуєуваріантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М. Ж. Кондорсе), б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" (І. Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

Циклічний процес:а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт. Н. Макіавеллі, Ж. Боден), б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та Ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кювьє, некласична філософія О. Шпенглера та ін,). Відродженнянібито зберігає розуміння руху історії "за колом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон. Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на Історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує: до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета Гесіода "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного". У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О. Шпенглер; притаманний він і теоріям технофобії„жахуперед технікою”.

Важливо відзначити, що Г. Гегель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.

При тому в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданий; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.

Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець.

Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.

Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постає розуміння історичного процесу як єдності перервного та неперервного, тобто як еволюційного поступового/процесу, що переривається час від часу різкими революційними змінами. Унаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в Історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і зникає усе те, до чого вони звикли.

Питання про сенс історіївирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування людського буття.

Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях.У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії — масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, Г. Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралістичний підхід(Ш. Монтеск'є, Г. Гердер, К. А. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо). Натуралістичний підхід орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.

Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об'єктивного ідеалізму (наприклад І. Кант, Г. Гегель). який бачив основу історії (культури) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. Культура – це здатність індивіда піднестись від тваринного існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку.

Суспільно-економічна формація. На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

Завдяки цьому треба з'ясувати зміст основоположних категорій — "суспільно-економічна формація" і "цивілізація". Формаційнийпідхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. Поняття суспільно-економічної формації входить до власного категоріального апарату вчення, розробленого Марксом та Енгельсом. Сам термін "формація" запозичено Марксом із геології.

Розробка поняття "суспільно-економічна формація" ішла вельми повільно і важко. Цьому терміну у Маркса і Енгельса передували спочатку визначення "форма суспільства", "стан суспільства", "організація суспільства", "форми спілкування". Пізніше — "економічна форма суспільства", "економічна структура суспільства" і нарешті – суспільно-економічна формація. Вперше у системному вигляді таке розуміння викладене Марксом у праці "Наймана праця і капітал". Він доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство із своєрідним відмітним характером. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство являють собою такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує собою особливий ступінь в історичному розвитку людства.

К. Маркс поділяв три великі формації — первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство). Щоправда, Маркс тут говорить уже не про суспільно-економічну формацію, а про суспільну формацію. Отже, основні значення формації у Маркса такі: історичне визначення сукупних виробничих відносин; історично визначена сукупність суспільних відносин; економічна структура суспільства взагалі; ступінь історичного розвитку суспільства: первинний — докласове суспільство; вторинний — класове; третинний — безкласове суспільство; історичний тип суспільства; різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).

За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспільно-економічних формацій (первісне (родоплемінне) суспільство, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична), стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим, нелінійним підходом до розуміння історії.

При розробці ж такого нелінійного розуміння історичного процесу першорядного значення набуває поняття "цивілізація".

Поняття і структура цивілізаційних основ розвитку людства.За своєю етимологією термін "цивілізація" сягає корінням у латину. Він пов'язаний з такими поняттями, як "сіvilеs" (громадянський), "сivis" (громадянин), "сіvіtаs" (громадянське суспільство). Термін "цивілізація" в Англії. Спочатку був терміном юридичної процедури (з початку XVIII ст.). І вже значно пізніше термін "цивілізація" набуває у Англії соціально-історичного змісту. А з середини 70-х років XVIII ст. словник Аста фіксує термін "цивілізація" і тлумачить його як "процес цивілізування, акт залучення до культури" Про успіхи цивілізації, її поширення тощо писав у цей же час Адам Сміт. З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. По суті, аж до початку XX ст. у європейській ментальності поняття "цивілізація" функціонує в однині. Воно застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися "недолікам" або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмовляли у "цивілізованості".

Перебіг історичних подій у нинішньому столітті — крах колоніальних імперій, руйнівний вплив світових війн тощо, дещо позбавив Західну Європу її цивілізаторської пихи і претензій на звання єдиної цивілізації. Десь із середини XX ст., мова при цьому вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації.

У філософській, філософсько-історичній, історичній та соціологічній літературі України, інших країн зарубіжжя рясніють такі терміни, як "глобальна цивілізація", "африканські цивілізації", "протоіндійська цивілізація", "стародавня індійська цивілізація", "локальні цивілізації", "космогенні цивілізації", "перші цивілізації", "шумеро-вавілонська цивілізація", "стародавні цивілізації", "античні цивілізації", "грецька цивілізація", "римська цивілізація", "антична цивілізація", "середньовічна цивілізація", "буржуазна цивілізація", "соціалістична цивілізація", "християнська цивілізація", "буддійська цивілізація", "мусульманська цивілізація", "європейська цивілізація", "індійська цивілізація", "китайська цивілізація", "доіндустріальні цивілізації", "індустріальні цивілізації", "постіндустріальні цивілізації", "традиційні цивілізації", "технічні цивілізації", "техногенна цивілізація", "цивілізм" ("постсоціалістична цивілізація").

Своєрідна ревальвація відбулася в останні роки щодо "імен" локальних цивілізацій, якими вони були "охрещені" класичними представниками цивілізаційного напрямку у світовій філософії історії — М. Я. Данилевським, О. Шпенглером та А. Тойнбі, праці котрих перестали бути недосяжними для українського, точніше, колишнього "радянського" читача в 90-ті роки.

Заслуга М. Я. Данилевського полягає в тому, що саме він, по суті, вперше розглянув проблему цивілізації не з позиції європоцентризму – як становлення і розвиток однієї і єдиної західноєвропейської цивілізації – на противагу всім іншим, “до цивілізованим” народам, а як проблему множинності цивілізацій.

У своїй фундаментальній праці “Росія і Європа” Данилевський розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості – цивілізаціями. І ці культурно-історичні типи можуть не тільки змінювати один одного, як вважали, наприклад, Полібій, Сима Цянь, Ібн Халдун, Віко, а й співіснувати, а також на тому чи іншому історичному відтінку певний з співіснуючих типів постає як панівний. Щодо загальної кількості та назв культурно-історичних типів, то їх 10 і розташовані вони у хронологічному порядку: єгипетський, китайський, ассиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, європейський, грецький, римський, аравійський, германо-романський. Дещо пізніше в коло, навіть у центр, розгляду потрапляє ще й слов’янський тип, який лише вступив у зазначений період розвитку.

Після М. Данилевського теорію культурно-історичних типів розвивали О. Шпенглер і А. Тойнбі.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури Освальда Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи". Він обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив це античність і Західна Європа, арабська культура, Єгипет, Вавилон, Індія, Китаю і культура майя. Кожна з цих культур, подібно живому організму, проходить повний цикл розвитку: народжується, росте, старіє і вмирає. Життя організму розпадається на два періоди: період розквіту, який Шпенглер називає стадією культури, і період розкладання, іменований стадією цивілізації. Ті функції, що в епоху культури виконують релігія і мистецтво, у період цивілізації виконуються технікою і наукою; почуття витісняється інтелектом, село — містом, землеробство — промисловістю. Цивілізація завжди несе із собою, за Шпенглером, війни і завоювання. У Європі, на думку Шпенглера, «культура» поступалася місцем «цивілізації», тобто заходу, писав він на початку 20-х років. А близько 2000 р. «захід закінчиться», і наступить «внутрішня смерть» культури.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших. Згодом перелік було ним звужено до п'яти діючих: західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, зростання, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Врятування західної цивілізації від загибелі А. Тойнбі вбачав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити "єднання в дусі" різних народів.

А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації економіки буде соціалістичною, а у сфері духовного життя — "вільнодумною". Очолюватиме нову цивілізацію "світовий уряд", але лідерство в ній переміститься від європейського Заходу до азіатського Сходу.

Роль людини в історичному процесі.Більшість людей – рядові представники народної маси. Скільки на землі дорослих, нормальних людей - стільки й особистостей. «Проблема особистості може бути вирішеною, - писав А. Макаренко, - якщо в кожній людині бачити особистість. Якщо ж особистість проектується лише в окремих людях, за якимось особливим вибором, проблеми особистості не існує».

Принциповий філософський погляд на діяльність видатної особистості полягає в її історично-позитивній ролі. Своєю діяльністю, своїми вчинками вона покликана творити наприклад му вона залишає світлу чи ганебну память.к позитивний, так і негативний характер,держави, цілого людства.добро, прискорювати прогресивний рух об’єктивного суспільно-історичного процесу. Така особистість служить загальнолюдським пріоритетам і цінностям, боротьбі за справедливість, волю і щастя народу. Яскраві приклади історичних особистостей – це Спартак і Джузеппе Гарібальді в Італії, Тадеуш Костюшко в Польщі, Джон Вашингтон в США, Джавахарлал Неру в Індії, гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа в Україні...

Проте діяльність історичної особистості може мати не тільки позитивний, але й негативний характер, завдяки чому вона залишає по собі не світлу, а безславну, ганебну пам’ять. Наприклад, Гітлер і Сталін в історії людства назавжди залишаться як генії зла. Незважаючи на те, що вони були лідерами великих суспільних рухів, мали певні заслуги перед своїми країнами, вони увійшли в світову історію передусім як державні діячі, політика яких була спрямована проти ідей гуманізму, характеризувалась масовим терором, знищенням мільйонів людей, розв’язанням війн. Особливо це стосується Сталіна, котрий, за визнанням ряду зарубіжних аналітиків, в рейтингу найбільших злочинців ХХ століття займає перше місце. На щастя, сумнозвісних особистостей, з волі яких чинилось історичне зло планетарного масштабу, в європейському та світовому досвіді – одиниці.

Багатовікова історія людства знає немало видатних особистостей європейського і світового рівня в науці, літературі, музиці, мистецтві. Вони наділені рисами і якостями, котрі визначають їх канонічність, тобто авторитетність, у тій чи іншій сфері високої культури й складають золотий фонд людської цивілізації. Автор „Іліади” та „Одіссеї” Гомер, „батько історії” Геродот і „батько трагедії” Есхіл, Софокл і Аристофан, Вергілій і Овідій, десятки інших представників найдавнішої античної культури – це видатні особистості, відомості про яких губляться у пітьмі століть. Але їхні геніальні творіння відіграли визначну роль в процесі цивілізаційного розвитку людства. Абсолютними зразками видатних канонічних особистостей Середньовіччя та нових часів називаємо Вільяма Шекспіра і Льва Толстого в літературі, Альберта Ейнштейна та Івана Пулюя в науці, Вольфганга Амадея Моцарта і Антоніо Вівальді в музиці, чимало геніїв залишили свої імена і діяння в історії живопису, скульптури, архітектури тощо.

Історичною чи видатною особистістю людина не народжується, вона нею стає завдяки прогресивній творчій діяльності у будь-якій сфері суспільного життя при наявності необхідних соціальних умов і власних здібностей. Російський мислитель і громадський діяч Георгій Плеханов у своїй роботі „До питання про роль особи в історії” з цього приводу відзначав: «Велика людина велика… тим, що у неї є особливості, які роблять її найздатнішою для служби великим суспільним потребам свого часу... Велика людина є саме зачинателем, тому що вона бачить далі інших і хоче сильніше інших. Вона вирішує наукові завдання, поставлені на чергу попереднім ходом розумового розвитку суспільства; вона вказує нові суспільні потреби, створені попереднім розвитком суспільних відносин; вона бере на себе почин задоволення цих потреб. Вона – герой. Не в тому значенні герой, що вона начебто може зупинити чи змінити природний хід речей, а в тому, що її діяльність є свідомим і вільним вираженням цього необхідного і несвідомого ходу. В цьому – все її значення, в цьому – вся її сила».__________

Подане у наведеній цитаті визначення історичної особистості досить вдало характеризує її зміст та обумовленість об’єктивним історичним процесом. Видатні постаті – це, як правило, вольові, цілеспрямовані люди, які знають, чого хочуть, впевнено йдуть до своєї мети, розуміють суспільні інтереси, беруть на себе відповідальність за нові підходи до вирішення завдань, що стоять перед суспільством. Це – талановиті, геніальні люди, гордість нації й усього людства.

Статус видатної особистості надзвичайно суперечливий. Він має конкретно-історичний характер. Доба може внести зміни в субординацію видатних особистостей і навіть розвінчати тих із них, результати діяльності яких суперечать новим поворотам історії. Наприклад, майже сімдесят років В. Ленін уважався супервидатною особистістю. Сьогодні народ критично ставиться до його теоретичної спадщини, яка ще вчора вважалася незаперечною істиною.

Особистість не одразу визнається як видатна. Для цього потрібний час, що все розставляє по своїх місцях. Діяльність видатної особистості може бути незрозумілою й не підтриманою народом. Видатна особистість бачить світ іншими очима, ніж простий смертний, вона творить інакше, її діяльність позначена новизною, що стверджується через подолання старих структур та опору їх суб'єктів. У цьому полягає трагедія видатної особистості, яку часом неадекватно оцінюють представники різних суспільних груп.

К. Маркс, безумовно, видатна особистість. Його індивідуальністю позначені фундаментальні напрями розвитку науки, культури, соціальної практики. Проте в оцінках його сучасників він постає суперечливою особистістю і не більше. Доктор філософії Мозес Гес дав таку характеристику Марксу: «Доктор Маркс - так звуть мого кумира - ще зовсім молода людина (йому чи не більше 24 років), яка завдасть останнього удару середньовічній релігії й політиці; глибока філософська серйозність поєднується в ньому з тонкою дотепністю; уяви собі Руссо, Вольтера, Гольбаха, Лессінга, Гейне і Гегеля з'єднаними в одній особистості... це й буде доктор Маркс».

А ось інша характеристика: «Пан Маркс - єврей. Він поєднує в собі, можна сказати, всі якості й всі недоліки цієї здібної породи. «Нервовий»... як каже дехто, до боягузтва, він надзвичайно честолюбний і пихатий, сварливий і нетерплячий та абсолютний, як Єгова, і, як і він, мстивий до безтями. Немає такої брехні, якої б він не був здатний придумати проти будь-кого, хто мав нещастя пробудити його ревнощі або, що однаково, ненависть. І він не зупиняється перед найбільш «мерзенною» інтригою, якщо лише, на його думку... ця інтрига може послужити посиленню його становища... Такі його негативні якості. Проте й позитивних в нього дуже багато». Ці слова належать М. Бакуніну, який не сприймав марксистського вчення, вважав його за утопічне.

Життя видатної особистості минає у всіх на очах. Багатьох цікавлять особливості її життєвої долі, подробиці біографії, побуту, звичок, особливо ті, що виходять за межі загальноприйнятих норм суспільного життя і, як правило, не мають ніякого відношення до величі та геніальності особистості. Наприклад, П. Чайковський був гомосексуалістом, П. Ламетрі помер від надмірної їжі, В. Висоцький виявляв надзвичайну пристрасть до алкоголю.

«Ніщо людське не є для них чужим», разом з тим завдяки геніальності ці люди започаткували напрями в тих чи інших галузях життєдіяльності, що зумовили розвиток людства. Саме цим вони великі, ввійшли до історії, хоч здебільшого в реальних обставинах живуть і діють, як прості смертні.

В оцінці ролі видатних та історичних особистостей в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних та соціальних умов, які впливають на роль особистостей у розвитку суспільства.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в і економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію І очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша її роль, прогресивна і чи консервативна); 4) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.